Димитрій

**Коротке житіє благовірного великого князя Димитрія Донського**

Благовірний великий князь Димитрій Донський народився 1350 року, виховувався під керівництвом святителя Алексія Московського. Християнське благочестя святого князя Димитрія поєднувалося з його талантом видатного державного діяча. Він присвятив себе справі об'єднання руських земель та визволення Русі від татаро-монгольського іга. Збираючи сили для вирішальної битви з полчищами Мамая, св. Димитрій просив благословення у преподобного Сергія Радонезького. Старець надихнув князя, направив йому на допомогу ченців-схимників Олександра (Пересвіта) та Андрія (Ослябю). За перемогу на Куликовому полі (між річками Доном і Непрядвою) у день свята Різдва Пресвятої Богородиці князь Димитрій став іменуватися Донським. Він улаштував Успенський монастир на річці Дубенці та створив храм Різдва Пресвятої Богородиці на могилах полеглих воїнів. Святий Димитрій упокоївся в Господі 19 травня 1389 року, був похований в Архангельському соборі Московського Кремля.

**Повне житіє благовірного великого князя Димитрія Донського**

Благовірний великий князь Московський Димитрій, прозваний Донським, народився 1350 року. Про дитинство майбутнього великого князя, сина Іоанна Красного та великої княгині Олександри, відомо зовсім небагато. «Вихований же був він у благочесті й славі, з наставленнями душокорисними, – мовиться у «Слові про житіє» Димитрія Іоанновича, – і з немовлячих літ полюбив Бога. Ще юний був він роками, але духовним віддавався справам, пустих розмов не вів, непристойних слів не любив і злонравних людей уникав, а з доброчесними завжди розмовляв».

Дитинство святого Димитрія минуло під безпосереднім впливом святого митрополита Алексія, який був другом і порадником батька Димитрія, Іоанна Іоанновича. 1359 рік. Великий князь Іоанн Іоаннович, лагідний брат Симеона Гордого, після шести років князювання упокоївся в схимі на 33-му році від народження. Залишилися сини: 10-річний Димитрій, молодший Іоанн, шестирічний племінник Володимир (у майбутньому – герой Куликовської битви, який заслужив найменування Хороброго). Спочатку роль святителя в державній діяльності зводилася до духовної підтримки першого серед руських князів, але після смерті Іоанна Іоанновича митрополит стає фактично головою руських князівств. На нього, який очолив Боярську думу, лягає відповідальність за весь перебіг політичних справ на Русі. Дев'ятирічному Димитрію він на довгий час замінює батька, аж до самої смерті в 1378 році. Святитель – один із найближчих людей у великокнязівському домі. Його виховний вплив розвинув власні високі якості Димитрія; цей образ юного князя і був увічнений давнім описувачем його житія.

З самого початку життя великий князь був долучений до середовища руського подвижництва, перебував в атмосфері, яку створював навколо себе преподобний Сергій. З ранніх років великий князь мав учитися терпіння й мужності, долати себе, дивитися в очі смертельній небезпеці, діяти в обстановці цілком невідомій. Після кончини його батька Іоанна Іоанновича в 1359 році великокнязівський титул відходить від Москви: малолітньому князю Московському Орда віддала перевагу суздальському Димитрію Костянтиновичу, чоловікові зрілому. В Орді також тоді панували міжусобиці, і серед цих смут злощасні руські князі жили в Орді, домагаючись великокнязівського престолу. У 1359 (або 1361, за іншими припущеннями) році малолітній Димитрій змушений був здійснити подорож до Орди, це було пов'язано з двома подіями, що збіглися, – кончиною руського великого князя та черговою зміною на ханському престолі. Поїздка отрока Димитрія до Орди – всі це усвідомлювали – як і раніше, супроводжувалася смертельною небезпекою. Але вона була і вкрай корисною йому, майбутньому голові держави; мабуть, про це думав святитель Алексій, що благословив Димитрія на неї. Він мав на власні очі побачити стан справ: зіткнутися з ворогом, який уже понад століття мучив рідну землю, з яким треба було вміти говорити, а також, пропливши трьома руськими річками, оглянути Руську землю, якою йому належало правити.

