Макарій

Угодник Божий Макарій народився у Нижньому Новгороді у благочестивих батьків. Батька його звали Іваном, матір — Марією. Ще в немовлячому віці Макарій дивував їх: коли дзвонили до утрені, він починав неспокійно вовтузитися в колисці й плакати. І на всякий церковний дзвін Макарій так відгукувався, а в інший час мовчав. Довго батьки не могли зрозуміти, у чому річ, і почали було непокоїтися, але одного разу все з’ясувалося.

Якось у свято задзвонили в церкві, батьки стали збиратися до утрені, а маленький Макарій, як завжди, почав кричати й плакати.

«Якби він перестав плакати, — сказав батько, — взяли б його з собою на службу». Макарій одразу ж заспокоївся, а коли його принесли до церкви, він почув спів півчих, засміявся і потім усю службу весело посміхався матері. Тоді батьки зрозуміли, чому плакав Макарій, і від того дня стали його носити до храму; він щоразу дуже радів, а якщо його залишали вдома, знову починав кричати й плакати. Тут батьки утямили, що на їхній дитині спочиває Божа благодать.

Коли Макарій підріс, віддали його вчитися книжної грамоти, і в цій справі він невдовзі досяг успіху так, що перевершував не лише однолітків, а й старших. Він і схожий був більше на дорослого, ніж на отрока: незважаючи на природну кмітливість і живий розум, за характером він був статечний і розважливий. Гратися з дітьми Макарій не любив, він терпляче сидів за книжками, та щодня ходив до храму. Всі його любили, батьки раділи за нього і дякували Богові.

Отрок Макарій почув про чернецтво і таємно вирішив залишити батьківський дім і піти в монастир. Він обрав Печерську обитель, що була на березі Волги, за три версти від міста, і вирушив туди. Дорогою йому зустрівся жебрак, одягнений у лахміття, Макарій обмінявся з ним одягом і під виглядом жебрака підійшов до монастиря.

Отрок побажав бачити архімандрита (ним був тоді Діонісій, згодом єпископ Суздальський) і попросився в ченці. Настоятель, бачачи юний вік Макарія, став розпитувати, звідки він і хто його батьки. Макарій своє походження приховав. Назвався жителем іншого міста, сказав, що він круглий сирота, жебракує і нікого з близьких у нього немає. Сам він, закінчив Макарій, бажає служити Богові в монастирі.

Настоятелеві його мова сподобалася, до того ж він вгадував, що отрок покликаний стати великим подвижником. Тому, нітрохи не зволікаючи, прийняв його в монастир, постриг в іноки, поселив у своїй келії і на довгі роки став йому батьком, наставником і вчителем.

Інок Макарій старанно працював і виконував усякий послух; наставнику в усьому підкорявся, братті догоджав, ні з ким не вступав у суперечки, мовчав набагато частіше, ніж говорив; а якщо розмовляв із ким, то обов'язково коротко і незлобливо, та й то намагався якомога швидше закінчити розмову. Скоро про нього заговорили як про великого подвижника вже не тільки в монастирі, а й за його межами.

Батьки святого, не маючи від сина жодних звісток, усюди про нього розпитували і дуже сумували, але не втрачали надії його знайти.

Минуло близько трьох років, і ось сталося батькові Макарія зустрітися з одним печерським іноком, який прийшов у місто у якихось монастирських справах. Батько розповів йому про своє горе: три роки тому зник син, і відтоді нічого про нього не чути.

Інок сказав: «Здається, якраз три роки тому в наш монастир прийшов юнак, одягнений він був як жебрак, але вигляд мав добропорядний і благочестивий і слізно просив прийняти його. Настоятель залишив його в обителі, і тепер цей юнак став одним із найкращих ченців і досягає успіху чи не більше за всіх. Звати його теж Макарієм».

Батько заплакав. Тут же пішов він у монастир і там усюди шукав Макарія, але ніяк не міг його побачити. Зневірившись, він прийшов до настоятеля і впав йому в ноги, благаючи показати сина. Тоді настоятель пішов у свою келію, де жив і Макарій. «Чадо, — сказав настоятель, — батько твій, про якого ти не сказав нам, прийшов у монастир і хоче тебе бачити». «Батько мій, — відповідав Макарій, — Господь Бог, що створив небо і землю, а після Нього — ти, наставнику мій і вчителю».

