Олексій

Майбутній імператор Всеросійський Микола II народився 6 (18) травня 1868 року, у день святого праведного Іова Багатостраждального. Він був старшим сином імператора Олександра III та його дружини імператриці Марії Феодорівни. Виховання, отримане ним під керівництвом батька, було суворим, майже аскетичним. «Мені потрібні нормальні здорові російські діти» — таку вимогу висував імператор до вихователів своїх дітей. А таке виховання могло бути за духом лише православним. Ще малою дитиною спадкоємець цесаревич виявляв особливу любов до Бога, до Його Церкви. Він здобув вельми ґрунтовну домашню освіту — знав кілька мов, вивчив російську та світову історію, глибоко знався на військовій справі, був широко ерудованою людиною. Імператор Олександр III мав програму всебічної підготовки спадкоємця до виконання монарших обов'язків, але цим планам не судилося повною мірою здійснитися...

Імператриця Олександра Феодорівна (принцеса Аліса Вікторія Олена Луїза Беатриса) народилася 25 травня (6 червня) 1872 року в Дармштадті, столиці невеликого німецького герцогства, на той час уже насильно включеного до складу Німецької імперії. Батьком Аліси був великий герцог Гессен-Дармштадтський Людвіг, а матір’ю — принцеса Аліса Англійська, третя донька королеви Вікторії. У дитинстві принцесу Алісу — вдома її називали Алікс — знали як веселу, жваву дитину, за що вона отримала прізвисько «Санні» (Сонечко). Діти гессенського подружжя — а їх було семеро — виховувалися у глибоко патріархальних традиціях. Життя їхнє проходило за суворим, встановленим матір’ю регламентом, жодна хвилина не повинна була минати без діла. Одяг та їжа дітей були дуже простими. Дівчата самі розпалювали каміни, прибирали свої кімнати. Мати намагалася змалечку прищепити їм якості, засновані на глибоко християнському підході до життя.

Перше горе Алікс перенесла у шість років — від дифтерії у віці тридцяти п’яти років померла її мати. Після пережитої трагедії маленька Алікс стала замкнутою, відчуженою, почала цуратися незнайомих людей; заспокоювалася вона лише в родинному колі. Після смерті доньки королева Вікторія перенесла свою любов на її дітей, особливо на наймолодшу, Алікс. Її виховання та освіта відтепер проходили під контролем бабусі.

Перша зустріч шістнадцятирічного спадкоємця цесаревича Миколи Олександровича та зовсім юної принцеси Аліси відбулася 1884 року, коли її старша сестра, майбутня преподобномучениця Єлизавета, стала дружиною великого князя Сергія Олександровича, дядька цесаревича. Між молодими людьми зав’язалася міцна дружба, що переросла згодом у глибоку і дедалі більшу любов. Коли 1889 року, досягнувши повноліття, спадкоємець звернувся до батьків із проханням благословити його на шлюб із принцесою Алісою, батько відмовив, мотивуючи це юністю спадкоємця. Довелося скоритися батьківській волі. У 1894 році, бачачи непохитну рішучість сина, зазвичай лагідного і навіть боязкого у спілкуванні з батьком, імператор Олександр III дав благословення на шлюб. Єдиною перешкодою залишався перехід у православ’я — за російськими законами наречена спадкоємця російського престолу мала бути православною. Протестантка за вихованням, Аліса була переконана в істинності свого сповідання і спочатку вагалася через необхідність зміни віросповідання.

Радість взаємної любові була затьмарена різким погіршенням здоров’я батька — імператора Олександра III. Поїздка до Криму восени 1894 року не принесла йому полегшення, важка недуга невблаганно забирала сили...

20 жовтня імператор Олександр III помер. Наступного дня у палацовій церкві Лівадійського палацу принцеса Аліса була приєднана до православ’я через Миропомазання, отримавши ім’я Олександри Феодорівни.

Попри траур за батьком, було вирішено не відкладати одруження, але воно відбулося у вельми скромній обстановці 14 листопада 1894 року. Дні родинного щастя, що настали після цього, невдовзі змінилися для нового імператора необхідністю прийняти на себе весь тягар управління Російською імперією.

Рання смерть Олександра III не дозволила повністю завершити підготовку спадкоємця до виконання обов’язків монарха. Він ще не був цілковито введений у курс вищих державних справ, тому вже після сходження на престол багато чого йому доводилося дізнаватися з доповідей своїх міністрів.

Втім, характер Миколи Олександровича, якому під час воцаріння було двадцять шість років, і його світогляд на той час уже цілком сформувалися.

Особи, наближені до двору, відзначали його живий розум — він завжди швидко схоплював суть порушених перед ним питань, чудову пам’ять, особливо на обличчя, благородство способу думок. Але постать цесаревича затьмарював могутній образ Олександра III. Микола Олександрович своєю лагідністю, тактовністю у спілкуванні, скромними манерами на багатьох справляв враження людини, що не успадкувала сильної волі свого батька.

Керівництвом для імператора Миколи II був політичний заповіт батька: «Я заповідаю тобі любити все, що служить на благо, честь і гідність Росії. Оберігай самодержавство, пам’ятаючи притому, що ти несеш відповідальність за долю твоїх підданих перед Престолом Всевишнього. Віра в Бога і святість твого царського обов’язку нехай будуть для тебе основою твого життя. Будь твердим і мужнім, не виявляй ніколи слабкості. Вислуховуй усіх, у цьому немає нічого ганебного, але слухайся самого себе і своєї совісті».

З самого початку свого правління державою Російською імператор Микола II ставився до виконання обов’язків монарха як до священного обов’язку. Государ глибоко вірив, що і для стомільйонного російського народу царська влада була і залишається священною. У ньому завжди жило переконання, що царю і цариці слід бути ближчими до народу, частіше бачити його і більше довіряти йому.

1896 рік був ознаменований коронаційними урочистостями в Москві. Вінчання на царство — найважливіша подія в житті монарха, особливо коли він сповнений глибокої віри у своє покликання. Над царським подружжям було звершено Таїнство Миропомазання — на знак того, що як немає вищої, так і немає важчої на землі царської влади, немає тягаря важчого за царське служіння, і Господь… «дасть кріпость царям нашим» (1 Цар. 2:10). З цієї миті государ відчув себе справжнім помазаником Божим. З дитинства заручений з Росією, він у цей день ніби повінчався з нею.

На великий жаль государя, урочистості в Москві були затьмарені катастрофою на Ходинському полі: у натовпі, що очікував на царські подарунки, сталася тиснява, в якій загинуло багато людей. Ставши верховним правителем величезної імперії, у руках якого фактично зосереджувалася вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади, Микола Олександрович взяв на себе величезну історичну та моральну відповідальність за все, що відбувалося у ввіреній йому державі. І одним із найважливіших своїх обов’язків вважав государ збереження віри православної, за словом Святого Письма: «цар… уклав перед лицем Господнім заповіт — іти за Господом і додержувати заповідей Його, і одкровень Його, і уставів Його від усього серця і від усієї душі» (4 Цар. 23:3). Через рік після весілля, 3 листопада 1895 року, народилася перша донька — велика княжна Ольга; за нею з’явилися на світ три сповнені здоров’я і життя доньки, які становили радість своїх батьків, великі княжни Тетяна (29 травня 1897 року), Марія (14 червня 1899 року) та Анастасія (5 червня 1901 року). Але ця радість була не без присмаку гіркоти — заповітним бажанням царського подружжя було народження спадкоємця, щоб «Господь додав дні до днів царя, літа його продовжив у рід і рід» (Пс. 60:7).

