Сергій
(Срібнянський) ісп., архім
Піднесіть святому образу прикрасу на знак подяки за чудо або сповнення молитви.
Будьте першим, хто запалить свічку перед цим святим образом.
Преподобносповідник Сергій (у миру Митрофан Васильович Сребрянський) народився 1 серпня 1870 року в селі Трьохсвятському Воронезького повіту Воронезької губернії в родині священника. Через рік після народження сина отця Василя перевели в село Макарій, що за три кілометри від Трьохсвятського. Як і більшість дітей священників, Митрофан Васильович закінчив духовну семінарію, проте не став одразу священником.
Частина освіченого суспільства того часу була налаштована проти Православної Церкви, і ті, хто горів бажанням послужити своєму народові та кому були небайдужі моральні інтереси, йшли в громадські рухи, найчастіше соціалістичні.
Під впливом народницьких ідей Митрофан Васильович вступив до Варшавського ветеринарного інституту. Тут, серед байдужих до віри студентів, у католицькій Польщі, він став ревно відвідувати православний храм. У Варшаві він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Ольгою Володимирівною Ісполатовською, донькою священника, який служив у Покровському храмі в селі Владичня Тверської єпархії; вона закінчила курс Тверської гімназії, збиралася працювати вчителькою і приїжджала до Варшави відвідати родичів. 29 січня 1893 року вони повінчалися.
У Варшаві Митрофан Васильович знову почав роздумувати про правильність вибору свого шляху. У душі було палке бажання служити людям — але чи достатньо обмежитися зовнішнім служінням, стати фахівцем і допомагати народу, селянам, лише у веденні господарства? Душа молодої людини відчувала неповноту такого роду служіння, і він вирішив стати на шлях священничого служіння.
2 березня того ж року єпископ Воронезький Анастасій висвятив Митрофана Васильовича на диякона до Стефанівської церкви слободи Лізинівки Острогозького повіту. У сані диякона отець Митрофан пробув недовго. 1 березня 1894 року він був призначений священником 47-го драгунського Татарського полку, а 20 березня єпископ Острогозький Володимир висвятив його на священника.
15 січня 1896 року отця Митрофана перевели на вакансію другого священника до Двінського військово-фортечного собору, а 1 вересня того ж року він обійняв посаду законоучителя Двінської початкової школи. 1 вересня 1897 року отця Митрофана перевели в місто Орел і призначили настоятелем Покровського храму 51-го драгунського Чернігівського полку, шефом якого була Її Імператорська Високість Велика княгиня Єлизавета Федорівна.
З цього часу розпочався відносно тривалий період життя отця Митрофана в Орлі.
Влітку 1903 року в Сарові відбулося урочисте прославлення преподобного Серафима. На цих урочистостях був отець Митрофан. Тут він був представлений Великій княгині Єлизаветі Федорівні і справив на неї найсприятливіше враження своєю щирою вірою, смиренням, простотою та відсутністю будь-якого лукавства.
У 1904 році почалася Російсько-японська війна. 11 червня 51-й драгунський Чернігівський полк вирушив у похід на Далекий Схід. Разом із полком вирушив і отець Митрофан. У священника не було ні тіні сумнівів, ні помислів ухилитися від виконання свого обов’язку. За сім років служіння полковим священником в Орлі він настільки зжився зі своєю військовою паствою, що вона стала для нього як одна велика родина, з якою він розділяв усі тяготи похідного життя. Скрізь, де випадала нагода, він зі своїми помічниками ставив похідну церкву і служив.
Під час служіння в діючій армії отець Митрофан вів докладний щоденник, який друкувався в журналі «Вісник військового духовенства», а потім вийшов окремою книгою. Щоденник дає повне уявлення про нього як про смиренного пастиря, вірного своєму священничому обов’язку. Тут, в умовах похідних труднощів, важких боїв, де солдати й офіцери ризикували життям, він побачив, наскільки російська людина любить свою Батьківщину, з яким смиренням віддає за неї своє життя; побачив і те, як руйнівно за наслідками й суперечливо до дійсності столичні газети описують те, що відбувається на фронті, ніби це пише не російська преса, а ворожа, японська. Тут він побачив, наскільки глибоко розділився за вірою російський народ, коли православні та невіруючі стали жити, як два різних народи.
15 березня 1905 року отця Митрофана як досвідченого пастиря і духівника призначили благочинним 61-ї піхотної дивізії, і на цій посаді він прослужив до закінчення війни. 2 червня 1906 року він разом із полком повернувся в Орел. За видатні пастирські заслуги, виявлені під час війни, отця Митрофана 12 жовтня 1906 року було зведено в сан протоієрея і нагороджено наперсним хрестом на Георгіївській стрічці.
У 1908 році Велика княгиня преподобномучениця Єлизавета наполегливо працювала над проєктом зі створення Марфо-Маріїнської обителі. Пропозиції щодо влаштування обителі були подані від кількох осіб. Подав свій проєкт і отець Митрофан; його проєкт настільки припав до душі Великій княгині, що саме його вона поклала в основу устрою обителі. Для його здійснення вона запросила отця Митрофана на місце духівника і настоятеля храму в обителі.
Отець Митрофан звик до служіння в Орлі, де в нього склалися прекрасні стосунки з паствою, якій він віддавав увесь свій час і сили, і ні він не хотів з нею розлучитися, ні вона з ним. «Бувало, закінчиш давати хрест після обідні, а народ усе йде і йде. З одним поговориш, інший просить поради, третій поспішає поділитися своїм горем — і так тягнуться години... Матінка чекає мене обідати, та тільки я раніше п’ятої години вечора ніяк із церкви не виберуся», — згадував отець Митрофан.
Не сміючи відмовитися від пропозиції преподобномучениці Єлизавети, отець Митрофан обіцяв подумати і дати свою відповідь пізніше. На шляху з Москви до Орла він згадав рідну, що гаряче його любить, паству і уявив, як важко буде обопільне розставання. Від цих думок і спогадів його душа прийшла в сум’яття, і він вирішив відмовитися від пропозиції Великої княгині. У той момент, коли він це подумав, він відчув, що в нього віднялася права рука. Він спробував підняти руку, але безуспішно: ні пальцями поворухнути, ні зігнути руку в лікті він не зміг. Отець Митрофан зрозумів, що це, мабуть, Господь його карає за опір Його святій волі, і він тут же став благати Господа пробачити його і пообіцяв, якщо зцілиться, переїхати до Москви. Потроху рука набула чутливості, і через дві години все минулося.
