Серафим
Вирицький прп.
Піднесіть святому образу прикрасу на знак подяки за чудо або сповнення молитви.
Будьте першим, хто запалить свічку перед цим святим образом.
Преподобний Серафим Вирицький (у миру Василь Миколайович Муравйов) народився 31 березня 1866 року в селі Вахромеєве Арефінської волості Рибінського повіту Ярославської губернії. Вже 1 квітня 1866 року при хрещенні він був названий Василем на честь преподобного Василя Нового, сповідника.
Батьки хлопчика, Микола Іванович і Хіонія Алімпіївна Муравйови, були істинно віруючими, богобоязливими людьми. Для подружжя Муравйових Православ’я було не просто зовнішнім благочестям і обрядом, а глибоким і потаємним внутрішнім буттям. З немовлячого віку Василь отримував уроки доброчесності. З дитячих років у хлопчику проявилися ті властивості християнської душі, які у всій повноті розкрилися у зрілі роки.
Чоловіколюбний Господь дарував йому кмітливість, неабияку старанність, терпіння і наполегливість у досягненні мети, а також дивовижну пам'ять. У ранньому віці хлопчик практично самостійно опанував грамоту і початки математики. Першими його книгами стали Євангеліє і Псалтир.
У юності Василь зачитувався житіями святих, які тоді продавалися у вигляді маленьких різнокольорових книжечок. Особливо вражало його уяву життя пустельних відлюдників. Святі Павел Фівейський, Антоній, Макарій і Пахомій Великі, Марія Єгипетська... Ці імена народжували в отроці трепетне благоговіння і радість. Вже тоді відкрився для нього чудовий таємничий світ, перед яким потьмяніло все земне. У потаємних глибинах чистої дитячої душі зародилася думка про прийняття чернечого, ангельського образу. Для близьких цей намір до часу залишався таємницею.
Будучи дбайливими господарями, батьки Василя водночас не були прив'язані до так званих матеріальних цінностей. Вони завжди були готові допомогти нужденним, прихистити мандрівників, обігріти і нагодувати бідних. І Василь ріс таким само працьовитим і сердечним.
У домі Муравйових завжди суворо дотримувалися всіх установ Православної Церкви. З дев’ятирічного віку отрок Василь постив разом із дорослими. У недільні та святкові дні сім'я неухильно відвідувала храм Божий, сповідалася і причащалася Святих Христових Тайн.
Коли дозволяв час, Муравйови всією сім'єю здійснювали паломницькі поїздки до святих місць — до храмів і монастирів. З особливою радістю відвідували вони Свято-Троїцьку Сергієву лавру, в Гефсиманському скиту якої подвизався знаменитий старець Варнава (Меркулов). Це був мудрий учитель і великий молитовник, до якого прямували віруючі з усієї Росії. «Без Бога ні до порога!» — любив повчати народною мудрістю своїх відвідувачів отець Варнава. Ці слова прийняла душа отрока за правило життя.
Так, ніби непомітно, заклав Премудрий Господь у серце Василя з малих років насіння справжньої християнської моралі й духовності. Вони впали на благий ґрунт...
Несподівано на сім'ю обрушилося горе — Господь покликав від земних трудів Миколу Івановича Муравйова, який перебував у розквіті літ. Йому йшов тоді сороковий рік. Близькі тяжко переживали втрату. Мати Василя була жінкою хворобливою, а від того, що сталося, її стан ще погіршився. Василю довелося стати годувальником сім'ї. У ту пору Муравйови повною мірою відчули всі скорботи, що супроводжують бідність...
Незабаром милість Божа відвідала знедолену сім'ю: односельчанин, благочестива і добра людина, що працювала старшим прикажчиком в одній із крамниць Санкт-Петербурга, запросив отрока в столичне місто на заробітки. При цьому він обіцяв, як тоді говорили, «вивести Василя в люди». Мати зі сльозами благословила сина на поїздку іконою Пресвятої Богородиці, і десятирічний Василь покинув рідні краї.
Велике місто Петербург... Після розміреного селянського побуту нелегко було Василю звикнути до виру столичного життя. Однак вроджені здібності, даровані від Господа, допомогли йому. За допомогою свого благодійника отрок отримав роботу посильного в одній із крамниць Гостиного двору. З перших же кроків Василь виявив таку старанність, виконавчість і ретельність, що заслужив повну довіру господаря. Надалі власник контори, де працював отрок, став доручати йому дедалі складніші справи, які Василь, з Божою допомогою, завжди виконував ретельно і вчасно. Майже всю свою платню Василь надсилав на батьківщину хворій матері, залишаючи собі лише малу частину на найневідкладніші потреби.
Як і раніше, володіло Василем незгасне прагнення до чернечого життя. Настав момент, коли воно охопило його з незбагненною силою. Йому було тоді близько чотирнадцяти років. У гарячому пориві прийшов він до Олександро-Невської лаври і просив про зустріч із намісником. Однак ігумен того дня був відсутній. У той час у лаврі подвизалося кілька старців-схимників, відомих у всій Росії. Василю запропонували зустрітися з одним із них. На колінах, зі сльозами повідав отрок старцю про своє заповітне бажання. У відповідь же почув повчання, яке виявилося пророчим: до часу залишатися в миру, чинити богоугодні справи, створити благочестиву сім'ю, виховати дітей, а потім, за взаємною згодою з дружиною, прийняти чернецтво. На закінчення старець сказав: « Васю! Тобі судилося ще пройти шлях мирський, тернистий, з багатьма скорботами. Зверши ж його перед Богом і совістю. Прийде час, і Господь винагородить тебе...» Так була явлена Василю воля Божа. Все подальше його життя в миру стало підготовкою до життя чернечого. Це був подвиг послуху, який тривав понад 40 років.
Години, вільні від мирських трудів, він любив проводити в храмі або читав душекорисні книги, молився. Постійно займався отрок і самоосвітою, у чому допомагали йому дивовижна пам'ять, природна кмітливість і наполегливість у досягненні мети. Неабияку схильність мав він до історичних наук, які стали предметом його особливого інтересу. Володіючи гарними математичними здібностями, Василь швидко опановував і комерційні дисципліни, успішно поєднуючи теорію з практичною діяльністю.
При першій же можливості він виїжджав на батьківщину і допомагав матері утримувати будинок і господарство в належному стані. Завжди підтримував її матеріально і зберігав до неї ніжні синівські почуття, постійно поминаючи її у своїх молитвах.
Господар Василя був людиною благочестивою і всіляко вітав його богоугодне життя. Він високо цінував моральні й ділові якості свого працівника — надзвичайну працьовитість, виконавчість і безперечний комерційний талант. Коли Василю виповнилося 16 років, він призначив юнака на посаду прикажчика, а ще через рік Василь Миколайович став старшим прикажчиком. У майбутньому ж власник контори покладав на нього надії як на компаньйона. Це був дивовижний і рідкісний випадок, бо для того, щоб дослужитися до старшого прикажчика, зазвичай було потрібно не менше 10 років.
За службовими справами молодому прикажчику доводилося виїжджати до Москви, Нижнього Новгорода та інших міст Росії. Тоді, за погодженням із господарем, відвідував він святі місця, що були поблизу. Незмінно бував він і в обителі Преподобного Сергія Радонезького, щоб вклонитися великому заступнику землі Руської і принести йому свої молитви. Прочани, що відвідували Сергієву лавру, завжди намагалися побувати і в Гефсиманському скиту, щоб вклонитися чудотворному Чернігівському образу Божої Матері і отримати благословення та пораду любвеобильного старця Варнави. Сам Господь знову привів юнака до отця Варнави, і після тривалої бесіди духоносний старець благословив Василя бути його духовним сином.
Ось такого незрівнянного наставника дарував Всемилостивий Господь Василю Муравйову. Близько 20 років тривало їхнє духовне спілкування на славу Божу. Коли дозволяли справи, Василь Миколайович поспішав до Гефсиманського скиту, якщо там у цей час перебував його наставник; а отець Варнава, відвідуючи Санкт-Петербург, завжди бував у домі молодого комерсанта.
За благословенням отця Варнави Василь постійно вдосконалював себе у читанні молитви Ісусової, весь час намагався берегти чистоту розуму і протистояти гріховним помислам, а його духоносний наставник завжди допомагав йому порадами і святими молитвами, оберігаючи молодого подвижника від мирських спокус і готуючи його до вступу в майбутньому на чернечий шлях.
Поки ж Василю необхідно було обрати собі супутницю життя. Нею стала Ольга Іванівна, з якою в 1890 році за благословенням отця Варнави Василь і повінчався.
Господу було завгодно, щоб молодий подвижник, перш ніж зректися світу і його турбот, удосконалився на теренах сімейного і комерційного служінь. У 1892 році Василь Миколайович відкрив власну справу. Володіючи великим досвідом і маючи міцні торговельні зв'язки, він організував контору із заготівлі та продажу хутра. Значна частина товару постачалася за кордон — до Німеччини, Австро-Угорщини, Англії, Франції та інших країн.
Торгівля вимагала неабияких сил і здібностей. Мало було чекати покупця до себе в крамницю, потрібно було шукати його в різних кінцях Росії і за кордоном, пристосовуватися до його вимог, прислухатися до бажань.
Господь дарував Василю Миколайовичу дивовижну здатність — вміло поєднувати піклування про земне із завданнями духовними. І ще — бути відданим сином своєї Вітчизни, який прагне зробити все можливе для її блага і процвітання. Його любов до Росії та її народу була воістину безмежною.
Маючи неабиякі здібності, Василь Миколайович, проте, не прагнув багатства і мирських почестей. Торговельна діяльність була для нього не способом примножити капітал, а необхідним засобом для надання допомоги Церкві та ближнім. Молодий підприємець завжди намагався всіляко підвищувати рівень знань і ерудиції. У 1895 році він став дійсним членом Товариства для поширення комерційних знань у Росії і вступив на Вищі комерційні курси, організовані при товаристві.
Діяльність товариства відзначалася патріотичною спрямованістю. Його члени вважали своїм обов'язком насамперед всіляко сприяти Імператору і уряду в галузі національного економічного розвитку. Государ, зі свого боку, також знаходив роботу товариства вельми корисною і своєчасною, і в 1896 році виділив із особистих коштів 100 000 рублів на його розвиток. Це був час, коли заморські підприємці, зокрема знаменитий Генрі Форд, училися у російських купців і промисловців. Росія диктувала рівень світових цін на багато видів сировини, промислової та сільськогосподарської продукції, а золотий рубль стараннями Государя Імператора Миколи II був найвагомішою у світі валютою...
Російське купецтво завжди було носієм національних традицій і хранителем православної культури. Воно славилося справами милосердя і благодійності. Це був творчий прошарок, який, стоячи на міцному фундаменті православної віри і любові до Вітчизни, допомагав Російським Государям будувати велику державу.
Успішно закінчивши курси в 1897 році, Василь Миколайович Муравйов здобув гарну освіту, що давала глибокі знання і широкий кругозір. Безсумнівно, вона немало допомагала йому і надалі, вже після вступу на чернечий шлях, коли на монастирських послухах і в бесідах із людьми доводилося зустрічатися з безліччю практичних питань.
До 1914 року подружжя Муравйових вважалося селянами Ярославської губернії, які мали посвідку на проживання в столиці і займалися там купецьким промислом за становим свідоцтвом 2-ї гільдії. Існувало в ту пору ще таке станове поняття — «тимчасовий Санкт-Петербурзький купець 2-ї гільдії». Такий «тимчасовий» статус, втім, не заважав подружжю Муравйових знаходити спілкування в найрізноманітніших колах петербурзького суспільства і бути глибоко шанованими та любленими багатьма.
Ольга Іванівна, будучи зовні вельми жіночною, характер водночас мала твердий і рішучий. Відомо, що вона немало допомагала чоловікові в торговельних справах, а під час відсутності Василя Миколайовича в Петербурзі успішно керувала роботою підприємства. Василь Миколайович старанно підбирав собі у співробітники віруючих православних людей, і тому у стосунках між господарями і службовцями завжди панував дух Христової любові.