Довгоочікувана подія сталася 12 серпня 1904 року, через рік після паломництва царської родини до Сарова, на урочистості прославлення преподобного Серафима. Здавалося, починається нова світла смуга в їхньому родинному житті. Але вже через кілька тижнів після народження царевича Олексія з’ясувалося, що він хворий на гемофілію. Життя дитини постійно висіло на волосині: найменша кровотеча могла коштувати йому життя. Страждання матері були особливо тяжкими...

Глибока і щира релігійність вирізняла імператорську родину серед представників тогочасної аристократії. Духом православної віри було просякнуте з самого початку і виховання дітей імператорської сім’ї. Усі її члени жили відповідно до традицій православного благочестя. Обов’язкові відвідування богослужінь у недільні та святкові дні, говіння під час постів були невід’ємною частиною побуту російських царів, бо «цар уповає на Господа, і в милості Всевишнього не похитнеться» (Пс. 20:8).

Однак особиста релігійність государя Миколи Олександровича і особливо його дружини була чимось безперечно більшим, ніж просте дотримання традицій. Царське подружжя не лише відвідувало храми і монастирі під час своїх численних поїздок, поклонялося чудотворним іконам та мощам святих, а й здійснювало паломництва, як це було у 1903 році під час прославлення преподобного Серафима Саровського. Короткі богослужіння у придворних храмах не задовольняли вже імператора й імператрицю. Спеціально для них звершувалися служби в царськосільському Феодорівському соборі, побудованому у стилі XVI століття. Тут імператриця Олександра молилася перед аналоєм із розкритими богослужбовими книгами, уважно стежачи за ходом церковної служби.

Потребам Православної Церкви імператор приділяв величезну увагу протягом усього свого царювання. Як і всі російські імператори, Микола II щедро жертвував на будівництво нових храмів, у тому числі й за межами Росії. За роки його правління кількість парафіяльних церков у Росії збільшилася більш ніж на 10 тисяч, було відкрито понад 250 нових монастирів. Імператор сам брав участь у закладенні нових храмів та інших церковних урочистостях. Особисте благочестя государя проявилося і в тому, що за роки його царювання було канонізовано більше святих, ніж за два попередні століття, коли було прославлено лише 5 святих угодників. За час останнього царювання до лику святих були зараховані святитель Феодосій Чернігівський (1896 р.), преподобний Серафим Саровський (1903 р.), свята княгиня Анна Кашинська (відновлення вшанування у 1909 р.), святитель Іоасаф Білгородський (1911 р.), святитель Єрмоген Московський (1913 р.), святитель Питирим Тамбовський (1914 р.), святитель Іоанн Тобольський (1916 р.). При цьому імператор змушений був виявити особливу наполегливість, домагаючись канонізації преподобного Серафима Саровського, святителів Іоасафа Білгородського та Іоанна Тобольського. Імператор Микола II високо вшановував святого праведного отця Іоанна Кронштадтського. Після його блаженної кончини цар повелів здійснювати всенародне молитовне поминання спочилого у день його преставлення.

У роки правління імператора Миколи II зберігалася традиційна синодальна система управління Церквою, проте саме за нього церковна ієрархія отримала можливість не лише широко обговорювати, а й практично підготувати скликання Помісного Собору.

Прагнення привносити в державне життя християнські релігійно-моральні принципи свого світогляду завжди вирізняло і зовнішню політику імператора Миколи II. Ще у 1898 році він звернувся до урядів Європи з пропозицією про скликання конференції для обговорення питань збереження миру та скорочення озброєнь. Наслідком цього стали мирні конференції в Гаазі у 1899 та 1907 роках. Їхні рішення не втратили свого значення і до наших днів.

Але, попри щире прагнення государя до миру, у його царювання Росії довелося брати участь у двох кровопролитних війнах, що призвели до внутрішніх смут. У 1904 році без оголошення війни розпочала військові дії проти Росії Японія — наслідком цієї важкої для Росії війни стала революційна смута 1905 року. Як велику особисту скорботу сприймав государ заворушення, що відбувалися в країні...

У неофіційній обстановці з государем спілкувалися небагато хто. І всі, хто знав його родинне життя не з чуток, відзначали дивовижну простоту, взаємну любов і злагоду всіх членів цієї тісно згуртованої сім’ї. Центром її був Олексій Миколайович, на ньому зосереджувалися всі прихильності, всі надії. Щодо матері діти були сповнені поваги й уважливості. Коли імператриця нездужала, доньки влаштовували почергове чергування біля матері, і та з них, яка цього дня чергувала, невідлучно залишалася при ній. Стосунки дітей з государем були зворушливі — він був для них одночасно царем, батьком і товаришем; почуття їхні змінювалися залежно від обставин, переходячи від майже релігійного поклоніння до повної довірливості і найсердечнішої дружби.

Обставиною, що постійно затьмарювала життя імператорської родини, була невиліковна хвороба спадкоємця. Напади гемофілії, під час яких дитина відчувала тяжкі страждання, повторювалися неодноразово. У вересні 1912 року внаслідок необережного руху сталася внутрішня кровотеча, і становище було настільки серйозним, що побоювалися за життя цесаревича. У всіх храмах Росії служилися молебні за його одужання. Характер хвороби був державною таємницею, і батьки часто повинні були приховувати свої почуття, беручи участь у звичайному розпорядку палацового життя. Імператриця добре розуміла, що медицина була тут безсила. Але ж для Бога немає нічого неможливого! Будучи глибоко віруючою, вона всією душею віддавалася старанній молитві в сподіванні чудесного зцілення. Часом, коли дитина була здоровою, їй здавалося, що її молитва почута, але напади знову повторювалися, і це наповнювало душу матері безкінечною скорботою. Вона готова була повірити кожному, хто був здатний допомогти її горю, хоч якось полегшити страждання сина, — і хвороба цесаревича відчиняла двері в палац тим людям, яких рекомендували царській родині як цілителів і молитовників. Серед них з’являється у палаці селянин Григорій Распутін, якому судилося зіграти свою роль у житті царської родини, та й у долі всієї країни — але претендувати на цю роль він не мав жодного права. Особи, які щиро любили царську родину, намагалися якось обмежити вплив Распутіна; серед них були преподобномучениця велика княгиня Єлизавета, священномученик митрополит Володимир... У 1913 році вся Росія урочисто святкувала трьохсотріччя Дому Романових. Після лютневих урочистостей у Петербурзі та Москві навесні царська родина завершує поїздку стародавніми середньоруськими містами, історія яких пов’язана з подіями початку XVII століття. На государя справили велике враження щирі вияви народної відданості — а населення країни в ті роки швидко збільшувалося: «у множенні народу — велич царя» (Притч. 14:28).

