Єлисавета
Феодоровна, Алапаєвська прмц.
Піднесіть святому образу прикрасу на знак подяки за чудо або сповнення молитви.
Будьте першим, хто запалить свічку перед цим святим образом.
Преподобномучениця велика княгиня Єлисавета народилася 1 листопада 1864 року в протестантській сім'ї великого герцога Гессен-Дармштадтського Людвіга IV та принцеси Аліси, доньки англійської королеви Вікторії. У 1884 році вона одружилася з великим князем Сергієм Олександровичем, братом російського імператора Олександра III. Бачачи глибоку віру свого чоловіка, велика княгиня всім серцем шукала відповідь на запитання: яка ж релігія є істинною? Вона палко молилася і просила Господа відкрити їй Свою волю. 13 квітня 1891 року, у Лазареву суботу, над Єлисаветою Федорівною було звершено чин прийняття до Православної Церкви.
Того ж року великого князя Сергія Олександровича було призначено генерал-губернатором Москви. Відвідуючи храми, лікарні, дитячі притулки, будинки для літніх людей та в'язниці, велика княгиня бачила багато страждань і всюди намагалася зробити щось для їх полегшення. Після початку у 1904 році російсько-японської війни Єлисавета Федорівна багато допомагала фронту, російським воїнам. Працювала вона до повного виснаження.
5 лютого 1905 року сталася жахлива подія, що змінила все життя Єлисавети Федорівни: від вибуху бомби, кинутої терористом, загинув великий князь Сергій Олександрович. Кинувшись до місця вибуху, Єлисавета Федорівна побачила картину, що за своїм жахом перевершувала людську уяву. Мовчки, без крику і сліз, стоячи навколішки у снігу, вона почала збирати і класти на ноші частини тіла свого палко коханого чоловіка, який ще кілька хвилин тому був живий. У годину важкого випробування вона просила допомоги та розради у Бога. Наступного дня вона причастилася Святих Таїн у храмі Чудова монастиря, де стояла труна чоловіка. На третій день після його загибелі вона поїхала до в'язниці до вбивці. Вона не відчувала до нього ненависті, а прагнула, щоб він розкаявся у своєму жахливому злочині і благав Господа про прощення. Вона навіть подала государю прохання про помилування вбивці.
Єлисавета Федорівна вирішила присвятити своє життя Господу через служіння людям і створити в Москві обитель праці, милосердя та молитви. Вона придбала на вулиці Велика Ординка ділянку землі. В обителі, яка була названа Марфо-Маріїнською на честь святих сестер Марфи і Марії, було створено два храми – Марфо-Маріїнський та Покровський, лікарню, що згодом вважалася найкращою в Москві, аптеку, де ліки видавалися бідним безкоштовно, дитячий притулок та школу.
10 лютого 1909 року обитель розпочала свою діяльність. 9 квітня 1910 року за всенічним бдінням єпископ Дмитрівський Трифон (Туркестанов; †1934) за чином, розробленим Святійшим Синодом, присвятив насельниць у звання хрестових сестер любові та милосердя. Сестри дали обітницю, за прикладом черниць, проводити дівственне життя у праці та молитві. Наступного дня за Божественною літургією святитель Володимир, митрополит Московський і Коломенський, поклав на сестер восьмикінцеві кипарисові хрести, а Єлисавету Федорівну звів у сан настоятельки обителі. Велика княгиня тоді сказала: «Я залишаю блискучий світ... але разом з усіма вами я сходжу у більш великий світ – у світ бідних і стражденних».
У Марфо-Маріїнській обителі велика княгиня Єлисавета Федорівна вела подвижницьке життя: спала на дерев'яному ліжку без матраца, часто не більше трьох годин; вживала їжу дуже помірковано і суворо дотримувалася постів; опівночі вставала на молитву, а потім обходила всі палати лікарні, нерідко до світанку залишаючись біля ліжка важкохворого. Вона казала сестрам: «Чи не страшно, що ми з фальшивої гуманності намагаємося присипляти таких страдників надією на їхнє уявне одужання? Ми зробили б їм кращу послугу, якби заздалегідь приготували їх до християнського переходу у вічність». Вона нічого не робила без благословення духівника обителі протоієрея Митрофана Срібнянського та порад старців Оптиної пустелі. За повний послух старцю вона здобула від Бога внутрішню розраду і мир у душі.
З початку Першої світової війни Велика княгиня організувала допомогу фронту. Під її керівництвом формувалися санітарні поїзди, облаштовувалися склади ліків, відправлялися похідні церкви. Зречення імператора Миколи II від престолу стало для неї великим ударом. Вона бачила, у яку прірву летіла Росія, і гірко плакала за російським народом. У своїх листах вона писала: «Я відчувала таку глибоку жалість до Росії та її дітей, які в цей час не знають, що творять... Свята Росія не може загинути. Але Великої Росії, на жаль, більше немає. Ми... повинні спрямувати свої думки до Небесного Царства... і сказати з покорою: «Нехай буде воля Твоя».
