Серапіон

Народився у підмосковному селі Пехорці і з юних літ прагнув чернецтва. З волі батьків вступив у шлюб, прийняв сан священства, але через рік овдовів і прийняв постриг у Дубенському Успенському монастирі. За чеснотливе життя був обраний ігуменом обителі і так багато потрудився для неї, що згодом вона стала називатися його ім’ям – Серапіонова пустинь.

Бажаючи віддатися суворішим подвигам, святий складає з себе настоятельство і переходить до Троїце-Сергієвої Лаври, в якій у 1495 р. стає ігуменом. Святий мав велику повагу великого князя Іоанна Васильовича, і відомо, що за його клопотанням він помилував трьох засуджених до страти бояринь.

Будучи присутнім на Соборі (1504 р.), святитель гаряче обстоював церковні та монастирські маєтки як засіб благодійності.

У 1506 р. висвячений на архієпископа Новгородського. Під час великої пожежі в Новгороді, у 1508 р., святитель своїми слізними молитвами вблагав Господа про її припинення.

Багато лих переніс святитель Серапіон: у 1509 р. він був позбавлений кафедри і засланий у московський Андроників монастир. У 1511 р. св. Серапіон переселяється до Троїце-Сергієвої Лаври, де в безперестанному подвигу богомислення і молитви проводить останні роки життя, сподобившись від Господа дару прозорливості й чудотворення.

Прийнявши схиму, святитель мирно спочив 16 березня 1516 р. Нетлінні мощі його були віднайдені 7 квітня 1517 р. і донині спочивають під спудом у Серапіоновій палаті біля Троїцького собору в Троїце-Сергієвій Лаврі.

Господь прославив Свого угодника даром чудотворення як за життя, так і по смерті: одного разу на свято Успіння святитель зцілив кульгавого, який багато років повзав на ногах і руках, спираючись на дерев’яні підпорки.

У 1608 р., під час облоги Лаври поляками, багато ченців і мирян бачили його у святительському облаченні, коли він прийшов у храм помолитися за свою обитель.

Батьківщиною святителя Серапіона було село Пехорка за 20 поприщ від Москви; про батьків же його відомо тільки, що вони були селяни, люди віруючі і благочестиві. На сьомому році від народження Серапіон почав навчатися грамоти, а потім у ранньому порівняно віці хотів віддалитися від світу, але батьки не дозволили зробити цього. Поступаючись їхньому бажанню, він вступає в шлюб і приймає сан священства; через рік померла його дружина, Серапіон постригається в чернецтво, але для спокою батьків і після постригу залишається для служіння при тій же Покровській церкві. Коли ж померли його батьки, Серапіон відпустив на волю рабів батька свого, майно роздав бідним і вступив у Дубенський Успенський монастир, що на острові; незабаром він став будівничим цієї обителі, багато потрудився для монастиря і так прославився своїми чернечими подвигами, що сама обитель стала називатися пустинею Серапіона. Бажаючи віддатися богомисленню і суворим подвигам, Серапіон склав із себе обов’язки будівничого обителі і перейшов до Троїце-Сергієвої Лаври при ігумені Симоні. Цей Симон був поставлений митрополитом Московським у 1495 році, а святий Серапіон волею митрополита і великого князя тоді ж зроблений був ігуменом Лаври. Святий Серапіон мав велику повагу великого князя Іоанна Васильовича, і був випадок, коли за клопотанням святого Серапіона він помилував засуджених на страту.

Недобрі люди обмовили перед великим князем трьох бояринь, звинувативши їх у чаклунстві. Іоанн Васильович страшно розгнівався на них і засудив до смерті через спалення. За безвинно засуджених клопочеться митрополит Симон соборно з духовенством своїм, просять бояри, але без жодного успіху. Тоді святий Серапіон, помолившись Живоначальній Трійці, Пречистій Богородиці і преподобному Сергію, вирушив до великого князя і наодинці зі сльозами почав клопотатися за нещасних бояринь, просячи звільнити їх від смертної кари. Великий князь умилостивився проханням Троїцького ігумена, перестав гніватися, умилостивився до того, що без жодного покарання звільнив бояринь. Цей подвиг заступництва прославив святого Серапіона – народ пригадував святителя Миколая, що звільняв від смертної кари невинних. Сам великий князь полюбив за це подвижника.