Росія перебувала в цей час на вершині слави і могутності: небаченими темпами розвивалася промисловість, дедалі могутнішими ставали армія і флот, успішно проводилася в життя аграрна реформа — про цей час можна сказати словами Писання: «перевага країни в цілому є цар, що піклується про країну» (Еккл. 5:8). Здавалося, що всі внутрішні проблеми в недалекому майбутньому благополучно вирішаться.

Але цьому не судилося здійснитися: назрівала Перша світова війна. Використавши як привід вбивство терористом спадкоємця австро-угорського престолу, Австрія напала на Сербію. Імператор Микола II вважав своїм християнським обов’язком заступитися за православних сербських братів...

19 липня (1 серпня) 1914 року Німеччина оголосила Росії війну, яка невдовзі стала загальноєвропейською. У серпні 1914 року необхідність допомогти своїй союзниці Франції змусила Росію розпочати надто поспішний наступ у Східній Пруссії, що призвело до тяжкої поразки. До осені стало зрозуміло, що швидкого кінця військових дій не передбачається. Однак із початком війни на хвилі патріотизму в країні стихли внутрішні розбіжності. Навіть найважчі питання ставали розв’язними — вдалося здійснити давно задуману государем заборону продажу спиртних напоїв на весь час війни. Його переконання в корисності цього заходу було сильнішим за всі економічні міркування.

Государ регулярно виїжджає до Ставки, відвідує різні сектори своєї величезної армії, перев’язувальні пункти, військові госпіталі, тилові заводи — одним словом, усе, що відігравало роль у веденні цієї грандіозної війни. Імператриця з самого початку присвятила себе пораненим. Пройшовши курси сестер милосердя, разом зі старшими доньками — великими княжнами Ольгою та Тетяною — вона по кілька годин на день доглядала за пораненими у своєму царськосільському лазареті, пам’ятаючи, що «Господь вимагає любити справи милосердя» (Мих. 6:8).

22 серпня 1915 року государ виїхав до Могильова, щоб прийняти на себе командування всіма збройними силами Росії. Імператор з початку війни розглядав своє перебування на посаді Верховного головнокомандувача як виконання морального і державного обов’язку перед Богом і народом: «призначав шляхи їм і сидів на чолі і жив як цар у колі воїнів, як утішитель плачучих» (Іов 29:25). Втім, государ завжди надавав провідним військовим фахівцям широку ініціативу у вирішенні всіх військово-стратегічних та оперативно-тактичних питань.

З цього дня імператор постійно перебував у Ставці, часто разом із ним був і спадкоємець. Приблизно раз на місяць государ на кілька днів приїжджав до Царського Села. Усі відповідальні рішення ухвалювалися ним, але водночас він доручив імператриці підтримувати стосунки з міністрами і тримати його в курсі того, що відбувається в столиці. Государиня була найближчою йому людиною, на яку завжди можна було покластися. Сама Олександра Феодорівна зайнялася політикою не через особистої честолюбства і жагу влади, як про це тоді писали. Єдиним її бажанням було бути корисною государеві у скрутну хвилину і допомагати йому своїми порадами. Щодня вона відправляла до Ставки детальні листи-донесення, що було добре відомо міністрам.

Січень і лютий 1917 року государ провів у Царському Селі. Він відчував, що політична ситуація стає дедалі напруженішою, але продовжував сподіватися на те, що почуття патріотизму все ж візьме гору, зберігав віру в армію, становище якої значно покращилося. Це вселяло надії на успіх великого весняного наступу, який завдасть рішучого удару Німеччині. Але це добре розуміли і ворожі государеві сили.

22 лютого Государ виїхав до Ставки — цей момент послужив сигналом для ворогів порядку. Їм вдалося посіяти в столиці паніку через голод, що насувався, адже «під час голоду будуть злитися, хулити царя свого і Бога свого» (Іс. 8:21). Наступного дня в Петрограді почалися заворушення, викликані перебоями з підвезенням хліба, вони швидко переросли у страйк під політичними гаслами — «Геть війну», «Геть самодержавство». Спроби розігнати маніфестантів не увінчалися успіхом. У Думі тим часом тривали дебати з різкою критикою уряду — але насамперед це були випади проти государя. Депутати, що претендували на роль представників народу, ніби забули настанову первоверховного апостола: «Усіх шануйте, братство любіть, Бога бійтеся, царя шануйте» (1 Пет. 2:17).

25 лютого у Ставці було отримано повідомлення про заворушення в столиці. Дізнавшись про стан справ, государ посилає війська до Петрограда для підтримання порядку, а потім сам вирушає до Царського Села. Його рішення було, очевидно, викликане і бажанням бути в центрі подій для прийняття в разі необхідності швидких рішень, і тривогою за сім’ю. Цей від’їзд зі Ставки виявився фатальним. За 150 верст від Петрограда царський поїзд був зупинений — наступна станція Любань була в руках заколотників. Довелося прямувати через станцію Дно, але і там шлях виявився закритим. Увечері 1 березня государ прибув до Пскова, у ставку командувача Північного фронту генерала М.В. Рузського.

У столиці настало повне безвладдя. Але государ і командування армією вважали, що Дума контролює становище; у телефонних переговорах з головою Державної думи М.В. Родзянком государ погоджувався на всі поступки, якщо Дума зможе відновити порядок у країні. Відповідь була: уже пізно. Чи було це так насправді? Адже революцією були охоплені лише Петроград і околиці, а авторитет царя в народі та в армії був ще великим. Відповідь Думи ставила царя перед вибором: зречення або спроба йти на Петроград із вірними йому військами — останнє означало громадянську війну в той час, як зовнішній ворог перебував у російських межах.

Усі, хто оточував государя, також переконували його в тому, що зречення — єдиний вихід. Особливо на цьому наполягали командувачі фронтами, вимоги яких підтримав начальник Генерального штабу М.В. Алексєєв — «у війську сталися страх і трепет і нарікання на царів» (3 Езд. 15:33). І після довгих і болісних роздумів імператор ухвалив вистраждане рішення: зректися і за себе, і за спадкоємця, зважаючи на його невиліковну хворобу, на користь брата, великого князя Михайла Олександровича. Государ залишав верховну владу і головнокомандування як цар, як воїн, як солдат, до останньої хвилини не забуваючи про свій високий обов’язок. Його Маніфест — це акт найвищого благородства і гідності.

8 березня комісари Тимчасового уряду, прибувши до Могильова, оголосили через генерала Алексєєва про арешт государя і необхідність прослідувати до Царського Села. Востаннє він звернувся до своїх військ, закликаючи їх до вірності Тимчасовому уряду, тому самому, який піддав його арешту, до виконання свого обов’язку перед Батьківщиною до повної перемоги. Прощальний наказ військам, у якому висловилися благородство душі Государя, його любов до армії, віра в неї, був прихований від народу Тимчасовим урядом, який заборонив його публікацію. Нові правителі, «одни одних долаючи, знехтували царем своїм» (3 Езд. 15:16) — вони, звісно, боялися, що армія почує благородну промову свого імператора і Верховного головнокомандувача.

