Мартін

Святитель Мартин Милостивий, єпископ Турський (316–397), народився на початку IV століття в Паннонії. З юних літ, майже з дитинства, він мріяв про чернецтво, маючи перед очима героїчний приклад для наслідування в особі преподобного Антонія Великого. Проте Мартин зростав у нехристиянській родині, і батько наполіг на його військовій кар’єрі. Саме тоді святий потрапив до Галлії, де ніс службу як офіцер. Ще будучи воєначальником, одного разу взимку він розірвав свій плащ і віддав його половину зовсім роздягненій людині. Благочестива традиція ототожнює цього жебрака з Христом.

Коли випала нагода залишити армію, Мартин віддалився в пустелю Лігуже (Ligugé), що поблизу Пуатьє, де невдовзі навколо нього виник невеликий монастир, який став, за словом автора житія, розсадником чернечого діяння в Галлії. Важливо зазначити, що Мартин поширював на Заході традиції східного, єгипетського чернецтва, в усьому наслідуючи преподобного Антонія Великого.

Невдовзі обманом (щоб помолитися за одну хвору людину) святого викликали до міста Тур і проголосили єпископом. Сам він доти уникав рукоположення навіть у диякони, віддаючи перевагу скромнішій посаді екзорциста — читця особливих молитов над біснуватими. Мартинові були притаманні рідкісна доброта і турботливість. У поєднанні з мужнім і величавим виглядом колишнього військового це особливо прихиляло до нього людей. Мартин постійно опікувався хворими, жебраками, голодними, отримавши за це прізвисько Милостивого. Разом із тим святий не залишив мрії про чернецтво.

Посівши святительську кафедру в Турі, Мартин майже одночасно заснував обитель у Мармутьє (Marmoutier), де були встановлені звичні для східного чернецтва правила: спільність майна, безумовний послух, прагнення до безмовності, одноразове споживання їжі протягом дня, грубий і простий одяг. Особливу увагу у своєму монастирі, де він сам часто усамітнювався для молитви, святитель Мартин приділяв молитовному подвигу та вивченню Святого Письма. З Мармутьє вийшло чимало єпископів, які потрудилися у справі поширення християнської просвіти серед кельтів-язичників. Про розмах діяльності св. Мартина свідчить те, що на його похорон у 397 році зібралося близько 2 тисяч ченців (тоді як у самому Мармутьє кількість братії не перевищувала 80 осіб).

Святитель Мартин спочив у Господі під час молитви в Канді (Candes), у храмі, розташованому над місцем злиття річок В’єнни (Vienne) і Луари (Loire). Місцеві жителі хотіли поховати його у себе, проте жителі Тура викрали тіло, виставивши вікно храму, і вирушили з ним додому вгору за течією на човнах. За місцевим переказом, попри осінню пору, на шляху їхнього слідування розквітали квіти й співали птахи.

Східні традиції були органічними для тогочасної Галлії: адже християнську просвіту вона прийняла від Іринея Ліонського, який був учнем Полікарпа Смирнського, що, своєю чергою, був безпосередньо пов’язаний з апостолом Іоанном Богословом, главою Малоазійської церкви.

Жоден святий не мав такої посмертної слави на християнському Заході, як Мартин Турський. Про його шанування свідчать тисячі храмів і поселень, що носять його ім’я. Для середньовічної Франції (і для Німеччини) він був святим національним. Його базиліка в Турі була найвеличнішим релігійним центром меровінзької та каролінзької Франції, його мантія (сарра) — державною святинею франкських королів. Ще значнішим є те, що його житіє, складене сучасником, Сульпіцієм Севером, послужило взірцем для всієї агіографічної літератури Заходу. Це перше житіє західного подвижника надихнуло на аскетичний подвиг безліч поколінь християн. Воно було для них, після Євангелія, а можливо, і раніше за Євангеліє, першою духовною їжею, найважливішою школою аскези. Перед цим впливом на низку століть — принаймні до «Каролінзького відродження» — тьмяніють і напівсхідна школа Іоанна Кассіана, і споріднені з нею традиції Лерина та Венедикта Нурсійського. Усі три останні подвижницькі школи побудовані на засадах духовної «розсудливості», що вгамовує крайнощі аскези в ім’я діяльного, братського гуртожитку. Школа св. Мартина різко відрізняється від них героїчною суворістю аскези, що ставить понад усе ідеал усамітненого подвигу. Аскетична ідея у вік Григорія Турського (VI ст.) виражена з найбільшою силою і найбільшою однобічністю. І пошуки джерел цієї ідеї незмінно повертають нас до Турського подвижника IV століття.

Монастир у Лігужі існує донині. 2005 року в ньому було 28 насельників віком від 25 до 87 років. Монастир залишається місцем паломництва, приймаючи на рік до 12 000 відвідувачів. Братія зберігає традиції григоріанського співу.