Він приїхав додому цілком здоровим і був змушений оголосити парафіянам, що покидає їх і переїжджає до Москви. Багато хто, почувши цю звістку, став плакати і благати його не покидати їх. Бачачи переживання пастви, добрий пастир не зміг їй відмовити, і хоча його наполегливо кликали до Москви, він усе відкладав із від’їздом. Він навіть знову вирішив відмовитися і залишитися в Орлі. Незабаром після цього він помітив, що в нього без жодної видимої причини почала розпухати права рука, і це стало завдавати йому труднощів під час служби. Він звернувся за допомогою до одного зі своїх родичів, лікаря Миколи Яковича Пясковського. Лікар, оглянувши руку, сказав, що жодних причин хвороби немає і він не може дати в цьому випадку жодного медичного пояснення і, отже, допомогти.
У цей час із Москви до Орла привезли чудотворну Іверську ікону Божої Матері. Отець Митрофан пішов помолитися і, стоячи перед образом, пообіцяв, що прийме безповоротно пропозицію Великої княгині і переїде до Москви. З благоговінням і страхом він приклався до ікони і незабаром відчув, що руці стало краще. Він зрозумів, що на його переїзд до Москви і поселення в Марфо-Маріїнській обителі є Боже благословення, з яким потрібно змиритися.
Після цього, бажаючи отримати благословення від старців, він поїхав у Зосимову пустинь. Він зустрівся зі схіієромонахом Олексієм та іншими старцями і повідав їм про свої сумніви та вагання: чи не буде справа, яку він на себе бере, понад сили. Але вони благословили його братися за справу. Отець Митрофан подав прохання про переведення в обитель, і 17 вересня 1908 року священномученик Володимир, митрополит Московський, призначив його настоятелем Покровської та Марфо-Маріїнської церков на Великій Ординці, оскільки сама Марфо-Маріїнська обитель почала свою діяльність тільки з 10 лютого 1909 року, коли Велика княгиня Єлизавета переїхала в будинок, що призначався під обительський.
Отець Митрофан, оселившись в обителі, відразу ж узявся до справи, віддавшись їй усією душею — як це було в Орлі, коли він займався будівництвом церкви, влаштуванням школи і бібліотеки, як було і під час війни, коли він став батьком духовних дітей, які щодня наражалися на смертельну небезпеку. Він часто служив, не шкодуючи сил, наставляв тих сестер, ще нечисленних, які прийшли жити в обитель. Настоятелька обителі цілком зрозуміла і оцінила священника, якого їм послав Господь. Вона писала про нього Государю: «Він сповідає мене, окормлює мене в церкві, надає мені величезну допомогу і подає приклад своїм чистим, простим життям, таким скромним і високим завдяки його безмежній любові до Бога і Православної Церкви. Поговоривши з ним лише кілька хвилин, бачиш, що він скромний, чистий і людина Божа, Божий слуга в нашій Церкві».
Попри труднощі й новизну розпочатої справи, обитель із Божого благословення, смирення і праць настоятельки, духівника обителі отця Митрофана та сестер з успіхом розвивалася і розширювалася. У 1914 році в ній було дев’яносто сім сестер, вона мала лікарню на двадцять два ліжка, амбулаторію для бідних, притулок для вісімнадцяти дівчаток-сиріт, недільну школу для дівчат і жінок, які працювали на фабриці, в якій навчалося сімдесят п’ять осіб, бібліотеку на дві тисячі томів, їдальню для бідних жінок, обтяжених сім’єю і працюючих на поденній роботі, гурток для дітей і дорослих «Дитяча лепта», що займався рукоділлям для бідних.
На ниві християнської діяльності Велика княгиня Єлизавета прослужила до мученицького кінця. Разом із нею (і до самого закриття обителі) трудився і отець Митрофан. Настав 1917 рік — лютнева революція, зречення Государя, арешт Царської сім’ї, жовтневий переворот.
Майже відразу після революції було вчинено набіг на Марфо-Маріїнську обитель озброєних людей.
Незабаром Велику княгиню було заарештовано. Незадовго перед арештом вона передала громаду опіці отця Митрофана і сестри-казначея. Велику княгиню було відвезено на Урал, в Алапаєвськ, де 5 (18) липня 1918 року вона прийняла мученицьку кончину.
25 грудня 1919 року Святіший Патріарх Тихон, який добре знав отця Митрофана, дякуючи його за багато трудів, подав йому першосвятительське благословення з грамотою та іконою Спасителя. У цей час вирішилося для отця Митрофана та його дружини Ольги питання про чернецтво. Багато років живучи в подружжі, вони виховали трьох племінниць-сиріт і бажали мати своїх дітей, але Господь не давав здійснитися їхньому бажанню. Побачивши в цьому Божу волю, що закликає їх до особливого християнського подвигу, вони склали обітницю стриманості від подружнього життя. Це було вже після переїзду їх до Марфо-Маріїнської обителі. Довгий час цей подвиг був для всіх прихований, але коли сталася революція і настав час загальної руйнації та гонінь на Православну Церкву, вони вирішили прийняти чернечий постриг. Постриг здійснено з благословення святого Патріарха Тихона. Отця Митрофана було пострижено з іменем Сергій, а Ольгу — з іменем Єлизавета. Незабаром після цього Патріарх Тихон звів отця Сергія в сан архімандрита.
У 1922 році безбожна влада здійснила вилучення церковних цінностей із храмів. Багатьох священнослужителів було заарештовано, деяких розстріляно. Одним із висунутих звинувачень було читання в храмах послання Патріарха Тихона, що стосується вилучення церковних цінностей. Отець Сергій цілком поділяв думки Патріарха і вважав, що не слід, аби уникнути блюзнірства, віддавати церковні сосуди. І хоча вилучення з храмів обителі відбулося без жодних ексцесів, отець Сергій прочитав у храмі послання Патріарха, за що 23 березня 1923 року був заарештований. П’ять місяців він томився у в’язниці без пред’явлення звинувачення і потім за наказом ДПУ від 24 серпня 1923 року був висланий на один рік до Тобольська.