У житті імператора Миколи II було два нерівні за тривалістю і духовним значенням періоди — час його царювання і час перебування в ув’язненні; якщо перший із них дає право говорити про нього як про православного правителя, який виконав свої монарші обов’язки як священний обов’язок перед Богом, про государя, який пам’ятає слова Святого Письма: «Ти обрав мене царем людям Твоїм» (Прем. 9:7), то другий період — хресний шлях сходження до вершин святості, шлях на російську Голгофу...

Народжений у день пам’яті святого праведного Іова Багатостраждального, государ прийняв свій хрест так само, як біблійний праведник, переніс усі надіслані йому випробування твердо, лагідно і без тіні нарікання. Саме це довготерпіння з особливою ясністю відкривається в історії останніх днів імператора. З моменту зречення не стільки зовнішні події, скільки внутрішній духовний стан государя привертає до себе увагу. Государ, ухваливши, як йому здавалося, єдино правильне рішення, проте переживав важке душевне мучення. «Якщо я перешкода щастю Росії і мене всі стоячі нині на чолі її громадські сили просять залишити трон і передати його синові й братові своєму, то я готовий це зробити, готовий навіть не тільки царство, а й життя своє віддати за Батьківщину. Я думаю, у цьому ніхто не сумнівається з тих, хто мене знає», — говорив государ генералу Д.Н. Дубенському.

У самий день зречення, 2 березня, той самий генерал Дубенський записав слова міністра імператорського двору графа В.Б. Фредерікса: «Государю глибоко сумно, що його вважають перешкодою щастю Росії, що його знайшли за потрібне просити залишити трон. Його хвилювала думка про сім’ю, яка залишалася в Царському Селі одна, діти хворі. Государ страшно страждає, але ж він така людина, яка ніколи не покаже на людях своє горе». Стриманий Микола Олександрович і в особистому щоденнику. Тільки на самому кінці запису на цей день проривається його внутрішнє почуття: «Потрібне моє зречення. Суть та, що в ім’я порятунку Росії і утримання армії на фронті в спокої потрібно зважитися на цей крок. Я погодився. Зі Ставки прислали проект Маніфесту. Увечері з Петрограда прибули Гучков і Шульгін, з якими я переговорив і передав їм підписаний і перероблений Маніфест. О першій годині ночі виїхав із Пскова з важким почуттям пережитого. Навколо зрада і боягузтво і обман!».

Тимчасовий уряд оголосив про арешт імператора Миколи II та його августійшої дружини і тримання їх у Царському Селі. Арешт імператора та імператриці не мав жодної законної підстави чи приводу.

Коли заворушення, що почалися в Петрограді, перекинулися і на Царське Село, частина військ збунтувалася, і величезний натовп заколотників — понад 10 тисяч осіб — рушив до Олександрівського палацу. Імператриця того дня, 28 лютого, майже не виходила з кімнати хворих дітей. Їй доповідали, що будуть вжиті всі заходи для безпеки палацу. Але натовп був уже зовсім близько — лише за 500 кроків від огорожі палацу був убитий вартовий. У цей момент Олександра Феодорівна виявляє рішучість і неабияку мужність — разом із великою княжною Марією Миколаївною вона обходить ряди вірних їй солдатів, що зайняли оборону навколо палацу і вже готові до бою. Вона переконує їх домовитися з повсталими і не проливати крові. На щастя, у цей момент розсудливість взяла гору. Наступні дні государиня провела в страшній тривозі за долю імператора — до неї доходили лише чутки про зречення. Тільки 3 березня вона отримала від нього коротку записку. Переживання імператриці в ці дні яскраво описані очевидцем протоієреєм Афанасієм Бєляєвим, який служив у палаці молебень: «Імператриця, одягнена сестрою милосердя, стояла біля ліжка Спадкоємця. Перед іконою запалили кілька тоненьких воскових свічок. Почався молебень... О, яке страшне, несподіване горе спіткало Царську сім’ю! Отримано звістку, що Государ, який повертався зі Ставки до рідної сім’ї, заарештований і навіть, можливо, зрікся престолу... Можна собі уявити, в якому становищі опинилася безпомічна Цариця, мати з п’ятьма своїми тяжко хворими дітьми! Придушивши в собі неміч жіночу і всі тілесні недуги свої, геройськи, самовіддано, присвятивши себе догляду за хворими, [з] повним упованням на допомогу Цариці Небесної, вона вирішила насамперед помолитися перед чудотворною іконою Знамення Божої Матері. Гаряче, на колінах, зі сльозами просила земна Цариця допомоги й заступництва у Цариці Небесної. Приклавшись до ікони і підійшовши під неї, попросила принести ікону і до ліжок хворих, щоб і всі хворі діти відразу могли прикластися до Чудотворного Образу. Коли ми виносили ікону з палацу, палац уже був оточений військами, і всі, хто перебував у ньому, виявилися заарештованими».

9 березня заарештованого напередодні імператора перевозять до Царського Села, де на нього з нетерпінням чекала вся сім’я. Розпочався майже п’ятимісячний період невизначеного перебування в Царському Селі. Дні минали розмірено — у регулярних богослужіннях, спільних трапезах, прогулянках, читанні та спілкуванні з рідними людьми. Однак при цьому життя в’язнів піддавалося дріб’язковим утискам — государю було оголошено О.Ф. Керенським, що він повинен жити окремо і бачитися з государинею тільки за столом, причому розмовляти лише російською. Караульні солдати в грубій формі робили йому зауваження, доступ до палацу осіб, близьких до царської сім’ї, заборонявся. Одного разу солдати навіть відняли у спадкоємця іграшкову рушницю під приводом заборони носити зброю.

Отець Афанасій Бєляєв, який регулярно звершував у цей період богослужіння в Олександрівському палаці, залишив свої свідчення про духовне життя царськосільських в’язнів. Ось як проходила в палаці служба утрені Великої П’ятниці 30 березня 1917 року: «Служба йшла благоговійно і зворушливо... Їхні Величності всю службу слухали стоячи. Перед ними були поставлені складні аналої, на яких лежали Євангелія, так що за ними можна було стежити за читанням. Усі простояли до кінця служби і пішли через загальну залу у свої кімнати. Треба самому бачити і так близько перебувати, щоб зрозуміти і переконатися, як колишня царственна сім’я старанно, по-православному, часто на колінах, молиться Богу. З якою покірністю, лагідністю, смиренністю, цілком віддавши себе у волю Божу, стоять за богослужінням».

Наступного дня вся сім’я сповідалася. Ось як виглядали кімнати царських дітей, у яких звершувалося Таїнство Сповіді: «Які дивовижно по-християнськи прибрані кімнати. У кожної княжни в кутку кімнати влаштований справжній іконостас, наповнений безліччю ікон різних розмірів із зображенням особливо шанованих святих угодників. Перед іконостасом складний аналой, покритий пеленою у вигляді рушника, на ньому покладені молитовники і богослужбові книги, а також Святе Євангеліє і хрест. Убрання кімнат і вся їхня обстановка являють собою невинне, чисте, непорочне дитинство, що не знає життєвого бруду. Для вислуховування молитов перед сповіддю всі четверо дітей були в одній кімнаті...».