Виділився своїм розсудком святий Серапіон і на Соборі 1504 року, коли гаряче обстоював церковні та монастирські маєтки як засіб благодійності.

Святий Серапіон дуже дбав про довірену йому обитель преподобного Сергія, був дбайливим господарем, берег її вотчини і монастирські запаси, зібрані в численних селах і селах.

Великий князь Іоанн Васильович при передачі царства своєму синові Василію вказав на святого Серапіона як на одного з найдостойніших до зайняття архієрейської кафедри. Великий Новгород у той час понад два роки не мав свого святителя. Обрання припало на святого Серапіона, і 15 січня 1506 року собором архіпастирів він був висвячений на архієпископа Новгородського. З Божого попущення настали тоді для Новгорода тяжкі часи. Третій уже рік Новгород страждав від смертоносної язви; у 1508 році мор був особливо сильним: в одну осінь померло 15 396 осіб. Того ж року страшна пожежа спустошила торгову сторону Новгорода: при страшній бурі вогонь діяв із такою силою, що люди не встигали рятуватися; «всіх душ згоріло 3315, а потонулих у річці Волхов Бог один знає», говорить літописець. Чималі скорботи довелося понести святителю Серапіону серед цих лих. Безперестанно молячись про припинення страшної хвороби, святитель Серапіон з іконами і хрестами ходив навколо міста, велів в один день зрубати і поставити церкву в ім’я Похвали Богородиці на Детинці і того ж дня (15 жовтня) освятив її. У той час молитвами святого архієпископа Серапіона зцілив Господь Бог трьох людей: сліпого, розслабленого і біснуватого. Після цього дива смертоносна язва негайно припинилася. Під час пожежі архієпископ з іконами і хрестами вийшов на Волховський міст до Чудного хреста, але не міг промовити слова на молебні, сильно ридав, виточуючи сльози з очей своїх, як струї, безперестанно, і молився в таїні серця свого, поки припинився гнів Божий. Із припиненням пожежі святий Серапіон велів зібрати тіла загиблих і зарити в землю, відслужив за ними панахиду і, зібравши багатьох громадян, прокляв немилостивих грабіжників, що викрадали все цінне в обгорілих тіл і з будинків.

Водночас сталася велика розпря святителя Серапіона з ігуменом Волоколамського монастиря преподобним Іосифом. Волоколамська обитель перебувала тоді у віданні Новгородського владики. Коли князь Феодор Борисович став утискати ченців та ігумена Іосифа – відбирати монастирські гроші та майно, наказавши йому віддалитися, куди завгодно, якщо не бажає виконувати князівські розпорядження, – то святий Іосиф спочатку хотів віддалитися, а потім на прохання братії залишився і вирішив просити захисту обителі у великого Московського князя Василія Іоанновича і у митрополита Симона. Послав він і до владики Серапіона якогось старця Ігнатія за благословенням на цю справу, але до Новгорода з нагоди морової язви проникнути було не можна, і старець повернувся назад. Великий князь теж не відразу прийняв під своє заступництво Волоколамську обитель, але спочатку намагався вмовити князя Феодора Борисовича, потім у 1507 році зібрав собор і за соборним рішенням прийняв обитель під своє заступництво, сказавши на втіху ігумену Іосифу: «Ти з меж Новгородської архієпископії не відійшов; я взяв монастир твій тільки від насильства удільного князя, а до архієпископа сам пошлю, як мине земська негода».

Коли дізнався владика Серапіон про перехід Волоколамської обителі до великого князя, то дуже засмутився, не прийняв посланого преподобним Іосифом старця з поясненнями справи і без зносин з великим князем та митрополитом заборонив ігумена Іосифа у священнослужінні й відлучив від Церкви за те, говорилося в грамоті, що «він відступив від небесного, а прийшов до земного». Преподобний Іосиф із покірністю прийняв гнів святителя, але останні слова неблагословенної грамоти засмутили великого князя і митрополита. Великий князь тоді ж позбавив архієпископа престолу, витребував до Москви і ув’язнив в Андронієвському монастирі. У 1509 році на соборі архіпастирів розбиралася, між іншим, скарга ігумена Іосифа на владику Серапіона за відлучення від Церкви. Тричі отці собору запитували архієпископа Серапіона: за що він відлучив ігумена Іосифа і за якими церковними правилами.