Із заслання до Москви отець Сергій повернувся 27 лютого 1925 року і наступного дня як колишній засланець з’явився в ДПУ, щоб дізнатися про рішення щодо своєї подальшої долі. Слідча, яка вела його справу, сказала, що священнику дозволяється звершувати церковні служби і говорити за богослужіннями проповіді, але він не повинен обіймати жодної адміністративної посади в парафії, і йому заборонено брати участь у будь-якій діловій чи адміністративній парафіяльній діяльності.
Отець Сергій повернувся до Марфо-Маріїнської обителі. Однак недовго довелося йому прослужити в ній. У 1925 році влада прийняла рішення її закрити, а насельниць заслати. Частину будівлі було відібрано під поліклініку. Деякі з її працівників вирішили відібрати обительську квартиру в отця Сергія і для цього донесли в ОДПУ, звинувативши священника в антирадянській агітації серед сестер обителі, нібито він, збираючи їх, говорив, що радянська влада переслідує релігію і духовенство. На підставі цього доносу 29 квітня 1925 року отця Сергія було заарештовано і ув’язнено в Бутирську в’язницю.
30 червня справу було розглянуто і прийнято рішення звільнити священника. 2 липня Колегія ОДПУ припинила справу, і отець Сергій був звільнений.
За той час, поки отець Сергій був в ув’язненні, Марфо-Маріїнську обитель було закрито, а сестер заарештовано. Деякі з них були вислані відносно недалеко — у Тверську область, але більшість заслано в Казахстан і Середню Азію.
Отець Сергій і матінка Єлизавета виїхали в село Владичня Тверської області й оселилися в одноповерховому дерев’яному будинку, в якому колись жив батько матінки, протоієрей Володимир Ісполатовський. Перший час отець Сергій не служив, але часто ходив молитися до Покровського храму, в якому став служити в 1927 році.
Відразу ж після приїзду, а ще більше після того, як отець Сергій став служити у Владичні, його почали відвідувати багато хто з його духовних дітей. Серед оточуючих він був відомий як молитовник і людина святого життя. Люди стали звертатися до нього за допомогою, і деякі за своєю вірою і молитвами праведника отримували зцілення. Попри пережиті кайдани і важкий час гонінь, отець Сергій продовжував подвизатися як духівник і проповідник. Він використовував відпущений йому час для навчання у вірі, підтримки і просвітництва ближніх. Духовні діти привозили йому продукти й одяг, більшу частину яких він роздавав нужденним.
Але в селі були люди, які ненавиділи Церкву, хотіли заради забуття своїх гріхів забути про Бога, вони ставилися вороже до отця Сергія за його відкриту проповідницьку діяльність. Життя, яке він проводив, викривало їхнє сумління, і, маючи намір його знищити, вони звернулися по допомогу до влади.
30 і 31 січня 1930 року ОДПУ допитало цих людей. Вони свідчили: «За своїм громадським, умілим підходом до народу з релігійного боку заслуговує на особливу увагу. Діє виключно релігійним дурманом. Спирається на темряву, виганяє бісів із людини... Особливо здатний на проповіді, які говорить по дві години. У своїх виступах з амвона закликає до єднання і підтримки Церкви, релігійних цілей... Результати таких проповідей є наяву... Село Гніздці категорично відмовилося від вступу в колгос. Словом, маю сказати, священник Сребрянський є політично шкідливим елементом, який має бути терміново вилучений...»
На підставі цих свідчень отеця Сергія було через кілька днів заарештовано, але «матеріалів» для створення «справи» бракувало, і 14 лютого слідчі допитали жителів села Владичня, залишаючи у справі свідчення лише тих свідків, які підтверджували звинувачення. Але й крізь призму спотворених свідчень видно, що отець Сергій був для народу справжнім старцем і подвижником, за молитвами якого відбувалися зцілення багатьох недужих.
10 березня влада допитала отця Сергія. 7 квітня 1930 року «трійка» ОДПУ засудила отця Сергія до п’яти років заслання в Північний край. Священнику було тоді шістдесят років, і після кількох тюремних ув’язнень, заслання, етапів він тяжко хворів на міокардит. Це час був найважчим для засланців. Минула колективізація. Селянські господарства були розорені. Хліб продавався тільки за картками і в найобмеженішій кількості. Вижити можна було, якщо надсилалися посилки. Але посилки доходили лише в той час, коли річкою було пароплавне сполучення, яке припинялося на зимовий період і на час, поки сплавлявся ліс.
Отця Сергія поселили в одному з сіл на річці Пінезі. Тут жило багато засланого духовенства. Сюди до нього приїхали черниця Єлизавета і Марія Петрівна Заморіна, яка знала отця Сергія ще в період його служіння в Орлі; згодом вона прийняла чернецтво з іменем Милиця. Заслані священники працювали тут на лісорозробках і сплаві лісу. Отець Сергій працював на «льодянці» — вів крижаною колією коня, що тягнув колоди. Ця робота хоча і була легшою за пиляння і рубку в лісі, але вимагала великої спритності і вправності. Отець Сергій, черниця Єлизавета і Марія Петрівна жили в будиночку, як маленька монастирська громада. Отець Сергій, завдяки своєму подвижницькому життю, постійній молитовній налаштованості, духовним порадам і вмінню втішати стражденних у найважчих їхніх обставинах, незабаром став відомий як глибоко духовний старець, якому багато хто довіряв свої біди, у молитовне заступництво якого вірили. Північна зимова природа справила велике враження на ісповідника. «Величезні ялини, закутані сніговими ковдрами і засипані густим інеєм, стоять як зачаровані, — згадував він, — така краса — очей не відірвеш, і кругом надзвичайна тиша... Відчувається присутність Господа Творця, і хочеться без кінця молитися Йому і дякувати Йому за всі дари, за все, що Він нам посилає в житті, молитися без кінця...»