«Враження [від сповіді] вийшло таке: дай, Господи, щоб і всі діти морально були такими високими, як діти колишнього Царя. Таке незлоб’я, смиренність, покірність батьківській волі, відданість безумовна волі Божій, чистота в помислах і повне незнання земного бруду — пристрасного і гріховного, — пише отець Афанасій, — мене привели в подив, і я рішуче не знав: чи потрібно нагадувати мені як духівнику про гріхи, можливо, їм невідомі, і як спонукати до каяття у відомих мені гріхах».

Доброта і душевний спокій не полишали імператрицю навіть у ці найважчі після зречення государя від престолу дні. Ось із якими словами розради звертається вона в листі до корнета С.В. Маркова: «Ви не один, не бійтеся жити. Господь почує наші молитви і Вам допоможе, втішить і підкріпить. Не втрачайте Вашу віру, чисту, дитячу, залишайтеся таким же маленьким, коли і Ви великим будете. Важко і важко жити, але попереду є Світло і радість, тиша і нагорода за всі страждання і мучення. Ідіть прямо вашою дорогою, не дивіться направо і наліво, і якщо каменя не побачите і впадете, не лякайтеся і не падайте духом. Підніміться знову і йдіть вперед. Боляче буває, важко на душі, але горе нас очищає. Пам’ятайте життя і страждання Спасителя, і Ваше життя здасться вам не таким чорним, як думали. Мета одна в нас, туди ми всі прагнемо, тож допоможемо ми одне одному дорогу знайти. Христос із Вами, не лякайтеся».

У палацовій Церкві або в колишніх царських покоях отець Афанасій регулярно звершував вечірню та Божественну літургію, на яких завжди були присутні всі члени імператорської сім’ї. Після дня Святої Трійці у щоденнику отця Афанасія все частіше і частіше з’являються тривожні повідомлення — він відзначає зростаюче роздратування караульних, що доходять часом до грубості стосовно царської сім’ї. Не залишається поза його увагою і душевний стан членів царської сім’ї — так, усі вони страждали, зазначає він, але разом зі стражданнями зростали їхнє терпіння і молитва. У своїх стражданнях здобули вони справжнє смирення — за словом пророка: «Скажи царю і цариці: смиріться... бо впав з голови вашої вінець слави вашої» (Єр. 13:18).

«...Нині смиренний раб Божий Микола, як лагідний агнець, доброзичливий до всіх ворогів своїх, що не пам’ятає образ, який молиться старанно за благоденство Росії, віруючий глибоко в її славне майбутнє, колінопреклонно, дивлячись на хрест і Євангеліє... висловлює Небесному Отцю потаємні таємниці свого багатостраждального життя і, кидаючись у прах перед величчю Царя Небесного, слізно просить вибачення у вільних і мимовільних своїх гріхах», — читаємо ми в щоденнику отця Афанасія Бєляєва.

У житті царствених в’язнів тим часом назрівали серйозні зміни. Тимчасовий уряд призначив комісію з розслідування діяльності імператора, але попри всі намагання виявити хоч щось, що ганьбить царя, нічого не знайшли — цар був невинним. Коли невинність його була доведена і стало очевидно, що за ним немає жодного злочину, Тимчасовий уряд замість того, щоб звільнити государя і його августійшу дружину, ухвалив рішення видалити в’язнів із Царського Села. У ніч на 1 серпня вони були відправлені до Тобольська — зроблено це було нібито зважаючи на можливі заворушення, першою жертвою яких могла стати царська сім’я. Насправді ж тим самим сім’я прирікалася на хрест, бо в цей час дні самого Тимчасового уряду були злічені.

30 липня, за день до від’їзду царської сім’ї до Тобольська, була відслужена остання Божественна літургія в царських покоях; востаннє колишні господарі свого рідного дому зібралися гаряче помолитися, просячи зі сльозами, колінопреклонно у Господа допомоги й заступництва від усіх бід і напастей, і водночас розуміючи, що вступають вони на шлях, накреслений Самим Господом Ісусом Христом для всіх християн: «Покладуть на вас руки і будуть гнати вас, віддаючи в темниці, і поведуть перед правителів за ім’я Моє» (Лк. 21:12). За цією літургією молилася вся царська сім’я та їхня вже зовсім нечисленна прислуга.

6 серпня царственні в’язні прибули до Тобольська. Перші тижні перебування в Тобольську царської сім’ї були чи не найспокійнішими за весь період їхнього ув’язнення. 8 вересня, у день свята Різдва Пресвятої Богородиці, в’язням дозволили вперше вирушити до церкви. Згодом і ця розрада вкрай рідко випадала на їхню долю. Одним із найбільших позбавлень за час життя в Тобольську була майже повна відсутність будь-яких звісток. Листи доходили з величезним запізненням. Що ж до газет, то доводилося задовольнятися місцевим листком, що друкувався на обгортковому папері і давав лише старі телеграми із запізненням на кілька днів, та й ті найчастіше з’являлися тут у викривленому і скороченому вигляді. Імператор із тривогою стежив за подіями, що розгорталися в Росії. Він розумів, що країна стрімко йде до загибелі.

Корнілов запропонував Керенському ввести війська до Петрограда, щоб покласти край більшовицькій агітації, яка ставала день у день дедалі загрозливішою. Безмірною була печаль царя, коли Тимчасовий уряд відхилив і цю останню спробу до порятунку Батьківщини. Він прекрасно розумів, що це був єдиний засіб уникнути неминучої катастрофи. Государ кається у своєму зреченні. «Адже він прийняв це рішення лише в надії, що ті, хто бажав його усунення, зуміють все ж таки продовжувати з честю війну і не погублять справу порятунку Росії. Він боявся тоді, щоб його відмова підписати зречення не повела до громадянської війни на очах у ворога. Цар не хотів, щоб через нього була пролита хоч крапля російської крові... Імператору болісно було бачити тепер безплідність своєї жертви і усвідомлювати, що, маючи на увазі тоді лише благо батьківщини, він завдав їй шкоди своїм зреченням», — згадує П. Жильяр, вихователь цесаревича Олексія.

А тим часом до влади в Петрограді вже прийшли більшовики — настав період, про який государ написав у своєму щоденнику: «набагато гірше і ганебніше подій Смутного часу». Звістка про жовтневий переворот дійшла до Тобольська 15 листопада. Солдати, що охороняли губернаторський будинок, перейнялися прихильністю до царської сім’ї, і минуло кілька місяців після більшовицького перевороту, перш ніж зміна влади почала позначатися на становищі в’язнів. У Тобольську утворився «солдатський комітет», який, всіляко прагнучи до самоствердження, демонстрував свою владу над государем — то змушують його зняти погони, то руйнують крижану гірку, влаштовану для царських дітей: «над царями він знущається», за словом пророка Авакума (Авв. 1:10). З 1 березня 1918 року «Микола Романов і його сімейство переводяться на солдатський пайок».

У листах і щоденниках членів імператорської сім’ї засвідчено глибоке переживання тієї трагедії, яка розгорталася на їхніх очах. Але ця трагедія не позбавляє царственних в’язнів сили духу, віри і надії на допомогу Божу.