У 1895 році в їхній сім'ї народився син Микола, а потім з'явилася на світ і дочка Ольга. Однак остання відійшла до Господа ще немовлям, і після її кончини за взаємною згодою і благословенням отця Варнави Василь і Ольга стали жити як брат і сестра. Молитви духовного отця допомагали їм встояти в цій рішучості.
У сім'ї Муравйових уже тоді склався звичай — після літургії в дні двунадесятих свят, свят на честь чудотворних ікон Божої Матері та шанованих святих у домі накривали багато столів із найрізноманітнішими стравами і закликали з вулиці на трапезу всіх незаможних. Після читання «Отче наш» Василь Миколайович зазвичай виголошував невелику промову, розповідаючи історію і зміст свята, що настало, а потім вітав усіх, хто прийшов під покрів його дому. Після трапези і вдячних молитов до Господа господар завжди дякував присутнім за те, що вони відвідали його дім. У дорогу подружжя зазвичай щедро наділяло гостей грошима, речами, продуктами і запрошувало до наступного свята. Будучи вірним учнем отця Варнави, Василь Муравйов переконано говорив: «Усе зло треба покривати тільки любов’ю. Чим ти нижчий саном, бідніший, тим ти мені дорожчий...» Один Бог відає, скільки жебраків і убогих від усього серця поминало у своїх простих молитвах, звернених до Господа, імена Ольги і Василя і випрошувало здоров'я та спасіння своїм благодійникам.
Допомагаючи низці храмів і обителей, Василь Миколайович, як милосердний самарянин (Лк. 10, 35), постійно вносив пожертви на утримання кількох богаділень, найбільша з яких знаходилася на Міжнародному (нині Московському) проспекті при Воскресенському Новодівичому монастирі. При найменшій можливості дружне подружжя, яке щиро співчувало чужому горю, відвідувало ці будинки піклування, втішаючи самотніх і безпорадних теплим участю, роздаючи гостинці та духовні книги.
Муравйови не раз приймали до себе хворих із казенних лікарень. Стражденним було незрівнянно легше одужувати в домашніх умовах. Сердечна участь і щира любов творили чудеса — безнадійно зневірені і виснажені тяжкими недугами люди ставали на ноги і поверталися до діяльного життя. Василь і Ольга ніколи не нав'язували ближнім своїх переконань і суворостей духовних. Саме їхнє справжнє християнське життя служило для повчання оточуючих.
1903 рік. Дивний Бог у святих Своїх! (Пс. 67, 36). Неможливо передати словами все те, що відчули вірні чада Церкви на урочистостях прославлення преподобного Серафима Саровського. У ті незабутні дні вся Росія, що зберегла вірність Христу, на чолі з Государем Імператором і членами Августійшої родини прийшла вклонитися смиренному Серафиму.
Сподобив Господь і Василя з Ольгою побувати тоді в Саровській обителі. На все життя зберегли благоговійну пам'ять про великі Серафимівські дні благочестиві подружжя Муравйови. Василь Миколайович з юності своєї глибоко шанував батюшку Серафима. Він завжди пам'ятав слова преподобного про те, що справжня мета життя нашого християнського полягає в стяжанні Духа Святого Божого.
З душевною відрадою споглядав отець Варнава на духовний успіх Василя Муравйова і щедро ділився з ним духовним досвідом, готуючи до чернецтва. Роки, проведені під керівництвом старця, стали тим часом, коли був закладений міцний фундамент, на якому відбувалося подальше духовне зростання Василя Муравйова.
На початку 1906 року отець Варнава важко занедужав. Передчуваючи близьку кончину, він востаннє відвідав засновану ним Іверсько-Виксунську жіночу обитель і Петербург. У північній столиці батюшка Варнава завжди був бажаним гостем. У Петербурзі старець провів два дні, зустрічаючись зі своїми улюбленими «дітками», дякуючи їм за любов до нього і благодіяння обителі Іверській, просячи їх не залишати її надалі своєю допомогою. У ті дні Василь Миколайович і Ольга Іванівна востаннє бачили свого духовного отця. 17 лютого старець спочив у Господі.
Окрім порад і повчань, у спадок від отця Варнави Василю Миколайовичу дісталася дивовижна дружба. Справжнім другом Василя Муравйова став архімандрит Феофан (Бистров), духівник Царської сім'ї і майбутній архієпископ Полтавський, який був у ті роки інспектором Санкт-Петербурзької духовної академії. Їхнє знайомство відбулося через отця Варнаву, що опікувався обома.
Споріднене пізнається спорідненим — майбутній святитель одразу побачив у Василю Муравйові якості істинного боголюбця і смиренного подвижника. Крім того, їх зближував інтерес до наук. Василь Миколайович завжди любив історію, і тут архімандрит Феофан як професор біблійної історії був для нього незрівнянним співрозмовником і наставником. Однодумні учні батюшки Варнави багато розмірковували про сьогодення Росії і можливі перспективи, ділилися один з одним спостереженнями і духовним досвідом, який давав Господь подвижникам на шляхах їхнього аскетичного діяння.
У 1905 році Василь Миколайович Муравйов став дійсним членом Ярославського благодійного товариства — одного з найбільших у Росії. Постійними учасниками товариства були багато відомих на той час ієрархів і діячів Російської Православної Церкви, включаючи отця Іоанна Кронштадтського. У 1908 році до Товариства вступив Високопреосвященний Тихон, згодом Патріарх Московський і всієї Росії, який прийняв тоді до управління Ярославську кафедру.
Служіння в товаристві вимагало від його членів не лише матеріальної благодійності, а й глибокої християнської любові до ближнього. Адже ті, хто звертався до товариства зі своїми скорботами, потребували не лише земних благ, а й духовної підтримки.
Протягом багатьох років Василь Миколайович Муравйов вносив свою лепту в добрі справи, що здійснювалися товариством. Однак за традицією у звітах товариства, як і в багатьох благодійних реєстрах того часу, пожертви нерідко записувалися без зазначення імен благодійників. Численні пожертви Василь Миколайович намагався здійснювати потай від оточуючих. Траплялося, що він не роздумуючи віддавав із дому останнє і при цьому радів несказанно.
І ось грізний 1917 рік. Для Росії настав час тяжких випробувань. Багато заможних знайомих Муравйових поспішили переказати капітали за кордон і стали залишати країну, сподіваючись пережити смутні часи за кордоном. Для Василя Муравйова подібного вибору не існувало — він завжди був готовий розділити будь-які випробування з палко коханою Вітчизною і своїм народом.
Прийшла пора лютих гонінь за віру, передбачена багатьма угодниками Божими. До 1920 року число вбитих за віру досягло десяти тисяч.
Протягом трьох років після жовтневого перевороту сім'я Муравйових проживала здебільшого за містом. Ще в 1906 році Василь Миколайович придбав великий двоповерховий будинок-дачу в мальовничому селищі Тярлево, розташованому між Царським Селом і Павловськом. До 1920 року він став головним прихистком Василя і Ольги — залишатися в столиці було вкрай небезпечно. Заколот і зміна влади позбавили Муравйових торговельної справи, і в цей період часу Василь Миколайович, вільний від мирських турбот, ніби підсумовує прожиті роки, занурюється в читання творінь святих отців, вивчення монастирських статутів і богослужбових книг, усамітнену молитву.
Вірний учень преподобного Варнави Гефсиманського спершу збирався вступити до Свято-Троїцької Сергієвої лаври, щоб подвизатися біля мощей свого духоносного наставника в Гефсиманському скиту. Однак Господь судив інакше. Василь Миколайович несподівано отримав благословення митрополита Петроградського і Гдовського Веніаміна на прийняття чернечого постригу в Олександро-Невській лаврі. Як виявилося, такий поворот справи був для нього рятівним. Обитель Преподобного Сергія невдовзі була скасована владою. Так Промислом Божим Василь Миколайович залишився в Петрограді!
13 вересня 1920 року В. Н. Муравйов подав прохання до Духовного Собору Олександро-Невської лаври з проханням прийняти його до числа братії, на що отримав згоду і першу монастирську послух — послух пономаря. У цей же час послушницею Воскресенського Новодівичого монастиря стала дружина Василя Миколайовича Ольга. Все, що мали, Муравйови пожертвували на потреби обителей. Тільки в лавру Василь Миколайович передав 40 000 рублів у золотій монеті — на той час цілий статок!
Вже 26 жовтня владика Веніамін благословив постригти в чернецтво послушника Василя Муравйова одночасно з Ольгою Муравйовою. 29 жовтня 1920 року намісник лаври архімандрит Миколай (Ярушевич) постриг послушника Василя Муравйова в чернецтво з наданням йому імені Варнава на честь духовного отця, старця Варнави Гефсиманського. Тоді ж у Воскресенському Новодівичому монастирі Петрограда була пострижена в чернецтво Ольга Іванівна Муравйова з наданням їй імені Христина.
Незабаром брата Варнаву висвятили в ієродиякона, поставивши завідувати цвинтарною конторою. Послух на цвинтарі, що дістався отцю Варнаві, був одним із найскладніших в обителі. Країну охопило полум'я міжусобної лайки. Червоні вбивали білих, білі вбивали червоних. На Микільському, Тихвінському і Лазаревському цвинтарях плач стояв безперестанний. У храмах Олександро-Невської лаври відспівування слідувало за відспівуванням, панахида за панахидою.
Проводжати спочилих, втішати рідних і близьких загиблих... Це була перша школа духовного лікування і наставництва, яку пройшов майбутній отець Серафим, вирицький старець-утішитель, молитовник за сиріт і стражденних, заступник перед Господом за всю землю Руську.
Активну участь брав отець Варнава в діяльності Олександро-Невського братства захисту святої православної віри — наймасовішого церковно-громадського руху Петрограда початку 20-х років. Ієромонахи Гурій і Лев (Єгорови), що стояли біля витоків братства, були найближчими духовними соратниками ієродиякона Варнави, особливо отець Гурій, згодом — митрополит.
Цей час для Олександро-Невської лаври був украй важким. Богоборці постійно втручалися в монастирські справи, чинили, як тільки могли, різні адміністративні перепони.
Тим не менш чернече життя в лаврі не тільки не згасло, а переживало небувалий підйом. Обитель була справжнім центром церковного життя Петрограда — відкрився пункт збору коштів для допомоги голодуючим, частина приміщень лаври була відведена для інвалідів війни, йшов збір пожертв від прочан на утримання дітей, що залишилися без батьків, незаможні щодня забезпечувалися безкоштовними обідами. Роботу пункту харчування для голодуючих разом з ієромонахом Гурієм організував отець Варнава.
Саме в цей час склалися дивовижної теплоти стосунки між лаврським ієродияконом Варнавою і митрополитом Веніаміном. Смиренний і лагідний, владика був людиною дивовижної доступності. У звичаї в нього були щоденні прогулянки Микільським цвинтарем лаври, де знаходилася контора отця Варнави. Таким чином подвижники мали можливість часто бачитися і розмовляти про багато що.
11 вересня 1921 року, у день усікновення глави святого Іоанна Предтечі — подвигоположника і покровителя чернецтва — митрополит Веніамін возвів отця Варнаву в ієромонахи.
Разом із благим ігом священства поніс ієромонах Варнава і новий послух — головного свічника лаври. Посада була вельми клопітна і відповідальна. Повною мірою стали в пригоді тут отцю Варнаві колишні комерційні знання і навички. Однак, беручи участь у господарських справах лаври, отець Варнава ніколи не забував про чернече діяння — про молитву і духовне вдосконалення, а також про обов'язок священика.
Служіння отця Варнави завжди відзначалося непідробною щирістю. Як згадують очевидці, за літургією обличчя його осяялося духовною радістю, і не випадково, що на богослужіння за участю ієромонаха Варнави (Муравйова) завжди збиралося безліч народу. Усі прагнули послухати його проповіді, що відзначалися простотою і доступністю. Давався взнаки багаторічний досвід подвижництва в миру. Колишній петербурзький купець добре знав життя людей різних станів від простолюдина до витонченого інтелігента, їхні духовні потреби і труднощі. Саме в цей час душі багатьох віруючих потягнулися до простого і лагідного отця Варнави. Все ширшим ставав коло його духовних чад, а біля дверей його келій все частіше стали з'являтися відвідувачі, що прийшли за духовною порадою та втіхою.
