Димитрій

Священномученик Димитрій народився 10 жовтня 1883 року в місті Вишній Волочок Тверської губернії у сім'ї священника Михаїла Беневоленського. Дмитро Михайлович навчався спочатку у Тверській, а потім у Санкт-Петербурзькій духовній семінарії, яку закінчив у 1909 році, після чого вступив на посаду вчителя при Ніколо-Стовпенському монастирі Тверської губернії .

 У 1911 році помер священник у селі Островно, і парафія залишилася без пастиря. Дмитру Михайловичу було запропоновано прийняти сан священника. Того ж року він вінчався з дочкою Івана Олексійовича Тихомандрицького Анною, якій було шістнадцять років. Її батько був інженером-шляховиком і займався будівництвом приволзької залізниці. Сім'я була побожна: один із синів, Михаїл, став священником, а дві інші дочки не вийшли заміж і присвятили своє життя вихованню прийомних дітей та дітей родичів. 21 листопада 1911 року Дмитро Михайлович був висвячений у сан священника до Дмитрівської церкви села Островно Вишньоволоцького повіту Тверської губернії. Ставши священником, о. Димитрій усі свої сили та час віддавав справі церковного служіння. Розуміючи, яке значення має для храму хор, що бере участь у більшій частині богослужіння та має, окрім іншого, місіонерське значення, він ретельно добирав півчих і організував прекрасний церковний спів. 

Незважаючи на те, що парафія не була багатою, о. Димитрій замовив відлити для храму новий дзвін, віддавши для цього своє столове срібло. У 1919 році о. Димитрій був переведений до Троїцького храму села Паношино Вишньоволоцького повіту. Сюди до нього приїхав його батько, священник Михаїл Беневоленський, який тут і спочив та був похований в Удомлі. У січні 1929 року владою було розроблено документ про необхідність посилити гоніння на Православну Церкву. У ньому йшлося про те, що деякі радянські адміністратори вважають для себе неможливим застосування репресивних заходів щодо церковних організацій, тим часом як церковні організації «є єдиною легально діючою контрреволюційною організацією, що має вплив на маси». 

У документі надавалася рекомендація місцевій владі, щоб одночасно із застосуванням адміністративних заходів щодо духовенства та віруючих вони проводили ідеологічну роботу, роз’яснюючи, «що адміністративний захід застосовується проти антирадянської, а не релігійної діяльності релігійних товариств, не є «гоніннями» на віру, гоніннями за саме відправлення релігійного культу». 

Дія прийнятого центральною владою указу про посилення гонінь позначилася на всіх парафіях Руської Православної Церкви. Не оминула вона і парафію села Паношино, де служив о. Димитрій, і вже 16 січня 1929 року його та старосту храму Олександра Щеголева було заарештовано. Отця Димитрія звинуватили в тому, що він здійснив 28 жовтня 1928 року урочисте богослужіння «з метою, – як було сказано в обвинуваченні, – збудження марновірства в масах населення для вилучення таким шляхом матеріальних вигод». 

Старосту звинувалили в тому, що він допомагав священнику влаштувати урочисте богослужіння. Здавна в цих місцях склалася традиція: наприкінці жовтня ходити селами з іконою Миколая Чудотворця, яку приносили ченці з Ніколо-Теребенського монастиря. До села Паношино хресний хід з іконою прибував 28 жовтня. У цей день урочисто служився перед образом молебень, а потім з іконою та молебнями ходили по хатах. Наприкінці двадцятих років влада почала закривати останні монастирі, і хоча в жовтні 1928 року ченці в Ніколо-Теребенському монастирі ще служили, але по окрузі стало відомо, що цього року вони з іконою не підуть, очікуючи закриття монастиря. Сумно було для віруючих порушити давню традицію і відмовитися від хресного ходу. 