«Важко неймовірно, сумно, прикро, соромно, але не втрачайте віру в Божу милість. Він не залишить Батьківщину загинути. Треба перенести всі ці приниження, гидоти, жахи з покірністю (раз не в силах наших допомогти). І Він врятує, довготерпеливий і многомилостивий — не прогнівається до кінця... Без віри неможливо було б жити...

Як я щаслива, що ми не за кордоном, а з нею [Батьківщиною] все переживаємо. Як хочеться з коханою хворою людиною все розділити, все пережити і з любов’ю і хвилюванням за нею стежити, так і з Батьківщиною. Я відчувала себе занадто довго її матір’ю, щоб втратити це почуття, — ми одне складаємо, і ділимо горе і щастя. Боляче вона нам зробила, образила, обмовила... але ми її любимо все-таки глибоко і хочемо бачити її одужання, як хвору дитину з поганими, але і хорошими якостями, так і Батьківщину рідну...

Міцно вірю, що час страждань минає, що сонце знову світитиме над багатостраждальною Батьківщиною. Адже Господь милостивий — врятує Батьківщину...», — писала імператриця.

Страждання країни і народу не можуть бути безглуздими — у це твердо вірять царствені страстотерпці: «Коли все це закінчиться? Коли Богу завгодно. Потерпи, рідна країно, і отримаєш вінець слави, нагороду за всі страждання... Весна прийде і порадує, і висушить сльози і кров, пролиті струями над бідною Батьківщиною...

Багато ще важкого попереду — боляче, скільки кровопролить, боляче жахливо! Але правда повинна остаточно перемогти...

Як же жити, якщо немає надії? Треба бути бадьорим, і тоді Господь дасть душевний мир. Боляче, досадно, прикро, соромно, страждаєш, все болить, поколото, але тиша на душі, спокійна віра і любов до Бога, Який Своїх не залишить і молитви старанних почує і помилує і врятує...

...Скільки ще часу буде наша нещасна Батьківщина терзана і роздирана зовнішніми і внутрішніми ворогами? Здається іноді, що більше терпіти немає сил, навіть не знаєш, на що сподіватися, чого бажати? А все-таки ніхто як Бог! Нехай буде воля Його свята!»

Утіху і лагідність у перенесенні скорбот царственним в’язням дають молитва, читання духовних книг, богослужіння, Причастя: «...Господь Бог дав несподівану радість і втіху, допустивши нас причаститися Святих Христових Тайн для очищення гріхів і життя вічного. Світле лікування і любов наповнюють душу».

У стражданнях і випробуваннях множиться духовне ведення, пізнання себе, своєї душі. Спрямованість до життя вічного допомагає переносити страждання і дає велику втіху: «...Все, що люблю, — страждає, рахунку немає всьому бруду і стражданням, а Господь не допускає зневіри: Він охороняє від відчаю, дає силу, впевненість у світле майбутнє ще на цьому світі».

У березні стало відомо, що в Бересті був укладений сепаратний мир із Німеччиною. Государ не приховував до нього свого ставлення: «Це така ганьба для Росії» і це «рівносильно самогубству». Коли пройшов чутка, що німці вимагають від більшовиків видачі їм царської сім’ї, імператриця заявила: «Волію померти в Росії, ніж бути врятованою німцями». Перший більшовицький загін прибув до Тобольська у вівторок 22 квітня. Комісар Яковлєв оглядає будинок, знайомиться з в’язнями. Через кілька днів він повідомляє, що повинен відвезти государя, запевняючи, що нічого поганого з ним не трапиться. Припускаючи, що його хочуть відправити до Москви для підписання сепаратного миру з Німеччиною, государ, якого ні за яких обставин не залишало високе душевне благородство (згадаймо Послання пророка Єремії: «цар, який показує свою мужність» — Посл. Єр. 1:58), твердо сказав: «Я краще дам відрізати собі руку, ніж підпишу цей ганебний договір».

Спадкоємець у цей час був хворий, і везти його було неможливо. Попри страх за хворого сина, государиня приймає рішення слідувати за чоловіком; з ними вирушила і велика княжна Марія Миколаївна. Тільки 7 травня члени сім’ї, що залишилися в Тобольську, отримали звістку з Єкатеринбурга: государ, государиня і Марія Миколаївна ув’язнені в будинок Іпатьєва. Коли здоров’я спадкоємця покращилося, інші члени царської сім’ї з Тобольська були також доставлені до Єкатеринбурга і заковані в тому ж будинку, але більшість осіб, наближених до сім’ї, до них допущено не було.

Про єкатеринбурзький період ув’язнення царської сім’ї свідчень залишилося значно менше. Майже немає листів. В основному цей період відомий лише за короткими записами в щоденнику імператора і свідченнями свідків у справі про вбивство царської сім’ї. Особливо цінним видається свідчення протоієрея Іоанна Сторожева, який звершував останні богослужіння в Іпатіївському будинку. Отець Іоанн служив там двічі в недільні дні обідницю; вперше це було 20 травня (2 червня) 1918 року: «...диякон говорив прошення єктеній, а я співав. Мені підспівували два жіночі голоси (здається, Тетяна Миколаївна і ще хтось із них), часом низьким басом і Микола Олександрович... Молилися дуже старанно...»

«Микола Олександрович був одягнений у гімнастерку захисного кольору, таких же брюках, при високих чоботях. На грудях у нього офіцерський Георгіївський хрест. Погонів не було... [Він] справив на мене враження своєю твердою ходою, своїм спокоєм і особливо своєю манерою пильно і твердо дивитися в очі...» — писав отець Іоанн.

Збереглося чимало портретів членів царської сім’ї — від прекрасних портретів А.Н. Сєрова до пізніх, зроблених уже в ув’язненні, фотографій. За ними можна скласти уявлення про зовнішність государя, імператриці, цесаревича і княжон — але в описах багатьох осіб, що бачили їх за життя, особлива увага зазвичай приділяється очам. «Він дивився на мене такими живими очима...» — говорив про спадкоємця отець Іоанн Сторожев. Напевно, найбільш точно можна передати це враження словами Премудрого Соломона: «У світлому погляді царя — життя, і благовоління його — як хмара з пізнім дощем...» У церковнослов’янському тексті це звучить ще виразніше: «у світлі життя син царів» (Притч. 16:15).

Умови життя в «будинку особливого призначення» були набагато важчими, ніж у Тобольську. Варта складалася з 12-ти солдатів, які жили в безпосередній близькості від в’язнів, їли з ними за одним столом. Комісар Авдєєв, затятий п’яниця, щодня витончувався разом зі своїми підлеглими у вигадуванні нових принижень для ув’язнених. Доводилося миритися з позбавленнями, переносити знущання і підкорятися вимогам цих грубих людей — серед охоронців були колишні кримінальні злочинці. Як тільки государ і государиня прибули в будинок Іпатьєва, їх піддали принизливому і грубому обшуку. Спати царському подружжю і княжнам доводилося на підлозі, без ліжок. Під час обіду сім’ї, що складається з семи осіб, давали всього п’ять ложок; охоронці, що сиділи за цим же столом, палили, нахабно випускаючи дим в обличчя в’язням, грубо відбирали у них їжу.

