Олег

Князь Олег Іванович Рязанський народився 1338 р. і у Святому Хрещенні отримав ім'я Іаков. Тричі прадідом кн. Олега був св. блгв. кн. Роман Рязанський, страстотерпець.

У 1350 р., коли Олегу було 12 років, він успадкував Рязанський княжий стіл. Поки він був молодим, керувати князівством допомагали бояри-радники на чолі з тисяцьким. Оточення юного князя оберігало його, плекало в ньому благодатні паростки Православної Віри та почуття християнської любові до Батьківщини, виховувало в готовності до «береження» рідної землі від ворогів.

Господь уготував на долю Олега Рязанського великі випробування. Час його князювання був складним і суперечливим. Рязанське князівство було прикордонною руською землею між Диким Полем та іншими руськими князівствами, тому першим приймало на себе удари степовиків. За кн. Олега відбулося дванадцять татарських набігів. Не було миру і серед руських князів: тривали міжусобиці. Під 1353 р., коли князю Олегу було всього 15 років, у літописах наводиться повідомлення про завоювання ним у Москви Лопасні.

У 1365 р. на Рязанські землі раптово напали татари на чолі з Тагаєм. Вони спалили Переяславль Рязанський і, пограбувавши найближчі волості, поверталися в межі мордовських земель. Князь Олег, зібравши війська, вірний православному обов’язку захисту Вітчизни, поспішно виступив за Тагаєм, повторюючи подвиг Євпатія Коловрата. «Під Шишевським лісом на Воїні» «побили князі рязанські татар» і повернулися до Переяславля переможцями. Це була перша велика перемога русичів над ординцями.

У зв’язку з «литовщиною» у літописах зазначається, що в 1370 р. на допомогу обложеним у Москві «приспів князь Володимер Дмитрович Пронський, а з ним рать рязанська». У Никонівському та Симеонівському літописах уточнюється, що з пронським князем була «рать великого князя Олга Івановича Рязанського».

Після цього у князя Олега виникла якась тяжба зі своїм зятем, пронським князем Володимиром. Пронський князь звернувся за допомогою до Москви, і на Рязань була послана московська рать. 14 грудня 1371 р. Олег Рязанський зазнав поразки під Скорнищевим поблизу Переяславля (нині Канищеве, один із мікрорайонів м. Рязані). Але вже влітку 1372 р. св. Димитрій розглядав Олега Рязанського і Володимира Пронського як союзних князів. Спільно вони підписали перемир'я з литовським князем Ольгердом. Протягом восьми років між князями не порушувалися дружні стосунки, базовані на взаємній допомозі та довірі. Це підтверджує і Договірна грамота 1375 р. між св. Димитрієм Івановичем і св. Михаїлом Тверським. Вона визнає великого князя Олега Рязанського третейським суддею у спірних справах між Москвою та Твер’ю. Таку довіру великі князі виявили Олегу Івановичу, віддавши належне його моральним чеснотам та богоодкровенній мудрості.

Ще виразніше позначився міждержавний союз Олега Рязанського і св. Димитрія Московського у їхніх стосунках із татарами. Никонівський літопис оповідає, що в «1373 році прийшли Татари з Орди від Мамая на Рязанського князя Олега Івановича, міста його попелили, безліч людей побили і з великим полоном повернулися до себе». Св. Димитрій Іванович Московський із братом Володимиром Андрійовичем Серпуховським зібрали «всю силу княжіння великого» і поспішили на допомогу рязанцям, але запізнилися. Антиординська спрямованість звучить у багатьох договірних грамотах руських князів. Так, у договорі 1375 р. зі св. Михаїлом Тверським, де Олег Рязанський названий серед союзників Москви, один із головних пунктів гласив: «А підуть на нас татари чи на тебе, битися нам і тобі спільно всім проти них. Або ми підемо на них, і тобі з нами спільно піти на них».