Велику княгиню Єлисавету Федорівну заарештували на третій день святої Пасхи 1918 року, у Світлий вівторок. Того дня святитель Тихон служив молебень в обителі. З нею дозволили поїхати сестрам Варварі Яковлєвій та Катерині Янишевій. Їх привезли до Алапаєвська 20 травня 1918 року. Туди ж доставили великих князів Сергія Михайловича, Іоанна, Костянтина та Ігоря Костянтиновичів і князя Володимира Палея. Супутниць Єлисавети Федорівни відправили до Єкатеринбурга і звільнили, проте сестра Варвара домоглася, щоб її залишили при великій княгині.
5 (18) липня 1918 року в'язнів вивезли до занедбаного рудника. Кати жорстоко знущалися з мучеників і кидали їх у шахту. Першою зіштовхнули велику княгиню Єлисавету. Вона хрестилася і голосно молилася: «Господи, прости їм, не знають, що роблять!». Вона впала на виступ на глибині 15 метрів. Тяжко поранена, вона відірвала частину тканини від свого апостольника і зробила перев'язку князю Іоанну, щоб полегшити його страждання. Селянин, що випадково опинився неподалік, чув, як з глибини шахти лунала Херувимська пісня – це співали мученики.
Через кілька місяців, коли армія адмірала Олександра Колчака зайняла Єкатеринбург, тіла мучеників було вилучено. У преподобномучениць Єлисавети і Варвари та великого князя Іоанна пальці були складені для хресного знамення. У 1920 році мощі було доставлено до Єрусалима. Нині вони спочивають у храмі рівноапостольної Марії Магдалини біля підніжжя Елеонської гори.
Преподобномучениця інокиня Варвара була однією з перших насельниць Марфо-Маріїнської обителі. Будучи келійною сестрою великої княгині, вона була до всіх добра, ласкава і привітна. У Єкатеринбурзі її звільнили, але вона добровільно повернулася до Алапаєвська, щоб розділити долю своєї настоятельки. Мученицьку кончину вона прийняла у віці близько 35 років.
Елисавета Феодоровна, Алапаевская прмц.: Преподобномученица Великая княгиня Елисавета и инокиня Варвара
Преподобномученицы Варвара и Елисавета Алапаевские
Преподобномученица Великая княгиня Елисавета родилась 20 октября 1864 года в протестантской семье Великого герцога Гессен-Дармштадтского Людвига IV и принцессы Алисы, дочери английской королевы Виктории. В 1884 году она вышла замуж за Великого князя Сергея Александровича, брата Императора Российского Александра III.
Видя глубокую веру своего супруга, Великая княгиня всем сердцем искала ответ на вопрос - какая же религия истинна? Она горячо молилась и просила Господа открыть ей Свою волю. 13 апреля 1891 года, в Лазареву субботу, над Елисаветой Феодоровной был совершен чин принятия в Православную Церковь. В том же году Великий князь Сергей Александрович был назначен генерал-губернатором Москвы.
Посещая храмы, больницы, детские приюты, дома для престарелых и тюрьмы, Великая княгиня видела много страданий. И везде она старалась сделать что-либо для их облегчения.
После начала в 1904 году русско-японской войны Елисавета Феодоровна во многом помогала фронту, русским воинам. Трудилась она до полного изнеможения.
5 февраля 1905 года произошло страшное событие, изменившее всю жизнь Елисаветы Феодоровны. От взрыва бомбы революционера-террориста погиб Великий князь Сергей Александрович. Бросившаяся к месту взрыва Елисавета Феодоровна увидела картину, по своему ужасу превосходившую человеческое воображение. Молча, без крика и слез, стоя на коленях в снегу, она начала собирать и класть на носилки части тела горячо любимого и живого еще несколько минут назад мужа.
В час тяжелого испытания Елисавета Феодоровна просила помощи и утешения у Бога. На следующий день она причастилась Святых Тайн в храме Чудова монастыря, где стоял гроб супруга. На третий день после гибели мужа Елисавета Феодоровна поехала в тюрьму к убийце. Она не испытывала к нему ненависти. Великая княгиня хотела, чтобы он раскаялся в своем ужасном преступлении и молил Господа о прощении. Она даже подала Государю прошение о помиловании убийцы.
Елисавета Феодоровна решила посвятить свою жизнь Господу через служение людям и создать в Москве обитель труда, милосердия и молитвы. Она купила на улице Большая Ордынка участок земли с четырьмя домами и обширным садом. В обители, которая была названа Марфо-Мариинской в честь святых сестер Марфы и Марии, были созданы два храма - Марфо-Мариинский и Покровский, больница, считавшаяся впоследствии лучшей в Москве, и аптека, в которой лекарства отпускались бедным бесплатно, детский приют и школа. Вне стен обители был устроен дом-больница для женщин, больных туберкулезом.
