Пітирим

Святитель Питирим, просвітитель Тамбовського краю, народився 1645 року в місті Вязьмі (Смоленської єпархії), населення якого відзначалося особливою побожністю, твердістю у православній вірі та благочестям. При хрещенні він був наречений на честь преподобного Прокопія Декаполіта, і протягом усього свого життя майбутній святитель глибоко шанував святого Прокопія (кондак 5). Хто були батьки Прокопія — невідомо, але, безсумнівно, вони, подібно до більшості в’язьмичів, були людьми вельми благочестивими.

З дитячих років і Прокопій, і його сестра, в майбутньому черниця Катерина, прагнули цілковито присвятити себе Богові й готувалися до чернечого життя (кондак 2). Отрок Прокопій успішно навчався, відвідував церковні служби (маючи гарний голос, брав участь у кліросний співі та читанні й вважався найкращим читцем у Вязьмі); читаючи книги духовного змісту, набував навички до молитви. Особливо ж любив Прокопій відвідувати В’яземський Іоанно-Предтеченський монастир, у якому зберігався суворий устав; старці ж монастиря славилися своїм істинно подвижницьким життям. Бесіди з ними, монастирські богослужіння остаточно визначили бажання Прокопія прийняти чернецтво, яке він і виконав, після закінчення навчання ставши послушником Іоанно-Предтеченського монастиря. Суворе постництво, точне виконання послухів, високі духовні якості швидко здобули Прокопію визнання братії, і на двадцять першому році життя, у 1665 році, Прокопій був пострижений у чернецтво з іменем Питирим на честь великого подвижника преподобного Питирима, учня преподобного Антонія Великого, його наступника і другого ігумена знаменитої Фіваїди (ікос 2). У XV столітті був відомий святістю життя і ревною місіонерською діяльністю єпископ Великопермський Питирим; мабуть, живий приклад Пермського святителя послугував причиною обрання чернечого імені для Прокопія. У цьому обранні не можна не вбачати вказівки на схожість подальшого місіонерського подвигу єпископа Тамбовського зі своїм північним співіменником.

Питирим зі смиренням прийняв ангельський образ як природний і жаданий підсумок усього свого колишнього життя. Молитва стала в цей час природним станом його душі. До суворого посту, всілякого стримання, трудів, послуху, чувань він звик з дитинства. Прагнення душі Питирима до Бога і єднання з Ним становило основу всіх його чернечих подвигів, сенс його життя, освячувало всі його діяння (кондак 3).

Інок Питирим швидко зростав духовно. Розумова зрілість, а понад усе стриманість, суворе подвижницьке життя, сповнене любові до Бога і ближніх, скоро піднесли його над усіма, навіть над монастирськими старцями, і інок Питирим у свої 32 роки, у 1677 році, був поставлений ігуменом В’яземського монастиря, отримавши рідкісний на той час сан архімандрита (ікос 3).

Архімандрит Питирим багато зробив для благоустрою обителі: Іоанно-Предтеченський монастир досяг завдяки його трудам найвищого ступеня свого процвітання. Він прикрасив чудовий і оригінальний за формою трапезний храм на честь Смоленської ікони Божої Матері — Одигітрії. У рідкісній гармонії із зовнішнім благоліпністю перебував і внутрішній, духовний стан довіреної архімандриту Питириму обителі. Являючи собою приклад для братії, розділяючи з нею чернечі подвиги і труди, молодий архімандрит більше лагідністю і духовним горінням своїм, ніж суворістю, захоплював усіх до святого, подвижницького життя.

У 1682 році, 21 травня, у день святкування Володимирської ікони Божої Матері та святих Костянтина і Олени відбувався, за місцевим звичаєм, хресний хід із В’яземського собору до Іоанно-Предтеченського монастиря. Архімандрит Питирим помітив у хресному ході ікону преподобного Аркадія В’яземського, Новоторзького чудотворця, якого гаряче шанують віддавна в’язьмичі, написану дивно і навіть спокусливо. Відомо, що в юності святий зовнішнім юродством прикривав свої дійсні й дуже високі чесноти, але невмілий іконописець зобразив лише зовнішнє юродство Аркадія, надаючи святому найбільш безумного вигляду. Архімандрит Питирим виявив духовну твердість і ревність про гідне вшанування святих угодників Божих і вилучив ікону (кондак 4). Вчинок його викликав нарікання, лайку і незадоволення тих, хто її ніс, у Вязьмі почалося бродіння. Наступного року, коли незадоволені встигли збурити значну кількість людей проти архімандрита, натовп оточив його, вимагаючи повернення ікони, і йому ледь вдалося врятуватися з рук невігласького натовпу.

