Антоній

Преподобний Антоній (Медведєв) (1792–1877), архімандрит, намісник Троїце-Сергієвої Лаври, народився 6 жовтня 1792 року в сім'ї вільновідпущеного селянина графині Є. І. Головіної, який служив кухарем у князя Є. А. Грузинського в селі Лискові. У Хрещенні названий Андрієм. Батько помер, коли йому було 4 роки, у сім'ї залишилося четверо дітей. Мати дала хлопчикові християнське виховання, він навчився грамоти і став учнем аптекаря при лікарні в Лискові, згодом князь Грузинський доручив йому завідування лікарнею. 

Володіючи прекрасним голосом, Андрій співав у церковному хорі. У 1812 році, через брак лікарів прикомандирований до Нижньогородського ополчення, О. Г. Медведєв отримав офіційний дозвіл на лікарську практику. Під впливом настоятельки Арзамаської Олексіївської жіночої громади ігумені Олімпіади (Стригальової) вирішив прийняти чернецтво. За вказівкою преподобного Андрія Критського, його небесного покровителя, що з'явився йому уві сні, 27 липня 1818 року він став послушником у Сарові. Побувши близько півтора року в Саровській пустині, він повернувся в Арзамас і вступив до Високогірської пустині. 27 червня 1822 року прийняв чернецтво з нареченням імені на честь преподобного Антонія Києво-Печерського. 20 липня єпископом Нижньогородським Мойсеєм був висвячений на ієродиякона, а 22 липня того ж року — на ієромонаха. Ігуменя Олімпіада залишалася духовною наставницею Антонія до своєї кончини в 1828 році. 

9 липня 1826 року єпископом Нижньогородським Мефодієм Антонія було призначено будівничим Високогірської пустині та присутнім в Арзамаській духовній консисторії. Завдяки ревним трудам нового будівничого пустинь невдовзі стала квітучою. Особистість настоятеля, його служіння і дар слова приваблювали з Арзамаса та околиць багатьох богомольців, які зверталися до нього з проханням бути їхнім духовним отцем. При вступі Антонія на посаду будівничого пустині в ній було 20 осіб братії, при переході його в Троїце-Сергієву Лавру — 90 осіб. Антоній неодноразово їздив у Саров для бесіди зі старцями, особливо з преподобним Серафимом. 23 лютого 1831 року помер намісник Троїце-Сергієвої Лаври архімандрит Афанасій (Федоров). За 2 місяці до його кончини преподобний Серафим передбачив призначення Антонія наступним Лаврським намісником, і, дійсно, 26 лютого митрополит Московський, святитель Філарет, запропонував Антонію прийняти це служіння. 10 березня 1831 року Антоній прибув до Москви, 15 березня був возведений у сан архімандрита в церкві преподобного Сергія Радонезького на Троїцькому Сухаревському подвір’ї в Москві, а 19 березня приїхав до Троїце-Сергієвої Лаври.

За Антонія в Лаврі був заснований Гефсиманський чоловічий скит (освячений 28 вересня 1844 року), з «холодних» храмів стали опалюваними Троїцький собор, Никонівська, Духівська, Смоленська церкви, була побудована Варваринська церква та капітально відремонтована кріпосна стіна. У 1832 році з братських келій у Донському (Варваринському) корпусі була організована странноприїмна чоловіча лікарня, за стінами Лаври — жіноча лікарня та богадільня. У 1838 році на місці згорілого готелю був створений будинок піклування, де розмістилися богадільня, лікарня та домова церква. У Кутовій (П'ятницькій) вежі організовано училище та притулок для сиріт на 100 осіб, які жили і вчилися на повному утриманні монастиря, ще 100 учнів приходили вчитися і обідати; організовано харчування для прочан. У 1861 році училище і притулок були переведені в будинок піклування, хлопчики-сироти навчалися ремесел, із здібних до співу був організований хор. 

Архімандрит Антоній влаштував у Лаврі іконописну майстерню, школу іконопису (1839), літографічну майстерню (1844). Виняткову увагу намісник приділяв в’язням у Сергієво-Посадській пересильній тюрмі. У 1871–1873 роках за проєктом архітектора І. А. Малишева, штатного служителя Лаври, було побудовано нову тюремну будівлю, понад половину суми на будівництво пожертвували духовні діти Антонія. Коштом Лаври у в’язниці була влаштована церква на честь ікони Божої Матері «Утамуй мої печалі», богослужіння в якій звершували Лаврські ченці; Лавра допомагала у забезпеченні в’язнів продовольством. Антоній опікувався також приватними особами, призначаючи з коштів, довірених йому благодійниками, допомогу нужденним. 

Антоній виявляв велику турботу про духовне життя іноків. Пам'ятаючи заповідь преподобного Серафима: «Будь не отцем, а матір'ю братії», слідував наставленню преподобного: не сварити за порок, а виправляти його. Антоній був духівником багатьох мирян; урочистістю богослужінь, що він звершував, і даром слова він здобув любов і повагу богомольців. Антоній збирав переклади аскетичних творів преподобного Паїсія Величковського, допомагав оптинським ченцям у виданні книг, з великою увагою ставився до лаврських старців. Своїми трудами на благо Лаври і духовною мудрістю Антоній прихилив до себе святителя митрополита Філарета, який обрав його духовним отцем і нерідко посилав до нього людей, що потребували настанов чи розради. Зі схвалення митрополита були надруковані окремою брошурою «Монастирські листи», в яких Антоній описав різні випадки особливого прояву благодаті Божої та з’явлень зі світу духовного. Після кончини преподобного Серафима Антоній взяв на себе турботу про Дивеєвську громаду. Завдяки спільним трудам Антонія і митрополита Філарета в 1841 році було надруковано складене архімандритом Сергієм перше «Житіє преподобного Серафима».

7 серпня 1859 року указом Синоду Антонію було присвоєно ступінь першокласного архімандрита. У 1872 році Антоній просив у митрополита Московського святителя Інокентія звільнення з посади за старістю, але той відхилив прохання. У 1873 році у отця Антонія стався легкий інсульт, після якого він сильно ослаб і залишався прикутим до ліжка. Святитель Інокентій благословив влаштувати домову церкву при келіях архімандрита, де він зрідка звершував літургію. Управління Лаврою було передано духовному собору, до Антонія зверталися за порадою лише в найбільш важливих справах. У 1876 році, після початку війни з Туреччиною, Антоній біля мощей преподобного Сергія Радонезького благословив великого князя Миколу Миколайовича, який командував російськими військами, а в січні 1877 року, зібравши останні сили, привітав імператора Олександра II та августійшу родину. Антоній спочив, попрощавшись із братією, напутствований Таїнствами Єлеопомазання та Причастя.