Сергій Флоринський, Раквереський, пресвітер

Протоієрей Сергій Флоринський народився в стародавньому місті Суздалі 4 березня 1873 року в родині священика церкви святих Безсріб реників Косми та Даміана Феодора Флоринського. Після закінчення у 1893 році Володимирської семінарії він влаштувався на посаду вчителя в Яксаєвське земське училище Суздальського повіту . За звичаєм того часу кілька років випускник семінарії Сергій Флоринський викладав у навчальному закладі, і лише в 1900 році розпорядженням протопресвітера військового та морського духовенства був призначений на вакансію священика Сініка у церкві 151-го піхотного П’ятигорського полку. Отримавши призначення, він одружився з Єлизаветою Іванівною Смоленською, дочкою полкового священика лейб -гвардії Уланського полку Її Величності — протоієрея Іоанна Смоленського. 5 березня 1900 року Сергій Федорович Флоринський був висвячений на священика під час Божественної літургії в Ісаакіївському ка федеральному соборі Санкт-Петербурга. Прямо з Петербурга новопоставлений ієрей вирушає на місце свого служіння, у Гродненську губернію, у містечко Береза-Картузька, де був розквартирований 151-й піхотний П'ятигорський полк. З початком російсько-японської війни 1904–1905 рр. П’ятигорський полк виділив зі свого складу 7-му роту, яка вирушила до Маньчжурії. Протягом війни полк відправляв добровольців, солдатів та офіцерів на поповнення. Отець Сергій разом із воїнами свого полку майже рік провів у діючій армії. Його службу на фронті було відзначено двома нагородами: орденом святої Анни III ступеня та пам’ятною бронзовою медаллю на Олександро-Георгіївській стрічці. Коли розпочалася Перша світова війна 1914 року, протоієрей Сергій разом зі своїм полком вирушає на передову. І тут його нагороджують: орден святої Анни III ступеня, святого Володимира IV ступеня та золотим наперсним хрестом на Георгіївській стрічці. Протопресвітер армії та флоту Георгій Шавельський у своїх спогадах розповідає, що для отримання такого хреста був потрібний особливий подвиг. За свою діяльність отець Сергій також заслужив любов і повагу оточуючих. Після лютневої революції 1917 року становище військового духовенства у частинах стало дуже скрутним. Байдужість і блюзнірство оточуючих породжували відчуття непотрібності. Небезпека смерті загрожувала не стільки від куль і снарядів противника, скільки від своїх же солдатів, розбурханих революційною пропагандою. І в полку, де служив отець Сергій, справи йшли не краще. 22 червня 1917 року отця Сергія перевели священиком до 29-го польового запасного госпіталю, який на той час розташовувався в Естландії, у м. Везенберзі (м. Раквере) і займав будівлю міського готелю. У госпіталі, як і на попередньому місці свого служіння, отець Сергій своїми якостями пастиря і людини незабаром підкорив серця всіх співробітників лікарні. Коли через 6 місяців після його призначення, у січні 1918 року, надійшов наказ Народного комісаріату про звільнення всього духовенства з військового відомства, то госпітальний комітет рішуче виступив проти цієї постанови нової влади і ухвалив рішення про залишення отця Сергія на службі у лікарні «за бажанням усього складу службовців». Священику довелося недовго прослужити в госпіталі. У лютому 1918 року Естландія була окупована німецькими військами, і там було встановлено окупаційний режим. 22 березня госпіталь було розформовано, і отець Сергій залишився в чужій країні без засобів до існування. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що новий уряд, взявши під контроль усе православне духовенство Прибалтійського краю, не давало дозволу отцю Сергію на виїзд із країни до батьківщини, навіть тоді, коли нагляд за ним було знято. Коли ж владу у Везенберзі, як і на більшій частині Естландії, захопила Естландська Трудова Комуна, то 19 грудня 1918 року протоієрей Сергій Флорінський був заарештований як представник старого реакційного режиму, серед багатьох інших мешканців Везенберга з найрізноманітніших верств суспільства. У справі отця Сергія не було тривалого розслідування та суду, який би визначив його провину. Наприкінці свого єдиного й короткого допиту, протокол якого зайняв усього одну сторінку рукописного тексту, протоієрей Сергій Флоринський заявив: «Вважаю одне: моя вина в тому, що я священик, у чому й розписуюся». 26 грудня комісія ухвалила постанову про розстріл. Розстріл відбувся в лісі Палермо, де нині встановлено пам’ятний камінь на честь усіх розстріляних у той час. Після відходу більшовиків усіх розстріляних було перепоховано. Протоієрей Сергій Флоринський був похований на міському кладовищі зі східного боку православної каплиці, навколо якої ховали священиків, що служили в храмі Різдва Пресвятої Богородиці міста Раквере. У липні 2002 року рішенням Священного Синоду Російської Православної Церкви протоієрей Сергій Флоринський був зарахований до лі ку святих новомучеників і сповідників Російських. 2 липня 2003 року на місці поховання священномученика на міському кладовищі міста Раквере були проведені роз розкопки, в результаті яких були знайдені нетлінні мощі святого. Нині мощі священномученика Сергія Ракверського спочивають у раці, встановленому в храмі Різдва Пресвятої Богородиці.