Попри хворобу і похилий вік, старець із Божою допомогою виконував норму, дану начальством. Коли йому доводилося корчувати пні, він робив це один і в короткий час. Іноді він дивився на годинник, цікавлячись сам, за який час йому вдасться викорчувати пень, над яким, бувало, працювали кілька людей засланців.
З місцевим начальством у отця Сергія склалися найсприятливіші стосунки, всі любили святого старця і невтомного трудівника, який зі смиренням сприймав свою долю засланця. Дітям він вирізав і склеїв, а потім розфарбував макет паровоза з пасажирськими і товарними вагонами, яких діти не бачили ще жодного разу у своєму житті через віддаленість від тих місць залізниць.
Через два роки заслання влада через похилий вік священника, його хвороби й успішно виконувану роботу вирішила його звільнити. У 1933 році отець Сергій повернувся до Москви, де пробув один день — попрощався із закритою і розореною обителлю і виїхав із черницею Єлизаветою і Марією Петрівною у Владичню. Цього разу вони оселилися в іншому будинку, який був куплений його духовними дітьми. Це була невелика хата з російською піччю, цегляною лежанкою і просторим двором. Тут минули останні роки життя старця. Покровський храм у Владичні був закритий, і отець Сергій ходив молитися до Іллінського храму в сусіднє село. Згодом влада почала висловлювати невдоволення з приводу його появи в храмі, і він був змушений молитися вдома. Останній період життя отця Сергія став часом старчого окормлення духовних дітей і стражденних православних людей, які зверталися до нього, що було особливо суттєво в той час, коли більшість храмів було закрито і багато священників було заарештовано.
Під час Вітчизняної війни, коли німці захопили Твер, у Владичні розташувалася військова частина і передбачався тут великий бій. Офіцери пропонували жителям піти далі від передових позицій, дехто пішов, а отець Сергій і черниці Єлизавета і Милиця залишилися. Майже щодня над розташуванням військової частини літали німецькі літаки, але жодного разу жодна бомба не впала ні на храм, ні на село. Це було відзначено і самими військовими, у яких виникло відчуття, що село перебуває під чиїмось молитовним захистом. Одного разу отець Сергій пішов на інший кінець села зі Святими Дарами причащати важкохворого. Йти потрібно було повз вартових. Один із них зупинив отця Сергія і, вражений виглядом білосивого старця, що безстрашно йшов через село, мимоволі висловив ту думку, яка володіла умами багатьох військових: «Старий, тут хтось молиться».
Несподівано частину було знято з позиції, оскільки бої розгорнулися на іншому напрямку, неподалік від села Мідне. Місцеві жителі, очевидці цих подій, приписують чудесне визволення села від смертельної небезпеки молитвам отця Сергія.
В останні роки життя архімандрита Сергія, починаючи з 1945 року, його духівником був протоієрей Квінтиліан Вершинський, який служив у Твері і часто приїжджав до старця. Отець Квінтиліан сам кілька років пробув в ув’язненні і добре знав, що таке — нести тяготи й гіркоту гонінь протягом багатьох років. Він згадував про отця Сергія: «Щоразу, коли я розмовляв із ним, слухав його проникливе слово, переді мною з глибини віків поставав образ подвижника-пустельника... Він увесь був охоплений Божественним бажанням... Це відчувалося в усьому, особливо — коли він говорив. Говорив він про молитву, про тверезіння — улюблені його теми. Говорив він просто, повчально і переконливо. Коли він підходив до сутності теми, коли думка його ніби торкалася граничних висот християнського духу, він приходив у якийсь захоплено-споглядальний стан, і, мабуть, під впливом хвилювання, що охопило його, помисли його вбиралися у форму глибоко-душевного ліричного виливу».
«Настало приснопам’ятне весняне ранок, — згадував отець Квінтиліан. — На сході займалася зоря, що віщувала схід весняного сонця. Ще було темно, але біля хатини, де жив старець, товпилися люди; попри весняне бездоріжжя, вони зібралися сюди, щоб віддати останній борг спочилому старцю. Коли я увійшов у саме приміщення, воно було забите народом, який усю ніч провів біля труни старця. Почався відспів. Це було суцільне ридання. Плакали не тільки жінки, а й чоловіки...»
«З великими труднощами винесли труну через малі вузенькі сіни на вулицю. Труну хотіли поставити на дровні, нести на собі її на цвинтар було неможливо, бо дорога на цвинтар являла місцями багнюку, місцями була вкрита суцільною водою. Тим не менш із натовпу несподівано виділяються люди, піднімають труну на плечі... Потяглися сотні рук, щоб хоча торкнутися краю труни, і сумна процесія з неумовкаючим співом «Святий Боже» рушила до місця останнього спочинку. Коли прийшли на цвинтар, труну поставили на землю, натовп ринув до труни. Поспішали попрощатися. Прощалися, цілували руки старцю, при цьому деякі ніби завмирали, багато хто виймав із кишені білі хустки, рушники, маленькі іконки, прикладали до тіла покійного і знову прибирали в кишеню».
«Коли труну опускали на дно могили, ми співали «Світло тихе». Піщаний ґрунт землі, відталі краї могили загрожували обвалом. Попри попередження, натовп рвонувся до могили, і жмені піску посипалися на труну спочилого. Скоро почулися глухі удари мерзлої землі об кришку труни.
Ми продовжували співати, але не ми одні. «Громадяни, — чувся голос, — дивіться! дивіться!» Це кричав чоловік із піднятою рукою догори. Дійсно, нашим поглядам постала зворушлива картина. Спустившись із небесної блакиті, надзвичайно низько, над самою могилою робив кола жайворонок і співав свою дзвінку пісню; так, ми співали не одні, нам ніби вторувало творіння Боже, хвалячи Бога, дивного у Своїх обранцях.
Скоро на місці спочинку старця виріс надмогильний горбик. Спорудили великий білий хрест із невгасимою лампадою і написом: «Тут спочиває тіло священноархімандрита Сергія — протоієрея Митрофана. Скончався 1948 р. 23 березня. Подвигом добрим подвизався, закінчивши течію життя»».
