Павло (Мойсеєв), Феодосій (Соболєв), архімандрити, Никодим (Щапков), Серафим (Кулаков), ієромонахи

Настоятель монастиря архімандрит Павло, у миру Іван Якович Моїсеєв, народився 16 лютого 1849 року в селі Дресвищі Грязовецького повіту Вологодської губернії в селянській родині. Грамоти навчався самостійно, за Псалтирем. Любив читати житія святих, сільських ігор уникав. Рішення прийняти чернецтво Іван прийняв у зрілому віці, коли йому вже виповнилося тридцять. Напередодні Великого посту 19 березня 1880 р. Івана призначили послушником Павло-Обнорського монастиря, поблизу того місця, де він народився і де бував неодноразово. Пройшовши піврічне послушництво, 9 жовтня, у день святкування місцешанованої Корсунської ікони Божої Матері, він прийняв чернецтво з ім'ям Павло. Через місяць, 16 листопада, його висвятили на ієродіакона, а 24 червня 1881 року – на ієромонаха. У 1887 році за дорученням єпархіального керівництва о. Павло півроку керував Павло-Обнорським монастирем, був його скарбником. У 1890 році він опинився в Устюзі, ставши спочатку настоятелем Миколаєво-Прилуцького монастиря, а потім благочинним монастирів Велико-Устюзького вікаріату. Він доклав чимало зусиль і турбот, аби врятувати довірених йому мешканців. 24 червня 1898 року єпископ Велико-Устюзький Гавриїл возвів ієромонаха Павла в сан ігумена і вручив йому посох. 13 березня 1902 року ігумен Павло стає настоятелем Коряжемського Миколаївського монастиря. Відтепер і до смерті місцем його служіння буде ця обитель. Для братії, яка терпіла всілякі негаразди, він став міцною моральною опорою. Архімандрит Феодосій, у миру Федір Соболев, народився 11 вересня 1842 року. Його батько – священик Жаровської Петропавлівської церкви Вельського повіту Вологодської губернії Дормидонт Соболев – був сином священика, матушка Ольга Олексіївна – дочкою диякона. Федір ріс у сім’ї, де свято дотримувалися православних традицій. В основу виховання дітей були покладені молитва і праця. Коли старший брат Костянтин вступив до Вологодської Духовної семінарії, Феодор уже не сумнівався, що піде за його прикладом, і після закінчення Духовного училища став семінаристом. У 1864 році, закінчивши Вологодську духовну семінарію, Феодор заснував сім'ю і в тому ж році був висвячений на священика в Тотемській міській Успенській церкві. У 1869 році призначений на посаду вчителя латинської мови в Тотемському Духовному училищі і виконував свої обов'язки настільки сумлінно, що ревізор Священного Синоду, який інспектував Духовне училище в 1875 році, висловив йому схвалення за успішне викладання. У березні 1876 року його призначили членом духовно-училищного правління та ділопровідником, а незабаром і священиком Тотемської тюремної церкви. Незабаром о. Феодора спіткало тяжке горе – померла дружина. Овдовівши, він повністю віддається служінню Богу. 3 листопада 1879 року його зараховали до братства Тотемського Спасо-Суморинського монастиря. Через рік затвердили скарбником. 6 березня 1881 року в цьому ж монастирі о. Феодор приймає чернечий постриг з ім'ям Феодосій. З 1885 року ієромонах Феодосій послідовно призначався настоятелем спочатку Вологодського Спасо -Прилуцького, потім Кадниковського Діонісій-Глушицького монастиря тієї ж губернії, з підвищенням до сану ігумена. Але тягар обов'язків став тяжіти на ньому, і о. Феодосій незабаром подав прохання про звільнення його від обов'язків. Він просить повернути його до Спасо-Суморинського монастиря. Прохання було задоволено: у грудні 1889 р. він повертається до рідної обителі, де через рік був призначений на посаду духівника братії. У 1892 ро­ці його при­зна­ли вчителем То­тем­ської Спасо-Су­мо­рин­ської цер­ков­но-при­ход­ської школи. У просвіті отець Феодосій бачив шлях спасіння людей, він розумів, як не вистачає простому народу знань про віру. Уже наступного року праця ігумена у Спасо-Суморинській школі була відзначена – отець Феодосій «нагороджений від Святішого Синоду книгою – Святою Біблією». У 1896 році в його житті починається новий період переїздів – спочатку на посаду настоятеля в Грязовецький Арсенієво-Комельський монастир, потім – духовником Устюзького духовного училища, Михайло-Архангельського та Іоанно-Предтеченського монастирів, далі – настоятелем Устюзького Миколаївсько-Прилуцького монастиря, і, нарешті, у вересні 1907 року ігумен Феодосій стає настоятелем Сольвичегодського Введенського монастиря. У листопаді того ж року його висвятили в сан архімандрита. 