Але в 1362 році внаслідок чергового перевороту в Орді прийшов до влади хан Амурат. Визнавши дії своїх попередників беззаконними, він направив великокнязівський ярлик із послом до Москви. Суздальський князь не міг із цим змиритися. Зі своїми військами він зайняв Переяслав, не бажаючи пропустити Димитрія Московського до Володимира, куди той, супроводжуваний своєю раттю, йшов вінчатися на велике князівство. Належало вирішити суперечку зброєю. Тринадцятирічний Димитрій Іоаннович виступив у свій перший похід. Побачивши полки Москви, Суздальський князь у страху втік і зачинився в Суздалі; Димитрій же, досягнувши Володимира, пройшов тут через давній обряд вокняжіння. Тут уперше відзначимо рису поміркованості та миролюбності в юному князі Димитрії. Він залишив свого суперника Димитрія Костянтиновича мирно княжити в його рідному уділі – Суздальському, хоча обережніше було б зовсім позбавити того будь-якої влади й сили... І справді, Суздальський князь, підлестившись до хана Амурата, знову, майже негайно, зайняв Володимир. Знову похід, знову вигнання суперника з великокнязівської столиці... Димитрій Іоаннович облягає Суздаль, але знову, вірний своїй незмінній миролюбності, щадить Суздальського князя, залишає його на удільному князюванні й тільки бере з нього присягу у вірності. Великий князь-отрок осягав науку московської політики, що полягала в поєднанні сили та милосердя. Під керівництвом митрополита князь поступово набував тієї особливої мудрості державного правителя, яку сучасники пов'язували з його особистістю.

Утвердившись у великокнязівській гідності, Димитрій уже на зорі свого правління починає роботу з об'єднання Московської землі. Москва підносилася. Вона зміцнила союз і з Суздалем, що завершився в 1366 році шлюбом великого князя Димитрія та суздальської княжни Євдокії Димитрівни (в майбутньому прп. Єфросинії Московської). Проте постійна складність становища великого князя Димитрія Іоанновича полягала в тому, що практично протягом усього життя йому доводилося вести безперервні війни з численними ворогами. Окрім постійного протистояння Русі держав зовнішніх – Орди та Литви, великий князь мав неустанно пам'ятати про супротивників внутрішньоруських, найсильнішими з яких були князівства Нижньогородське, Рязанське і особливо Тверське. 1368 рік був ознаменований кінцем сорокарічного відносного спокою на Русі: через Руську землю до Москви йшли війська Ольгерда Литовського, все знищуючи на своєму шляху. Великий князь, митрополит Алексій, князь Володимир Андрійович, двоюрідний брат Димитрія Іоанновича, зачинилися в Москві. Ольгерд почав облогу, але вигляд кам'яного кремля збентежив його; за новими спорудами проглядалася впевненість у своїх силах і у своєму праві, зосереджена міць; і, постоявши на очах у Москви три дні, Ольгерд зняв облогу й пішов до Литви. Страшною навалою литовців Московська земля була спустошена. Але Димитрій Іоаннович зовсім не збирався відмовлятися від своєї широкої об'єднавчої політики. У вічеві республіки Новгород і Псков був посланий – заради укладення союзу з ними – найближчий друг, князь Володимир Андрійович; за підтримку Литви понесли покарання князі Смоленський і Брянський. Митрополит Алексій відлучив від Церкви князів Михайла Тверського та Святослава Смоленського.

Читаючи історію, не встигаєш стежити за грозовими хмарами, що час від часу налітають у цю епоху на стійке Московське князівство та його володаря. У 1371 році Тверський князь Михайло вирушив до Мамая просити ярлика для себе. Мамай, який уже давно спостерігав за діями Московського князя Димитрія, що давно не виплачував йому данини, охоче дав ярлик Михайлу. До Москви ж був направлений посол Сари-хожа з образливим запрошенням Димитрію Іоанновичу до Володимира на вінчання Михайла. І тут великий князь вчинив як вільна людина, істинний господар становища: «До ярлика не їду, а в землю на княжіння Володимирське не пущу, а тобі, посольце, шлях чистий». Головним у цьому вчинку була непокора Орді – і в справі вельми важливій. Димитрій Іоаннович справді перекрив шлях Михайлу до Володимира, ввівши свої війська в Переяслав: ординського ж посла, який прибув до Москви, було зустрінуто великим князем прекрасно. Задобрений, Сари-хожа в Орді поклопотався за Московського князя, чим певною мірою підготував і подальший його успіх.

Незабаром, цього ж року, Димитрій Іоаннович вирушив до Орди, щоб припинити підступи Михайла; на цей вчинок – як і на інші свої важливі політичні дії – великий князь мав благословення митрополита Алексія. Практично жодного значного державного рішення великий князь не прийняв без благословення Церкви. Три постаті, зодягнені в духовний сан, виявилися ключовими для його життєвого шляху: це святитель Алексій, преподобний Сергій та Феодор Симоновський, згодом архієпископ Ростовський; кожен мав особливий вплив на великого князя. Керівництво митрополита Алексія, що тривало аж до його смерті в 1378 році, відповідно до самої особистості святителя, мало життєво-практичний характер, було для Димитрія Іоанновича школою не тільки духовного життя, а й управління країною. Великий князь повернувся до Москви з потрібним ярликом. Михайлу ж від Мамая прийшло послання, в якому містилося заперечення права на велике княжіння.

