Олександр

Преподобний Олександр (у миру Аммос) народився 1448 року в межах Великого Новгорода, у невеликому містечку Обонезької п’ятини — Мандерах, за молитвою похилих віком батьків, що вирізнялися істинно християнським життям. Для опанування грамоти отрока віддали досвідченому наставнику, але лише молитвою здобув він здібності до навчання, так що незабаром перевершив знаннями всіх своїх однолітків. З юних літ почав він виснажувати тіло чуванням і постами, лише в цьому випрошуючи свободу від батьківської волі.

Чужими для нього були і життєві клопоти, і шукання насолод, і ледарство. Коли він досяг повноліття, «батьки захотіли поєднати його законним шлюбом, божественний же юнак не дбав про це, а повсякчас бажав і помишляв, як би втекти від світу». Юнак прагнув до Валаамської обителі, розповіді про яку йому доводилося чути.

Одного разу він зустрів іноків, що прибули з Валаама в його рідне селище у монастирських справах. Одному з них — уже старцю — повідав він про своє бажання дістатися Валаама і отримав пораду не зволікати з виконанням духовної потреби, «поки сіяч злий не посіяв куколю в серці...» Після щирої молитви у 26 років Аммос таємно залишив батьківський дім. Першу ніч подорожній провів на березі невеликого гарного озера, оточеного віковими деревами.

У тонкому сні почув він таємничий голос, який благословив його в подальшу путь і провістив спорудження обителі на цьому чудовому місці. Подякувавши Богу, юнак зібрався йти далі, але дороги до обителі він не знав, і Господь послав йому Ангела в образі випадкового подорожнього аж до самих монастирських воріт. Прийнявши постриг з іменем Олександр, провів він тут 13 років у пості й молитві.

Тим часом його невтішні батьки отримали нарешті звістку про зниклого сина. Батько відвідав обитель і гірко плакав, побачивши виснаженого постом Олександра. Але подвижник утішив його і в духовній бесіді переконав теж залишити світ, щоб знайти нове поприще.

І мати преподобного закінчила свої дні в монастирі. Олександр наважився обрати безмовне житіє і просив про те настоятеля, але досвідчений старець вважав, що ще не настав час покидати братію. Одного разу під час нічної молитви блаженний почув небесний голос, що наказував йому вирушити на місце, яке було вказане раніше.

Відчинивши віконце, побачив Олександр велике світло, що виливалося з південного сходу. Цього разу настоятель не відмовив у благословенні й відпустив у призначену путь. У 1487 році Олександр прийшов на озеро Рощинське і оселився в пустелі, за 6 верст від річки Свір.

У глибині непрохідного бору він спорудив невелику хижку і віддався усамітненим подвигам. Неподалік розташовувався дворянський маєток Андрія Завалишина, який займався полюванням. Одного разу, захоплений гонитвою за оленем, він опинився в гущавині лісу і натрапив на хижку Олександра.

Познайомившись із відлюдником, ловчий зізнався йому, що вже помічав світло над цим місцем і давно збирався сюди. Засумував Олександр, що його житіє не вкрилося від людей, і попросив прибульця нікому не розповідати про нього, повідав потім свою історію і відпустив з благословенням. Але поголос про пустельника поширився в околицях і дійшов до брата Олександра — Іоанна.

З радістю прибіг він у пустелю, щоб розділити тягар відлюдництва. Смирившись, блаженний прийняв рідного гостя, згадавши, що на початку його пустельножительства було йому навіювання згори: не цуратися тих, хто прагне спасіння, і керувати ними. Іоанн же смирення не засвоїв і багато прикрощів завдавав братові, то зухвало повчаючи, то відмовляючись будувати келії для тих, хто приходив.

Сльозними нічними молитвами перемагав Олександр у собі роздратування та досаду і стяжав, нарешті, всепереможну любов до ближнього і великий мир у душі. Незабаром Іоанн упокоївся, і брат поховав його в пустелі, до Олександра ж почали збиратися охочі жити під покровом його молитви. Прийшов і Завалишин зі своїми чадами та приніс пустельникам багато хліба.

Олександр прийняв жертву, але порадив братії не залишатися неробами, а розчищати ліс і обробляти землю, щоб харчуватися працею рук своїх і допомагати убогим. Якийсь інок Никифор, що носив важкі вериги, приходив до пустельника свірського за благословенням і, поживши поруч із ним, став збиратися на прощу до Києва, а йдучи, передрік, що Господь спорудить на цьому місці обитель із кам’яними церквами. Духи нечисті спорудили безліч спокус преподобному, оточуючи його цілими полчищами, і страшними погрозами змушували відступитися від місця.