Ще за життя батюшка говорив своїм духовним дітям: «Не плачте про мене, коли я помру. Ви прийдете на мою могилку і скажете, що потрібно, і я, якщо матиму дерзновення у Господа, допоможу вам».
Сергий (Сребрянский) исп., архим: Преподобноисповедник Сергий (Сребрянский)
Сергий (Сребрянский)
Преподобноисповедник Сергий (в миру Митрофан Васильевич Сребрянский) родился 1 августа 1870 года в селе Трехсвятском Воронежского уезда Воронежской губернии в семье священника. Через год после рождения сына отца Василия перевели в село Макарий в трех километрах от Трехсвятского. Как и большинство детей священников, Митрофан Васильевич закончил духовную семинарию, однако не стал сразу священником.
Часть образованного общества того времени была настроена против Православной Церкви, и тот, кто горел желанием послужить своему народу и для кого небезразличны были интересы нравственные, уходили в общественные движения, чаще всего социалистические.
Под влиянием народнических идей Митрофан Васильевич поступил в Варшавский ветеринарный институт. Здесь, среди равнодушных к вере студентов, в католической Польше, он стал усердно посещать православный храм. В Варшаве он познакомился со своей будущей женой, Ольгой Владимировной Исполатовской, дочерью священника, служившего в Покровском храме в селе Владычня Тверской епархии; она окончила курс Тверской гимназии, собиралась работать учительницей и приезжала в Варшаву навестить родственников. 29 января 1893 года они обвенчались.
В Варшаве Митрофан Васильевич вновь стал размышлять о правильности выбора своего пути. В душе было пламенное желание служить людям — но достаточно ли ограничиться внешним служением, стать специалистом и помогать народу, крестьянам, всего лишь в ведении хозяйства? Душа молодого человека ощущала неполноту такого рода служения, и он решил вступить на поприще служения священнического.
2 марта того же года епископ Воронежский Анастасий рукоположил Митрофана Васильевича в сан диакона к Стефановской церкви слободы Лизиновки Острогожского уезда. В сане диакона отец Митрофан пробыл недолго. 1 марта 1894 года он был назначен священником 47-го драгунского Татарского полка, а 20 марта епископ Острогожский Владимир рукоположил его в сан священника.
15 января 1896 года отец Митрофан был перемещен на вакансию второго священника к Двинскому военно-крепостному собору и 1 сентября того же года вступил в должность законоучителя Двинской начальной школы. 1 сентября 1897 года отец Митрофан был перемещен в город Орел и назначен настоятелем Покровского храма 51-го драгунского Черниговского полка, шефом которого была Ее Императорское Высочество Великая княгиня Елизавета Федоровна.
С этого времени начался относительно продолжительный период жизни отца Митрофана в Орле.
Летом 1903 года в Сарове состоялось торжественное прославление преподобного Серафима. На этих торжествах был отец Митрофан. Здесь он был представлен Великой княгине Елизавете Федоровне и произвел на нее самое благоприятное впечатление своей искренней верой, смирением, простотой и отсутствием какого-либо лукавства.
В 1904 году началась Русско-японская война. 11 июня 51-й драгунский Черниговский полк выступил в поход на Дальний Восток. Вместе с полком отправился и отец Митрофан. У священника не было ни тени сомнений, ни помыслов уклониться от исполнения своего долга. За семь лет служения полковым священником в Орле он настолько сжился со своей воинской паствой, что она стала для него как одна большая семья, с которой он разделял все тяготы походной жизни. Везде, где представлялась возможность, он со своими помощниками ставил походную церковь и служил.
Во время служения в действующей армии отец Митрофан вел подробный дневник, который печатался в журнале «Вестник военного духовенства», а затем вышел отдельной книгой. Дневник дает полное представление о нем, как о смиренном пастыре, верном своему священническому долгу. Здесь, в условиях походных трудностей, тяжелых боев, где солдаты и офицеры рисковали жизнью, он увидел, насколько русский человек любит свою Родину, с каким смирением отдает за нее свою жизнь, увидел и то, как разрушительно по последствиям и противно действительности описывают столичные газеты происходящее на фронте, как будто это пишет не русская пресса, а неприятельская, японская. Здесь он увидел, насколько глубоко разделился по вере русский народ, когда православные и неверующие стали жить, как два разных народа.
15 марта 1905 года отец Митрофан как опытный пастырь и духовник был назначен благочинным 61-й пехотной дивизии и в этой должности прослужил до окончания войны. 2 июня 1906 года он вместе с полком вернулся в Орел. За выдающиеся пастырские заслуги, проявленные время войны, отец Митрофан 12 октября 1906 года был возведен в сан протоиерея и награжден наперсным крестом на Георгиевской ленте.
В 1908 году Великая княгиня преподобномученица Елизавета усиленно трудилась над проектом по созданию Марфо-Мариинской обители. Предложения по устроению обители были поданы от нескольких лиц. Подал свой проект и отец Митрофан; его проект настолько пришелся по душе Великой княгине, что именно его она положила в основу устроения обители. Для его осуществления она пригласила отца Митрофана на место духовника и настоятеля храма в обители.
Отец Митрофан привык к служению в Орле, где у него сложились прекрасные отношения с паствой, которой он отдавал все свое время и силы, и ни он не хотел с ней расстаться, ни она с ним. «Бывало, кончишь давать крест после обедни, а народ все идет и идет. С одним побеседуешь, другой просит совета, третий спешит поделиться своим горем — и так тянутся часы... Матушка ждет меня обедать, да только я раньше пяти часов вечера никак из церкви не выберусь», — вспоминал отец Митрофан.