Прогулянка в саду дозволялася один раз на день, спочатку протягом 15-20 хвилин, а потім не більше п’яти. Поведінка вартових була абсолютно непристойною — вони чергували навіть біля дверей у туалет, причому не дозволяли зачиняти двері. На стінах охоронці писали нецензурні слова, робили непристойні зображення.

Поряд із царською сім’єю залишалися лише лікар Євген Боткін, який оточив в’язнів турботою і був посередником між ними та комісарами, намагаючись захищати їх від грубості варти, і кілька випробуваних, вірних слуг: Анна Демидова, І.С. Харитонов, А.Є. Трупп і хлопчик Льоня Сєднєв.

Віра в’язнів підтримувала їхню мужність, давала їм силу і терпіння в стражданнях. Усі вони розуміли можливість швидкого кінця. Навіть у цесаревича якось вирвалася фраза: «Якщо будуть вбивати, тільки б не мучили...». Государиня і великі княжни часто співали церковні піснеспіви, які проти волі слухав їхній караул. У майже повній ізоляції від зовнішнього світу, оточені грубими і жорстокими охоронцями, в’язні Іпатіївського будинку виявляють дивовижне благородство і ясність духу.

В одному з листів Ольги Миколаївни є такі рядки: «Батько просить передати всім тим, хто йому залишився відданий, і тим, на кого вони можуть мати вплив, щоб вони не мстили за нього, оскільки він усіх вибачив і за всіх молиться, і щоб не мстили за себе, і щоб пам’ятали, що те зло, яке зараз у світі, буде ще сильнішим, але що не зло переможе зло, а тільки любов».

Навіть грубі сторожі потроху пом’якшилися у спілкуванні з ув’язненими. Вони були здивовані їхньою простотою, їх підкорила сповнена гідності душевна ясність, і вони невдовзі відчули перевагу тих, кого думали тримати у своїй владі. Пом’якшився навіть сам комісар Авдєєв. Така зміна не вкрилася від очей більшовицької влади. Авдєєва було зміщено і замінено Юровським, варта замінена австро-німецькими полоненими і обраними людьми з числа катів «надзвичайки» — «будинок особливого призначення» став якби її відділенням. Життя його мешканців перетворилося на суцільне мучеництво.

1 (14) липня 1918 року отцем Іоанном Сторожевим було звершено останнє богослужіння в Іпатіївському будинку. Наближалися трагічні години... Приготування до страти робляться в суворій таємниці від в’язнів Іпатіївського будинку.

У ніч із 16 на 17 липня, приблизно на початку третьої, Юровський розбудив царську сім’ю. Їм було сказано, що в місті неспокійно і тому необхідно перейти в безпечне місце. Хвилин через сорок, коли всі одяглися і зібралися, Юровський разом із в’язнями спустився на перший поверх і привів їх у напівпідвальну кімнату з одним заґратованим вікном. Усі зовні були спокійні. Государ ніс на руках Олексія Миколайовича, в інших у руках були подушки та інші дрібні речі. На прохання государині в кімнату принесли два стільці, на них поклали подушки, принесені великими княжнами і Анною Демидовою. На стільцях розмістилися государиня і Олексій Миколайович. Государ стояв у центрі поряд зі спадкоємцем. Інші члени сім’ї і слуги розмістилися в різних частинах кімнати і приготувалися довго чекати — вони вже звикли до нічних тривог і різного роду переміщень. Тим часом у сусідній кімнаті вже згрупувалися озброєні вбивці, що очікували на сигнал. У цей момент Юровський підійшов до государя зовсім близько і сказав: «Миколо Олександровичу, за постановою Уральської обласної ради ви будете розстріляні з вашою сім’єю». Ця фраза була настільки несподіваною для царя, що він обернувся в бік сім’ї, простягнувши до них руки, потім, ніби бажаючи перепитати, звернувся до коменданта, сказавши: «Що? Що?». Государиня і Ольга Миколаївна хотіли перехреститися. Але в цей момент Юровський вистрілив у государя з револьвера майже впритул кілька разів, і він відразу ж упав. Майже одночасно почали стріляти всі інші — кожен заздалегідь знав свою жертву.

Тих, хто вже лежав на підлозі, добивали пострілами і ударами багнетів. Коли, здавалося, все було скінчено, Олексій Миколайович раптом слабко застогнав — у нього вистрілили ще кілька разів. Картина була жахлива: одинадцять тіл лежало на підлозі в потоках крові. Переконавшись, що їхні жертви мертві, вбивці стали знімати з них коштовності. Потім убитих винесли на подвір’я, де вже стояв напоготові вантажівка — шум її мотора повинен був заглушити постріли в підвалі. Ще до сходу сонця тіла вивезли в ліс в околиці села Коптяки. Протягом трьох днів вбивці намагалися приховати своє злодіяння...

Більшість свідчень говорить про в’язнів Іпатіївського будинку як про людей страждаючих, але глибоко віруючих, безсумнівно, покірних волі Божій. Попри знущання і образи, вони вели в будинку Іпатьєва гідне родинне життя, намагаючись скрасити гнітючу обстановку взаємним спілкуванням, молитвою, читанням і посильними заняттями. «Государ і Государиня вірили, що вмирають мучениками за свою батьківщину, — пише один зі свідків їхнього життя в ув’язненні, вихователь спадкоємця П’єр Жильяр, — вони померли мучениками за людство. Їхня істинна велич походила не з їхнього царського сану, а від тієї дивовижної моральної висоти, до якої вони поступово піднялися. Вони зробилися ідеальною силою. І в самому своєму приниженні вони були разючим проявом тієї дивовижної ясності душі, проти якої безсилі будь-яке насильство і будь-яка лють і яка торжествує в самій смерті».

Разом із імператорською сім’єю були розстріляні і їхні слуги, що пішли за своїми панами у заслання. До них, окрім розстріляних разом із імператорською сім’єю лікаря Є.С. Боткіна, кімнатної дівчини імператриці А.С. Демидової, придворного кухаря І.М. Харитонова і лакея А.Є. Трупа, належали убієнні в різних місцях і в різні місяці 1918 року генерал-ад’ютант І.Л. Татищев, гофмаршал князь В.А. Долгоруков, «дядько» спадкоємця К.Г. Нагорний, дитячий лакей І.Д. Сєднєв, фрейліна імператриці А.В. Гендрикова і гофлектриса Є.А. Шнейдер.

Невдовзі після того, як було оголошено про розстріл государя, святіший патріарх Тихон благословив архіпастирів і пастирів звершувати про нього панахиди. Сам святіший 8 (21) липня 1918 року під час богослужіння в Казанському соборі в Москві сказав: «Днями сталося жахливе діло: розстріляний колишній Государ Микола Олександрович... Ми повинні, підкоряючись вченню слова Божого, засудити це діло, інакше кров розстріляного впаде і на нас, а не тільки на тих, хто вчинив його. Ми знаємо, що він, зреклася престолу, робив це, маючи на увазі благо Росії і з любові до неї. Він міг би після зречення знайти собі безпеку і відносно спокійне життя за кордоном, але не зробив цього, бажаючи страждати разом із Росією. Він нічого не робив для покращення свого становища, без нарікань підкорився долі».