Керівництво преподобного Варнави Гефсиманського, долучення до церковної традиції та досвіду святих отців послужили найкоротшим і найзручнішим шляхом його сходження до старчества.
20-ті роки... Для Російської Православної Церкви це був час особливих випробувань — час, коли пізнавалася справжня міцність людей. Репресії проти духовенства і ченців, насильницьке вилучення церковних цінностей, ущемлення духовного стану в цивільних правах... Ніхто з ченців лаври, виходячи вранці до богослужінь і на послухи, не був упевнений, що повернеться ввечері у свою келію.
Особливим сумом відгукнулися в душі отця Варнави арешти його найближчих друзів і сподвижників: владики Петроградського Веніаміна, єпископа Ладозького Інокентія, єпископа Ямбурзького Алексія (Сіманського), єпископа Петергофського Миколая (Ярушевича), архімандритів Гурія і Лева, ієромонаха Мануїла, багатьох інших братчиків і насельників лаври.
Разом із арештами прийшли нові скорботи, цього разу пов'язані з обновленською смутою. 17 липня 1922 року, щойно отець Варнава встиг повернутися з поїздки до матері на батьківщину в Ярославську губернію, до лаври з'явився обновленський «архієпископ»-самосвят Миколай Соболєв і заявив про свої права на лавру, вимагаючи припинити піднесення за богослужіннями в лаврі імені Святійшого Патріарха Тихона. Влада явно потурала обновленцям. «Червоними двадцятками» було захоплено навіть частину лаврських храмів і будівель. Слідом за цим обновленці спробували утворити свою «церковну раду», щоб взяти владу в лаврі у свої руки або, принаймні, обмежити повноваження монастирського Духовного Собору лаври.
Усвідомлюючи, що саме існування Олександро-Невської лаври перебуває під серйозною загрозою, архімандрит Іоасаф, який керував тоді обителлю, основні зусилля спрямував на те, щоб відстояти лавру від розорення і зберегти братію. Рішення, прийняте ним, було компромісним: формально визнати обновленське «єпархіальне управління» і припинити поминання Патріарха Тихона за богослужіннями, проте водночас керувати лаврою самостійно і не допускати ніяких нововведень, широко практикованих обновленцями.
Серед лаврської братії виникли розбіжності. І в цей момент ієромонах Варнава (Муравйов), духівник обителі архімандрит Сергій (Бірюков) та ієромонах Варлаам (Сацердотський), що користувалися великим духовним авторитетом і повагою в лаврі, виступили з повчанням перебувати в послуху керівництву лаври. Вони закликали братію не вступати з розкольниками в євхаристичне спілкування, але водночас прийняти тимчасові зовнішні поступки, бо в іншому випадку братії загрожують негайні репресії, а монастир буде неминуче скасовано і пограбовано богоборцями. Час довів правильність їхнього вибору. Після звільнення з ув'язнення в червні 1923 року святителя Тихона лавра повернулася під патріарший омофор. Стараннями її керівника архімандрита Іоасафа, підтримкою отця Варнави (Муравйова) та його сподвижників вдалося зберегти обитель, а братія, пройшовши численні скорботи та випробування, зміцнилася духом і була готова послужити Господу з новою старанністю.
Нелегко було ченцям зберігати внутрішній мир у цей смутний час. Тим помітнішими для всіх у лаврі були спокій отця Варнави і його покірність волі Божій, що дивним чином поєднувалися з непохитною рішучістю слідувати істині. Разом із духівником обителі архімандритом Сергієм (Бірюковим) у ці тривожні роки він став справжньою опорою для братії, яка тяжко переживала як нападки на Церкву ззовні, так і внутрішньоцерковні поділи та спокуси.
У всьому: і в молитві, і на послуху, і в самовідданому служінні людям — подавав отець Варнава приклад істинно чернечої ревності про Господа, працьовитості та терпіння. Віддаючи безумовну перевагу духовному, отець Варнава водночас служив зразком зібраного і скрупульозного ведення монастирських справ.
Не дивно тому, що незабаром після описаних подій керівництво і братія лаври вирішили обрати ієромонаха Варнаву (Муравйова) членом Духовного Собору з призначенням його на один із ключових адміністративних постів лаври — пост скарбника.
Як не прагнув отець Варнава до усамітнення і зречення від мирських турбот, найважчу роботу розпорядника грошових коштів обителі, пов'язану з постійною відповідальністю за її фінансовий стан і взаємини з владою та офіційними інстанціями, було прийнято ним із істинно чернечим смиренням і послухом волі Божій.
Немалих сил коштувала і участь у Духовному Соборі лаври, засідання якого проходили 3-4 рази на місяць. Як вдавалося невтомному подвижнику поєднувати свої послухи з безперестанною молитвою, богомисленням і пастирською діяльністю, залишається таємницею, відомою тільки Господу.
Протягом другої половини 1926 року архімандрит Сергій (Бірюков) став готувати отця Варнаву до прийняття послуху духівника. З любов'ю наставляв він свого наступника, який із відповідною любов'ю приймав ці повчання.
Вимоги, які висувалися до духовного керівника лаври, були вельми високими. У «Визначенні про монастирі», прийнятому на Всеросійському Помісному Соборі 1917-1918 років, говорилося про необхідність мати в обителі старця, начитаного у Священному Писанні і святоотцівських творіннях, здатного до духовного керівництва. За традицією члени єпископату Петроградської і Новгородської єпархій опікувалися духівником Свято-Троїцької Олександро-Невської лаври. Вже саме слово «старець» зобов'язувало до дуже і дуже багато чого...
Тому перед тим як почати своє старче служіння, отець Варнава висловив бажання вдягнутися у велику схиму. Точна дата прийняття отцем Варнавою (Муравйовим) великого ангельського образу поки не встановлена. Відомо, що сталося це на рубежі 1926-1927 років. При постригу у велику схиму він був названий іменем Серафим на честь преподобного Серафима Саровського, чудотворця, якому всіма силами прагнув наслідувати отець Варнава протягом усього попереднього життя.
Незабаром після прийняття отцем Варнавою великої схими відбулися загальні збори братії Свято-Троїцької Олександро-Невської лаври. На ньому ієросхимонах Серафим (Муравйов) був обраний духовним керівником і членом Духовного Собору лаври. Прозвучали теплі напутні слова, і смиренний чернець приступив до несення свого нового послуху.
...Наприкінці 1927 року архієпископ Алексій (Сіманський), який керував тоді Новгородською єпархією, приїхав до духівника Олександро-Невської лаври за порадою і молитвою. Він перебував у сум'ятті, бо дуже боявся чергового арешту і гонінь за своє дворянське походження. «Отче Серафиме, чи не краще мені виїхати за кордон?» — запитав архієрей. «Владико! А на кого ви Російську Православну Церкву залишите? Адже вам її пасти! — послідувала відповідь старця. — Не бійтеся, Сама Матір Божа захистить вас. Буде багато тяжких спокус, але все, з Божою допомогою, владнається. Залишайтеся, прошу вас...» Владика Алексій відразу ж заспокоївся і назавжди залишив думки про від'їзд за кордон.
Так отець Серафим передбачив владиці Алексію його майбутнє служіння за 18 років до обрання на патріаршество. Вказав лаврський схимник майбутньому Патріарху і термін його першосвятительського служіння — 25 років. Таким же чином неодноразово подавав він неоціненні поради й іншим своїм духовним чадам.
Часто люди, у яких за порадами подвижника влаштовувалося життя, приходили зі щирими сльозами дякувати йому, на що смиренний схимник лагідно відповідав: «Що я? Преподобного Серафима дякуйте — це за його молитвами сходить до немочей наших Небесний Лікар...», «Це Всеблагая Цариця Небесна з біди вас визволила — за вірою вашою буде вам...»
У смутний час у келії отця Серафима сходилися шляхи багатьох людей, що ревнували про істину. Смиренному схимнику було звище відкрито те, чого не міг осягнути звичайний людський розум. «Нині прийшов час покаяння і сповідництва, — зміцнював усіх отець Серафим, — Самим Господом визначено російському народу покарання за гріхи, і поки Сам Господь не помилує Росію, безглуздо йти проти Його святої волі. Похмура ніч надовго покриє землю Руську, багато нас чекає попереду страждань і горестей. Тому Господь і навчає нас: терпінням вашим спасайте душі ваші (Лк. 21, 19). Нам же залишається тільки уповати на Бога і благати Його про прощення. Будемо пам'ятати, що Бог є любов (1 Ін. 4, 16), і сподіватися на Його невимовне милосердя...» Багатьом у ту пору радив батюшка звертатися до молитви Ісусової: «Безперестанна молитва покаяння є найкращий засіб єднання духу людського з Духом Божим. Водночас вона є меч духовний, що винищує всякий гріх». Старець передбачав посилення відкритих гонінь, коли вся Росія перетвориться на єдиний концентраційний табір, і розумна Ісусова молитва, про яку не можна забувати його духовним чадам, стане добрим засобом спасіння християнської душі, що опинилася в умовах безбожної держави.
Одразу після виходу відомого послання Митрополита Сергія і Священного Синоду отець Серафим твердо прийняв сторону Заступника Патріаршого Місцеблюстителя. Безсумнівно, що людина, яка ще 1927 року передбачила патріаршество архієпископу Алексію (Сіманському), знала про подальший шлях багатостраждальної Російської Церкви. Усіх, хто запитував, він завжди запевняв у необхідності поминати ім'я Митрополита Сергія та існуючу владу. «Так треба!» — переконано говорив він, і непотрібними ставали ніякі інші, більш докладні пояснення...
На терені духівника Олександро-Невської лаври ієросхимонах Серафим (Муравйов) перебував майже три роки. Під час щоденних багатогодинних сповідей батюшці доводилося довго стояти на холодній кам'яній підлозі Свято-Троїцького собору. Головний храм лаври в ту тяжку пору через брак дров майже не опалювався, і на стінах часто виступав іній.
Постійне переохолодження, неймовірні фізичні і душевні перевантаження (скільки чужого горя приймав на себе старець!) поступово дали про себе знати, і здоров'я отця Серафима різко погіршилося. Лікарі визнали одночасно міжреберну невралгію, ревматизм і закупорку вен нижніх кінцівок. Болі в ногах посилилися і стали нестерпними. Довгий час отець Серафим нікому не говорив про хворобу і мужньо продовжував служити і сповідати. Обличчя ж старця було завжди осяяне такою світлою радістю, що ніхто з братії подумати не міг, що батюшка в той же час терпить справжню муку. Часом лише голос його ставав ледь чутним. Настав день, коли отець Серафим просто не зміг піднятися з ліжка.
Нове випробування — хворобу — прийняв батюшка з дивовижним спокоєм і благодушним терпінням, немов черговий послух від Бога. Не було в ньому ні мадушності, ні невдоволення. Безперестанно підносячи подяки Господу, батюшка говорив співчуваючим: «Я, грішний, ще не цього гідний! Є люди, які і не такі хвороби терплять!» Час минав, але, незважаючи на зусилля лікарів, здоров'я старця продовжувало погіршуватися. Йому йшов тоді 64-й рік. З'явилися застійні явища в легенях і серцева недостатність. Медики наполегливо радили виїхати з міста в зелену зону. Як кліматичний курорт була рекомендована Вириця.
Митрополит Серафим (Чичагов), який професійно володів медичними знаннями, ознайомився з висновком медичної комісії і негайно благословив переїзд. Смиренному духівнику лаври залишалося тільки прийняти це як послух. До літа 1930 року отець Серафим покинув місто святого апостола Петра. Разом із ним за благословенням владики у Вирицю вирушили схимонахиня Серафима (у миру — Ольга Іванівна Муравйова) і їхня дванадцятирічна онука Маргарита — юна послушниця Воскресенського Новодівичого монастиря. Вони і раніше часто приїжджали в лавру, відвідуючи отця Серафима. Тепер догляд за ним і турбота про його здоров'я стали головним їхнім послухом.