13 верес­ня 1916 ро­ку ар­хі­манд­ріт Фе­о­до­сій через по­хилий вік та слабке здоров’я за власним проханням звільнений на спокій . Втім, він не відійшов від справ братії, вносив свій посильний внесок у зміцнення обителі. У серпні 1918 року він вирушив до Коряжемського монастиря, щоб обговорити зміни, що відбувалися в країні… Ієромонах Никодим, який брав активну участь у відродженні Коряжемського Миколаївського монастиря, народився у Вологодській губернії 20 жовтня 1852 року в родині устюзького міщанина Костянтина Івановича Щапкова та його дружини Тетяни Львівни. При народженні отримав ім’я Микола. У 21-річному віці, покинувши рідний дім, Микола вирушив до одного з віддалених у Вологодській губернії Троїцького Стефано-Ульяновського монастиря. Майже десять років він проходив послушництво і готувався до чернечого покликання. Через шість років Микола був висвячений у стихар, а потім у 1883 році став послушником монастиря. У монастирі Миколі призначили послух шевця, який він виконував з властивою йому сумлінністю. 7 серпня 1886 р. він прийняв постриг з ім’ям Никодим. Через рік його висвятили в ієродіакона, а 25 травня 1896 року, в день пам’яті апостола й євангеліста Марка, – у ієромонаха. Йому було 44 роки. Через рік указом Великоустюзького духовного управління о. Никодим був переведений до Коряжемського монастиря. Своєю зразковою поведінкою та корисною пастирською службою о. Никодим заслужив повагу мешканців. У 1903 році його затверджують на посадах скарбника, духівника та благочинного монастиря. Ієромонах Серафим (у миру Микола) прибув до Миколаївського Коряжемського монастиря у віці 30 років у 1904 році, будучи послушником Миколаївського Прилуцького монастиря. Народився він у сім’ї селянина Костромської губернії Галицького повіту Якова Кулакова. Змалку прив’язався до церкви. Тут навчився читати й писати. А коли в хлопчика виявився гарний голос, хоровий спів став для нього основним заняттям, яке він виконував із радістю. У двадцять чотири роки з благословення батька пішов у монастир. З 1898 року Микола почав працювати в Прилуцькому монастирі, через рік його визначили послушником. П’ять років він перебував у цьому монастирі, виконуючи кліросні та келійні обов’язки, а потім був переведений до Миколаївського Коряжемського монастиря, де 14 березня 1904 року прийняв постриг з ім'ям Серафим. Через два роки його висвятили на ієродіакона, 1 липня 1907 року – на ієромонаха. Отець Серафим віддавав усе себе служінню Богу й іншого шляху для себе не уявляв. Жовтень 1917 року порушив усталений у монастирі порядок. З певного часу в монастирі оселився представник нової влади, якого називали комендантом монастиря. Про свої повноваження він не розповідав, у життя обителі особливо не втручався. 27 верес­ня 1918 ро­ку, у день Воздви­ження Хреста Господ­нього, у мона­стирі відбулося свят­кове бо­го­слу­жіння. Після служби присутні чекали напутнього слова настоятеля. Архімандрит Павло розумів, що в нинішні неспокійні часи їхню обитель, як і інші, чекають важкі випробування. І вони настали. 23 верес­ня 1918 ро­ку до Соль­ви­че­год­ської ЧК надійшла заява від негра­мот­ного громадя­нина с. Нарадцева Великоустюзького повіту, що в Яренському повіті на березі річки Черни в лісових хатинках мисливців і лісопромисловців «проживають якісь багаті люди, мабуть, ховаються буржуї». Крім того, він повідомив, що в Коряжемському монастирі, де йому довелося ночувати, також були «такі сумнівні типи, що від чогось ховаються». Саме ця заява і стала приводом для поїздки влади до Миколаївського Коряжського монастиря. 30 вересня до монастиря нагрянули військовий комісар та члени Сольвичегодської надзвичайної комісії. Як розгорталися події, свідчить наявний у справі витяг із журналу цієї комісії. У ньому зазначено, що «після приїзду до монастиря надзвичайна комісія вимагала від адміністрації монастиря видати всі схованки, зокрема гроші тощо. На що адміністрація чинила опір. У чому конкретно виразився опір адміністрації монастиря, не вказано. Коменданту монастиря доручили допитати адміністрацію монастиря. Протоколів допиту як таких у справі немає, як немає у справі й відомостей про допитаних. На одному аркуші комендант розмістив показання всіх п’яти обвинувачених. Далі з виписки випливає, що «обвинувачених у непокорі радянській владі, згаданих у цій постанові осіб, які є ватажками ворожої банди, архімандрита Павла, архімандрита Феодосія, ієромонахів Серафима та Никодима – розстріляти». Причина розстрілу не вказана. У той час духовенство часто розстрілювали за те, що не віддало церковного майна. Але оздоблення церков Коряжемського монастиря, облачення та церковне начиння нову владу не цікавили, їй потрібні були лише гроші, пожертвувані на утримання обителі. Під час обшуку, як їх не шукали, не знайшли. Як не мучили старців, домогтися від них нічого не змогли. І так великим було бажання зламати їхній чернечий дух, така сильна була злоба, що, не дочекавшись затвердження прийнятого рішення, з арештованими негайно розправилися. О 2-й годині пополудні 30 вересня 1918 року дорогою з Коряжемського монастиря на один із пустельних островів по річці Ви десь були розстріляні: на 77-му році життя архімандрит Сольвичегодського монастиря на спокій Феодосій (Соболев), на 70-му році життя архімандрит Коряжемського монастиря Павло (Мойсеєв), ієромонахи цього ж монастиря 65-річний Никодим (Щапков) і 45-річний Серафим (Кулаков).