Справа піднесення Москви вимагала вирішення і завдань творчих, устрою власного дому – з цього починав давню загальнодержавну справу великий князь. В основі життєвого укладу великокнязівського дому перебував істинно християнський шлюб. Сімейне життя великокнязівської пари проходило під духовним керівництвом святителя Алексія, пізніше – Феодора Симоновського. Мав на нього вплив і преподобний Сергій: з дванадцяти дітей Димитрія Іоанновича та Євдокії Димитрівни двоє синів були хрещені Троїцьким ігуменом. Як основну особисту рису великого князя автор «Слова про житіє...» називає надзвичайну любов до Бога. Одне з імен, яким наділяє давній книжник Димитрія Іоанновича на похвалу йому – «З Богом усе творячий і за Нього борющийся». «Царським саном зодягнений, жив він по-ангельськи, постився і знову вставав на молитву і в такій благості завжди перебував. Тлінне тіло маючи, жив він життям безплотних». «Землею Руською управляючи і на престолі сидячи, він у душі про відлюдництво помишляв, царську багряницю і царський вінець носив, а в чернечі ризи щодня зодягатися бажав. Завжди почесті й славу від усього світу приймав, а Хрест Христов на плечах носив. Божественні дні посту в чистоті зберігав і щонеділі Святих Таїнств причащався. З найчистішою душею перед Богом хотів він постати; воістину земний явився Ангел і небесна людина».

Понад півтораста років томилася багатостраждальна Русь під важким ігом татарським. І ось, нарешті, споглянув Господь Бог на благання Русі Православної – наближалася година визволення. Народ, сто років звиклий тремтіти при одному імені татарина, зібрався нарешті з духом, встав мужньо на поневолювачів. Як могло це статися? Звідки взялися, як виховалися люди, що відважилися на таку справу, про яку боялися і думати їхні діди?.. Ми знаємо одне, що преподобний Сергій благословив на цей подвиг головного вождя руського ополчення, і цей молодий вождь був людиною покоління, яке змужніло під його благодатним вихованням.

У 1370-ті роки включився великий князь Димитрій Іоаннович у боротьбу із Золотою Ордою. Цей рух, що надихався Руською Церквою, широко розвивався серед поневоленого народу. У 1376 році відбувся похід на Волзьку Болгарію. Руські облягли болгар і, попри наявність у міста гармат – небаченої на той час зброї, – змусили його до здачі. Це був значний успіх Москви, її перша наступальна перемога в боротьбі з татарами. У 1378 році Мамай послав на Русь велике військо, на чолі якого стояв воєвода Бегич; у липні татари вторглися в рязанські землі. Похід цей мав на меті не тільки пограбування Рязанського князівства, але, судячи з розмірів обозів, Бегич не виключав можливості дійти і до самої Москви. Назустріч ворогу виступив Димитрій Іоаннович, полки якого розбили татар. Виграна битва на річці Вожі була генеральною репетицією битви на Куликовому полі.

Наближався грізний 1380 рік. Даремно великий князь Димитрій Іоаннович намагався умилостивити хана дарами та покірністю: Мамай і чути не хотів про пощаду. Як не важко було великому князю після недавніх воєн із литовцями та іншими неспокійними сусідами знову готуватися до війни, а робити було нічого: татарські полчища насувалися, подібно до грозової хмари, до меж тодішньої Росії. Готуючись виступити в похід, великий князь Димитрій Іоаннович визнав за перший обов'язок відвідати обитель Живоначальної Трійці, щоб там поклонитися Єдиному Богові, у Трійці славимому, і прийняти напутні благословення від преподобного ігумена Сергія. Він запросив із собою брата Володимира Андрійовича, всіх православних князів і воєвод руських із добірною дружиною військовою, які були тоді в Москві, і після дня Успіння виїхав із Москви. Наступного дня вони прибули в Троїцьку обитель. Віддавши тут своє смиренне поклоніння Господу Сил, великий князь сказав святому ігумену: «Ти вже знаєш, отче, яке велике горе скрушує мене, та й не мене одного, а всіх православних: ординський князь Мамай рушив усю орду безбожних татар. І ось вони йдуть на мою вітчизну, на Руську землю, розоряти святі церкви й губити християнський народ... Помолися ж, отче, щоб Бог позбавив нас цієї біди!». Святий старець заспокоїв великого князя надією на Бога: «Господь Бог тобі помічник; ще не приспіла година тобі самому носити вінець цієї перемоги з вічним сном; але багатьом, без числа багатьом співробітникам твоїм плетуться вінці мученицькі з вічною пам'яттю». І, осіняючи великого князя, що схилився перед ним, святим хрестом, богоносний Сергій натхненно вимовив: «Іди, господарю, небоязливо, Господь допоможе тобі на безбожних ворогів!» А потім, знизивши голос, сказав тихо одному великому князю: «Переможеш ворогів твоїх»...