А незабаром по Петроградській єпархії, як і по всій країні, прокотилася хвиля ще більш жорстоких репресій. Воістину гефсиманською стала для ченців ніч на 18 лютого 1932 року. У народі її так і назвали — святою ніччю. У ті страшні години гонителі заарештували понад п'ятсот ченців.
Зі словами «Хай буде воля Твоя!» вступали на шлях страждань незліченні сонми віруючих. До листопада 1933 року кількість діючих храмів у Петербурзі скоротилася з 495 до 61. Монастирі та подвір'я були повністю розгромлені і розграбовані. Навіть дзвони на той час були заборонені.
І ось у той час, коли з куполів скидали хрести, тисячами розоряли обителі та храми, коли в таборах і тюрмах томилися десятки тисяч священнослужителів, Господь воздвиг у Вириці храм нерукотворний, живий — чисте серце отця Серафима. В історії Церкви не раз траплялося, що в часи найжорстокіших гонінь і занепаду віри Господь посилав на допомогу людям Своїх особливих обранців — хранителів чистоти Православ'я. Таким обранцем у Росії 30-40-х років став святий преподобний Серафим Вирицький.
Після переїзду у Вирицю до лікарів він уже не звертався, кажучи: «Будь на все воля Божа. Хвороба — це школа смирення, де воістину пізнаєш неміч свою...»
Спочатку вирицького подвижника відвідували тільки єпископ Петергофський Миколай (Ярушевич) та інші найближчі духовні чада, але незабаром до блаженного старця знову спрямувався нескінченний людський потік. Їхали до нього прочани з північної столиці та інших міст, стікалися жителі Вириці та навколишніх сіл. В інші дні це були сотні (!) відвідувачів, які з раннього ранку і до пізньої ночі «облягали» келію старця. Часто приїжджали цілими групами або сім'ями.
Стурбовані рідні намагалися захистити батюшку від зайвих зустрічей, побоюючись за його і без того слабке здоров'я, але у відповідь подвижник твердо сказав: «Тепер я завжди буду нездоровий... Поки моя рука піднімається для благословення, буду приймати людей!»
Для безлічі стражденних отець Серафим був благодійником, який не тільки допомагав духовно, а й практичними порадами, влаштуванням на роботу, а також і грошима через добрих людей. Вдячно приймаючи пожертви від відвідувачів, старець часто відразу ж роздавав їх тим, хто терпів нужду.
До останніх днів свого земного життя батюшка Серафим підтримував, як міг, улюблене дітище святого праведного Іоанна Кронштадтського — Пюхтицький Успенський жіночий монастир в Естонії. Вирицького старця знали і любили насельниці обителі, багато з яких саме за його благословенням прийняли чернецтво.
Подвиги посту, чувань і молитви, які протягом двох десятиліть смиренно ніс вирицький старець, можна порівняти лише з подвигами древніх аскетів-відлюдників. Отець Серафим був надзвичайно суворий до себе від перших кроків у подвижництві до самої кончини. Ніяких послаблень: піст, чування і молитва, і ще раз — піст, чування і молитва...
У понеділок, середу і п'ятницю старець взагалі не приймав ніякої їжі, а іноді нічого не куштував і по кілька днів поспіль. Оточуючим часом здавалося, що отець Серафим прирікає себе на голодну смерть. Те, що він їв у ті дні, коли приймав їжу, їжею можна було назвати з великими труднощами: в деякі дні батюшка куштував частину просфори і запивав її святою водою, в інші — не з'їдав і однієї картоплини, а іноді їв трохи тертої моркви. Вкрай рідко пив чай з дуже малою кількістю хліба. Їжа насправді була для подвижника ніби ліками. При цьому у своїх безперестанних трудах на користь ближніх він виявляв завидну бадьорість і невтомність. Про отця Серафима можна було сказати: «Він харчується Святим Духом». І благодать Божа безсумнівно підкріплювала великого постника.
Священики вирицької Казанської церкви щотижня причащали батюшку Святих Христових Тайн. Окрім цього, у келії старця завжди зберігалися запасні Святі Дари і було все потрібне для причастя. Відчуваючи в тому необхідність, він причащався Тіла і Крові Христових самостійно. «Я ж підкріплююся Святими Дарами, а що може бути дорожче Пречистих і Животворящих Тайн Христових!» — говорив батюшка рідним.
Наслідуючи свого небесного вчителя, вирицький старець прийняв на себе новий подвиг. Після переїзду в будинок на Пильному проспекті він молився в саду на камені перед іконою Саровського чудотворця. Це бувало в ті дні, коли трохи поліпшувалося здоров'я старця. Перші свідчення про моління святого Серафима Вирицького на камені належать до 1935 року, коли гонителі обрушили на Церкву нові страшні удари.
Саме життя старця було молитвою за весь світ, але вона не віддаляла його і від приватного служіння людям. Чим грішнішою була людина, яка приходила до отця Серафима, тим більше батюшка жалів її і слізно за неї молився.
Ще з Олександро-Невської лаври отець Серафим був знайомий із багатьма відомими на той час людьми: вченими, лікарями, діячами культури. Академік І. П. Павлов, батько сучасної фізіології, часто приходив на сповіді і бесіди до ієросхимонаха Серафима (Муравйова). Протягом багатьох років Іван Петрович був почесним старостою двох петроградських храмів: Знам'янської церкви на Лиговському проспекті і церкви Апостолів Петра і Павла в селищі Колтуші.
Ієросхимонаха Серафима шанували видатний астроном свого часу, один із засновників Російського астрономічного товариства академік Сергій Павлович Глазенап, а також один із творців сучасної фармакологічної школи професор Михайло Іванович Граменицький.
Одним із найулюбленіших вихованців отця Серафима був відомий у всій Росії професор-гомеопат Сергій Серапіонович Фаворський, якого називали «світилом Петербурга».
Частими гостями у Вириці були видатні російські вчені, академіки зі світовими іменами — фізик Володимир Олександрович Фок, відомий своїми працями в галузі квантової механіки та теорії відносності, і біолог Леон Абгарович Орбелі, учень і послідовник Івана Петровича Павлова.
З початком Великої Вітчизняної старець посилив подвиг моління на камені — став здійснювати його щодня. І досягали Престолу Божого молитви незабутнього старця — Любов відгукувалася на любов! Скільки душ людських врятували ті молитви, відомо тільки Господу. Безсумнівно було одне, що вони незримою ниткою з'єднували землю з небом і прихиляли Бога на милість, таємним чином змінюючи хід багатьох найважливіших подій.
Відомо, що в самій Вириці, як і було передбачено старцем, не постраждав жоден житловий будинок і не загинула жодна людина. Молився батюшка і про порятунок вирицького храму, і тут доречно описати дивовижний випадок, про який знають багато старожилів Вириці.
...У перших числах вересня 1941 року німці наступали на станцію Вириця і вели її інтенсивний обстріл. Хтось із командирів нашої армії вирішив, що як об'єкт наведення використовується високий купол храму, і наказав підірвати церкву. Для цього зі станції була послана команда підривників, до якої увійшли лейтенант і кілька бійців. Коли підвода зі смертоносним вантажем прибула до храму, лейтенант наказав бійцям почекати його біля воріт, мабуть, пославшись на те, що повинен ознайомитися з об'єктом підриву. Офіцер увійшов в огорожу, а потім і в храм, який у загальній метушні не був замкнений...
Через деякий час солдати почули звук одиночного револьверного пострілу і кинулися до храму. Лейтенант лежав бездиханним, поруч валявся його револьвер. Бійців охопила паніка і, не виконавши наказу, вони втекли з храму. Тим часом почався відступ і про вибух забули. Так вирицька церква на честь Казанської ікони Пресвятої Богородиці Промислом Божим була збережена від знищення...
І ще диво: німці, зайнявши Вирицю, розквартирували в ній частину, що складалася з... православних. Відомо, що Румунія була союзницею Німеччини, але про те, що вирицька команда складатиметься з румунів, уродженців східної її частини, де сповідується Православ'я, та ще й таких, що розмовляють російською, навряд чи хто міг передбачити. Восени 1941 року за численними проханнями жителів Вириці храм був відкритий, у ньому почалися регулярні богослужіння.
Знудьговані за церковним життям люди заповнили храм (він був закритий богоборцями в 1938 році, але, слава Богу, не розорений). Спочатку парафіяни косилися на солдатів у німецькій формі, але бачачи, як останні моляться і дотримуються чину служби, поступово звикли. Неможливе людям можливе Богу — це був єдиний православний храм, який діяв у фронтовій смузі, причому по той бік фронту!
З перших днів війни отець Серафим відкрито говорив про майбутню перемогу російської зброї.
Навесні 1944 року, незабаром після повного зняття блокади, митрополит Алексій (Сіманський) відвідав Вирицю. Причому отець Серафим, прозріваючи майбутній візит владики, заздалегідь попередив про нього здивованих домашніх. Це було прощання митрополита Алексія з великим подвижником. Побачитися в земному житті їм уже не довелося, проте до кінця днів своїх вони глибоко шанували один одного і палко молилися один за одного.
У день пам'яті благовірних князів Російських, страстотерпців Бориса і Гліба, 15 травня 1944 року спочив у Господі Патріарх Сергій. 2 лютого 1945 року на Помісному Соборі Російської Православної Церкви митрополит Алексій (Сіманський) одноголосно був обраний Патріархом Московським і всієї Русі. Протягом 25 років, як і передбачав старець ієросхимонах Серафим Вирицький, належало йому звершувати служіння Першосвятителя Російської Православної Церкви.
Війна поламала незліченну кількість доль, і багато хто поспішав у Вирицю з усіх кінців Росії в надії дізнатися про долю своїх ближніх від отця Серафима. Хтось дізнався про зниклих безвісти, інші за молитвами старця влаштувалися на роботу, треті знайшли прописку і покрів, але головне — віру.
У 1945 році Господь покликав від земних трудів схимонахиню Серафиму (у миру Ольгу Іванівну Муравйову, дружину батюшки). Майже шість десятиліть вона була для отця Серафима відданою супутницею життя, і її кончину подвижник пережив із відчуттям, що розлука недовга і скоро їм доведеться зустрітися у вічному житті.
Влітку 1945 року настоятелем вирицького Казанського храму був призначений протоієрей Алексій Кібардін — чудовий пастир і сповідник. У роки Першої світової війни він служив приписним священиком при Феодорівському Государевому соборі, а з 1924 року був його настоятелем. Потім послідували десятиліття таборів і заслань, пройшовши через які, отець Алексій зумів зберегти світлу віру і любов до ближніх. Перші ж місяці перебування нового настоятеля у Вириці пов'язали його з отцем Серафимом найміцнішими узами. Вирицький старець став духівником отця Алексія Кібардіна, а той — духівником отця Серафима.
В останні роки отець Серафим був зовсім прикутий до ліжка. В деякі дні стан здоров'я батюшки погіршувався настільки, що він навіть не міг відповідати на записки, які передавали через келійницю. Але як тільки наставало хоча б невелике полегшення, батюшка відразу починав прийом стражденних.
Час земної подорожі подвижника добігав кінця. Старцю було відкрито годину його початку вічності. За день до цього він благословив рідних і близьких іконками преподобного Серафима Саровського, а келійниці матінці Серафимі сказав: «Під час мого поховання бережи реберця...» (Це застереження виявилося пророчим: у день поховання праведника, при великому збігу народу, ребра).
Рано-вранці преподобному Серафиму в сліпучому сяйві з'явилася Пресвята Богородиця і жестом правої руки вказала на небо. Повідомивши про це рідним, подвижник оголосив: «Сьогодні прийняти нікого не зможу, молитимемося», і благословив послати за отцем Алексієм Кібардіним. З благоговінням були прочитані акафісти Пресвятій Богородиці, святителю Миколі Чудотворцю та преподобному Серафиму Саровському. Після того, як отець Алексій причастив старця Святих Христових Тайн, отець Серафим благословив читати Псалтир та Євангеліє. Ближче до вечора батюшка попросив посадити його в крісло і почав молитися. При цьому він іноді знав час. Близько другої години ночі отець Серафим благословив читати молитву на вихід душі і, осяявши себе хресним знаменням, зі словами «Врятуй, Господи, і помилуй увесь світ» відійшов до вічних обителей.