Восени 1377 р. полчища Арапші (Араб-шаха) вдерлися в межі Рязанського князівства, розоривши його столицю — Переяславль. Захоплений зненацька цим раптовим нападом і полонений, князь Олег, проте, не втратив самовладання і, за свідченням Софійського літопису, «з рук утік, обстріляний».

Наступного літа хан Мамай відправив на Русь мурзу Бегича з великою раттю. Бегич, пройшовши далеко вглиб Рязанської землі, зупинився біля річки Вожі, правої притоки Оки. Рязанці своєчасно попереджали св. Димитрія про всі пересування Бегича. Св. блгв. князю Димитрію залишалося дуже мало часу для збору ополчення, але Олег Рязанський і його зять — князь Пронський — з’явилися на перший заклик Московського князя і стали на річці Вожі. Битва відбулася 11 серпня 1378 р. на берегах цієї рязанської річки, за 15 верст від Переяславля Рязанського. Бегич був вщент розбитий Московсько-рязанським ополченням. Виграна союзниками битва була передвісником Куликовської перемоги.

Мамай, зібравши залишки розбитих військ, рушив полки на Москву. Але на його шляху — на Оці — стояли воїни св. Димитрія, а з ними дружини Рязанського і Пронського князів. Захищаючи Москву і переправи через Оку, князь Олег Рязанський тим самим залишив беззахисною свою землю. Тоді Мамай і помстився князю Олегу Рязанському: восени 1378 р. нечестиві спалили Переяславль, Дубок та інші рязанські міста, багато сіл, взяли великий полон, «уся земля стала пуста і вогнем спалена».

Мамай мав намір нагадати Русі нашестя хана Батия, звідусіль збираючи величезні сили, посилаючи в сусідні країни наймати дружини вірмен, генуезців, черкесів, ясів та інших народів. А литовський князь Ягайло, — як зазначив середньовічний письменник А. Кранц, — спробував віроломно скористатися ситуацією.

Св. кн. Димитрій розпочав підготовку до рішучої битви з татарами. До нього стікалися дружини з прилеглих до Москви князівств.

Влітку 1380 р. Орда переправилася на правий берег Волги і перекочувала до гирла річки Воронежа, а потім у Рязанські межі. Руські раті вийшли назустріч. Військо св. блгв. кн. Димитрія безперешкодно пройшло через Рязанську землю і досягло берегів Дону.

Стратегія і тактика великого рязанського князя, який прагнув досягти найкращих результатів із найменшими для князівства втратами, була глибоко продуманою. Він під час переговорів із Мамаєм і Ягайлом про спільні дії дізнався про їхні плани, і, як пише Б.О. Рибаков, повідомив про них блгв. кн. Димитрію. Академік Б.О. Рибаков у статті «Куликовська битва» зазначив: «Важливу вістку, яку не могла повідомити степова руська розвідка, передав Димитрію рязанський князь Олег Іванович… його лист Димитрію містив важливі і правдиві відомості, що визначили весь стратегічний розрахунок московських полководців. Виявилося, що у Москви не один явний ворог, про якого доповідають прикордонні роз’їзди, а два вороги. Другий — Ягайло — пробирається своїми землями із заходу і ось-ось влиє свої війська в полчища Мамая».

До поля битви дружини на чолі з Володимиром Серпуховським рухалися не поспішаючи, вони прикривали правий фланг військ св. блгв. князя Димитрія, рухаючись паралельно його руху. З лівого флангу війська не були прикриті, оскільки охороняти їх не було потреби. З цього боку стояли війська кн. Олега Рязанського.

Л.М. Гумільов зазначив, що, не применшуючи героїзму русичів на Куликовому полі, немаловажним фактором перемоги виявилася відсутність у битві 80-тисячного литовського війська Ягайла, який запізнився всього на один денний перехід — і не випадково. За договором вступити в битву він був зобов’язаний тільки за умови з’єднання з військами Олега Івановича. А Олег не зрушив з місця свої війська. Він «…прийшов на рубіж Литовський, і тут ставши, і сказав боярам своїм: «Я хочу тут чекати звістки, як князь великий пройде мою землю і прийде у свою отчину, і я тоді повернуся до себе». Він загороджував лівий фланг московського війська і стояв на шляху Ягайла до Москви.