А батько його стояв у цей час під дверима. Почувши голос Макарія, він скрикнув від радості і через вікно покликав сина, просячи вийти, щоб він міг обійняти його. Але Макарій, боячись розчулитися, вийти відмовився. Тоді батько, плачучи, сказав: «Не відійду від келії, поки не побачу твого обличчя і хоча б трохи не поговорю з тобою».

Макарій не піддавався на вмовляння і не виходив із келії. «Дитя моє дороге, — заблагав батько, — хоча б руку мені простягни». Макарій через вікно простягнув йому руку, а батько, вхопившись за неї, сказав: «Сину мій любий, рятуй свою душу, та за нас грішних молися, щоб і ми за твоїми молитвами побачили Царство Небесне».

Після чого, розпрощавшись із сином, залишив монастир і пішов додому; розповів усе дружині, і вони разом раділи та прославляли Бога за те, що дарував їм сина-подвижника.

Макарій, як і раніше, трудився в обителі. Невдовзі він перевершив усіх іноків, що там жили, і здобув загальну шану та повагу. Обтяжуючись цим, Макарій вирішив піти з монастиря і оселитися в безлюдному місці. Так само, як раніше батьківський дім, залишив він обитель: помолившись, поклався на промисел Божий і пішов куди очі дивляться.

Довго ходив він по болотах і лісах, поки не вийшов до річки, званої Луг, і, обравши місце, побудував хатину. Тут він став жити один у безмовності та молитві.

Але довго таїтися від людей йому не вдалося: скоро про Макарія дізналися жителі навколишніх сіл і міст і стали приходити до нього за настановами та духовною допомогою, а деякі, хто хотів піти від світу, з часом і оселялися поруч із ним. Коли набралося достатньо братті, утворився монастир, а ще трохи згодом почали будувати храм в ім'я Богоявлення Господа нашого Ісуса Христа і завершили його багато в чому завдяки старанням преподобного отця Макарія.

Минуло кілька років, і, як раніше, святому стала в тягар шана, до того ж миряни, що в безлічі приходили до нього за порадою, порушували його безмовність; не терплячи такого життя, преподобний поставив одного з братті настоятелем і потай від усіх залишив монастир. Знову мандрував він лісами. Місце, в якому він зупинився, називалося Жовті Води і знаходилося на східному березі Волги, поруч із невеликим озером. Місцевість ця дуже припала до душі Макарію. Тут він жив у маленькій келії, працюючи в самоті і безперестанно молячись Богу.

Але незабаром його усамітнення було порушене — цього разу жителями Жовтих Вод іновірцями — чувашами і мордвою. Прийшовши до келії преподобного і побачивши його скромне і нестяжальне життя, вони спочатку дуже дивувалися. Потім стали приносити старцеві хліб, мед, пшеницю і щоразу розчулювалися його незлобливості й терпінню; Макарій приймав їхні дари з вдячністю — але не для себе, а для своїх відвідувачів. Багатьох він хрестив в озері, що було майже біля самої його келії. На той час уже не тільки чуваші і мордва приходили до нього: народ стікався, бажаючи почути настанови і повчитися богоугодному життю, деякі селилися поруч. Преподобний, пам'ятаючи сказане Господом — «Той, хто приходить до Мене, не вижену геть», — не забороняв їм селитися, бачачи їхню добру волю і старанність. Так навколо преподобного Макарія утворилася нова, вже друга за ліком, чернеча обитель, а в 1435 році під його керівництвом був зведений храм в ім'я Живоначальної Трійці. Ще раніше Макарія обрали настоятелем, і настоятелював він довгий час, постійно піклуючись про браттію і наставляючи їх до чернечих трудів, а число іноків із кожним днем збільшувалося, оскільки слава про преподобного Макарія та його обитель рознеслася по всій Росії і багато хто приходив із дальніх країв і просив постригти їх у чернечий чин.

Одним із таких був блаженний Григорій, званий Пельшемським; залишивши батьків, він прийшов у Жовті Води, прийняв чернецтво і за прикладом Макарія, який був йому і настоятелем, і батьком, став великим молитовником і пісником, а пізніше сподобився і священицького сану, чим підтвердив прислів'я: «У доброго батька і діти бувають добрими, а у вправного вчителя і учні вправні».