Серафим Вырицкий прп.: Преподобный Серафим Вырицкий
Серафим Вырицкий
Преподобный Серафим Вырицкий (в миру Василий Николаевич Муравьев) родился 31 марта 1866 года в деревне Вахромеево Арефинской волости Рыбинского уезда Ярославской губернии. Уже 1 апреля 1866 года при крещении он был назван Василием в честь преподобного Василия Нового, исповедника.
Родители мальчика, Николай Иванович и Хиония Алимпьевна Муравьевы, были истинно верующими, богобоязненными людьми. Для супругов Муравьевых Православие было не просто внешним благочестием и обрядом, но глубоким и сокровенным внутренним бытием. От младенчества Василий получал уроки добродетели. С детских лет в мальчике проявились те свойства христианской души, которые во всей полноте раскрылись в зрелые годы.
Человеколюбивый Господь даровал ему сообразительность, необыкновенное усердие, терпение и настойчивость в достижении цели, а также удивительную память. В раннем возрасте мальчик практически самостоятельно освоил грамоту и начала математики. Первыми его книгами стали Евангелие и Псалтирь.
В юности Василий зачитывался житиями святых, которые тогда продавались в виде маленьких разноцветных книжечек. Особенно поражала его воображение жизнь пустынных отшельников. Святые Павел Фивейский, Антоний, Макарий и Пахомий Великие, Мария Египетская... Эти имена рождали в отроке трепетное благоговение и радость. Уже тогда, открылся для него чудный таинственный мир, перед которым померкло все земное. В сокровенных глубинах чистой детской души зародилась мысль о принятии монашеского, ангельского образа. Для ближних это намерение до поры оставалось тайной.
Будучи рачительными хозяевами, родители Василия вместе с тем не были привязаны к так называемым материальным ценностям. Они всегда были готовы помочь нуждающимся, приютить странников, обогреть и накормить бедных. И Василий рос таким же трудолюбивым и сердечным.
В доме Муравьевых всегда строго соблюдали все установления Православной Церкви. С девятилетнего возраста и отрок Василий постился вместе со взрослыми. В воскресные и праздничные дни семья неукоснительно посещала храм Божий, исповедовалась и причащалась Святых Христовых Тайн.
Когда позволяло время, Муравьевы всей семьей совершали паломнические поездки ко святым местам — к храмам и монастырям. С особой радостью посещали они Свято-Троицкую Сергиеву лавру, в Гефсиманском скиту которой подвизался знаменитый старец Варнава (Меркулов). Это был мудрый учитель и великий молитвенник, к которому устремлялись верующие со всей России. «Без Бога ни до порога!» — любил назидать народной мудростью своих посетителей отец Варнава. Эти слова приняла душа отрока за правило жизни.
Так, как бы незаметно, заложил Премудрый Господь в сердце Василия с малых лет семена подлинной христианской нравственности и духовности. Они упали на благую почву...
Неожиданно на семью обрушилась скорбь — Господь призвал от земных трудов Николая Ивановича Муравьева, находившегося в расцвете лет. Ему шел тогда сороковой год. Близкие тяжело переживали утрату. Мать Василия была женщиной болезненной, а от случившегося ее состояние еще ухудшилось. Василию пришлось стать кормильцем семьи. В ту пору Муравьевы в полной мере испытали все скорби, сопутствующие бедности...
Вскоре милость Божия посетила обездоленную семью: односельчанин, благочестивый и добрый человек, работавший старшим приказчиком в одной из лавок Санкт-Петербурга, пригласил отрока в столичный город на заработки. При этом он обещал, как тогда говорили, «вывести Василия в люди». Мать со слезами благословила сына на поездку иконой Пресвятой Богородицы, и десятилетний Василий покинул родные края.
Большой город Петербург... После размеренного крестьянского быта нелегко было Василию привыкнуть к водовороту столичной жизни. Однако врожденные способности, дарованные от Господа, помогли ему. С помощью своего благодетеля отрок получил работу рассыльного в одной из лавок Гостиного двора. С первых же шагов Василий проявил такое усердие, исполнительность и старательность, что заслужил полное доверие хозяина. В дальнейшем владелец конторы, где работал отрок, стал поручать ему все более и более сложные дела, которые Василий, с Божией помощью, всегда выполнял с усердием и в срок. Почти все свое жалование Василий отсылал на родину больной матери, оставляя себе лишь малую часть на самые неотложные нужды.
По-прежнему владело Василием неугасимое стремление к монашеской жизни. Настал момент, когда оно охватило его с непостижимой силой. Ему было тогда около четырнадцати лет. В горячем порыве пришел он в Александро-Невскую лавру и просил о встрече с наместником. Однако игумен в тот день отсутствовал. В ту пору в лавре подвизалось несколько старцев-схимников, известных во всей России. Василию предложили встретиться с одним из них. На коленях, со слезами поведал отрок старцу о своем заветном желании. В ответ же услышал наставление, оказавшееся пророческим: до поры оставаться в миру, творить богоугодные дела, создать благочестивую семью, воспитать детей, а затем, по обоюдному согласию с супругой, принять монашество. В заключение старец сказал: «Васенька! Тебе суждено еще пройти путь мирской, тернистый, со многими скорбями. Соверши же его перед Богом и совестью. Придет время, и Господь вознаградит тебя...» Так была явлена Василию воля Божия. Вся дальнейшая его жизнь в миру стала подготовкой к жизни иноческой. Это был подвиг послушания, который длился более 40 лет.
Часы, свободные от мирских трудов, он любил проводить в храме или читал душеполезные книги, молился. Постоянно занимался отрок и самообразованием, в чем помогали ему удивительная память, природная сообразительность и настойчивость в достижении цели. Необычайную расположенность имел он к историческим наукам, которые стали предметом его особого интереса. Обладая хорошими математическими способностями, Василий быстро овладевал и коммерческими дисциплинами, успешно сочетая теорию с практической деятельностью.
При первой же возможности он выезжал на родину и помогал матери содержать дом и хозяйство в исправном состоянии. Всегда поддерживал ее материально и хранил к ней нежные сыновние чувства, постоянно поминая ее в своих молитвах.
Хозяин Василия был человеком благочестивым и всячески приветствовал его богоугодную жизнь. Он высоко ценил нравственные и деловые качества своего работника — необычайное трудолюбие, исполнительность и несомненный коммерческий талант. Когда Василию исполнилось 16 лет, он назначил юношу на должность- приказчика, а еще через год Василий Николаевич стал старшим приказчиком. В будущем же владелец конторы возлагал на него надежды как на компаньона. Это был удивительный и редчайший случай, ибо для того чтобы дослужиться до старшего приказчика, обычно требовалось не менее 10 лет.
По служебным делам молодому приказчику приходилось выезжать в Москву, Нижний Новгород и другие города России. Тогда, по согласованию с хозяином, посещал он святые места, находившиеся поблизости. Неизменно бывал он и в обители Преподобного Сергия Радонежского, чтобы поклониться великому печальнику земли Русской и принести ему свои молитвы. Богомольцы, посещавшие Сергиеву лавру, всегда старались побывать и в Гефсиманском скиту, чтобы поклониться чудотворному Черниговскому образу Божией Матери и получить благословение и совет любвеобильного старца Варнавы. Сам Господь вновь привел юношу к отцу Варнаве, и после продолжительной беседы духоносный старец благословил Василию; быть его духовным сыном.
Вот такого несравненного наставника даровал Всемилостивый Господь Василию Муравьеву. Около 20 лет продолжалось их духовное общение во славу Божию. Когда позволяли дела, Василий Николаевич спешил в Гефсиманский скит, если там в это время находился его наставник; а отец Варнава, посещая Санкт-Петербург, всегда бывал в доме у молодого коммерсанта.
По благословению отца Варнавы Василий постоянно совершенствовал себя в чтении молитвы Иисусовой, все время старался блюсти чистоту ума и противостоять греховным помыслам, а его духоносный наставник всегда помогал ему советами и святыми молитвами, оберегая молодого подвижника от мирских соблазнов и готовя его ко вступлению в будущем на иноческий путь.
Пока же Василию необходимо было выбрать себе спутницу жизни. Ею стала Ольга Ивановна, с которой в 1890 году по благословению отца Варнавы Василий и обвенчался.
Господу было угодно, чтобы молодой подвижник, прежде чем отречься от мира и его забот, усовершился бы на поприщах семейного и коммерческого служений. В 1892 году Василий Николаевич открыл собственное дело. Обладая большим опытом и имея прочные торговые связи, он организовал контору по заготовке и продаже пушнины. Значительная часть товара поставлялась за границу — в Германию, Австро-Венгрию, Англию, Францию и другие страны.
Торговля требовала недюжинных сил и способностей. Мало было ждать покупателя к себе в лавку, нужно было искать его в различных концах России и за рубежом, применяться к его требованиям, прислушиваться к желаниям.
Господь даровал Василию Николаевичу удивительную способность — умело совмещать попечения о земном с задачами духовными. И еще — быть преданнейшим сыном своей Отчизны, стремящимся сделать все возможное для ее блага и процветания. Его любовь к России и ее народу была воистину безгранична.
Имея незаурядные способности, Василий Николаевич, тем не менее, не стремился к богатству и мирским почестям. Торговая деятельность была для него не способом умножить капитал, а необходимым средством для оказания помощи Церкви и ближним. Молодой предприниматель всегда старался всемерно повышать уровень знаний и эрудиции. В 1895 году он стал действительным членом Общества для распространения коммерческих знаний в России и поступил на Высшие коммерческие курсы, организованные при обществе.
Деятельность общества отличалась патриотической направленностью. Его члены считали своим долгом прежде всего всемерно содействовать Императору и правительству в области национального экономического развития. Государь, со своей стороны, также находил работу общества весьма полезной и своевременной, и в 1896 году выделил из личных средств 100 000 рублей на его развитие. Это было время, когда заморские предприниматели, в частности знаменитый Генри Форд, учились у русских купцов и промышленников. Россия диктовала уровень мировых цен на многие виды сырья, промышленной и сельскохозяйственной продукции, а золотой рубль стараниями Государя Императора Николая II был самой весомой в мире валютой...
Русское купечество всегда было носителем национальных традиций и хранителем православной культуры. Оно славилось делами милосердия и благотворительности. Это был созидательный слой, который, стоя на прочном фундаменте православной веры и любви к Отчизне, помогал Русским Государям строить великую державу.
Успешно закончив курсы в 1897 году, Василий Николаевич Муравьев приобрел хорошее образование, дававшее глубокие знания и широкий кругозор. Несомненно, оно немало помогало ему и в дальнейшем, уже после вступления на иноческий путь, когда на монастырских послушаниях и в беседах с людьми приходилось встречаться со множеством практических вопросов.
До 1914 года супруги Муравьевы числились крестьянами Ярославской губернии, имевшими вид на жительство в столице и занимавшимися там купеческим промыслом по сословному свидетельству 2-й гильдии. Существовало в ту пору еще такое сословное понятие — «временный Санкт-Петербургской 2-й гильдии купец». Такой «временный» статус, впрочем, не мешал чете Муравьевых находить общение в самых различных кругах петербургского общества и быть глубоко уважаемой и любимой многими.
Ольга Ивановна, будучи внешне весьма женственной, характер вместе с тем имела твердый и решительный. Известно, что она немало помогала супругу в торговых делах, а во время отсутствия Василия Николаевича в Петербурге успешно руководила работой предприятия. Василий Николаевич старательно подбирал себе в сотрудники верующих православных людей, и оттого в, отношениях между хозяевами и служащими всегда царил дух Христовой любви.
В 1895 году в их семье родился сын Николай, а затем появилась на свет и дочь Ольга. Однако последняя отошла ко Господу еще младенцем, и после ее кончины по обоюдному согласию и благословению отца Варнавы Василий и Ольга стали жить, как брат и сестра. Молитвы духовного отца помогали им устоять в этой решимости.