Зі зворушенням серця слухав великий князь пророче слово святого ігумена: він розплакався від душевного хвилювання і став просити собі у преподобного особливого дару в благословення своєму воїнству і як би в заставу обіцяної йому милості Божої. У той час в обителі Живоначальної Трійці серед братії, що подвизалася під керівництвом Сергія проти ворогів невидимих, були два ченці-бояри: Олександр Пересвіт, колишній боярин брянський, і Андрій Ослябя, колишній боярин любецький. Їхня мужність, хоробрість і мистецтво військове були ще у всіх у свіжій пам'яті: до прийняття чернецтва обоє вони славилися як доблесні воїни, хоробрі богатирі та люди дуже досвідчені у військовій справі. Ось цих ченців-богатирів і просив собі у свої полки великий князь у преподобного Сергія: він сподівався, що ці люди, які присвятили себе цілком Богові, своєю мужністю можуть служити прикладом для його воїнства і тим самим послужать йому велику службу. І преподобний Сергій не завагався виконати прохання великого князя, на вірі засноване. Він негайно повелів Пересвіту й Ослябі замість лат і шоломів покласти на себе схими, прикрашені зображенням Хреста Христового: «Ось вам, діти мої, зброя нетлінна», – говорив при цьому преподобний. Благословивши хрестом і окропивши ще раз освяченою водою великого князя, своїх ченців-витязів і всю дружину князівську, преподобний Сергій сказав великому князю: «Господь Бог нехай буде твій помічник і заступник: Він переможе і скине супостатів твоїх і прославить тебе!» Зворушений до глибини душі пророчими промовами старця, великий князь відповідав йому: «Якщо Господь і Пресвята Матір Його пошле мені допомогу проти ворога, то я побудую монастир в ім'я Пресвятої Богородиці».

Тим часом швидко пронеслася по Руській землі чутка про те, що великий князь ходив до Трійці і отримав благословення й підбадьорення на брань із Мамаєм від великого старця, Радонезького пустельника. Світлий промінь надії блиснув у серцях руських людей, а ті, які готові були стати проти великого князя Московського заодно з Мамаєм, похитнулися. Таким був старий Рязанський князь Олег. Він уже готувався з'єднатися з Мамаєм, щоб поживитися коштом Московського князя, з боку якого не очікував великого опору такому сильному ворогу. Але, отримавши звістку, що московські сили вже переправилися через Оку, що чернець-подвижник на ім'я Сергій благословив Московського князя йти проти Мамая, князь Олег дуже стривожився. Так високо ставили благословення преподобного Сергія навіть самі вороги Московського князя. Благословення святого старця навіть у їхніх очах вважалося вже достатнім запорукою перемоги великого князя Московського. І Олег відклав будь-яку думку йти на допомогу татарам проти московських полків.

Якраз перед виступом великого князя проти татар сталося Божественне знамення – чудесна подія: у Володимирі були відкриті мощі благовірного князя Олександра Невського, прадіда Димитрія Іоанновича. Чернець-пономар тієї церкви, де перебувала гробниця князя, вночі спавши на паперті, раптово побачив, що свічки, які стоять перед іконами, самі собою загорілися, і до гробу підійшли два старці, що вийшли з вівтаря. Звернувшись до лежачого там князя, вони закликали до нього, спонукаючи встати і вийти на допомогу правнуку, що йде на бій з іноплемінниками. Князь встав і разом зі старцями став невидимим. На ранок гріб був викопаний, і були виявлені нетлінні мощі. Мабуть, про цю подію Димитрій Іоаннович дізнався ще до битви; вона була достовірним свідченням незримої допомоги йому з боку його великого предка.