Ім'я Макарія стало відомим не тільки серед простого народу, а й серед князів, які посилали зі своїх маєтків у монастир усе потрібне. Славилася обитель своїм зовнішнім виглядом, міцністю стін, ґрунтовністю будівель, але найбільше — праведністю і старанністю ченців, які богоугодним життям наслідували настоятеля. Але скоро спокій і добробут обителі були порушені.

Під час князювання благовірного князя Василія Васильовича один із татарських воєначальників на ім'я Улуахмет, вигнаний своїми співвітчизниками із Золотої Орди, наблизився до російських меж і влаштувався в Казані. Звідти він робив набіги на сусідні князівства, все далі і далі просуваючись по руській землі. Так він досяг Нижнього Новгорода, потім його військо розсіялося, вогнем і мечем спустошуючи християнські селища.

З'явилися вони біля Жовтих Вод і напали на обитель преподобного Макарія. Ченці захищалися недовго, татари увірвалися в монастир і викосили їх, як колосся на ниві, лише кількох взяли в полон, а монастир спалили.

У полоні був і старець Макарій. Привели його до татарського воєначальника. А ім'я преподобного було добре відоме серед них, тому що він і татар, які до нього приходили, завжди люб'язно приймав і пригощав. Коли воєвода дізнався, що за людина стоїть перед ним, він розгнівався: «Як ви посміли, — сказав він своїм воїнам, — знаючи святе життя цього старця, наругу чинити над ним і його обителлю?

Чи знаєте ви, що за таких, як він, доведеться тримати відповідь перед Богом, Який один і у них, і у нас!» І велів відпустити святого, а з ним і інших полонених — кількох іноків і мирян числом близько чотирьохсот осіб, не рахуючи жінок, дітей і старих.

На прощання воєначальник сказав Макарію: «Ідіть із цих місць, не зволікаючи, і більше ніколи сюди не повертайтеся, оскільки земля ця віднині належатиме Казанському ханству».

Преподобний попросив дозволу поховати своїх ченців. «Ось Божий чоловік, — сказав воєначальник, — піклується не тільки про живих, а й про мертвих». І дозволив йому забрати вбитих.

Святий пішов до обителі, від якої залишилося одне попелище. Побачивши тіла братті, що лежали всюди, Макарій заплакав; потім, відспівавши належні молитви, поховав їх згідно зі звичаєм і став радитися з людьми, що були з ним, куди їм іти. Вирішили йти до міста Галича. Дороги туди було не менше чотирьохсот верст, але, помолившись Богу, вирушили.

Був червень. Йшли вони багато днів; боячись татар, пробиралися непрохідними лісами й болотами. Скоро закінчилися запаси харчів, усі знемогли і втомилися, почалися скорботи.

Якраз тоді зустрівся їм у лісі лось, його загнали і збиралися вбити. Попросили на те благословення у преподобного Макарія. А був Петрів піст, і до свята залишалося три дні. Старець звелів лося відпустити, відрізавши у нього перед тим вухо, і сказав: «Майте віру, і промисел Божий нас не залишить: у день закінчення посту нам знову зустрінеться цей лось, і тоді ми його з'їмо на славу Божу. Поки ж прошу вас потерпіти ці три дні, і врятує нас Господь від смерті за вірою нашою».

Так і вийшло: у день свята святих першоверховних апостолів Петра і Павла, коли люди зовсім знемогли, за молитвою старця вийшов до них той самий лось із відрізаним вухом. Вони взяли його голими руками і привели до преподобного Макарія, який і благословив лося в їжу.

Наситившись, усі дякували Богові, а Макарій сказав: «Віднині у вас не буде нестачі в їжі за вірою вашою». І справді, всю дорогу їм траплявся то лось, то олень, то ще який звір. Так прийшли вони в межі міста Унженська.