У Троїцькому храмі зберігалася шанована ікона Миколая Чудотворця, яку передали сюди ще в 1925 році із закритого тоді у Вишньому Волочку Казанського монастиря. У жовтні 1928 року відбулося засідання парафіяльної церковної ради, на якому староста храму запропонував зберегти традицію хресного ходу і молебню перед іконою святителя Миколая. Отець Димитрій дав на це своє благословення і зі свого боку пожертвував для ікони кіот. Для більшої зручності були споруджені ноші. 28 жовтня відбувся хресний хід з іконою Миколая Чудотворця, причому все було здійснено з такою урочистістю та благоговінням, з таким релігійним піднесенням, що не залишилося і слідів того тяжкого переживання, яке охопило було душі побожних селян, коли вони дізналися, що хресного ходу з іконою з монастиря не буде. Станься це в інший час, усе залишилося б без наслідків, але влада якраз ухвалила рішення про посилення гонінь, і в середині січня 1929 року в місцевій газеті з’явилася стаття, де йшлося, що священник у селі Паношино вирішив влаштувати хресний хід і не отримав на це відсіч місцевої влади, хоча замість ікони Миколая Чудотворця з Ніколо-Теребенського монастиря паношинські віруючі принесли свою ікону, з якою і ходили. «Кожен про цю витівку знав, – писалося в газеті, – осередок ВКП(б) знав. 

Усі знали, але заходів проти такого неподобства не вжили... А паношинський піп промову віруючим загнув: «Не потрапляйте, вівці, у вовчі зуби...» Вовками він називав удомельських культурників, віківців і партійців. Зараз, коли село обирає ради, потрібно пильно стежити за попівськими витівками».

Після появи статті о. Димитрій і староста були заарештовані та ув’язнені у Тверську в’язницю. За дев’ять років служіння в Паношині парафіяни полюбили о. Димитрія і тепер почали клопотати про його звільнення. Було зібрано сільський сход, який ухвалив: «Ми, громадяни села Паношина... у кількості тридцяти двох осіб, що були на сільському сході... мали судження про арешт настоятеля храму села Паношина священника Димитрія Беневоленського та церковного старости громадянина села Паношина Олександра Щеголева, що послідував внаслідок обходу священником села Паношина в жовтні минулого року з іконою Миколая Чудотворця, взятою з місцевого храму, на пам’ять дня приходу чудотворної ікони того ж угодника з монастиря Ніколи Теребені, яка в минулому році в обхід селищ не ходила. Народ обговорив означене питання і взяв до уваги, що ініціатива цього обходу з іконою належала церковній раді села Паношина і була здійснена виключно за бажанням віруючих, але ніяк не за ініціативою церковного старости громадянина О.В. Щеголева і священника Беневоленського, і що священник Беневоленський здійснив означений обхід єдино за бажанням віруючих, що підтверджується тим, що перед обходом священник Беневоленський спочатку зовсім відмовлявся від обходу і лише після наполегливих прохань парафіян оголосив останнім про свою відмову від сплати йому... будь-якої винагороди за ці молебні. І справді, ними ні від кого не було взято нічого за ці служби. На підставі викладеного сход ухвалив порушити клопотання перед владою про звільнення священника Беневоленського і громадянина Щеголева з-під арешту, як такого, що ґрунтується на неправильних даних. У разі потреби поручительства, усі нижчепідписані громадяни дають своє поручительство як за священника Беневоленського, так і за громадянина Щеголева». 23 січня 1929 року слідчий допитав священника. На запитання о. Димитрій відповів, що хресний хід був влаштований для підтримки релігійного почуття, а також щоб матеріально підтримати храм, але сам він від плати за виконання треб відмовився, і «служба проведена по всьому селу безкоштовно».

