Андронік

**Коротке житіє священномученика Андроника, архієпископа Пермського**

Священномученик Андроник, архієпископ Пермський і Солікамський (у миру Володимир Никольський), народився 1 серпня 1870 року в сім’ї диякона Ярославської єпархії, що служив у селі Поводневе, за одинадцять верст від міста Углича. З отроцтва він займався селянською працею і брав участь у церковному житті свого села, швидко зростаючи розумом у Христі. Первинну освіту Володимир здобув в Углицькому духовному училищі, куди вступив у дев’ятирічному віці, а згодом — у Ярославській духовній семінарії. Після завершення семінарії юнак вступив до Московської духовної академії, де на другому курсі (1 серпня 1893 року), у двадцятитрирічному віці, з благословення і за порадою святого праведного Іоанна Кронштадтського, прийняв чернечий постриг з ім’ям Андроник, на честь святого апостола від сімдесяти, єпископа Паннонійського.

Після закінчення академії у 1895 році, отримавши звання кандидата богослов’я за твір «Давньоцерковне вчення про Євхаристію як жертву у зв’язку з питанням про відкуплення», він прийняв сан ієромонаха і був призначений помічником інспектора в Кутаїську духовну семінарію. Через рік стає викладачем, а згодом — інспектором Олександрівської місіонерської семінарії, що містилася в Ардоні на Північному Кавказі, в Осетії. Отець Андроник одразу прихилив до себе місцеве населення. Готуючись до другого навчального року, він несподівано у 1897 році отримує телеграму про своє призначення місіонером у Японію. Після прибуття на місце призначення він палко взявся за місіонерську справу під натхненним окормленням святителя Миколая (Касаткіна, пам’ять 3 лютого), який уже славно трудився там. Японці вразили його простотою сприйняття вчення Христового і силою віри. Однак хвороба змушує отця Андроника повернутися до Росії. Протягом шести років він є ректором Уфимської семінарії.

5 листопада 1906 року отець Андроник був хіротонізований на єпископа Кіотського і призначений помічником архієпископа Миколая (Касаткіна). Вдруге приїхавши до Японії, у місто Осаку, він за короткий час зумів створити там православну громаду. Але клімат південної азійської країни різко погіршив і без того слабке здоров’я єпископа Андроника, і через два роки Синод за його проханням відкликає Владику Андроника до Росії, призначаючи його у 1908 році єпископом Тихвинським, вікарієм Новгородської єпархії. У ті роки вже було ясно видно відступ суспільства від Церкви — і на цьому полі брані Владика виступає могутнім воїном Христовим, перемагаючи безбожжя і падіння моралі словом Божим.

У 1913 році Владику призначають до Омська. Єпархія охоплювала тоді територію сучасного Східного Казахстану. Єпископ налагоджував у переселенських селах церковне життя, долаючи тисячі верст шляху, часто без келійника й іподиякона. Подвижницька праця виснажила його фізично до краю, і священноначаліє визнало за необхідне перевести його на «благополучну» Пермську кафедру. Владика Андроник вступив в управління Пермською єпархією, ставши подвижником і архіпастирем-місіонером, подібним до святого Стефана Пермського — міцним молитовником, який ні в що не ставив багатство. Усі кошти Владика жертвував на допомогу бідним; вдягався просто, ніколи не носив шовкових ряс. Його життя було зразком давнього благочестя, а час служіння святителя — часом розквіту духовного життя в єпархії.

У 1917 році під час обговорення в Предсоборній Раді питання про допущення російської мови в богослужінні Владика твердо відстоював непорушність церковнослов’янської мови як особливої богослужбової. Він сприяв народній просвіті, створював єдиновірські парафії, готував пастирів. У 1916 році в Пермській єпархії були створені особливі місіонерські курси для викриття нового соціалістично-комуністичного лжевчення. Коли стався Лютневий переворот 1917 року, Владика з великим душевним болем сказав про відречення Імператора: «Не стало у нас Царя... Отечество в небезпеці; воно потрясене у своїх основах».

У березні 1917 року Пермський виконавчий комітет вимагав звільнити єпископа Андроника «як небезпечного для громадської безпеки». Синод вирішив залишити Владику на місці. Невдовзі розпочав роботу Помісний Собор, куди виїхав єпископ. Там він виявив надзвичайну енергію, за що його називали «вогнем палаючим». На початку 1918 року він повертається до Москви і зводиться в сан архієпископа. З лютого, після декрету більшовиків про відокремлення Церкви від держави, розпочалися утиски. Владика повернувся на кафедру, де продовжував викривати безбожну владу.

У відповідь на декрет про націоналізацію церковного майна він заявив агентам влади: «Ідіть і передайте вашим ватажкам, що до дверей храмів і ризниць вони підійдуть, тільки переступивши через мій труп, а при мені й гроша ламаного церковного не отримають». Влада оголосила місто на воєнному стані. 4 червня 1918 року святителя було заарештовано. У ніч на 7 червня 1918 року кати вивезли сповідника в ліс по Сибірському тракту і змусили викопати собі могилу. Після останньої молитви та прощання з чотирма сторонами світу його почали закопувати живцем, а згодом добили кількома пострілами.

Священномученик Андроник був зарахований до лику святих новомучеників і сповідників Російських на Ювілейному Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви у серпні 2000 року для загальноцерковного шанування.