Цьому знаменному випадку судилося змінити життя архімандрита Питирима. Справа про ікону преподобного Аркадія стала відома Патріарху Іоакиму, який також визнав її «недоброписаною». Дії архімандрита були схвалені. Ревність за вірою і рішучість молодого настоятеля сподобалися Патріарху, він викликав його до Москви, щоб підготувати йому нове, вище, служіння. 1 вересня 1684 року, у день церковного новоліття, архімандрит Питирим ступив на нову стезю служіння Церкві. Відбулося його обрання на Тамбовську єпископську кафедру, а 15 лютого 1685 року він був рукоположений у єпископа (ікос 4).

Стан церковних справ цієї єпархії був найплачевнішим. Наявні храми і монастирі були неупорядковані, відчувалася гостра потреба в пастирях, проповіді виголошувалися дуже рідко. Звичаї населення були найрозпущеніші. Край потребував особливого архіпастиря, який володів би такими даруваннями, що дозволили б йому мати безсумнівний духовний вплив на все це вкрай різнорідне в усіх відношеннях населення.

Новий архіпастир почав свою діяльність у Тамбові з богослужіння. Він прибув до міста в четвертій годині ранку і невдовзі почав служити літургію Передосвячених Дарів. Чудова людина постала перед жителями Тамбова. Дуже доброзичлива, привітна, лагідна, уважна, яка випромінювала нелицемірну, глибоку любов до людей і ту приховану могутню силу духу, що здобувається багаторічною наполегливою боротьбою з самим собою. Він незабаром заслужив любов своєї пастви (кондак 6). Святитель Питирим прихиляв до себе і православних, і численних у тому краї старообрядців, і мусульман, і язичників, і закостенілих у гріху злочинців і волоцюг. «Безкорислива любов, щире бажання всім добра, а також лагідне, ласкаве поводження — це було головною причиною сильного впливу архіпастиря на своїх пасомих», — зазначає його життєписець.

У єпархії на святителя чекало безліч справ: будівництво та благоустрій церков, монастирів і приміщень для причту, влаштування архієрейського будинку. Йому належало зміцнити православну віру в Тамбові та всій єпархії, дбати про благоліпність богослужінь, неустанне духовне окормлення пастви. Його займали труди зі звернення до Православ’я язичників через особисті бесіди, зустрічі, повчання, проповіді. При цьому святитель ні на один день не полишав свого келійного правила, аскетичних подвигів, усамітнених молитов, вправ у безмовності; всі недільні святкові богослужіння завжди звершував сам, а на буденних службах ставав на клірос, навчав співу та читанню тих, хто знову прийшов, сам читав шестопсалми, часи, співав разом із хором. Він запровадив, за в’яземськими звичаями, урочисті хресні ходи, а також освятив входи і виходи до міста святими іконами, доручаючи град і всю єпархію заступництву Господа і Божої Матері (кондак 10 і ікос 10). Святитель Питирим старанно проповідував за богослужіннями, чим приваблював чимало людей, які прагнули живого слова повчання (ікос 6). Цього ж навчав він і духовенство. Приїхавши у межі своєї єпархії, єпископ негайно вирушив у саме лігво злочинців і всякого роду волоцюг, що населяли в той час П’яшкельську слободу (с. Донське) поблизу Тамбова. До знедолених, заблудлих і, здавалося б, уже невиправних людей він приходив як брат і друг, глибоко сумуючи про них і несучи їм світло щирої любові та милосердя. Часті його відвідування і бесіди зробили свою справу — жителі слободи звернулися до Христа.