 Слідчий, цитуючи газетну замітку, запитав о. Димитрія, кого він має на увазі під вовками. Священник відповів: «У проповіді своїй, виголошеній 26 листопада 1928 року в церкві села Верескунова, я справді говорив: «не потрапляйте, вівці, у вовчі зуби» і роз’яснював, що вовки – це сектанти, які ходять по селищах вдень і вночі, вербуючи селян у свою громаду». Запитали на допиті і старосту Олександра Васильовича Щеголева, про що проповідував священник у храмі. Він відповів: «У проповідях Беневоленський говорив про боротьбу з пияцтвом, хуліганством і сектантством, іншого в проповідях нічого не говорив». 

29 січня справу було передано до суду Вишньоволоцького повіту, і 16 квітня відбулося засідання. Секретар суду записав: «Підсудний Беневоленський Дмитро Михайлович винним себе у пред’явленому обвинуваченні не визнав і по суті справи пояснив: коли стало відомо, що ходіння з Теребені з іконою не буде, то віруючі парафіяни почали просити мене здійснити таке богослужіння зі своєю місцевою іконою 28 жовтня 1928 року за прикладом минулих років. На прохання парафіян мною була взята з церкви ікона Миколая Чудотворця, яку поновили, і за постановою ради церкви 28 жовтня проводили богослужіння. Носити так ікону було не можна, і були зроблені ноші. Ікона під ікону Теребенську не підроблялася, і вона зовні не була схожа на неї. Населення вельми було задоволене ходінням, і заперечень з боку віруючих не було. Ходіння Теребенської ікони тривало роками. Плати за ходіння я з населення не брав. Ходіння було з метою підтримки віри... Підсудний Щеголев Олександр Васильович винним себе не визнав, підтвердив, що селом Паношино ікона Миколая з Теребені ходила років 60 поспіль з року в рік. У нинішньому році пішла чутка, що з іконою з Теребені ходити не будуть. Тижнів за два до часу ходіння Теребенської ікони до мене стали ходити віруючі, прізвища їх назвати не можу, оскільки забув, і просили мене просити священника, щоб здійснити ходіння зі своєю іконою... Ікона була оновлена, і з нею ходили по селу Паношину за прикладом ходіння в минулі роки Теребенської ікони» . 

Адвокат, який виступив наприкінці судового засідання, сказав: – Суд у даному випадку не судить за те, що вони віруючі, за те, що вони моляться, але основним моментом їм інкримінується підробка ікони з метою вилучення матеріальної вигоди і збудження марновірства в масах. За показаннями ж свідків ми ясно бачимо, що подібності зовсім між іконою, обладнаною підсудними, і іконою монастирською ніякої не було. Тепер переходимо до обману: такого також не було, оскільки всі віруючі чудово знали, що ця ікона з місцевої церкви, і їх ніхто не переконував, що ця ікона з монастиря, а тому питання цілком відпадає, що вони хотіли збудити марновірство в масах. Зібрані подарунки, які добровільно жертвували віруючі, зовсім нікчемні, і звідси вилучення матеріальної вигоди немає. Розглядаючи їхній проступок, тобто вчинене, ми бачимо, що злочинного в діяннях підсудних зовсім немає. Правда, релігія дурман і шкодить громадськості, але ж наш закон дозволяє їм вільно вірувати. З огляду на відсутність у діянні підсудних складу злочину, прошу винести виправдувальний вирок. «Дебати закінчені, і підсудним надано останнє слово, у якому вони... винність свою заперечують». Суд, проте, визнав обвинувачених винними і засудив священника до штрафу в розмірі ста рублів, а старосту до шести місяців ув’язнення. 