Не смея отказаться от предложения преподобномученицы Елизаветы, отец Митрофан обещал подумать и дать свой ответ позже. На пути из Москвы в Орел он вспомнил родную, горячо его любящую паству и представил, как тяжело будет обоюдное расставание. От этих дум и воспоминаний его душа пришла в смятение, и он решил отказаться от предложения Великой княгини. В тот момент, когда он это подумал, он почувствовал, что у него отнялась правая рука. Он попытался поднять руку, но безуспешно: ни пальцами пошевелить, ни согнуть руку в локте он не смог. Отец Митрофан понял, что это, видимо, Господь его наказывает за сопротивление Его святой воле, и он тут же стал умолять Господа простить его и пообещал, если исцелится, переехать в Москву. Понемногу рука обрела чувствительность, и через два часа все прошло.
Он приехал домой совершенно здоровым и вынужден был объявить прихожанам, что покидает их и переезжает в Москву. Многие, услышав это известие стали плакать и умолять его не покидать их. Видя переживание паствы, добрый пастырь не смог ей отказать, и хотя его настоятельно звали в Москву, он все откладывал с отъездом. Он даже снова решил отказаться и остаться в Орле. Вскоре после этого он заметил, что у него без всякой видимой причины начала распухать правая рука, и это стадо приносить ему затруднение на службе. Он обратился за помощью к одному из своих родственников, доктору Николаю Яковлевичу Пясковскому. Врач, осмотрев руку, сказал, что никаких причин болезни нет и он не может дать в этом случае какого бы то ни было медицинского объяснения и, следовательно, помочь.
В это время из Москвы в Орел привезли чудотворную Иверскую икону Божией Матери. Отец Митрофан пошел помолиться и, стоя перед образом, пообещал, что примет бесповоротно предложение Великой княгини и переедет в Москву. С благоговением и страхом он приложился к иконе и вскоре почувствовал, что руке стало лучше. Он понял, что на переезд его в Москву и поселение в Марфо- Мариинской обители есть благословение Божие, с которым нужно смириться.
После этого, желая получить благословение от старцев, он поехал в Зосимову пустынь. Он встретился со схииеромонахом Алексием и другими старцами и поведал им о своих сомнениях и колебаниях: не будет ли дело, которое он на себя берет, свыше сил. Но они благословили его браться за дело. Отец Митрофан подал прошение о переводе в обитель, и 17 сентября 1908 года священномученик Владимир, митрополит Московский, назначил его настоятелем Покровской и Марфо-Мариинской церквей на Большой Ордынке, поскольку сама Марфо-Мариинская обитель начала свою деятельность только с 10 февраля 1909 года, когда Великая княгиня Елизавета переехала в дом, предназначавшийся под обительский.
Отец Митрофан, поселившись в обители, сразу же принялся за дело, отдавшись ему всей душой, — как это было в Орле, когда он занимался постройкой церкви, устроением школы и библиотеки, как было и во время войны, когда он стал отцом духовных детей, которые каждодневно подвергались смертельной опасности. Он часто служил, не жалея сил наставлял тех, еще немногочисленных, сестер, которые пришли жить в обитель. Настоятельница обители вполне поняла и оценила священника, которого им послал Господь. Она писала о нем Государю: «Он исповедует меня, окормляет меня в церкви, оказывает мне огромную помощь и подает пример своей чистой, простой жизнью, такой скромной и высокой по ее безграничной любви к Богу и Православной Церкви. Поговорив с ним лишь несколько минут, видишь, что он скромный, чистый и человек Божий, Божий слуга в нашей Церкви».
Несмотря на трудности и новизну предпринятого дела, обитель благословением Божиим, смирением и трудами настоятельницы, духовника обители отца Митрофана и сестер с успехом развивалась и расширялась. В 1914 году в ней было девяносто семь сестер, она имела больницу на двадцать две кровати, амбулаторию для бедных, приют для восемнадцати девочек-сирот, воскресную школу для девушек и женщин, работавших на фабрике, в которой обучалось семьдесят пять человек, библиотеку в две тысячи томов, столовую для бедных женщин, обремененных семьей и трудящихся на поденной работе, кружок для детей и взрослых «Детская лепта», занимающийся рукоделием для бедных.
На поприще христианской деятельности Великая княгиня Елизавета прослужила до мученического конца. Вместе с ней (и до самого закрытия обители) трудился и отец Митрофан. Наступил 1917 год — февральская революция, отречение Государя, арест Царской семьи, октябрьский переворот.
Почти сразу после революции был совершен набег на Марфо-Мариинскую обитель вооруженных людей.
Вскоре Великая княгиня была арестована. Незадолго перед арестом она передала общину попечению отца Митрофана и сестры-казначеи. Великая княгиня была увезена на Урал, в Алапаевск, где 5 (18) июля 1918 года приняла мученическую кончину.
25 декабря 1919 года Святейший Патриарх Тихон, хорошо знавший отца Митрофана, благодаря его за многие труды, преподал ему первосвятительское благословение с грамотой и иконой Спасителя: В это время решился для отца Митрофана и его супруги Ольги вопрос о монашестве. Много лет живя в супружестве, они воспитали трех племянниц-сирот и желали иметь своих детей, но Господь не давал исполниться их желанию. Увидев в этом Божию волю, призывающую их к особому христианскому подвигу, они дали обет воздержания от супружеской жизни. Это было уже после переезда их в Марфо-Мариинскую обитель. Долгое время этот подвиг был для всех скрыт, но когда произошла революция и наступило время всеобщего разрушения и гонений на Православную Церковь, они решили принять монашеский постриг. Постриг совершен по благословению святого Патриарха Тихона. Отец Митрофан был пострижен с именем Сергий, а Ольга — с именем Елизавета. Вскоре после этого Патриарх Тихон возвел отца Сергия в сан архимандрита.
В 1922 году безбожные власти произвели изъятие церковных ценностей из храмов. Многие священнослужители были арестованы, некоторые расстреляны. Одним из предъявляемых обвинений было чтение в храмах послания Патриарха Тихона, касающегося изъятия церковных ценностей. Отец Сергий вполне разделял мысли Патриарха и считал, что не следует во избежание кощунств отдавать церковные сосуды. И хотя изъятие из храмов обители произошло без всяких эксцессов, отец Сергий прочел в храме послание Патриарха, за что 23 марта 1923 года был арестован. Пять месяцев он томился в тюрьме без предъявления обвинения и затем по приказу ГПУ от 24 августа 1923 года был выслан на один год в Тобольск.