В семье Муравьевых уже тогда сложился обычай — после литургии в дни двунадесятых праздников, праздников в честь чудотворных икон Божией Матери и чтимых святых в доме накрывали многие столы с самыми разнообразными кушаниями и зазывали с улицы на трапезу всех неимущих. После чтения «Отче наш» Василий Николаевич обычно произносил небольшую речь, рассказывая историю и смысл наступившего праздника, а затем поздравлял всех, кто пришел под кров его дома. После трапезы и благодарственных молитв ко Господу хозяин всегда благодарил присутствующих за то, что они посетили его дом. На дорогу супруги обычно щедро наделяли гостей деньгами, вещами, продуктами и приглашали к следующему празднику. Будучи верным учеником отца Варнавы, Василий Муравьев убежденно говорил: «Все зло надо покрывать только любовью. Чем ты ниже саном, беднее, тем ты мне дороже...» Один Бог ведает, сколько нищих и убогих от всего сердца поминали в своих простых молитвах, обращенных ко Господу, имена Ольги и Василия и испрашивали здравия и спасения своим благодетелям.
Помогая ряду храмов и обителей, Василий Николаевич, как милосердный самарянин (Лк. 10, 35), постоянно вносил пожертвования на содержание нескольких богаделен, самая крупная из которых находилась на Международном (ныне Московском) проспекте при Воскресенском Новодевичьем монастыре. При малейшей возможности дружные супруги, искренне сострадавшие чужому горю, посещали эти дома призрения, утешая одиноких и беспомощных теплым участием, раздавая гостинцы и духовные книги.
Муравьевы не раз принимали к себе болящих из казенных больниц. Страждущим было несравненно легче поправляться в домашних условиях. Сердечное участие и искренняя любовь творили чудеса — безнадежно упавшие духом и истощенные тяжкими недугами люди вставали на ноги и возвращались к деятельной жизни. Василий и Ольга никогда не навязывали ближним своих убеждений и строгостей духовных. Сама их подлинно христианская жизнь служила к назиданию окружающих.
1903 год. Дивен Бог во святых Своих! (Пс. 67, 36). Невозможно передать словами все то, что ощутили верные чада Церкви на торжествах прославления преподобного Серафима Саровского. В те незабываемые дни вся Россия, сохранившая верность Христу, во главе с Государем Императором и членами Августейшей фамилии пришла поклониться смиренному Серафиму.
Сподобил Господь и Василия с Ольгой побывать тогда в Саровском обители. На всю жизнь сохранили благоговейную память о великих Серафимовских днях благочестивые супруги Муравьевы. Василий Николаевич от юности своей глубоко почитал батюшку Серафима. Он всегда помнил слова преподобного о том, что истинная цель жизни нашей христианской состоит в стяжании Духа Святого Божия.
С душевной отрадой взирал отец Варнава на духовное преуспеяние Василия Муравьева и щедро делился с ним духовным опытом, готовя к иночеству. Годы, проведенные под руководством старца, стали тем временем, когда был заложен прочный фундамент, на котором происходило дальнейшее духовное возрастание Василия Муравьева.
В начале 1906 года отец Варнава тяжело занемог. Предчувствуя близкую кончину, он в последний раз посетил основанную им Иверско-Выксунскую женскую обитель и Петербург. В северной столице батюшка Варнава всегда был желанным гостем. В Петербурге старец провел два дня, встречаясь со своими любимыми «детками», благодаря их за любовь к нему и благодеяния обители Иверской, прося их не оставлять ее впредь своей помощью. В те дни Василий Николаевич и Ольга Ивановна в последний раз видели своего духовного отца. 17 февраля старец почил о Господе.
Кроме, советов и наставлений в наследство от отца Варнавы Василию Николаевичу досталась удивительная дружба. Настоящим другом Василия Муравьева стал архимандрит Феофан (Быстрое), духовник Царской семьи и будущий архиепископ Полтавский, бывший в те годы инспектором Санкт-Петербургской духовной академии. Их знакомство состоялось через отца Варнаву, окормлявшего обоих.
Сродное познается сродным — будущий святитель сразу увидел в Василии Муравьеве качества истинного боголюбца и смиренного подвижника. Кроме того, их сближал интерес к наукам. Василий Николаевич всегда любил историю, и здесь архимандрит Феофан как профессор библейской истории был для него несравненным собеседником и наставником. Единомысленные ученики батюшки Варнавы много размышляли о настоящем дне России и возможных перспективах, делились друг с другом наблюдениями и духовным опытом, который давал Господь подвижникам на путях их аскетического делания.
В 1905 году Василий Николаевич Муравьев стал действительным членом Ярославского благотворительного общества — одного из крупнейших в России. Постоянными участниками общества являлись многие известные в то время иерархи и деятели Русской Православной Церкви, включая отца Иоанна Кронштадтского. В 1908 году в Общество вступил Высокопреосвященный Тихон, впоследствии Патриарх Московский и всея России, принявший тогда к управлению Ярославскую кафедру.
Служение в обществе требовало от его членов не только материальной благотворительности, но и глубокой христианской любви к ближнему. Ведь обращавшиеся в общество со своими скорбями нуждались не только в земных благах, но и в духовной поддержке.
В течение многих лет Василий Николаевич Муравьев вносил свою лепту в добрые дела, совершаемые обществом. Однако по традиции в отчетах общества, как и во многих благотворительных реестрах того времени, пожертвования нередко записывались без указания имен благотворителей. Многочисленные пожертвования Василий Николаевич старался совершать втайне от окружающих. Случалось, что он не раздумывая отдавал из дома последнее и при этом радовался несказанно.
И вот грозный 1917 год. Для России наступило время тяжких испытаний. Многие состоятельные знакомые Муравьевых поспешили перевести капиталы за границу и стали покидать страну, надеясь пережить смутные времена за рубежом. Для Василия Муравьева подобного выбора не существовало — он всегда был готов разделить любые испытания с горячо любимой Отчизной и своим народом.
Пришла пора лютых гонений за веру, предсказанная многими угодниками Божиими. К 1920 году число убиенных за веру достигло десяти тысяч.
В течение трех лет после октябрьского переворота семья Муравьевых проживала по большей части за городом. Еще в 1906 году Василий Николаевич приобрел большой двухэтажный дом-дачу в живописном поселке Тярлево, расположенном между Царским Селом и Павловском. До 1920 года он стал главным пристанищем Василия и Ольги — оставаться в столице было крайне опасно. Мятеж и перемена власти лишили Муравьевых торгового дела, и в этот период времени Василий Николаевич, свободный от мирских забот, как бы подытоживает прожитые годы, погружается в чтение творений святых отцов, изучение монастырских уставов и богослужебных книг, уединенную молитву.
Верный ученик преподобного Варнавы Гефсиманского сперва собирался поступить в Свято-Троицкую Сергиеву лавру, чтобы подвизаться у мощей своего духоносного наставника в Гефсиманском скиту. Однако Господь судил иначе. Василий Николаевич неожиданно получил благословение митрополита Петроградского и Гдовского Вениамина на принятие монашеского пострига в Александро-Невской лавре. Как оказалось, такой поворот дела был для него спасительным. Обитель Преподобного Сергия вскоре была упразднена властями. Так Промыслом Божиим Василий Николаевич остался в Петрограде!
13 сентября 1920 года В. Н. Муравьев подал прошение в Духовный Собор Александро-Невской лавры с просьбой принять его в число братии, на что получил согласие и первое монастырское послушание — послушание пономаря. В это же время послушницей Воскресенского Новодевичьего монастыря стала супруга Василия Николаевича Ольга. Все имевшееся Муравьевы пожертвовали на нужды обителей. Только в лавру Василий Николаевич передал 40 000 рублей в золотой монете — по тому времени целое состояние!
Уже 26 октября владыка Вениамин благословил постричь в монашество послушника Василия Муравьева одновременно с Ольгой Муравьевой. 29 октября 1920 года наместник лавры архимандрит Николай (Ярушевич) постриг послушника Василия Муравьева в монашество с наречением ему имени Варнава в честь духовного отца, старца Варнавы Гефсиманского. Тогда же в Воскресенском Новодевичьем монастыре Петрограда была пострижена в монашество Ольга Ивановна Муравьева с наречением ей имени Христина.
Вскоре брата Варнаву рукоположили в иеродиакона, поставив заведовать кладбищенской конторой. Послушание на кладбище доставшееся отцу Варнаве, было одним из наиболее сложных в обители. Страну охватило пламя междоусобной брани. Красные убивали белых, белые убивали красных. На Никольском, Тихвинском и Лазаревском кладбищах плач стоял непрестанный. В храмах Александро-Невской лавры отпевание следовало за отпеванием, панихида за панихидой.
Провожать почивших, утешать родных и близких погибших... Это была первая школа духовного врачевания и наставничества, которую прошел будущий отец Серафим, вырицкий старец-утешитель, молитвенник за сирот и страждущих, предстатель пред Господом за всю землю Русскую.
Активное участие принимал отец Варнава в деятельности Александро-Невского братства защиты святой православной веры — самого массового церковно-общественного движения Петрограда начала 20-х годов. Иеромонахи Гурий и Лев (Егоровы), стоявшие у истоков братства, были ближайшими духовными соратниками иеродиакона Варнавы, особенно отец Гурий, впоследствии — митрополит.
Это время для Александро-Невской лавры было крайне тяжелым. Богоборцы постоянно вмешивались в монастырские дела, чинили, как только могли, различные административные препоны.
Тем не менее монашеская жизнь в лавре не только не угасла, но переживала небывалый подъем. Обитель была настоящим центром церковной жизни Петрограда — открылся пункт сбора средств для помощи голодающим, часть помещений лавры была отведена для инвалидов войны, шел сбор пожертвований от богомольцев на содержание детей, оставшихся без родителей, неимущие ежедневно обеспечивались бесплатными обедами. Работу пункта питаний для голодающих вместе с иеромонахом Гурием организовал отец Варнава.
Именно в это время сложились удивительной теплоты отношения между лаврским иеродиаконом Варнавой и митрополитом Вениамином. Смиренный и кроткий, владыка был человеком удивительной доступности. В обычае у него были ежедневные прогулки по Никольскому кладбищу лавры, где находилась контора отца Варнавы. Таким образом подвижники имели возможность часто видеться и беседовать о многом.
11 сентября 1921 года, в день усекновения главы святого Иоанна Предтечи — подвигоположника и покровителя монашества — митрополит Вениамин возвел отца Варнаву в иеромонаха.
Вместе с благим игом священства понес иеромонах Варнава и новое послушание — главного свечника лавры. Должность была весьма хлопотная и ответственная. В полной мере пригодились здесь отцу Варнаве прежние коммерческие знания и навыки. Однако, участвуя в хозяйственных делах лавры, отец Варнава никогда не забывал об иноческом делании — о молитве и духовном совершенствовании, а также о долге священника.
Служение отца Варнавы всегда отличалось неподдельной искренностью. Как вспоминают очевидцы, за литургией лицо его озарялось духовной радостью, и не случайно, что на богослужения с участием иеромонаха Варнавы (Муравьева) всегда собиралось множество народа. Все стремились послушать его проповеди, отличавшиеся простотой и доступностью. Сказывался многолетний опыт подвижничества в миру. Бывший петербургский купец хорошо знал жизнь людей разных сословий от простолюдина до утонченного интеллигента, их духовные нужды и затруднения. Именно в это время души многих верующих потянулись к простому и кроткому отцу Варнаве. Все шире становился, круг его духовных чад, а у дверей его келий все чаще стали появляться посетители, пришедшие за духовным советом и утешением.
Руководство преподобного Варнавы Гефсиманского, приобщение к церковной традиции и опыту святых отцов послужили кратчайшим и удобнейшим путем его восхождения к старчеству.
20-е годы... Для Русской Православной Церкви это было время особых испытаний — время, когда познавалась истинная крепость людей. Репрессии против духовенства и монашествующих, насильственное изъятие церковных ценностей, ущемление духовного сословия в гражданских правах... Никто из иноков лавры, выходя утром к богослужениям и на послушания, не был уверен, что вернется к вечеру в свою келию.