На початку травня 1929 року о. Димитрій та Олександр Щеголев подали касаційну скаргу, де докладно обґрунтували свою невинність, але вирок був залишений у силі. Синів священника в цей час виключили зі школи як дітей «лішенців». Отець Димитрій та Анна Іванівна, турбуючись, щоб вони не залишилися без освіти, відправили їх до сестер Анни Іванівни, Ольги та Клавдії, які жили в той час у Саратові і виховували чотирьох дітей свого брата-священника, о. Михаїла Тихомандрицького, і двох сиріт, батьки яких переїхали до Саратова і там померли. Гоніння тривали, а наприкінці 1929 року – на початку 1930 року вони посилилися; місцева влада знімала дзвони, закривала церкви, ОДПУ заарештовувало священників. Самі дії щодо закриття храмів часто були приурочені до свята Різдва Христового. 4 січня 1930 року правління колгоспу в селі Паношино ухвалило розпочати кампанію із закриття храмів у селі Паношино та Ніколо-Стан. Наступного дня головуючий на цих зборах член правління Віхров, проходячи селом, з глузуванням говорив жінкам, що 9 січня буде знімати з паношинської церкви дзвони. Того ж дня він пішов до о. Димитрія додому, щоб дізнатися, чи буде той перешкоджати зняттю дзвонів і закриттю церкви. – Як же це можна втратити авторитет серед віруючих, – відповів священник. – Це питання треба обговорити на церковній раді. 

У Святвечір, 6 січня, керівництво колгоспу влаштувало розширене засідання членів колгоспу, на якому були присутні, однак, не всі колгоспники, а кого влада визнала за потрібне покликати, щоб провести бажане для себе рішення. На зборах обговорювалося питання про необхідність придбання для колгоспу трактора і вишукування для цього коштів, які можна було б отримати, за запевненням правління колгоспу, якщо зняти з церкви дзвони. 7 січня, у сам день свята, член правління Семен Віхров та колгоспні активісти Іван і Тетяна Голубєви прийшли до храму під час різдвяного богослужіння і, ставши посеред храму, почали кричати: – Нам церква не потрібна! Дзвону теж не треба! Давайте знімемо дзвони! Ми вам все одно служити не дамо! Парафіяни відповіли їм: – Церква наша, тож ви сюди не втручайтеся, – і, звертаючись до священника, сказали йому, – а ви, батюшко, служите. Тоді ті, що увійшли, підступили до священника і почали кричати: – Ми вам служити не дамо, ми зараз вашу церкву закриваємо! – У вас є дозвіл РВК на закриття церкви? – запитав о. Димитрій. Дозволу не виявилося, і безбожникам цього разу довелося відступити. 

Однак звістка про те, що безбожники мають намір закрити храм і вже приходили в день свята Різдва Христового, облетіла всі села парафії, і оскільки Семен Віхров сказав, що вони збираються закрити храм 9 січня, то до п’ятої години вечора цього дня в село Паношино прийшов натовп близько двохсот осіб, переважно жінки, які почали вимагати, щоб було проведено загальні збори з питання закриття храму. У будинок Віхрова була послана делегація, яка вимагала від нього, щоб він прийшов на збори. Побачивши, що присутні не відступлять від своїх вимог, він разом з ними пішов у село Удомля, де був розташований клуб і куди прийшли представники місцевої влади. Влада зробила спробу розпочати обговорення, але з тим, щоб неодмінно схилити віруючих до згоди зняти дзвони і закрити храм. Але як тільки ставилося це питання, присутні заявляли рішуче і непримиренно: – Не хочемо обговорювати закриття церкви і не дамо її закривати. Наступного дня член правління колгоспу Віхров і місцевий комуніст, у будинку якого винаймав кімнату о. Димитрій, написали в Удомельське ГПУ заяву. Вони писали, що будинок священника є центром для всіх віруючих району, що щоночі в нього хтось ночує з віруючих, щодня він когось приймає і пригощає трапезою. Господар будинку в листі заявляв, що якось запитав священника про його подальші плани, чи має він намір і далі залишатися священником чи прийме новий порядок і зніме сан. На це о. Димитрій відповів: «Я переконаний у правоті своєї віри і священницького сану ніколи не зніму!» – «Значить, вам потрібен старий царський лад, ви прямо за нього, раз так». Він каже «так». Я прошу вас дану мою заяву перевірити і зробити відповідний висновок: прибрати його до «своїх». Невдовзі після цих подій, 5 лютого, о. Димитрій був заарештований. Того ж дня був заарештований староста храму Іван Ілліч Колокольцев і священник села Новий Стан о. Павло Богоявленський . 