Из ссылки в Москву отец Сергий вернулся 27 февраля 1925 года и на следующий день как бывший ссыльный явился в ГПУ, чтобы узнать о решении относительно своей дальнейшей судьбы. Следователь, которая вела его дело, сказала, что священнику разрешается совершать церковные службы и говорить за богослужениями проповеди, но он не должен занимать никакой административной должности в приходе, и ему запрещено принимать участие в какой-либо деловой или административной приходской деятельности.
Отец Сергий вернулся в Марфо-Мариинскую обитель. Однако недолго пришлось ему прослужить в Марфо-Мариинской обители. В 1925 году власти приняли решение ее закрыть, а насельниц сослать. Часть здания была отобрана поликлинику. Некоторые из ее работников решили отобрать обительскую квартиру у отца Сергия и для этого донесли в ОГПУ, обвинив священника в антисоветской агитации среди сестер обители, будто он, собирая их, говорил, что советская власть преследует религию и духовенство. На основании этого доноса 29 апреля 1925 года отец Сергий был арестован и заключен в Бутырскую тюрьму.
30 июня дело было рассмотрено и принято решение освободить священника. 2 июля Коллегия ОГПУ прекратила дело, и отец Сергий был освобожден.
За то время, пока отец Сергий был в заключении, Марфо-Мариинская обитель была закрыта, а сестры арестованы. Некоторые из них были высланы относительно недалеко — в Тверскую область, но большинство сослано в Казахстан и Среднюю Азию.
Отец Сергий и матушка Елизавета выехали в село Владычня Тверской области и поселились в бревенчатом, покрытом дранкой одноэтажном доме, в котором когда-то жил отец матушки, протоиерей Владимир Исполатовский. Первое время отец Сергий не служил, но часто ходил молиться в Покровский храм, в котором стал служить в 1927 году.
Сразу же по приезде, а еще более после того как отец Сергий стал служить во Владычне, его стали посещать многие из его духовных детей. Среди окружающих он был известен как молитвенник и человек святой жизни. Люди стали обращаться к нему за помощью, и некоторые по своей вере и молитвам праведника получали исцеления. Несмотря на пережитые узы и тяжелое время гонений, отец Сергий продолжал подвизаться как духовник и проповедник. Он использовал отпущенное ему время для научения в вере, поддержки и просвещения ближних. Духовные дети привозили ему продукты и одежду, большую часть которых он раздавал нуждающимся.
Но в селе были люди, которые ненавидели Церковь, хотели ради забвения своих грехов забыть о Боге, они относились враждебно к отцу Сергию за его открытую проповедническую деятельность. Жизнь, которую он проводил, обличала их совесть, и, вознамерившись его уничтожить, они обратились за помощью к власти.
30 и 31 января 1930 года ОГПУ допросило этих людей. Они показали: «По своему общественному, умелому подходу к народу с религиозной стороны заслуживает особого внимания. Действует исключительно религиозным дурманом. Опирается на темноту, выгоняет бесов из человека... Особенно способен на проповеди, которые говорит по два часа. В своих выступлениях с амвона призывает на единение и поддержку Церкви, религиозных целей...
Результаты таких проповедей имеются налицо... Деревня Гнездцы категорически отказалась от вступления в колхоз. Словом, должен сказать, священник Сребрянский является политически вредным элементом, который должен быть срочно изъят...»
На основании этих показаний отец Сергий был через несколько дней арестован, но «материалов» для создания «дела» недоставало, и 14 февраля следователи допросили жителей села Владычня, оставляя в деле показания лишь тех свидетелей, которые подтверждали обвинение. Но и через призму искаженных свидетельств видно, что отец Сергий был для народа подлинным старцем и подвижником, по молитвам которого совершались исцеления многих недужных.
10 марта власти допросили отца Сергия. 7 апреля 1930 года «тройка» ОГПУ приговорила отца Сергия к пяти годам ссылки в Северный край. Священнику было тогда шестьдесят лет, и после нескольких тюремных заключений, ссылки, этапов он тяжело болел миокардитом. Это время было самым тяжелым для ссыльных. Прошла коллективизация. Крестьянские хозяйства были разорены. Хлеб продавался только по карточкам и в самом ограниченном количестве. Выжить можно было, если присылались посылки. Но посылки доходили лишь в то время, когда по реке было пароходное сообщение, которое прекращалось на зимний период и на время, пока сплавлялся лес.
Отца Сергия поселили в одной из деревень на реке Пинеге. Здесь жило много сосланного духовенства. Сюда к нему приехали монахиня Елизавета и Мария Петровна Заморина, знавшая отца Сергия еще в период его служения Орле; впоследствии она приняла монашество с именем Милица. Ссыльные священники работали здесь на лесоразработках и сплаве леса. Отец Сергий работал на ледянке — вел по ледяной колее лошадь, тащившую бревна. Эта работа хотя и была легче пилки и рубки в лесу, но требовала большой ловкости и спорости. Отец Сергий, монахиня Елизавета и Мария Петровна жили в домике, как маленькая монастырская община. Отец Сергий, благодаря своей подвижнической жизни, постоянной молитвенной настроенности, духовным советам и умению утешать страждущих в самых тяжелых их обстоятельствах, вскоре стал известен как глубоко духовный старец, которому многие поверяли свои беды, в молитвенное предстательство которого верили. Северная зимняя природа произвела большое впечатление на исповедника. «Огромные ели, закутанные снежными одеялами и засыпанные густым инеем, стоят как зачарованные, — вспоминал он, — такая красота — глаз не оторвешь, и кругом необыкновенная тишина... Чувствуется присутствие Господа Творца, и хочется без конца молиться Ему и благодарить Его за все дары, за все, что Он нам посылает в жизни, молиться без конца...»
Несмотря на болезнь и преклонный возраст, старец с помощью Божией выполнял норму, данную начальством. Когда ему приходилось корчевать пни, он делал это один и в короткое время. Иногда он смотрел на часы, интересуясь сам, за какое время ему удастся выкорчевать пень, над каким, бывало, трудились несколько человек ссыльных.