Добрий же воїн Христів хресним знаменням розсіював усю темряву. З’явився тоді Олександру Ангел Господній у глибині пустелі й осяяв небесним світлом, зміцнюючи його дух, щоб виконав він повелене і побудував церкву в ім’я Святої Трійці. Проживши 25 років у Свірській пустелі, Олександр був утішений божественним явленням такої сили, що не можна було порівняти його з жодними іншими захопленнями його духу: для нього повторилося видіння, що було колись Аврааму: світлі Ангели з посохами в руках зображували собою Святу Трійцю, і голос небесний сказав йому: «...Дух Святий благоволив обрати тебе оселею задля сердечної твоєї чистоти... ти ж споруди тут храм Святої Трійці й збери братію, щоб спасти душі їхні...» Коли ж преподобний почав роздумувати, де закласти храм, з’явився Ангел із простертими крилами, у куколі та іноцькій мантії, і вказав місце для храму.

Олександр почав дбати про спорудження церкви, а кількість братії тим часом зростала. Учні благали свого наставника прийняти сан священства, але смиренний Олександр ухилявся, поки не примусив його до цього Новгородський архієпископ Серапіон. Коли була побудована дерев’яна церква і отримане необхідне начиння, блаженний Олександр став до священнослужіння, але водночас він не полишав і чорної роботи, подаючи братії приклад смирення і працьовитості.

Нікого не викривав він суворим словом, але в дусі прозорливості притчами повчав тих, хто грішив. Особливо суворо стежив він за дотриманням усього монастирського статуту. Не припиняв ігумен облаштовувати обитель: побудував із братією млин і кам’яну церкву замість дерев’яної.

На прохання преподобного великий князь Василь Іванович прислав умілих каменярів і щедру милостиню, так що Олександр міг спорудити церкву там, де вказав Ангел. Багато людей приходило до нього за духовною порадою, і в спілкуванні являв він неабияку прозорливість: від якогось Григорія не прийняв дари, викривши його в образі матері; багатому селянину Симеону дав важливу пораду, не послухавшись якої, той помер у визначений день; боярина Тимофія Апрелєва наставляв, заради народження сина, наслідувати странноприїмство Авраама і Сарри, і через рік Тимофій отримав просиме. Для своїх духовних чад блаженний Олександр був істинним цілителем душ і лікарем недуг.

За молитвою преподобного рибалка примножував свій вилов, а купець — своє майно. В останні роки життя преп. Олександр спорудив ще одну кам’яну церкву в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці, знову ж таки не без царської участі й допомоги Небесної.

А незабаром сподобився Божественного явлення: прочитавши в келії акафіст Божій Матері, він сказав учневі Афанасію: «Трезвись і пильнуй, бо буде нам чудне відвідання». Раптово велике світло осяяло весь монастир, і старець побачив над вівтарем заснованої ним церкви Матір Божу, ніби сидячу на престолі з Немовлям у руках, у стоянні Ангельських ликів. Упав перед Нею ниць преподобний і почув утішну обітницю, що не збідніє покров Її над створеною обителлю і після його преставлення.

Учень Афанасій лежав при цьому як мертвий від чудного видіння. У глибокій старості, коли вже наблизився Олександр до Господа духовними сходами своїх чеснот, преподобний зібрав братію, доручив їх заступництву Божої Матері і призначив чотирьох ієромонахів, щоб святитель Макарій обрав із них ігумена. До самої хвилини свого відходу він безперестанно повчав братію зберігати смиренномудрість і злиденність.

Поховали його біля церкви Преображення, неподалік від обителі, у спільній братській усипальниці. Сталося це 30 серпня (12 вересня н. ст.) 1533 року, а 17/30 квітня 1641 року мощі його були знайдені нетлінними. Повсюдне святкування пам’яті преп.

Олександра було встановлене вже 1547 року на день кончини. На початку XX століття на мощі прп. Олександра Свірського обрушилося зло новоявлених богоборців.

Після кількох спроб більшовики вивезли їх у 1918 році, а до 1925 року обитель була закрита. Друге віднайдення мощей відбулося 1998 року. У 1997 році ченці монастиря, що відроджувався, почали пошуки святині й звернулися до Військово-Медичної академії в Санкт-Петербурзі.

Там виявили нетлінне тіло, що зберігалося без спеціальних умов. Після року досліджень мощі були впізнані, під час молебню вони замироточили. 30 липня 1998 року святі мощі повернули Церкві й відкрили для поклоніння. Зараз вони знаходяться у Преображенському соборі Свято-Троїцького Олександро-Свірського монастиря, а дата 30 липня стала святом другого віднайдення мощей.