Його звинуватили в тому, що він на зборах церковної ради посмів публічно оголосити, що сільрада дала йому завдання здати надлишки хліба. Однак ніяких надлишків у нього немає, і о. Павло просить допомогти йому, бо якщо він не здасть хліб, то буде відданий під суд. Крім того, о. Павла звинуватили в тому, що він, дізнавшись про намір влади закрити храм, оголосив про це під час богослужіння віруючим. Тим часом безбожники влаштували збори в будівлі школи, щоб прийняти рішення про зняття дзвонів і закриття храму. На ці збори прийшло понад триста віруючих. Побачивши натовп, секретар місцевого партійного осередку втік зі школи через чорний хід. Іван Колокольцев звинувачувався в тому, що він противився закриттю храму і займався антирадянською агітацією, яка полягала в тому, що він говорив: «Руський народ живий, віра ще є, нехай подивляться». У березні обвинувачені були допитані. Ніхто з них не визнав себе винним. 25 квітня 1930 року Трійка ОДПУ засудила священника Павла Богоявленського до трьох років заслання в Північний край. Покарання було умовним, і він був звільнений. 

Священник Димитрій Беневоленський та Іван Колокольцев були заслані на три роки в Північний край . У травні 1933 року закінчився термін заслання, о. Димитрій повернувся додому і був призначений святим архієпископом Фаддеєм до храму села Синєво-Дуброво Сонковського району. Але недовго йому довелося тут прослужити. Влітку 1937 року піднялася знову хвиля гонінь, і 12 листопада священник був заарештований. 20 листопада о. Димитрія викликали до слідчого для заповнення анкети, а наступного дня – на допит. Допитував начальник Сонковського районного відділу НКВС. Усе слідство тривало всього один день. Були викликані «чергові свідки» – голова і рахівник колгоспу імені Максима Горького, які, лжесвідчачи, говорили, ніби священник, «будучи ворожим, антирадянськи налаштованим, навколо себе групував класово-чужі і теж антирадянськи налаштовані елементи і разом з ними займався активною контрреволюційною діяльністю: поширював провокаційні чутки про війну і падіння радянської влади, закликав колгоспників відмовитися від участі у виборах до Верховної Ради СРСР, поширював контрреволюційні церковні листівки і систематично дискредитував колгоспний лад». 

Слідчий зачитав уголос запитання: – Вам пред’являється звинувачення в систематичній контрреволюційній діяльності, спрямованій на зрив колгоспного будівництва. Чи підтверджуєте ви це? – Ні, винним себе не визнаю. Антирадянської агітації не вів. – За що, коли ви судилися і де відбували термін покарання? – У 1929 році я був засуджений до ста п’ятдесяти рублів штрафу; того ж року до штрафу в сто рублів; у 1930 році – до трьох років заслання в Північний край. – У липні місяці ви серед колгоспників вели антиколгоспну агітацію. Чи підтверджуєте ви це? – Ні, не підтверджую. – У жовтні ви вели контрреволюційну агітацію, спрямовану на зрив передвиборних робіт по виборах до Верховної Ради СРСР. – Ні, антирадянської агітації, спрямованої на зрив передвиборних робіт по виборах до Верховної Ради, я не вів. – У серпні ви поширювали провокаційні чутки про війну. Чи підтверджуєте ви це? – Не підтверджую. Чуток про війну не поширював. Цього ж дня помічник оперуповноваженого склав обвинувальний висновок і відправив його на розгляд Трійки, яка 25 листопада винесла постанову розстріляти священника. Протоієрей Димитрій Беневоленський був розстріляний 27 листопада 1937 року і похований у братській могилі. Місце його поховання було приховано владою і донині залишається невідомим. Донині зберігається серед парафіян пам’ять про подвижницьке служіння священномученика.