8 вересня 1380 року з раннього ранку вони стали в бойовий порядок між річок Дону і Непрядви, готові зустріти безбожного ворога. У цей самий час з'являється перед великим князем чернець Нектарій, посланий з іншими братами від преподобного Сергія, несучи мир і благословення йому і всьому христолюбивому його воїнству. Святий старець провидив духом потребу ще раз зміцнити мужність великого князя перед самою битвою і прислав йому в благословення Богородичну просфору і власноручну грамотку, кінець якої зберегли для потомства наші літописи. Грамотка ця, умовляючи великого князя битися мужньо за справу Божу і перебувати в безсумнівній надії, що Бог увінчає їхню справу щасливим успіхом, закінчувалася таким висловом: «Щоб ти, господарю, таки пішов, а допоможе тобі Бог і Трійця». Швидко рознеслася по полках звістка про посланців Сергієвих, в особі їх великий печальник Руської землі як би сам відвідав і благословив руське воїнство, і це відвідування в таку важливу і вирішальну для всіх хвилину було наскільки несподіваним, настільки ж і своєчасним. Тепер і слабкі духом надихнулися мужністю, і кожен воїн, підбадьорений надією на молитви великого старця, безстрашно йшов на битву, готовий покласти душу свою за святу віру православну, за свого князя улюбленого, за дороге своє Вітчизну.

При думці, що багато тисяч хоробрих витязів упадуть через кілька годин, як старанні жертви любові до Вітчизни, Димитрій Іоаннович у розчуленні схилив коліна і, простягаючи руки до золотого образу Спасителя, що сяяв здалеку на червленому знамені великокнязівському, востаннє гаряче молився за християн і Росію. Потім благовірний князь Димитрій сів на коня, об'їхав усі полки, надихаючи їх словами: «Отці та брати мої! Господа ради бийтеся і святих ради церков і віри ради християнської, бо ця смерть нам нині не смерть, але життя вічне; і ні про що, брати, земне не помишляйте, не відступимо, адже і тоді вінцями переможними увінчає нас Христос Бог і Спаситель душ наших». Прибули ще на допомогу Москві князі Ольгердовичі: Андрій Полоцький і Димитрій Брянський і з ними 70 тисяч воїнів.

Настав грізний час цієї битви, яка повинна була вирішити долю тодішньої Росії. Над Куликовим полем стояв туман; коли ж він розсіявся, то виявилися дві раті, самим своїм виглядом, що знаменують протистояння мороку й світла. Татарські полчища бачилися темними, як зауважує літописець; «обладунки ж руських синів ніби вода, що при вітрі струмує, шоломи золочені на головах їх, немов зоря ранкова в ясну погоду, світяться; яловці ж шоломів їх, як полум'я вогняне, колишуться», посеред війська розвівалося червлений великокнязівський стяг із зображенням Нерукотворного Спаса.

Раптом із татарського боку виїхав уперед богатир величезного зросту, міцної статури, страшної зовнішності; звали його Челубей. Страшно було дивитися на цього велетня. І хоча було серед них чимало хоробрих воїнів, але ніхто не наважувався сам добровільно викликатися на такий подвиг. Минуло кілька хвилин томливого очікування, і ось виступив один із Сергієвих ченців – його старанний послушник схимонах Олександр Пересвіт. Усі були зворушені до сліз самовідданістю ченця; всі благали Бога, щоб допоміг йому, як давніш Давиду на Голіафа. А він, в одному схимницькому одязі, без лат і шолома, озброєний важковаговим списом, подібно до блискавки кинувся на своєму швидкому коні проти страшного татарина – обидва богатирі впали мертвими на землю! Тоді-то «закипіла битва кривава, заблищали мечі гострі, як блискавки, затріщали списи, полилася кров» – оповідає святитель Димитрій Ростовський. Не витримав і великий князь: він зійшов з коня великокнязівського, віддав його своєму улюбленому боярину (Михайлу Бренку), повелів йому замість себе бути під знаменом, а сам дістав хрест, що був у нього на грудях під одягом, із частинками Животворящого Древа, поцілував його і кинувся в битву з татарами нарівні з простими воїнами... Найгарячішим прагненням князя було бажання взяти участь у битві; ним керувала готовність битися за віру і постраждати за Христа. Він знехтував своїм привілейованим становищем і у своєму пориві злитися з військовою масою явив своє велике смирення. Свідки бачили його, що переноситься на коні від полку до полку, твердо б'ється з татарами, витримує часом атаку кількох воїнів. «І була січа люта і велика, і битва жорстока, і гуркіт страшний, – оповідає літописець, – від створення світу не було такої битви у руських великих князів, як при цьому великому князі всієї Русі». Люди гинули не тільки від мечів, списів і під копитами коней – багато хто задихався від страшної тісноти й задухи: Куликове поле як би не вміщало борців, земля прогиналася під їхньою вагою, пише один із давніх авторів.