Владика Серапіон нічого не відповідав, говорив літописець. За словами ж преподобного Іосифа, архієпископ замість відповіді почав тільки сваритися з усіма, кажучи: «Про те я відаю, чому не благословив Іосифа, а вам яке до того діло. Вільний я у своєму ченцеві, як і князь Феодор у своєму монастирі». На запитання великого князя, за що він назвав князя Феодора небесним, а його земним, Серапіон не знайшовся нічого сказати. Собор пробачив і благословив ігумена Іосифа, владиці ж Серапіону визначив перебувати в монастирі.

Довгий час новгородці не могли втішитися про позбавлення свого доброго пастиря і вчителя. Недовго був він у них, але встиг і в короткий час показати себе живильником жебраків, наставником вельмож, втіхою скорботним, прохолодою обуреним і спільним усім помічником. 17 років у новгородців не було архієпископа після владики Серапіона.

Багато перетерпів святий Серапіон в ув’язненні в Андронієвому монастирі. Митрополит перед своєю смертю примирився зі святим Серапіоном у 1511 році, запросив його до Москви до себе, благословив і сам прийняв від нього прощення. Тоді ж відбулося примирення з владикою Серапіоном і преподобного Іосифа. Сам великий князь Василій Іоаннович, згадавши заповіт свого батька, змилосердився і дозволив владиці Серапіону переселитися до Троїце-Сергієвого монастиря, де він багато подвизався в пості, молитві, глибокому смиренні та терпінні. Перед кончиною своєю святий Серапіон прийняв схиму; попрощавшись із братією обителі Преподобного Сергія і причастившись Святих Таїн, він спочив 16 березня 1516 року зі словами на устах: «Господи, в руки Твої віддаю дух мій».

Незвичайною радістю освілилося обличчя спочилого святителя; зі сльозами і скорботою поховали ченці владику Серапіона біля церкви Живоначальної Трійці; святі мощі його віднайдені нетлінними наступного 1517 року, 7 квітня, і спочивають під спудом у Троїце-Сергієвій Лаврі, на південній стороні Троїцького собору, де раніше була келія преподобного Сергія.

Бог прославив Свого угодника особливим даром чудотворень і прозорливості як за життя, так і після блаженної його кончини.

Одного разу святитель Серапіон на свято Успіння Пресвятої Богородиці запросив до себе на бенкет старійшин града і безліч народу; серед тих, хто прийшов, був один кульгавий, який повзав багато років на ногах і руках, спираючись на дерев’яні підпорки. Милостива душа архієпископа захотіла наживити кульгавого спочатку духовною їжею. Святий Серапіон зі сльозами помолився Господу про зцілення хворого і сказав кульгавому: «В ім’я Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа встань на ноги твої». Кульгавий підвівся на ноги, підійшов до архієпископа і прийняв від нього благословення. Ті, хто були присутні при цьому диві, прославили Бога і його угодника.

Прозрів святитель Серапіон майбутню долю свого улюбленого учня архідиякона Іакова і ще в юнацькому віці його вклонився йому як майбутньому ігумену Троїце-Сергієвого монастиря, що й справдилося: Іаков ігуменствував у Троїцькій Лаврі з 1515 по 1520 рр.

Святий Серапіон бачив далеке, як би таке, що знаходиться близько нього. Коли спочив преподобний Іосиф Волоколамський (9 вересня 1515 року), святий Серапіон, перебуваючи в Троїце-Сергієвому монастирі, у той самий час сказав тим, хто був із ним: «Брат наш Іосиф преставився. Бог нехай простить його». І, молячись перед іконою Спасителя, додав: «Не постав йому, Господи, гріха, бо буває подібне і з праведними».

У 1608 році, у важку годину Троїце-Сергієвої Лаври, на заклик святого Сергія увійшов до храму святий Серапіон у святительському облаченні і з піднятими до неба руками молився в алтарі перед іконою Пресвятої Богородиці: «О, Всепіта Мати! Від усякої визволи напасті всіх».

Ім’я святителя Серапіона разом з іншими закликається на допомогу в церковних грамотах і в чині поставлення єпископа.