С местным начальством у отца Сергия сложились самые благоприятные отношения, все любили святого старца и неутомимого труженика, который со смирением воспринимал свою участь ссыльного. Детям он вырезал и склеил, а затем раскрасил макет паровоза с пассажирскими и товарными вагонами, которых дети не видели еще ни разу в своей жизни по дальности от тех мест железных дорог.
Через два года ссылки власти из-за преклонного возраста священника, его болезней и за успешно выполняемую работу решили его освободить. В 1933 году отец Сергий вернулся в Москву, где пробыл один день — простился с закрытой и разоренной обителью и выехал с монахиней Елизаветой и Марией Петровной во Владычню. На этот раз они поселились в другом доме, который был куплен его духовными детьми. Это была небольшая изба с русской печью, кирпичной лежанкой и пространным двором. Здесь прошли последние годы жизни старца. Покровский храм во Владычне был закрыт, и отец Сергий ходил молиться в Ильинский храм в соседнее село. Впоследствии власти стали выказывать неудовольствие по поводу его появления в храме, и он был вынужден молиться дома. Последний период жизни отца Сергия стал временем старческого окормления духовных детей и обращавшихся к нему страждущих православных людей, что было особенно существенно в то время, когда большинство храмов было закрыто и многие священники были арестованы.
Во время Отечественной войны, когда немцы захватили Тверь, во Владычне расположилась воинская часть и предполагался здесь большой бой. Офицеры предлагали жителям уйти дальше от передовых позиций, кое-кто ушел, а отец Сергий и монахини Елизавета и Милица остались. Почти каждый день над расположением воинской части летали немецкие самолеты, но ни разу ни одна бомба не упала ни на храм, ни на село. Это было отмечено и самими военными, у которых возникло ощущение, что село находится под чьей-то молитвенной защитой. Однажды отец Сергий пошел на другой конец села со Святыми Дарами причащать тяжелобольного. Идти нужно было мимо часовых. Один из них остановил отца Сергия и, пораженный видом убеленного сединами старца, бесстрашно шедшего через село, непроизвольно высказал ту мысль, которая владела умами многих военных: «Старик, тут кто-то молится».
Неожиданно часть была снята с позиции, так как бои развернулись на другом направлении, неподалеку от села Медное. Местные жители, очевидцы этих событий, приписывают чудесное избавление села от смертельной опасности молитвам отца Сергия.
В последние, годы жизни архимандрита Сергия, начиная с 1945 года, его духовником был протоиерей Квинтилиан Вершинский, служивший в Твери и часто приезжавший к старцу. Отец Квинтилиан сам несколько лет пробыл в заключении и хорошо знал, что такое — нести тяготы и горечь гонений в течение многих лет. Он вспоминал об отце Сергии: «Всякий раз, когда я беседовал с ним, слушал его проникновенное слово, передо мной из глубины веков вставал образ подвижника-пустынножителя... Он весь был объят Божественным желанием... Это чувствовалось во всем, особенно — когда он говорил. Говорил он о молитве, о трезвении — излюбленные его темы. Говорил он просто, назидательно и убедительно. Когда он подходил к сущности темы, когда мысль его как бы касалась предельных высот христианского духа, он приходил в какое-то восторженно-созерцательное состояние, и, видимо, под влиянием охватившего его волнения помыслы его облекались в форму глубоко-душевного лирического излияния.
Наступило приснопамятное весеннее утро, — вспоминал отец Квинтилиан. — На востоке загоралась заря, предвещавшая восход весеннего солнца. Еще было темно, но около хижины, где жил старец, толпились люди; несмотря на весеннюю распутицу, они собрались сюда, чтобы отдать последний долг почившему старцу. Когда я вошел в самое помещение, оно было забито народом, который всю ночь провел у гроба старца. Начался отпев. Это было сплошное рыдание. Плакали не только женщины, но и мужчины...
С большим трудом вынесли гроб через малые узенькие сенцы на улицу. Гроб хотели поставить на дровни, нести на себе его на кладбище было невозможно, ибо дорога на кладбище представляла местами топкую грязь, местами была покрыта сплошной водой. Тем не менее из толпы неожиданно выделяются люди, поднимают гроб на плечи... Потянулись сотни рук, чтобы хотя коснуться края гроба, и печальная процессия с неумолкаемым пением «Святый Боже» двинулась к месту последнего упокоения. Когда пришли на кладбище, гроб поставили на землю, толпа хлынула к гробу. Спешили проститься. Прощавшиеся целовали руки старцу, при этом некоторые как бы замирали, многие вынимали из кармана белые платки, полотенца, маленькие иконки, прикладывали к телу усопшего и снова убирали в карман.
Когда гроб опускали на дно могилы, мы пели «Свете тихий». Песчаный грунт земли, оттаявшие края могилы грозили обвалом. Несмотря на предупреждение, толпа рванулась к могиле, и горсти песка посыпались на гроб почившего. Скоро послышались глухие удары мерзлой земли о крышку гроба.
Мы продолжали петь, но не мы одни. «Граждане, — слышался голос, — смотрите! смотрите!» Это кричал человек с поднятой рукою кверху. Действительно, нашим взорам представилась умилительная картина. Спустившийся с небесной лазури необычайно низко, над самой могилой делал круги жаворонок и пел свою звонкую песню; да, мы пели не одни, нам как бы вторило творение Божие, хваля Бога, дивного в Своих избранниках.
Скоро на месте упокоения старца вырос надмогильный холмик. Водрузили большой белый крест с неугасимой лампадой и надписью: "Здесь покоится тело священноархимандрита Сергия — протоиерея Митрофана. Скончался 1948 г. 23 марта. Подвигом добрым подвизахся, течение жизни скончав"».
Еще при жизни батюшка говорил своим духовным детям: «Не плачьте обо мне, когда я умру. Вы придете на мою могилку и скажете, что нужно, и я, если буду иметь дерзновение у Господа, помогу вам».
Житие по книге: Иеромонах Дамаскин (Орловский). Мученики, исповедники и подвижники'благочестия Русской Православной Церкви XX столетия. Книга 3. Тверь: «Булат», 1999. С. 59-102.