Особой скорбью отозвались в душе отца Варнавы аресты его ближайших друзей и сподвижников: владыки Петроградского Вениамина, епископа Ладожского Иннокентия, епископа Ямбургского Алексия (Симанского), епископа Петергофского Николая (Ярушевича), архимандритов Гурия и Льва, иеромонаха Мануила, многих других братчиков и насельников лавры.
Вместе с арестами пришли новые скорби, на этот раз связанные с обновленческой смутой. 17 июля 1922 года, едва только отец Варнава успел вернуться из поездки к матери на родину в Ярославскую губернию, в лавру явился обновленческий «архиепископ»-самосвят Николай Соболев и заявил о своих правах на лавру, потребовав прекратить возношение за богослужениями в лавре имени Святейшего Патриарха Тихона. Власти явно потворствовали обновленцам. «Красными двадцатками» была захвачена даже часть лаврских храмов и строений. Вслед за этим обновленцы попытались образовать свой «церковный совет», чтобы взять власть в лавре в свои руки или, по крайней мере, ограничить полномочия монашеского Духовного Собора лавры.
Сознавая, что само существование Александро-Невской лавры находится под серьезной угрозой, архимандрит Иоасаф, управлявший тогда обителью, основные усилия направил на то, чтобы отстоять лавру от разорения и сохранить братию. Решение, принятое им, было компромиссным: формально признать обновленческое «епархиальное управление» и прекратить поминовение Патриарха Тихона за богослужениями, однако вместе с тем управлять лаврой самостоятельно и не допускать никаких новшеств, широко практикуемых обновленцами.
Среди лаврской братии возникли разногласия. И в этот момент иеромонах Варнава (Муравьев), духовник обители архимандрит Сергий (Бирюков) и иеромонах Варлаам (Сацердотский), пользовавшиеся большим духовным авторитетом и уважением в лавре, выступили с увещанием пребывать в послушании руководству лавры. Они призывали братию не вступать с раскольниками в евхаристическое общение, но вместе с тем принять временные внешние уступки, ибо в противном случае братии угрожают немедленные репрессии, а монастырь будет неминуемо упразднен и разграблен богоборцами. Время доказало правильность их выбора. После освобождения из заточения в июне 1923 года святителя Тихона лавра вернулась под патриарший омофор. Стараниями ее руководителя архимандрита Иоасафа, поддержкой отца Варнавы (Муравьева) и его сподвижников удалось сберечь обитель, а братия, пройдя многочисленные скорби и испытания, укрепилась духом и была готова послужить Господу с новым усердием.
Нелегко было монашествующим сохранять внутренний мир в это смутное время. Тем заметнее для всех в лавре были спокойствие отца Варнавы и его покорность воле Божией, удивительным образом сочетавшиеся с непреклонной решимостью следовать истине. Вместе с духовником обители архимандритом Сергием (Бирюковым) в эти тревожные годы он стал настоящей опорой для братии, тяжко переживавшей как нападки на Церковь извне, так и внутрицерковные разделения и соблазны.
Во всем: и в молитве, и на послушании, и в самоотверженном служении людям — подавал отец Варнава пример истинно монашеской ревности о Господе, трудолюбия и терпения. Отдавая безусловное предпочтение духовному, отец Варнава вместе с тем служил образцом собранного и скрупулезного ведения монастырских дел.
Неудивительно поэтому, что в скором времени после описанных событий руководство и братия лавры решили избрать иеромонаха Варнаву (Муравьева) членом Духовного Собора с назначением его на один из ключевых административных постов лавры — пост казначея.
Как ни стремился отец Варнава к уединению и отрешению от мирских забот, тяжелейшая работа распорядителя денежных средств обители, связанная с постоянной ответственностью за ее финансовое положение и взаимоотношения с властями и официальными инстанциями, была принята им с истинно монашеским смирением и послушанием воле Божией.
Немалых сил стоило и участие в Духовном Соборе лавры, заседания которого проходили 3-4 раза в месяц. Как удавалось неутомимому подвижнику совмещать свои послушания с непрестанной молитвой, богомыслием и пастырской деятельностью, остается тайной, известной только Господу.
В течение второй половины 1926 года архимандрит Сергий (Бирюков) стал готовить отца Варнаву к принятию послушания духовника. С любовью наставлял он своего преемника, который с ответной любовью принимал эти наставления.
Требования, которые предъявлялись к духовному руководителю лавры, были весьма высокими. В «Определении о монастырях», принятом на Всероссийском Поместном Соборе 1917-1918 годов, говорилось о необходимости иметь в обители старца, начитанного в Священном Писании и святоотеческих творениях, способного к духовному руководству. По традиции члены епископата Петроградской и Новгородской епархий окормлялись у духовника Свято-Троицкой Александро-Невской лавры. Уже само слово «старец» обязывало к очень и очень многому...
Поэтому перед тем как начать свое старческое служение, отец Варнава выразил желание облечься в великую схиму. Точная дата принятия отцом Варнавой (Муравьевым) великого ангельского образа пока не установлена. Известно, что произошло это на рубеже 1926-1927 годов. При постриге в великую схиму он был наречен именем Серафим в честь преподобного Серафима Саровского, чудотворца, которому всеми силами стремился подражать отец Варнава в течение всей предыдущей жизни.
Вскоре по принятии отцом Варнавой великой схимы состоялось общее собрание братии Свято-Троицкой Александро-Невской лавры. На нем иеросхимонах Серафим (Муравьев) был избран духовным руководителем и членом Духовного Собора лавры. Прозвучали теплые напутственные слова, и смиренный инок приступил к несению своего нового послушания.
...В конце 1927 года архиепископ Алексий (Симанский), управлявший тогда Новгородской епархией, приехал к духовнику Александро-Невской лавры за советом и молитвой. Он находился в смятении, так как очень опасался очередного ареста и гонений за свое дворянское происхождение. «Отец Серафим, не лучше ли мне уехать за границу?» — вопросил архиерей. «Владыко! А на кого вы Русскую Православную Церковь оставите? Ведь вам ее пасти! — последовал ответ старца. — Не бойтесь, Сама Матерь Божия защитит вас. Будет много тяжких искушений, но все, с Божией помощью, управится. Оставайтесь, прошу вас...» Владыка Алексий тотчас же успокоился и навсегда оставил мысли об отъезде за границу.
Так отец Серафим предсказал владыке Алексию его будущее служение за 18 лет до избрания на патриаршество. Указал лаврский схимник будущему Патриарху и срок его первосвятительского служения — 25 лет. Таким же образом неоднократно подавал он неоценимые советы и другим своим духовным чадам.
Часто люди, у которых по советам подвижника устраивалась жизнь, приходили с искренними слезами благодарить его, на что смиренный схимник кротко отвечал: «Что я? Преподобного Серафима благодарите — это по его молитвам нисходит к немощам нашим Небесный Врач...», «Это Всеблагая Царица Небесная из беды вас вызволила — по вере вашей да будет вам...»
В смутное время в келии отца Серафима сходились пути многих людей, ревновавших об истине. Смиренному схимнику было свыше открыто то, чего не мог постичь обычный человеческий ум. «Ныне пришло время покаяния и исповедничества, — укреплял всех отец Серафим, — Самим Господом определено русскому народу наказание за грехи, и пока Сам Господь не помилует Россию, бессмысленно идти против Его святой воли. Мрачная ночь надолго покроет землю Русскую, много нас ждет впереди страданий и горестей. Поэтому Господь и научает нас: терпением вашим спасайте души ваши (Лк. 21, 19). Нам же остается только уповать на Бога и умолять Его о прощении. Будем помнить, что Бог есть любовь (1 Ин. 4, 16), и надеяться на Его неизреченное милосердие...» Многим в ту пору советовал батюшка обращаться к молитве Иисусовой: «Непрестанная молитва покаяния есть лучшее средство единения духа человеческого с Духом Божиим. В то же время она есть меч духовный, истребляющий всякий грех». Старец предвидел усиление открытых гонений, когда вся Россия превратится в единый концентрационный лагерь, и умная Иисусова молитва, которой нельзя забывать его духовным чадам, станет добрым средством спасения христианской души, оказавшейся условиях безбожного государства.
Сразу после выхода известного послания Митрополита Сергия и Священного Синода отец Серафим твердо принял сторону Заместителя Патриаршего Местоблюстителя. Несомненно, что человек, который еще в 1927 году предсказал патриаршество архиепископу Алексию (Симанскому), знал о дальнейшем пути многострадальной Русской Церкви. Всех вопрошавших он всегда уверял в необходимости поминать имя Митрополита Сергия и существующие власти. «Так надо!» — убежденно говорил он, и ненужными становились никакие иные, более подробные объяснения...
На поприще духовника Александро-Невской лавры иеросхимонах Серафим (Муравьев) пребывал почти три года. Во время ежедневных многочасовых исповедей батюшке приходилось подолгу стоять на холодном каменном полу Свято-Троицкого собора. Главный храм лавры в ту тяжелую пору за недостатком дров почти не отапливался, и на стенах часто выступал иней.
Постоянное переохлаждение, неимоверные физические и душевные перегрузки (сколько чужого горя принимал на себя старец!) постепенно дали о себе знать, и здоровье отца Серафима резко ухудшилось. Врачи признали одновременно межреберную невралгию, ревматизм и закупорку вен нижних конечностей. Боли в ногах усилились и стали невыносимыми. Долгое время отец Серафим никому не говорил о болезни и мужественно продолжал служить и исповедовать. Лицо же старца было всегда озарено такой светлой радостью, что никто из братии подумать не мог, что батюшка в то же время терпит настоящую муку. Порою лишь голос его становился едва слышным. Настал день, когда отец Серафим просто не смог подняться с постели.
Новое испытание — болезнь — принял батюшка с удивительным спокойствием и благодушным терпением, словно очередное послушание от Бога. Не было в нем ни малодушия, ни недовольства. Непрестанно воссылая благодарения Господу, батюшка говорил сочувствующим: «Я, грешный, еще не этого достоин! Есть люди, которые и не такие болезни терпят!» Время шло, но, несмотря на усилия врачей, здоровье старца продолжало ухудшаться. Ему шел тогда 64-й год. Появились застойные явления в легких и сердечная недостаточность. Медики настоятельно советовали выехать из города в зеленую зону. В качестве климатического курорта была рекомендована Вырица.
Митрополит Серафим (Чичагов), который профессионально владел медицинскими знаниями, ознакомился с заключением медицинской комиссии и немедленно благословил переезд. Смиренному духовнику лавры оставалось только принять это за послушание. К лету 1930 года отец Серафим покинул город святого апостола Петра. Вместе с ним по благословению владыки в Вырицу отправились схимонахиня Серафима (в миру — Ольга Ивановна Муравьева) и их двенадцатилетняя внучка Маргарита — юная послушница Воскресенского Новодевичьего монастыря. Они и прежде часто приезжали в лавру, навещая отца Серафима. Теперь уход за ним и забота о его здоровье стали главным их послушанием.
А вскоре по Петроградской епархии, как и по всей стране, прокатилась волна еще более жестоких репрессий. Воистину гефсиманской стала для монашествующих ночь на 18 февраля 1932 года. В народе ее так и назвали — святой ночью. В те страшные часы гонители арестовали более пятисот иноков.
Со словами «Да будет воля Твоя!» вступали на путь страданий бесчисленные сонмы верующих. К ноябрю 1933 года число действующих храмов в Петербурге сократилось с 495 до 61. Монастыри и подворья были полностью разгромлены и разграблены. Даже колокольный звон к тому времени был запрещен.
И вот в то время, когда с куполов сбрасывали кресты, тысячами разоряли обители и храмы, когда в лагерях и тюрьмах томились десятки тысяч священнослужителей, Господь воздвиг в Вырице храм нерукотворный, живой — чистое сердце отца Серафима. В истории Церкви не раз случалось, что во времена самых жестоких гонений и упадка веры Господь посылал в помощь людям Своих особых избранников — хранителей чистоты Православия. Таким избранником в России 30-40-х годов стал святой преподобный Серафим Вырицкий.
После переезда в Вырицу к врачам он уже не обращался, говоря: «Буди на все воля Божия. Болезнь — это школа смирения, где воистину познаешь немощь свою...»