То було старовинне руське місто на березі річки Унжі. Містечко в той час було дуже невелике і оточували його рідкісні села. Коли сюди прийшов преподобний, усі жителі з радістю зустріли його: вони були начуті про святість старця і готові були тут же віддати йому всілякі почесті. Але Макарій бажав лише безмовності й самоти, він одразу став розпитувати про пустельне місце, де міг би оселитися. Йому показали місце за п'ятнадцять верст від міста, недалеко від річки, на березі лісового озера. Там на галявині преподобний поставив хрест, поруч побудував келію. Це було в 1439 році, а небагато часу по тому благоволінням Божим знову утворилася обитель. І так жив Макарій, за своїм звичаєм дні й ночі служачи Богу молитвами та пісними трудами і, крім того, даром зцілення, який він отримав в останні роки життя.

Через п'ять років преподобний відчув наближення смерті. На той час йому виповнилося дев'яносто п'ять років, із них вісімдесят він прожив у чернецтві.

Знаючи, коли і як він помре, Макарій прийшов в Унженськ і там зліг. Перед смертю він заповів, щоб його тіло віднесли в створену ним обитель і там поховали. Після чого, помолившись і благословивши всіх, хто був при ньому, тихо відійшов до Господа. Це сталося 25 липня 1444 року.

У цей день місто й околиці наповнилися чудовими пахощами, що виходили ніби від смирни і фіміаму, і всі люди — в будинках, на вулицях і де б їм не довелося перебувати — вдихали аромат і поспішали припасти до тіла преподобного.

Плакав увесь народ. Тіло старця зі свічками і кадилами, зі співом псалмів понесли в монастир, де й поховали. Усі хворі й каліки, які припадали до його мощів, отримали зцілення.

Чудеса тривали і багато років по тому, причому проявлялися вони не тільки в зціленні хворих, а й у допомозі та захисті від видимих і невидимих ворогів, від диявольських підступів і від татарського полону.

У 1522 році за князювання великого князя Василія Івановича було страшне нашестя татар на Унженськ. Ворогів було понад двадцять тисяч, а містечко було мале і жителі у військовій справі недосвідчені. Одна у них була надія — на Бога і на преподобного Макарія Жовтоводського, до допомоги якого вони не раз вдавалися в подібних випадках. Зміцнюючись цією надією, вони три дні і три ночі відбивалися від ворога, який взяв місто в облогу.

Головним у них був якийсь воєвода Федір. При вигляді нападників, він впав було в розгубленість, але, дізнавшись від жителів, що святий старець Макарій Жовтоводський завжди захищав їх від татар, Федір пішов до церкви, впав на коліна перед іконою преподобного і став молитися зі сльозами, просячи відвернути біду від Унженська і позбавити людей від смерті й полону.

Тим часом татари знову пішли на штурм і з усіх боків підпалили місто. Людей охопило сум'яття: і вогонь палає, і татари тиснуть — усі як один благали Макарія про заступництво.

Раптом пішов дощ, скоро він перейшов у зливу, і зробився потоп. Вода затопила вулиці й будинки, здавалося, все місто попливло, і пожежа вщухла.

Тепер татари прийшли в сум'яття: одна частина пішла на іншу, і почали вони битися. Городяни зі стін побачили, як татари нападають на своїх, і зрозуміли, що преподобний Макарій врятував Унженськ; багато хто бачив старця, що стояв на хмарі і поливав місто водою з величезної бадді. Тут же відчинили ворота, кинулися на татар і більшість із них перебили. Взяті в полон розповіли, що вони бачили ченця, який стояв у повітрі над містом і стріляв по них; потім він на великому білому коні врізався в їхнє військо, і вони, збожеволівши від страху, почали рубати один одного мечами, думаючи, що б'ються з руськими.

Тоді ж преподобний визволив від татар монастир, у якому був похований. Сталося це так: коли татари напали на Унженськ, загін із трьохсот воїнів кинувся до монастиря в надії на багату і легку здобич. Але варто було їм наблизитися до обителі, як усі вони осліпли. Нічого не бачачи, вони в жаху розбіглися в різні боки, багато хто потрапив у річку і потонув.

У 1535 році молитвами Макарія Жовтоводського врятувалося від татар місто Солігалич, і вдячні жителі влаштували в соборному храмі приділ на честь преподобного.

Під час нашестя поляків жителі Юр'євця, Суздаля і Нижнього Новгорода вдавалися до заступництва святого Макарія і отримали допомогу. Сам цар Михайло дав обітницю йти пішки в Унженськ, якщо його батько Філарет звільниться з польського полону, і, отримавши просиме, виконав свою обіцянку.

