Михаїл Дмитрієв, пресвітер

Святомученик протоієрей Михайло Дмитрієв народився 1873 року в Рязанській губернії, у селі Маккавеєво в родині протоієрея. Він походив із старовинного священицького роду. Після закінчення Рязанської Духовної Семінарії працював вчителем церковно-парафіяльної школи. У 1897 році одружився і був висвячений на ієрея. У 1905 році він подав прохання про призначення його на місце служіння свого батька в село Маккавеєво. І з 1905 по 1913 рік отець Михаїл був настоятелем Покровської церкви в рідному селі. У 1913 році отця Михайла призначили настоятелем Покровської церкви села Селіщі в Касимовському районі. Тут він прослужив до своєї мученицької смерті. Церква в селі Селіщі була маленька, дерев’яна. Парафія була найбіднішою в єпархії, єпархія була змушена сама платити отцю Михайлу мінімальну плату. До парафії входило кілька сіл — під солом'яними дахами, з вогнищами в хатах. Справжній пастир Христової Церкви, трудівник, отець Михайло з властивою йому енергією взявся піднімати свою парафію. Усі справи в парафії починалися з церковного благословення — не кажучи вже про весілля, хрещеннях, похоронах — благословлялися всі найзвичайніші селянські роботи. Він організував будівництво церковно-парафіяльної школи і став її завідувачем та вчителем. Одночасно він був вчителем у Самуїлівському земському училищі. Одночасно з будівництвом церковно-парафіяльної школи йому вдалося збудувати в селі Селіщі й цегляний, просторий храм. Отець Михаїл запровадив у своєму храмі загальнонародний церковний спів і багато сил доклав до того, щоб навчити й привчити народ співати. Щочетверга отець Михайло брав участь у бесідах касімського духовенства, під час яких порушувалися важливі проблеми пастирської діяльності. Проповідник, місіонер, він чудово знав Святе Письмо, виїжджав у навколишні села для бесід із баптистами, сектантами. Він багато працював над текстами Євангелія, Біблії, робив докладні тематичні виписки зі Святого Письма і допомагав у такій роботі своїм сусідам по парафії, це було дуже важливо в місіонерській роботі з сектантами. На храмові свята священики Касимова та навколишніх сіл намагалися збиратися і служити разом. На Покров — престольне свято Селіш — у село з’їжджалися отець Сергій Правдолюб із Касимова, отець Євген Харків із Бетіно, отець Сергій Окуньков із Синулиць, отець Петро Успенський з Ардаб’єво, отець Василій Ястребцов із Которова та ін. Багато з них також отримають мученицькі вінці. Збиралися після служби на трапезу, розмовляли на богословські теми. Через бідність парафії, щоб прогодувати сім’ю, отець Михайло сам займався своїм домашнім господарством — сам орав, сіяв, збирав урожай. Він сам доїв корову, розводив бджіл, знав усі новинки сільськогосподарської техніки, передплачував і купував багато технічних пристосувань. З раннього ранку, до церковної служби, задовго до виходу на поля всіх селян, він встигав попрацювати і на своєму полі, і — таємно — допомагав вдовам та немічним села. Деякі з них лише після смерті отця Михайла дізналися, хто їм так довго і багато допомагав. У 1924 році отець Михайло був нагороджений саном протоієрея і став благочинним 1-го Касимовського округу. Він твердо протистояв обновленцям, його багато разів викликали в ОГПУ і намагалися змусити підписати письмову згоду з обновленцями. Але отець Михаїл залишився непохитним, і від нього відступилися. Багато разів до отця Михайла приходили з обшуком: шукали, в чому б звинуватити. Повним ходом йшла колективізація, розкуркулених у селі Селіщі з сім’ями завантажили на баржі й відправили в околиці міста Нижній Тагіл, багато хто по дорозі помер. Селіщенська парафія була знекровлена. Наприкінці 1929 року протоієрея Михайла Дмитрева заарештували разом із багатьма священнослужителями міста Касимова та його околиць. Призначили суд, на який прийшли натовпи селян, щоб захистити свого пастиря. Незважаючи на обвинувальний вирок, священика незабаром випустили завдяки численним проханням, які просили про перегляд справи. Але недовго залишилося отцю Михайлу служити у своїй парафії. Переслідування не припинялися, сім’ю священика мучили постійними обшуками, пошуком звинувачень, збором неправдивих свідчень, викликами на допит. У 1935 ро­ці до от­ця Михаїла знову при­йшли з арештом. Під час обшуку матушку Єлисавету Іванівну принизливо обшукали; після нервового потрясіння, проживши недовго, у 1936 р. вона померла. Отець Михаїл був ув’язнений у місті Касимове, але знову за нього заступилися парафіяни, і незабаром на їхнє прохання його було звільнено. Після смерті матушки Єлизавети отець Михайло весь наступний рік служив щодня. У 1937 ро­ці він о­три­мав черго­ву цер­ков­ну нагороду — пра­во но­сі­ння митри під­ час бо­го­слу­жі­ння (нагороджений митрополитом Сергієм (Страгородським) за клопотанням єпископа Аркадія (Остальського)). Наприкінці 1930-х років переслідування Церкви та священнослужителів посилилося. Старший син пропонував отцю Михайлу тимчасово виїхати до Москви або в якесь інше місце, щоб перечекати найнапруженіші роки й уникнути арешту. Але отець Михаїл твердо й рішуче відмовився і сказав, що не зможе покинути свою парафію в такий важкий час. У ніч з суботи на неділю 18 вересня 1937 року, після суботнього всенічного бдіння протоієрей Михайло був заарештований і відвезений до Касимовської в'язниці. Під час допитів «щодо отця Михайла застосовувалися тортури в повному обсязі». Проте отець Михаїл нікого не зрадив, винним себе не визнав. Вирок про розстріл був винесений трійкою при НКВС по Рязанській області в день Михайла. За розповідями чоловіка, який сидів з ним в одній камері, отець Михайло не сумував, підтримував усіх; потім його викликали з речами і розстріляли в ніч з 1 на 2 грудня, у день пам’яті ікони Божої Матері «У скорботах і печалях розрада» та святителя Московського Філарета.