Особливо чутливим у ці години відкривалося духовне єство того, що відбувається. Бачили Ангелів, що допомагають християнам – на чолі «трисонячного» полку стояв Архістратиг Михаїл, по небесах крокували раті святих мучеників і з ними – святі воїни Георгій Побідоносець, Димитрій Солунський, святі князі Борис і Гліб. Від духовних воїнств на татар летіли хмари вогненних стріл. Бачили ж, як над руським військом з'явилася хмара, з якої на голови православних воїнів опустилося безліч вінців.

Коли Мамай зі своїми полками ганебно втік, покидавши обози, князь Володимир Андрійович, повернувшись на Куликове поле, покрите тепер мертвими тілами, почав розпитувати всіх про великого князя. Свідчили про те, що він бився в перших лавах, що бував оточений безліччю ворогів; хтось говорив про його поранення – останній, хто бачив його, стверджував, що князь брів із поля битви, хитаючись від ран. Почали шукати князя серед мертвих; нарешті, він був знайдений у гаю неподалік, лежачим без свідомості. Бог зберігав князя; попри численні удари, прийняті ним від ворогів, він залишився неушкодженим від серйозних ран. Почувши голоси, він прийшов до тями, звістка ж про перемогу остаточно повернула йому сили. Тим часом, як тривала грізна битва Куликовська, в обителі Живоначальної Трійці святий ігумен Сергій зібрав усю свою братію і підносив молитви сердечні за успіх великої справи. Тілом стояв він на молитві у храмі Пресвятої Трійці, а духом був на полі Куликовому, прозираючи очима віри все, що відбувалося там. І багато доблесних руських воїнів полягло на полі тому. Літописи кажуть, що зі 150 тисяч воїнів повернулося до Москви не більше 40 тисяч. Куликовська перемога настільки знесилила руське військо, що йому необхідно було дати відпочинок, а у Московського князя, як ми вже бачили, тоді було чимало ворогів і крім татар. І тут преподобний Сергій, запобігаючи зіткненню великого князя з Олегом Рязанським і попереджаючи страшне пролиття рідної, братської, руської ж крові, послав свого келаря. І не даремно було це посольство: літопис говорить про каяття Олега, хоча й не надовго.

Повернувшись до Москви і розпустивши по домівках воїнів-переможців, великий князь Димитрій Іоаннович, прозваний за цю перемогу Донським, знову прибув в обитель Живоначальної Трійці, щоб віддати подяку сильному у бранях Господу, особисто розповісти великому старцю про Богодаровану перемогу. У Троїцькому монастирі за загиблими воїнами служилися численні панахиди; був установлений особливий день їхнього щорічного поминання, названий Димитріївською суботою, перед 26-м числом жовтня (день Ангела великого князя Димитрія Іоанновича) і, звісно, встановлений не без поради з преподобним Сергієм. Пізніше він став днем спільного спогаду спочилих предків, батьківським днем. Так у церковній пам'яті була увічнена Куликовська битва.

З іменем Димитрія Іоанновича пов'язане будівництво цілої низки нових монастирів і храмів. За благословенням преподобного Сергія він заклав у 1378 році Успенський Строминський монастир; передбачалося напередодні вирішальної битви з Ордою зібрати в нього молитовників з усієї Руської землі, щоб духовно підтримати Русь. Настоятелем монастиря став учень преподобного Сергія Леонтій. Інший, також Успенський, монастир великий князь побудував у подяку Богові за перемогу в Куликовській битві. Його називають монастирем на річці Дубенці; першим його ігуменом також був учень преподобного Сергія, майбутній святий Сава Звенигородський. На самому Куликовому полі був побудований монастир Різдва Богородиці: перемога відбулася саме в це свято. Також після перемоги Димитрій Іоаннович побудував Ніколо-Угрешський монастир під Москвою і знову-таки за допомогою преподобного Сергія Димитрій Іоаннович вибудував Голутвинський монастир, а також кам'яний Успенський собор Симонова московського монастиря.