Вшанування царської сім’ї, розпочате вже святішим патріархом Тихоном у заупокійній молитві та слові на панахиді в Казанському соборі в Москві по вбитому імператорові через три дні після єкатеринбурзького вбивства, тривало — попри панівну ідеологію — протягом кількох десятиліть радянського періоду нашої історії.

Багато священнослужителів і мирян потай підносили до Бога молитви про упокій убитих страждальців, членів царської сім’ї. В останні роки в багатьох будинках у «червоному кутку» можна було бачити фотографії царської сім’ї, у множині стали поширюватися і ікони із зображенням царствених мучеників. Складалися звернені до них молитвослів’я, літературні, кінематографічні і музичні твори, що відображають страждання і мученицький подвиг царської сім’ї. У Синодальну Комісію з канонізації святих надходили звернення правлячих архієреїв, кліриків і мирян на підтримку канонізації царської сім’ї — під деякими з таких звернень стояли тисячі підписів. До моменту прославлення царствених мучеників накопичилася величезна кількість свідчень про їхню благодатну допомогу — про зцілення хворих, з’єднання роз’єднаних сімей, захист церковного надбання від розкольників, про мироточення ікон із зображеннями імператора Миколи та царствених мучеників, про пахощі і появу на іконних ликах царствених мучеників плям кривавого кольору.

Одним із перших засвідчених чудес було позбавлення під час громадянської війни сотні козаків, оточених у непрохідних болотах червоними військами. На заклик священика отця Іллі в єдності козаки звернулися з молитовним відозвою до царя-мученика, государя Російського — і неймовірним чином вийшли з оточення.

У Сербії у 1925 році був описаний випадок, коли одній літній жінці, у якої двоє синів загинули на війні, а третій зник безвісти, було видіння уві сні імператора Миколи, який повідомив, що третій син живий і перебуває в Росії — через кілька місяців син повернувся додому.

У жовтні 1991 року дві жінки поїхали за журавлиною і заблукали в непрохідному болоті. Насунулася ніч, і болотна трясовина могла б легко затягнути необережних мандрівниць. Але одна з них згадала опис чудесного позбавлення загону козаків — і за їхнім прикладом стала старанно благати про допомогу царствених мучеників: «Убиті царствені мученики, врятуйте нас, рабу Божу Євгенію і Любов!». Раптово в темряві жінки побачили сяючий сук від дерева; вхопившись за нього, вибралися на сухе місце, а потім вийшли на широку просіку, по якій дійшли до села. Примітно, що друга жінка, яка також свідчила про це чудо, була в той час ще далекою від Церкви людиною.

Учениця середньої школи з міста Подольська Марина — православна християнка, яка особливо шанує царську сім’ю — чудесним заступництвом Царських дітей була позбавлена хуліганського нападу. Нападники, троє молодих людей, хотіли затягти її в машину, відвезти і збезчестити, але раптово в жаху втекли. Пізніше вони зізналися, що побачили імператорських дітей, які заступилися за дівчину. Це сталося напередодні свята Введення в храм Пресвятої Богородиці у 1997 році. Згодом стало відомо, що молоді люди покаялися і докорінно змінили своє життя.

Данце Ян-Майкл протягом шістнадцяти років був алкоголіком і наркоманом, причому пристрастився до цих вад з ранньої юності. За порадою добрих знайомих у 1995 році він вирушив у паломницьку поїздку історичними місцями Росії; потрапив він і в Царське Село. На Божественній літургії в домовій церкві, де колись молилися царствені мученики, він звернувся до них з гарячим благанням про допомогу — і відчув, що Господь позбавляє його від гріховної пристрасті. 17 липня 1999 року він прийняв православну віру з ім’ям Микола на честь святого царя-мученика.

Московський лікар Олег Бєльченко 15 травня 1998 року отримав у подарунок ікону царя-мученика, перед якою практично щодня молився, і у вересні став помічати на іконі невеликі плями кривавого кольору. Олег приніс ікону до Стрітенського монастиря; під час молебню всі, хто молився, відчули від ікони сильні пахощі. Ікона була перенесена в вівтар, де перебувала протягом трьох тижнів, причому пахощі не припинялися. Пізніше ікона побувала в кількох московських храмах і монастирях; було багаторазово засвідчено мироточення від цього образу, свідками якого були сотні парафіян. У 1999 році чудесним чином біля мироточивої ікони царя-мученика Миколи II зцілився від сліпоти 87-річний Олександр Михайлович: складна очна операція майже не допомогла, але коли він із гарячою молитвою приклався до мироточивої ікони, а священик, що служив молебень, покрив його обличчя рушником зі слідами мира, настало зцілення — зір повернувся. Мироточива ікона побувала в низці єпархій — Іванівській, Володимирській, Костромській, Одеській... Всюди, де побувала ікона, були засвідчені численні випадки її мироточення, а двоє парафіян одеських храмів повідомили про зцілення від хвороби ніг після молитви перед іконою. З Тульчинсько-Брацлавської єпархії повідомили про випадки благодатної допомоги за молитвами перед цією чудотворною іконою: від тяжкого гепатиту була зцілена раба Божа Ніна, отримала зцілення зламаної ключиці парафіянка Ольга, від тяжкого ураження підшлункової залози зцілилася раба Божа Людмила.

Під час Ювілейного Архієрейського Собору парафіянки храму, що будується в Москві на честь преподобного Андрія Рубльова, зібралися для спільної молитви царственним мученикам: один із приділів майбутнього храму планується освятити на честь новомучеників. Під час читання акафісту ті, хто молилися, відчули сильні пахощі, що виходили від книг. Це пахощі тривали протягом кількох днів.

До царствених страстотерпців багато християн звертаються нині з молитвою про зміцнення сім’ї та виховання дітей у вірі й благочесті, про збереження їхньої чистоти і цнотливості — адже під час гонінь імператорська сім’я була особливо згуртованою, пронесла незламну віру православну крізь усі скорботи.

У стражданнях, перенесених царською сім’єю в ув’язненні з лагідністю, терпінням і смиренністю, в їхній мученицькій кончині був явлений світло Христової віри, що перемагає зло, подібно до того, як воно засяяло в житті та смерті мільйонів православних християн, які перетерпіли гоніння за Христа у XX столітті.

Пам’ять святим страстотерпцям імператору Миколі, імператриці Олександрі, їхнім чадам — Олексію, Ользі, Тетяні, Марії та Анастасії звершується в день їхнього вбивства, 4 (17) липня, і в день соборної пам’яті новомучеників і сповідників Російських 25 січня (7 лютого), якщо цей день збігається з неділею, а якщо не збігається, то в найближчу неділю після 25 січня (7 лютого).

Житіє за журналом: Московские епархиальные ведомости. 2000. №10-11. С. 20-33.

[1] У 1868 році розбіжність між юліанським та григоріанським календарями становила 12 днів.

[2] По батькові Федорівна брали всі іноземні дружини російських імператорів і князів — на честь Феодорівської ікони Божої Матері, що вважалася покровителькою дому Романових.

Текст затверджено Священним Синодом Руської Православної Церкви 26 січня 2001 року (журнал б/н)