Вже через рік після свого приїзду в ці краї святитель Питирим, слідуючи бажанню жителів, будує храм в ім’я святого Іоанна Предтечі, проповідника покаяння. Духовний зв’язок з Іоанно-Предтеченським монастирем виявився так великий, що і тут, поблизу Тамбова, святитель спорудив монастир в ім’я Іоанна Предтечі, обравши місце для його заснування разом зі святителем Воронезьким Митрофаном (кондак 7). У новозбудованій обителі святитель Питирим мав невелику келію, в якій усамітнювався для подвигу посту і молитви. У лісі, поблизу монастиря, він викопав колодязь, вода якого набула благодатних, цілительних властивостей. Такий же колодязь він викопав поблизу нового тамбовського собору, а також у гущавині лісовій. І в цьому колодязі вода виявилася освяченою особливою, благодатною силою (ікос 9). У 1690 році святитель заснував жіночий Вознесенський монастир, ігуменею якого стала рідна сестра його, черниця Катерина (ікос 7).

Святитель Питирим оновив і багато старих обителей. За його сприяння був побудований величний кам’яний храм Пресвятої Трійці в чоловічому монастирі в Козлові. Найбільші труди святитель-подвижник поніс під час будівництва в Тамбові благоліпного Преображенського кам’яного кафедрального собору. Він був і архітектором, і робітником: носив цеглу, підвозив глину, займався будь-якою будівельною роботою. Коли збудований був перший поверх храму, святитель вказав у ньому місце для свого поховання (ікос 12). Під впливом трудів і подвигів святителя Питирима духовне життя в Тамбовській єпархії стало невпізнанно перетворюватися.

У 1695 році, після десятирічного управління єпархією, святитель тяжко захворів. Але не цього разу благоволив Господь відійти Своєму угоднику в Небесні обителі. Одного разу в дні хвороби воззвав святитель до свого Небесного покровителя: «Пастирю мій і наставнику мій, преподобний отче Прокопіє! Помолися Господу Богу про душу мою!» Тоді наяву постав перед святителем Питиримом святий Прокопій Декаполіт і, звертаючись до Бога, став молитися: «Безсмертний Боже, хвалу Тобі віддаю: Цар бо єдиний усім; помилуй душу його і сподоби сього Царства Небесного». У відповідь на цю молитву в хмарі з’явився над тими, хто молився, Господь Ісус Христос, тримаючи в лівій руці Євангеліє, правою ж благословляв преподобного Прокопія і святителя Питирима (ікос 5). Святитель після цього видіння одужав і прожив ще три роки. І тільки 28 липня 1698 року, на свято Смоленської ікони Божої Матері, архіпастир-подвижник віддав блаженну душу свою в руці Божі. Великому трудівнику на ниві Христовій виповнилося тільки 53 роки. Кончина святителя Питирима була великим горем для всієї Тамбовської землі. Але на зміну народній скорботі невдовзі прийшла радість, бо ті, хто з вірою вдавалися до його молитовного заступництва, почали отримувати явні знамення благодатної цілющої сили Божої (кондак 9). Пам’ять і вшанування його, що не припинялися з самої кончини, особливо поширилися в XIX столітті. 28 липня 1914 року, у день блаженної кончини єпископа Питирима, відбулося його зарахування до лику святих.

Численні душекорисні уроки, які можна вилучити з життя святителя Питирима. Вона свідчить про премудрість влаштування Промислом Божим усього потрібного для спасіння душі і прославлення вірної Богові людини (кондак 8) і про те, як корисно людині постійне гаряче молитовне звернення до святого свого Небесного покровителя. Святитель не викриттям і засудженням, а братньою у Христі любов’ю впливав на заблудлих. Він являв світлий лик безкорисливої і чистої Божественної любові тим, до кого вів його Промисел Божий. Несучи слово Боже тим, хто гине, він звертався до того образу Божого, який закарбований у душі кожної людини, незважаючи на глибину її гріховності та оман. Самої своєю особистістю, силою благодаті Духа Святого, що була на ньому, архіпастир світив людям світлом правди і нескінченної віри в них як у творіння Божі (ікос 8). Світити світові рівним світлом любові до всякого Божого створіння, до всієї тварі, співпрацювати Господу у всякій своїй справі, виконуючи таким чином слова Спасителя: «Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16), — ось чого вчить усе життя святителя Питирима (ікос 11).