Відомо безліч випадків чудесної допомоги преподобного Макарія.

Коли казанські татари взяли в облогу Унженськ, одна молода жінка на ім'я Марія потрапила в полон. Її зв'язали мотузкою і повели з іншими полоненими. Йшли вони три доби. Марія, боячись бути збезчещеною, всю дорогу не могла ні пити, ні їсти, тільки молилася і плакала. Так, день і ніч обливаючись сльозами, молилася вона Господу і Пресвятій Богородиці. Закликала в допомогу і святого предстателя, преподобного Макарія Жовтоводського. Коли зробили черговий привал, Марія впала на землю і, зв'язана, заснула міцним сном. Було це в степу. Стояла глупа ніч. Ближче до ранку сплячій явився преподобний Макарій. Він став у головах і, торкнувшись її рукою проти серця, сказав: «Не сумуй, а піднімися й іди додому». Але Марія не могла отямитися від сну. Тоді святий взяв її за руку, допоміг встати і сказав: «Встань і ступай за мною». Марія прокинулася і, бачачи преподобного вже не уві сні, а наяву, впізнала його за баченою нею іконою і пішла слідом. Стало світати. Преподобний зник, і Марія залишилася в пустельному місці одна. Їй стало страшно.

Коли зовсім розвиднілося, Марія побачила, що вона стоїть на дорозі, що веде в Унженськ, а неподалік видніється і саме місто. Марія побігла і незабаром опинилася перед міськими воротами. Вони були замкнені. Марія почала стукати і просити, щоб їй відчинили. «Хто ти?» — запитали сторожі. Вона відповіла, тоді варта, впізнавши її, впустила в місто, де вона знайшла всіх своїх близьких і розповіла, як її врятував Макарій Жовтоводський.

Одного разу був важко поранений воєвода Іван Виродков. Тим часом князь наказав йому знову йти проти татар. Незважаючи на хворобу і вмовляння близьких, воєвода збирався виконати повеління, а оскільки ходити він не міг, то наказав везти себе у возі. Дорогою завезли його в Макарієву обитель. Тут воєвода подумки заблагав до святого, просячи про допомогу. Побачивши посудину з водою, Іван попросив напитися і пив не відриваючись. На подив іноків, він випив дуже багато води, після чого відчув себе цілком здоровим. Вода виявилася з колодязя, викопаного преподобним Макарієм, і була вона надзвичайно солодкою і смачною.

Один житель міста Унженська сильно пиячив і в нетверезому стані завжди бив свою дружину. Не в силах терпіти знущання, дружина вирішила втопитися в колодязі. Але оскільки вона була благочестива, як могла допомагала жебракам і убогим і мала віру до преподобного Макарія, то він і не дав їй погубити свою душу. Коли жінка підійшла до колодязя, вона раптом помітила, що біля зрубу стоїть старець, і в страху сахнулася. Старець сказав: «Відійди від колодязя і не роби того, що задумала, інакше тебе спіткають страшні муки у вічному житті».

Жінка в сум'ятті кинулася до ніг старця, а коли піднялася, його вже не було. Тоді вона повернулася в будинок і відтоді ніколи не помишляла про самогубство. Тоді ж і чоловік її залишив нетверезе життя і покаявся.

Місцеве вшанування пам'яті преподобного Макарія Жовтоводського почалося невдовзі після його преставлення. У 1610 році патріарх Філарет розпорядився дослідити випадки зцілень за молитвами преподобного Макарія. Було засвідчено понад п'ятдесят випадків. Тоді ж ім'я преподобного Макарія Жовтоводського було занесене в святці і призначене повсюдне святкування його пам'яті 25 липня / 7 серпня.

Мощі преподобного спочивають у Макарієво-Унженському Троїцькому монастирі поблизу міста Макарьєва під Костромою, у Свято-Троїцькому соборі, побудованому в 1669 році ігуменом Митрофаном, майбутнім святителем Воронезьким. Там само знаходиться келійна ікона Смоленської Божої Матері, що належала преподобному Макарію. За монастирем, на пагорбі, зберігся в каплиці колодязь, викопаний його руками.