Останні роки життя великого князя Димитрія Іоанновича були, мабуть, найважчими для нього; після Куликовської битви його чекали багато важких випробувань. Восени 1380 року, свідчать літописи, Димитрія Іоанновича вперше відвідали важкі хвороби – позначилася нелюдська напруга великого бою. У знемозі була і вся Руська земля. Не встигла вона оговтатися від страшних втрат у Куликовській битві, як з'явився новий ворог: 1382 рік ознаменувався навалою Тохтамиша, розоренням Москви. Це лихо було ще важчим після блискучої перемоги. Великий князь через розбіжності серед бояр, як говорить давній автор, не зміг зібрати достатнього для відсічі татарам війська; тоді, щоб знайти людей, він вирушив у Переяслав, а потім у Кострому. У Москві залишився митрополит Кипріан – він не зміг протистояти заворушенням, що почалися тут. Митрополит вирішив піти з Москви, також і велика княгиня з дітьми. З труднощами вдалося їм вийти за міські стіни. Митрополит попрямував до Твері, княгиня – до чоловіка в Кострому. Почалася облога Москви, і три дні місто трималося, але на четвертий воїни Тохтамиша увірвалися в місто. Страшним був учинений погром у Москві: вбивали підряд людей, оскверняли вівтарі, грабували церкви, скарбниця великого князя була розкрадена; спалювалися книги, звезені з усіх околиць у московські храми – саме місто було врешті-решт підпалене. Коли великий князь повернувся до Москви, він застав місто розореним і спорожнілим. І тільки хоробрий Володимир погнався за татарами і вразив 6000 ворогів та відібрав багато полонених і обози. За переказами, Димитрій Іоаннович плакав на руїнах Москви і велів поховати вбитих на власні гроші.

Іншим великим горем для великого князя було відновлення старої ворожнечі з Твер'ю: знехтувавши всіма письмовими обіцянками 1375 року, князь Михайло вирушив до нового хана просити ярлика на велике княжіння. У 1383 році великий князь Димитрій був змушений відправити до Орди свого старшого сина, одинадцятирічного Василя, для відстоювання великокнязівського ярлика. Ціною відновлення щорічної данини Москві вдалося залишити ярлик за собою – Михайло зазнав невдачі, але Василь був на два роки затриманий в Орді заручником.

Інший неспокійний сусід Московського князя був Олег, князь Рязанський. Хитрий і віроломний, він не раз порушував договори, входив у відносини то з Ольгердом і Тверським князем, то з Мамаєм і Тохтамишем. Великий князь не раз посилав до нього довірених осіб із мирними пропозиціями, але Олег не хотів і чути про мир. Тоді великий князь закликав преподобного Сергія і особисто просив його прийняти на себе працю переконати впертого князя Рязанського до примирення. Пізньої осені 1385 року смиренний старець вирушив, за своїм звичаєм пішки, до Рязані. Олег уже багато чув про Радонезького ігумена: ще п'ять років тому він не наважився приєднатися до полчищ Мамая тільки тому, що Московський князь отримав від преподобного Сергія благословення на битву з Мамаєм, і тепер радий був бачити святого старця своїм гостем і отримати благословення від нього. Лагідні умовляння богомудрого Сергія пом'якшили серце суворого князя Рязанського, і він щиросердно відкрився преподобному у своїх задумах і «взяв з великим князем Димитрієм вічний мир і любов у рід і рід». Цей мир згодом скріплений був сімейним союзом: син Олега Феодор взяв за себе доньку великого князя Софію Димитрівну.

Так при неустанному піклуванні й батьківському керівництві святителя Алексія і завдяки діяльній участі ігумена Радонезького, преподобного отця нашого Сергія почала поступово об'єднуватися і Руська земля, знесилена розбратами удільних князів. Великий князь продовжував свою важку справу: відновлював зруйновану Москву і тримав напоготові меч, зберігаючи пильно інтереси Московського князівства. Образ дій великого князя залишався все той же: він спочатку страхав і разив ворогів і ослушників, потім милував і прощав їх. Мало-помалу ці князі звикли до думки про необхідність підкоритися владі Московського князя, а в народі пробуджувалася свідомість потреби згуртуватися воєдино, щоб спільними силами скинути з себе ненависне іго татарське. Бог знає, чи міг би досягти якогось успіху в цій великій справі великий князь Московський, наданий самому собі, без сприяння Церкви в особі таких святих мужів, сповнених Духа і сили, якими були угодники Божі митрополит Алексій і богоносний Сергій, ігумен Радонезький.