Особливе значення для нас має звістка літописця про каяття Ягайла в тому, що він довірився Олегу і дозволив себе обманути: «Ніколи ж бо не бувала Литва від Рязані вчена… нині ж чому я в безумство впав», — наводить слова Ягайла Никонівський літопис. Ягайло правильно все зрозумів, він побачив, що ошуканий, і, за словами Никонівського літопису, «побіг назад, ніким не гнаний».

Середньовічний автор А. Кранц писав про напади литовців на московські війська, що поверталися. Воїни князя Ягайла напали на руські обози і перерізали поранених. Литовський князь Кейстут, обурений цією розправою, усунув Ягайла від престолу.

Окрім літописних записів, пам’яткою, близькою за часом виникнення до подій, є «Задонщина» Софонія Рязанця. У ній у переліку вбитих бояр різних міст вказано 70 бояр рязанських (а кожен із них був зі своїм загоном!) — багато більше, ніж від будь-якого іншого міста.

Результатом союзницьких відносин в епоху Куликовської битви стала «Договірна Грамота (1381 р.) Великого Князя Рязанського Олега Івановича з Великим Князем Димитрієм Іоанновичем і братом його Князем Володимиром Андрійовичем: про буття їм у дружбі та згоді; про управління кожному своїми землями, за старими грамотами і рубежами; про неукладання ні з ким миру, а надто з Литвою і Татарами, без спільної згоди; про взаємну допомогу проти спільних їхніх неприятелів…».

У 1382 р. на Русь прийшов хан Тохтамиш. Після розорення Москви він «вогнем попілив» і Рязанську землю. Літописи оповідають: «тієї ж осені (тобто в 1382 р.) князь великий Дмитро Іванович послав свою рать на князя Олега Рязанського. Князь же Олег Рязанський не з великою дружиною втік, а землю всю до решти взяли, і вогнем попелили і пусткою зробили, гірше йому стало, ніж від Татарської раті». Боротьба велася між Рязанню і Москвою з 1382 по 1385 р., і Москва зазнавала однієї поразки за іншою. Під 1385 р. літописи говорять про захоплення великим князем Олегом Коломни — рязанського міста, що перейшло до Москви після 1301 р.

Розбрат між св. Димитрієм Московським та Олегом Рязанським, що закінчився поразкою св. блгв. кн. Димитрія, змусив Москву просити про мир. Олег Іванович спочатку не погоджувався, вимагав великих поступок. Тоді св. Димитрій Донський вирішив відправити до Олега Івановича посольство з мольбою про мир на чолі з прп. Сергієм Радонезьким. Преподобний Сергій довго розмовляв із князем про користь душевну, про мир і про любов, і «лагідними словами й тихими мовами та благоввічливими глаголами» пом’якшив Олега Івановича. Зворушений душею, Олег Рязанський «узяв із князем (Димитрієм) мир вічний». І відтоді князі мали між собою «велику любов». У 1386 р. цей мир був скріплений шлюбом сина вел. кн. Олега Рязанського Феодора із Софією, дочкою св. блгв. кн. Димитрія Донського. Як пише російський історик Д.І. Іловайський: «Цей мир особливо примітний тим, що він насправді виправдав свою назву «вічного»: з того часу не було жодної війни не тільки між Олегом і Димитрієм, а й між їхніми нащадками».