10 февраля 1909 года обитель начала свою деятельность. 9 апреля 1910 года за всенощным бдением епископ Дмитровский Трифон (Туркестанов; + 1934) по чину, разработанному Святейшим Синодом, посвятил насельниц в звание крестовых сестер любви и милосердия. Сестры дали обет, по примеру инокинь, проводить девственную жизнь в труде и молитве. На следующий день за Божественной литургией святитель Владимир, митрополит Московский и Коломенский, возложил на сестер восьмиконечные кипарисовые кресты, а Елисавету Феодоровну возвел в сан настоятельницы обители. Великая княгиня сказала в тот день: "Я оставляю блестящий мир ...но вместе со всеми вами я восхожу в более великий мир - в мир бедных и страдающих".
В Марфо-Мариинской обители Великая княгиня Елисавета Феодоровна вела подвижническую жизнь: спала на деревянной кровати без матраса, часто не более трех часов; пищу употребляла весьма умеренно и строго соблюдала посты; в полночь вставала на молитву, а потом обходила все палаты больницы, нередко до рассвета оставаясь у постели тяжелобольного. Она говорила сестрам обители: "Не страшно ли, что мы из ложной гуманности стараемся усыплять таких страдальцев надеждой на их мнимое выздоровление. Мы оказали бы им лучшую услугу, если бы заранее приготовили их к христианскому переходу в вечность". Без благословения духовника обители протоиерея Митрофана Серебрянского и без советов старцев Оптиной Введенской пустыни, других монастырей она ничего не предпринимала. За полное послушание старцу она получила от Бога внутреннее утешение и стяжала мир в своей душе.
С начала первой мировой войны Великая княгиня организовала помощь фронту. Под ее руководством формировались санитарные поезда, устраивались склады лекарств и снаряжения, отправлялись на фронт походные церкви.
Отречение Императора Николая II от престола явилось большим ударом для Елисаветы Феодоровны. Душа ее была потрясена, она не могла говорить без слез. Елисавета Феодоровна видела, в какую пропасть летела Россия, и горько плакала о русском народе, о дорогой ей царской семье.
В ее письмах того времени есть следующие слова: "Я испытывала такую глубокую жалость к России и ее детям, которые в настоящее время не знают, что творят. Разве это не больной ребенок, которого мы любим во сто раз больше во время его болезни, чем когда он весел и здоров? Хотелось бы понести его страдания, помочь ему. Святая Россия не может погибнуть. Но Великой России, увы, больше нет. Мы... должны устремить свои мысли к Небесному Царствию... и сказать с покорностью: "Да будет воля Твоя".
Великую княгиню Елисавету Феодоровну арестовали на третий день святой Пасхи 1918 года, в Светлый вторник. В тот день святитель Тихон служил молебен в обители.
С ней разрешили поехать сестрам обители Варваре Яковлевой и Екатерине Янышевой. Их привезли в сибирский город Алапаевск 20 мая 1918 года. Сюда же были доставлены Великий князь Сергей Михайлович и его секретарь Феодор Михайлович Ремез, Великие князья Иоанн, Константин и Игорь Константиновичи и князь Владимир Палей. Спутниц Елисаветы Феодоровны отправили в Екатеринбург и там отпустили на свободу. Но сестра Варвара добилась, чтобы ее оставили при Великой княгине.
5(18) июля 1918 года узников ночью повезли в направлении деревни Синячихи. За городом, на заброшенном руднике, и совершилось кровавое преступление. С площадной руганью, избивая мучеников прикладами винтовок, палачи стали бросать их в шахту. Первой столкнули Великую княгиню Елисавету. Она крестилась и громко молилась: "Господи, прости им, не знают, что делают!".
Елисавета Феодоровна и князь Иоанн упали не на дно шахты, а на выступ, находящийся на глубине 15 метров. Сильно израненная, она оторвала от своего апостольника часть ткани и сделала перевязку князю Иоанну, чтобы облегчить его страдания. Крестьянин, случайно оказавшийся неподалеку от шахты, слышал, как в глубине шахты звучала Херувимская песнь - это пели мученики.
Несколько месяцев спустя армия адмирала Александра Васильевича Колчака заняла Екатеринбург, тела мучеников были извлечены из шахты. У преподобномучениц Елисаветы и Варвары и у Великого князя Иоанна пальцы были сложены для крестного знамения.
При отступлении Белой армии гробы с мощами преподобномучениц в 1920 году были доставлены в Иерусалим. В настоящее время их мощи почивают в храме равноапостольной Марии Магдалины у подножия Елеонской горы.
Преподобномученица инокиня Варвара была крестовой сестрой и одной из первых насельниц Марфо-Мариинской обители в Москве. Будучи келейницей и сестрой, самой близкой к Великой княгине Елисавете Феодоровне, она не превозносилась и не гордилась этим, а была со всеми добра, ласкова и обходительна, и все любили ее. В Екатеринбурге сестру Варвару отпустили на свободу, но и она, и другая сестра - Екатерина Янышева просили вернуть их в Алапаевск. В ответ на запугивания Варвара сказала, что готова разделить судьбу своей матушки-настоятельницы. Как более старшую по возрасту, в Алапаевск вернули ее. Варвара была убита вместе с другими Алапаевскими мучениками.
Память преподобномучениц Великой княгини Елисаветы и инокини Варвары совершается 5 (18) июля и в день Собора новомучеников и исповедников Российских.