Хоча, за словами літопису, Димитрій Іоаннович був богатирської статури – «був же міцний вельми, і тілом великий і широкий, і плечистий і череватий вельми і важкий; бородою і волоссям чорний; поглядом же дивний вельми», – але і при цих потужних силах невпинна 26-річна бранна тривога повинна була змучити його тілесно й душевно. Відчувши наближення смерті, Димитрій Іоаннович послав за преподобним Сергієм. Преподобний, який спостерігав увесь плин життя великого князя, не тільки був головним свідком при складанні його духовного заповіту (що підтверджено документами), а й виклав Димитрію Іоанновичу всі необхідні йому християнські таїнства. Давнє джерело відтворює якщо не найпередсмертніші слова великого князя в їхній історичній буквальності, то загальний дух його настанов ближнім. «Ви, діти мої, – говорив благочестивий князь, – живіть заодно, а матері своєї слухайтеся в усьому... Який син не стане слухатися матері своєї, на тому не буде мого благословення... Ось я відходжу до Бога, і вас доручаю Богу і матері вашій: під страхом її будьте завжди... Бійтеся Бога; бояр своїх любіть, будьте привітні до всіх своїх слуг. А ви, бояри, знаєте мій звичай і вдачу – я народився у вас на очах, при вас я виріс, з вами ходив на ворогів, з вами свою вітчизну захищав... Я любив вас і дітей ваших, з вами ділив і радість, і горе... Згадайте, що говорили ви мені завжди: на службі тобі і дітям твоїм ми повинні скласти і свої голови... Будьте ж вірні слову своєму, послужіть княгині моїй і чадам моїм, повеселіться з ними в їхній радості, не залишіть їх і в час скорботи»...

Так говорив умираючий Донський герой; а у своїй духовній грамоті він назавжди заповідав своїм дітям і потомству своєму, щоб після батька наслідував великокнязівський престол старший син його, окрім інших осіб, старших у роді, і таким чином установив новий порядок престолонаслідування, що не допускав жодних суперечок і претензій із боку братів спочилого великого князя. І ось охорону цієї, такої важливої постанови, якій не тільки Москва, а й уся Росія навіки зобов'язана зміцненням єдиної самодержавної влади, було довірено Промислом Божим не іншому кому, як великому печальнику землі Руської преподобному Сергію! Князювання Димитрія Донського за рідкісним винятком не знало випадків відходу від нього служивих людей; на його духовному заповіті стоїть найбільша кількість боярських підписів. І перед самою кончиною великий князь побажав своїм рідним, близьким, боярам і всій Русі: «Бог миру нехай буде з вами!». Глибокий смисл прихований у цих словах! Уся натруджена, зболіла за Батьківщину душа великого і доброго князя вилилася в цьому благочестивому гарячому побажанні...

19 травня 1389 року великий князь Димитрій Іоаннович упокоївся. Кончина його на 39-му році життя вразила всю Русь. Після Володимира Мономаха і Олександра Невського нікого так не любив і не шанував народ руський. Він був похований в Архангельському соборі, поруч із гробницями його батька, діда, прадіда. За переказами, на відспівуванні серед численних духовенства перебував покровитель, молитовник, старець великого князя, преподобний Сергій Радонезький. У своєму ревному служінні Церкві Христовій, патріотичних трудах Вітчизні й народу в грізні роки ворожого іга благовірний князь явився істинним сином Церкви Руської, який надихає і нині її вірних чад на самовіддане служіння Богові й людям.

Праведний подвиг князя, який віддав «душу свою за друзів своїх» (Ін. 15, 13), не був забутий православним віруючим народом. Він спонукає і нині чад церковних до служіння на благо Батьківщини та її народу. Особливим знаком Божого зволення стало вшанування князя Димитрія як обранця Божого. За свідченням численних джерел, пам'яток писемності та іконографії, спочатку в Москві, а потім повсюдно по всій Росії почалося прославлення князя. Уже невдовзі після кончини його були написані «Похвальне слово», текст якого увійшов до складу руських літописів, і житіє. У житії відзначаються християнська великодушність і велика любов до народу, що поєднувалися з широкою благодійністю. Збереглися і іконографічні зображення великого князя: на фресці Архангельського собору і в Грановитій палаті. Опис образу князя можна прочитати і в «Іконописному підлиннику» (під 9 травня). Пам'ять про великого князя жива завжди і особливо зростає в роки воєн і небезпек. Так, у Велику Вітчизняну війну ім'я князя Димитрія в патріотичних посланнях патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія стояло поруч з іменем святого Олександра Невського; обох князів-воїнів закликали в помічники стражденній Батьківщині. Ім'ям Димитрія Донського була названа танкова колона, створена на кошти віруючих.

Великий князь Московський Димитрій Донський канонізований як святий благовірний на підставі його великих заслуг перед Церквою і народом Божим, а також на підставі його особистого благочестивого життя, що втілило спасительну християнську ідею пожертвування собою до крові заради блага і спасіння ближніх.