Олег Іванович, дбайливий сім’янин, виростив і виховав двох синів і чотирьох дочок. Першою його дружиною, за переказами, була татарська царівна. Після її смерті дружиною князя стала Євфросинія Ольгердівна Литовська. Історики, спираючись на документальні свідчення, одностайно відзначають любов Олега Рязанського до дружини Євфросинії, з якою пліч-о-пліч він пройшов увесь земний шлях, і до дітей. Великий рязанський князь був щедрим і до своїх зятів, серед яких літописи вказують князя Василя Друцького, козельського князя Івана Титовича, смоленського — Юрія Святославича, пронського — Володимира Дмитровича.

Відвідування преподобного Сергія мало глибокий вплив на все подальше життя Олега Рязанського. Він полюбив перебування у монастирях і чернече життя. Одного разу князь Олег Іванович і дружина його Євфросинія в глухому, усамітненому місці поблизу річки Солотчі, за Окою, зустріли двох ченців, що жили там, — пустельників Василія та Євфимія Солотчинських, які вразили князя своєю духовною висотою. Можливо, на згадку про цю зустріч князь Олег заклав на цьому місці обитель. Монастир був заснований у 1390 р. Тоді ж єпископ Рязанський і Муромський Феогност постриг Олега Івановича в чернецтво з ім’ям Іони.

Інок Іона часто перебував у Солотчинській обителі і трудився як простий послушник, ревно подвизаючись заради свого спасіння і благодогодження Богу, прикрашаючи себе плодами Духа Святого. Веригами, добровільно покладеними на себе князем-подвижником, стала його кольчуга, яку він постійно носив під чернечим облаченням.

Жалувані грамоти князя Олега Рязанського свідчать про побудову ним на Рязанській землі багатьох церков і монастирів.

Олег Рязанський, ставши ченцем, не полишав світського, княжого сану, продовжуючи нести хрест князя-воїна, мав гаряче піклування про інтереси землі й народу, даних йому Господом. У договірних грамотах кінця XIV століття вперше наводяться назви багатьох рязанських міст, що вказує на активну творчу діяльність князя. Масштабне будівництво, звісно, велося передусім у Переяславлі Рязанському, що став за князя Олега столицею князівства.

У дев’яності роки XIV ст. великий рязанський князь Олег Іванович за силою став рівним наймогутнішим князям Русі. Він розширив і зміцнив межі князівства, повернув землі, захоплені литовським князем Вітовтом, у 1400 р. відвоював у литовців Смоленськ, куди посадив на княжий стіл свого зятя Юрія Святославича.

Великий рязанський князь Олег Іванович помер 5 червня 1402 р. у віці 65 років. Перед смертю прийняв схиму з ім’ям Іоаким і заповів поховати себе в Солотчинському монастирі. Після закриття монастиря, у 1923 р., чесні останки князя Олега Рязанського були вилучені і передані до Рязанського губернського музею. 13 липня 1990 р. чесні останки Олега Івановича були передані до Свято-Іоанно-Богословського монастиря. 22 червня 2001 р. вони були перенесені до Солотчинської обителі. Від того дня спостерігалося мироточення і пахощі від чесної глави князя Олега Рязанського.

На Рязанській землі благовірний князь Олег протягом багатьох століть шанувався як святий. Багато стражденних притікали до мощів князя Олега Рязанського. Вважалося, що найбільше клопотання благовірного князя Олега перед Престолом Божим допомагає при пияцтві та «падучій» (тобто епілепсії).

С.Д. Яхонтов у своїй доповіді, присвяченій 500-річчю упокоєння кн. Олега Івановича, підкреслив, що «Рязань завдячує своєю силою і значенням у сучасному йому руському житті; він найбільше зробив для її впорядкування; у найтривожніші часи на Русі він умів оберігати й захищати свій народ… Рязанське князівство ні до, ні після нього не досягало такої сили і величності».

Рязанці зберігають у своєму серці дороге ім’я кн. Олега Івановича. Після 1626 р. на емблемі Рязанської землі вперше з’явилася фігура князя-воїна. Народна свідомість одразу пов’язала це зображення з ім’ям Олега Рязанського.