Поначалу вырицкого подвижника посещали только епископ Петергофский Николай (Ярушевич) и другие, самые близкие духовные чада, но вскоре к блаженному старцу вновь устремился нескончаемый людской поток. Ехали к нему богомольцы из северной столицы и других городов, стекались жители Вырицы и окрестных селений. В иные дни это были сотни (!) посетителей, которые с раннего утра и до глубокой ночи «осаждали» келию старца. Часто приезжали целыми группами или семьями.
Обеспокоенные родные пытались оградить батюшку от излишних встреч, опасаясь за его и без того слабое здоровье, но в ответ подвижник твердо сказал: «Теперь я всегда буду нездоров... Пока моя рука поднимается для благословения, буду принимать людей!»
Для множества страждущих отец Серафим был благодетелем, который не только помогал духовно, но и практическими советами, устройством на работу, а также и деньгами через добрых людей. Благодарно принимая пожертвования от посетителей, старец зачастую сразу же раздавал их тем, кто терпел нужду.
До последних дней своей земной жизни батюшка Серафим поддерживал, как мог, любимое детище святого праведного Иоанна Кронштадтского — Пюхтицкий Успенский женский монастырь в Эстонии. Вырицкого старца знали и любили насельницы обители, многие из которых именно по его благословению приняли монашество.
Подвиги поста, бдения и молитвы, которые в течение двух десятилетий смиренно нес вырицкий старец, можно сравнить лишь с подвигами древних аскетов-отшельников. Отец Серафим был необыкновенно строг к себе от первых шагов в подвижничестве до самой кончины. Никаких послаблений: пост, бдение и молитва, и еще раз — пост, бдение и молитва...
В понедельник, среду и пятницу старец вообще не принимал никакой пищи, а иногда ничего не вкушал и по нескольку дней подряд. Окружающим порой казалось, что отец Серафим обрекает себя на голодную смерть. То, что он ел в те дни, когда принимал пищу, едой можно было назвать с большим трудом: в некоторые дни батюшка вкушал часть просфоры и запивал ее святой водой, в иные — не съедал и одной картофелины, а иногда ел немного тертой моркови. Крайне редко пил чай с очень малым количеством хлеба. Пища на самом деле была для подвижника как бы лекарством. При этом в своих непрестанных трудах на пользу ближних он проявлял завидную бодрость и неутомимость. Об отце Серафиме можно было сказать: «Он питается Святым Духом». И благодать Божия несомненно подкрепляла великого постника.
Священники вырицкой Казанской церкви еженедельно причащали батюшку Святых Христовых Тайн. Помимо этого, в келии старца всегда хранились запасные Святые Дары и было все потребное для причащения. Ощущая в том необходимость, он приобщался Тела и Крови Христовых самостоятельно. «Я же подкрепляюсь Святыми Дарами, а что может быть дороже Пречистых и Животворящих Тайн Христовых!» — говорил батюшка родным.
Подражая своему небесному учителю, вырицкий старец принял на себя новый подвиг. После переезда в дом на Пильном проспекте он молился в саду на камне перед иконой Саровского чудотворца. Это бывало в те дни, когда несколько улучшалось здоровье старца. Первые свидетельства о молении святого Серафима Вырицкого на камне относятся к 1935 году, когда гонители обрушили на Церковь новые страшные удары.
Сама жизнь старца была молитвою за весь мир, но она не удаляла его и от частного служения людям. Чем грешнее был человек, который приходил к отцу Серафиму, тем больше батюшка жалел его и слезно за него молился.
Еще по Александро-Невской лавре отец Серафим был знаком со многими известными в то время людьми: учеными, врачами, деятелями культуры. Академик И. П. Павлов, отец современной физиологии, часто приходил на исповеди и беседы к иеросхимонаху Серафиму (Муравьеву). В течение многих лет Иван Петрович был почетным старостой двух петроградских храмов: Знаменской церкви на Лиговском проспекте и церкви Апостолов Петра и Павла в поселке Колтуши.
Иеросхимонаха Серафима почитали выдающийся астроном своего времени, один из основателей Русского астрономического общества академик Сергей Павлович Глазенап, а также один из создателей современной фармакологической школы профессор Михаил Иванович Граменицкий.
Одним из любимейших воспитанников отца Серафима был известный во всей России профессор-гомеопат Сергей Серапионович Фаворский, которого называли «светилом Петербурга».
Частыми гостями в Вырице были выдающиеся русские ученые, академики с мировыми именами — физик Владимир Александрович Фок, известный своими трудами в области квантовой механики и теории относительности, и биолог Леон Абгарович Орбели, ученик и последователь Ивана Петровича Павлова.
С началом Великой Отечественной старец усилил подвиг моления на камне — стал совершать его ежедневно. И достигали Престола Божия молитвы незабвенного старца — Любовь отзывалась на любовь! Сколько душ человеческих спасли те молитвы, известно только Господу. Несомненно было одно, что они незримой нитью соединяли землю с небом и преклоняли Бога на милость, тайным образом изменяя ход многих важнейших событий.
Известно, что в самой Вырице, как и было предсказано старцем, не пострадал ни один жилой дом и не погиб ни один человек. Молился батюшка и о спасении вырицкого храма, и здесь уместно описать удивительный случай, о котором знают многие старожилы Вырицы.
...В первых числах сентября 1941 года немцы наступали на станцию Вырица и вели ее интенсивный обстрел. Кто-то из командиров нашей армии решил, что в качестве объекта наводки используется высокий купол храма, и приказал взорвать церковь. Для этого со станции была послана команда подрывников, в которую вошли лейтенант и несколько бойцов. Когда подвода со смертоносным грузом прибыла к храму, лейтенант приказал бойцам подождать его у ворот, видимо, сославшись на то, что должен ознакомиться с объектом подрыва. Офицер вошел в ограду, а затем и в храм, который в общей суматохе не был заперт...
Через некоторое время солдаты услышали звук одиночного револьверного выстрела и бросились к храму. Лейтенант лежал бездыханным, рядом валялся его револьвер. Бойцов охватила паника и, не выполнив приказа, они бежали из храма. Тем временем началось отступление и о взрыве забыли. Так вырицкая церковь в честь Казанской иконы Пресвятой Богородицы Промыслом Божиим была сохранена от уничтожения...
И еще чудо: немцы заняв Вырицу, расквартировали в ней часть, состоящую из... православных. Известно, что Румыния была союзницей Германии, но о том, что вырицкая команда будет состоять из румын, уроженцев восточной ее части, где исповедуется Православие, да еще говорящих по-русски, вряд ли кто мог предположить. Осенью 1941 года по многочисленным просьбам жителей Вырицы храм был открыт, в нем начались регулярные богослужения.
Истосковавшиеся по церковной жизни люди заполнили храм (он был закрыт богоборцами в 1938 году, но, слава Богу, не разорен). Поначалу прихожане косились на солдат в немецкой форме, но видя, как последние молятся и соблюдают чин службы, постепенно привыкли. Невозможное людям возможно Богу — это был единственный православный храм, который действовал во фронтовой полосе, причем по ту сторону фронта!
С первых дней войны отец Серафим открыто говорил о предстоящей победе русского оружия.
Весной 1944 года, вскоре после полного снятия блокады, митрополит Алексий (Симанский) посетил Вырицу. Причем отец Серафим, прозревая предстоящий визит владыки, заранее предупредил о нем удивленных домашних. Это было прощание митрополита Алексия с великим подвижником. Увидеться в земной жизни им уже не пришлось, однако до конца дней своих они глубоко почитали друг друга и горячо молились один за другого.
В день памяти благоверных князей Российских, страстотерпцев Бориса и Глеба, 15 мая 1944 года почил о Господе Патриарх Сергий. 2 февраля 1945 года на Поместном Соборе Русской Православной Церкви митрополит Алексий (Симанский) единогласно был избран Патриархом Московским и всея Руси. В течение 25 лет, как и предсказывал старец иеросхимонах Серафим Вырицкий, предстояло ему совершать служение Первосвятителя Русской Православной Церкви.
Война поломала несметное количество судеб, и многие спешили в Вырицу со всех концов России в надежде узнать о судьбе своих ближних от отца Серафима, Кто-то узнал о пропавших без вести, другие по молитвам старца устроились на работу, третьи обрели прописку и кров, но главное — веру.
В 1945 году Господь призвал от земных трудов схимонахиню Серафиму (в миру Ольгу Ивановну Муравьеву, супругу батюшки). Почти шесть десятилетий она была для отца Серафима преданной спутницей жизни, и ее кончину подвижник пережил с ощущением, что разлука недолга и скоро им предстоит встретиться в вечной жизни.
Летом 1945 года настоятелем вырицкого Казанского храма был назначен протоиерей Алексий Кибардин — замечательный пастырь и исповедник. В годы Первой мировой войны он служил приписным священником при Феодоровском Государевом соборе, а с 1924 года был его настоятелем. Затем последовали десятилетия лагерей и ссылок, пройдя через которые, отец Алексий сумел сохранить светлую веру и любовь к ближним. Первые же месяцы пребывания нового настоятеля в Вырице связали его с отцом Серафимом самыми крепкими узами. Вырицкий старец стал духовником отца Алексия Кибардина, а тот — духовником отца Серафима.
В последние годы отец Серафим был совершенно прикован к постели. В некоторые дни состояние здоровья батюшки ухудшалось настолько, что он даже не мог отвечать на записки, которые передавали через келейницу. Но как только наступало хотя бы небольшое облегчение, батюшка сразу начинал прием страждущих.
Время земного странствия подвижника подходило к концу. Старцу был открыт час его перехода к вечности. За день до этого он благословил родных и близких иконками преподобного Серафима Саровского, а келейнице матушке Серафиме сказал: «Во время моего погребения береги ребрышки...» (Это предостережение оказалось пророческим: в день погребения праведника, при большом стечении народа, матушка Серафима из-за сильной давки получила перелом двух ребер.)
Ранним утром преподобному Серафиму в ослепительном сиянии явилась Пресвятая Богородица и жестом правой руки указала на небо. Сообщив об этом родным, подвижник объявил: «Сегодня принять никого не смогу, будем молиться», — и благословил послать за отцом Алексием Кибардиным. С благоговением были прочитаны акафисты Пресвятой Богородице, святителю Николаю Чудотворцу и преподобному Серафиму Саровскому. После того как отец Алексий причастил старца Святых Христовых Тайн, отец Серафим благословил читать Псалтирь и Евангелие. Ближе к вечеру батюшка попросил посадить его в кресло и стал молиться. При этом он иногда справлялся о времени. Около двух часов ночи отец Серафим благословил читать молитву на исход души и, осенив себя крестным знамением, со словами «Спаси, Господи, и помилуй весь мир» отошел к вечным обителям. Облачение и гроб прислал в Вырицу митрополит Григорий (Чуков). Три дня шел ко гробу праведника нескончаемый людской поток. Все отмечали, что его руки были удивительно мягкими и, теплыми, словно у живого. Некоторые ощущали возле гроба благоухание. В первый день после блаженной кончины старца исцелилась слепая девочка. Мать подвела ее ко гробу и сказала: «Поцелуй дедушке руку». Вскоре после этого девочка прозрела. Этот случай хорошо известен вырицким старожилам.
Отпевание отца Серафима отличалось редкой торжественностью. Пели три хора: вырицких Казанской и Петропавловской церквей и хор духовных академии и семинарии, где по благословению митрополита Григория в день погребения вырицкого подвижника были отменены занятия. Одним из четырех воспитанников духовных школ, удостоившихся стоять у гроба великого старца, был будущий Святейший Патриарх Алексий II. «Мы не прощались с батюшкой, а провожали его в жизнь вечную», — вспоминают многие.
При погребении отца Серафима Вырицкого впереди гроба несли образ преподобного Серафима Саровского с частицей мощей святого угодника Божия, как и предсказал вырицкий подвижник еще в довоенные годы.
Святой преподобный Серафим Вырицкий отошел к вечности 3 апреля 1949 года, в день празднования воскрешения праведного Лазаря.
Житие по книге: Филимонов В. П. Житие преподобного Серафима Вырицкого. СПб.: «Сатисъ», 2000. С. 4-71.