Борис

Святі благовірні князі-страстотерпці Борис і Гліб (у Святому Хрещенні — Роман і Давид) — перші руські святі, канонізовані як Руською, так і Константинопольською Церквою. Вони були молодшими синами святого рівноапостольного князя Володимира († 15 липня 1015 року). Народжені незадовго до Хрещення Русі, святі брати були виховані в християнському благочесті. Старший з братів — Борис — здобув добру освіту. Він любив читати Святе Письмо, творіння святих отців і особливо житія святих. Під їхнім впливом святий Борис мав палке бажання наслідувати подвиг угодників Божих і часто молився, щоб Господь удостоїв його такої честі. Святий Гліб з раннього дитинства виховувався разом із братом і поділяв його прагнення присвятити життя виключно служінню Богу. Обидва брати відзначалися милосердям і сердечною добротою, наслідуючи приклад святого рівноапостольного великого князя Володимира, милостивого й чуйного до бідних, хворих та знедолених.

Ще за життя батька святий Борис отримав в уділ Ростов. Керуючи своїм князівством, він виявив мудрість і лагідність, піклуючись передусім про насадження православної віри та утвердження благочестивого способу життя серед підданих. Молодий князь прославився також як хоробрий і вправний воїн. Незадовго до своєї смерті великий князь Володимир покликав Бориса до Києва і направив його з військом проти печенігів.

Коли відбулася кончина рівноапостольного князя Володимира, його старший син Святополк, який був у той час у Києві, оголосив себе великим князем Київським. Святий Борис у цей час повертався з походу, так і не зустрівши печенігів, які, ймовірно, злякалися його і пішли в степи. Дізнавшись про смерть батька, він дуже засмутився. Дружина вмовляла його піти до Києва і зайняти великокняжий престол, але святий князь Борис, не бажаючи міжусобної чвари, розпустив своє військо: «Не підніму руки на брата свого, та ще й старшого за мене, якого мені слід вважати за батька!»

Однак підступний і властолюбний Святополк не повірив щирості Бориса; прагнучи убезпечити себе від можливого суперництва брата, на боці якого були симпатії народу і війська, він підіслав до нього вбивць. Святий Борис був сповіщений про таке віроломство Святополка, але не став переховуватися і, подібно до мучеників перших віків християнства, з готовністю зустрів смерть. Вбивці наздогнали його, коли він молився за утренею в недільний день 24 липня 1015 року у своєму наметі на березі річки Альта. Після служби вони вдерлися в намет до князя і простромили його списами. Улюблений слуга святого князя Бориса — Георгій Угрин (родом угорець) кинувся на захист господаря і був негайно вбитий. Але святий Борис був ще живий. Вийшовши з намету, він став гаряче молитися, а потім звернувся до вбивць: «Підходьте, браття, закінчуйте службу свою, і нехай буде мир братові Святополку і вам». Тоді один з них підійшов і простромив його списом. Слуги Святополка повезли тіло Бориса до Києва, дорогою їм зустрілися два варяги, послані Святополком, щоб прискорити справу. Варяги помітили, що князь ще живий, хоча ледь дихав. Тоді один з них мечем простромив йому серце. Тіло святого страстотерпця князя Бориса таємно привезли до Вишгорода і поклали в храмі в ім'я святого Василія Великого.

Після цього Святополк так само віроломно умертвив святого князя Гліба. Підступно викликавши брата з його уділу — Мурома, Святополк послав йому назустріч дружинників, щоб убити святого Гліба дорогою. Князь Гліб уже знав про кончину батька і злодійське вбивство князя Бориса. Глибоко сумуючи, він волів краще смерть, аніж війну з братом. Зустріч святого Гліба з убивцями відбулася в гирлі річки Смядині, неподалік від Смоленська.

У чому ж полягав подвиг святих благовірних князів Бориса і Гліба? Який сенс у тому, щоб отак — без опору — загинути від рук убивць? Життя святих страстотерпців було принесене в жертву основному християнському доброчесню — любові. «Хто каже: „Я люблю Бога“, а брата свого ненавидить, той неправдомовець» (1 Ін. 4, 20). Святі брати зробили те, що було ще новим і незрозумілим для язичницької Русі, яка звикла до кровної помсти, — вони показали, що за зло не можна відплачувати злом, навіть під загрозою смерті. «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж убити не можуть» (Мф. 10, 28). Святі мученики Борис і Гліб віддали життя заради дотримання послуху, на якому ґрунтується духовне життя людини і взагалі будь-яке життя в суспільстві. «Чи бачите, браття, — зауважує преподобний Нестор Літописець, — як висока покора старшому братові? Якби вони противилися, то навряд чи сподобилися б такого дару від Бога. Багато нині юних князів, які не підкоряються старшим і за спротив їм бувають убивані. Але вони не уподібнюються благодаті, якої удостоїлися ці святі».

Благовірні князі-страстотерпці не захотіли підняти руку на брата, але Господь Сам помстився властолюбному тирану: «Мені помста, Я віддам» (Рим. 12, 19). У 1019 році князь Київський Ярослав Мудрий, також один із синів рівноапостольного князя Володимира, зібрав військо і розбив дружину Святополка. З промислу Божого вирішальна битва відбулася на полі біля річки Альта, де був убитий святий Борис. Святополк, названий руським народом Окаянним, втік до Польщі і, подібно до першого братовбивці Каїна, ніде не знаходив собі спокою і притулку. Літописці свідчать, що навіть від могили його йшов сморід. «З того часу, — пише літописець, — затихла на Русі крамола». Кров, пролита святими братами заради запобігання міжусобним чварам, з'явилася тим благодатним насінням, яке зміцнювало єдність Русі.

Благовірні князі-страстотерпці не тільки прославлені від Бога даром зцілень, а й є особливими покровителями, захисниками Руської землі. Відомі багато випадків їхнього з’явлення у важкий для нашої Вітчизни час, наприклад — святому Олександру Невському напередодні Льодового побоїща (1242), великому князю Димитрію Донському в день Куликовської битви (1380).

Шанування святих Бориса і Гліба почалося дуже рано, невдовзі після їхньої кончини. Службу святим було складено митрополитом Київським Іоанном I (1008–1035). Великий князь Київський Ярослав Мудрий подбав про те, щоб розшукати останки святого Гліба, що перебували 4 роки непохованими, і здійснив їхнє погребіння у Вишгороді, у храмі в ім'я святого Василія Великого, поруч із мощами святого князя Бориса. Через деякий час храм цей згорів, мощі ж залишилися неушкодженими, і від них відбувалося багато чудотворінь. Один варяг неблагоговійно став на могилу святих братів, і раптово полум’я, що вийшло, обпалило йому ноги. Від мощів святих князів отримав зцілення кульгавий отрок, син жителя Вишгорода: святі Борис і Гліб з’явилися отроку уві сні й осяяли хрестом хвору ногу. Хлопчик прокинувся від сну і встав цілком здоровим. Благовірний князь Ярослав Мудрий побудував на цьому місці кам’яний п’ятиглавий храм, який був освячений 24 липня 1026 року митрополитом Київським Іоанном із собором духовенства.