Софроній

Дитячі роки Стефана проходили в містечку Березані, Переяславського повіту на Полтавщині, де сім’я переселилася після звільнення батька з військової служби. Пізніше він поступив до Київської духовної академії, де в той час навчався майбутній Святитель — Іоасаф, єпископ Білгородський.

Одержавши духовну освіту, Стефан поступив у Красноярський Преображенський монастир (пізніше і до теперішнього часу він став називатися Покровський, а з 1789 р. переоформлений у жіночий), де вже здійснював чернечий послух його старший брат, У 1730 р. Стефан прийняв постриг з ім’ям Софроній, на честь святителя Софронія, патріарха Єрусалимського. Через два роки, у 1723 р., у Києві, у Софійському соборі його посвятили в сан ієродиякона, а потім — ієромонаха. За указом преосвященного Арсенія (Берлова, або Берло) єпископа Переяславської єпархії, він був назначений економом в архієрейському домі, де 8 років чесно виконував свої обов’язки аж до переїзду в Санкт-Петербург у братство Александро-Невської обителі, де потрапив у число 29 ченців, запрошених із різних монастирів країни. Через рік його назначили скарбником монастиря, а в 1746 р. він був поставлений намісником Александро-Невського монастиря, пробувши на цій посаді більше 7 років.

У помічники він покликав свого земляка, уродженця міста Прилук, ієромонаха Сінесія, із яким не розлучався аж до своєї кончини.

У ці роки святитель Софроній затратив багато зусиль для впорядкування монастиря і поліпшення наукового процесу в семінарії, яка знаходилася на тій же території.

При ньому була побудована двоповерхова церква: верхня — на честь святителя Феодора Ярославовича, старшого брата Олександра Невського, і нижня — на честь святителя Іоанна Златоуста.

У 1747 р. помер єпископ Іркутський Інокентій II (Нерунович). Шість років одна з найбільших на території Іркутська єпархія залишалася без єпископа.

Імператриця Єлизавета Петрівна «своїм іменним» указом від 23 лютого 1753 р. за особистим підписом указала Святійшому синоду на благочестивого намісника Александро-Невського монастиря Софронія як на особу не тільки достойну єпископського сану, а й того, який сповна може оправдати бажання і надії цариці та синоду — взяти тяготи єпископського служіння в далекій окраїні й задоволити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи і людської сваволі. Було вирішено, що святитель Софроній буде здійснювати богослужіння в архієрейському саккосі, тоді як його попередники служили у фелоні.

Отже, 18 квітня 1753 р., у Фомину неділю, у Московському великому Успенському соборі ієромонах Софроній був посвячений в єпископа Іркутського і Нерчинського. Хіротонію ієромонаха Софронія здійснили архієпископ Московський і Севський Платон (Малиновський) з єпископом Коломенським Гавриїлом (Кременецьким), єпископом Тверським Веніаміном (Григоровичем), єпископом В’ятським Антонієм (Ілляшевичем) і єпископом Костромським Геннадієм (Андріївським).

Передбачаючи складне й багатотрудне служіння в Сибірському краю, новопоставлений святитель спочатку почав підбирати грамотних і духовноосвічених сподвижників.

Із цією метою він відвідав свою першу Красноярську обитель і побував у Києві, де молився про надання йому благословення на архіпастирську діяльність у Києво-Печерських угодників. На початку 1753 р. з Москви святитель відправився на свою кафедру. Дорога проходила через Тобольськ, тут він відпочивав у свого земляка митрополита Тобольського Сильвестра (Гловацького) — благочестивого і ревного просвітителя сибірських магометан і поган. Тільки 20 березня 1754 р. святитель добрався до Іркутська. Спочатку він відвідав Вознесенський монастир —місце проживання своїх попередників, помолився на могилі першого єпископа Інокентія (Кульчицького), віддаючи йому належну шану, і просив його духовної допомоги на свої труди.

Ознайомившись зі справами в єпархії, святитель розпочав перебудову духовної консисторії, монастирів і приходів. Він звернувся у Святійший синод із проханням прислати семінаристів чи інших достойних людей для священнослужіння в Іркутській єпархії, «где в оных лицах чувствуется крайняя скудность і нужда неотложная».

До часу приїзду святителя Софронія іркутські монастирі вже мали майже столітню історію. Засновники цих монастирів були пройняті палким бажанням чернечого, подвижницького життя. Проникливий святитель назначав настоятелями монастирів людей благочестивих, мудрих і діяльних, з великим життєвим і духовним досвідом. У 1754 р. преосвященний Софроній підвищив свого друга і сподвижника ієромонаха Сінесія до сану архімандрита Вознесенського монастиря. Цей настоятель послужив монастирю 33 роки до своєї блаженної кончини. Поважний довголітній архімандрит Нафанаїл (Калинницький), колишній настоятель Нерчинського, Якутського, Селінгінського та Іркутського монастирів, був назначений «первоприсутствующим» Іркутської духовної консисторії, а другим членом став освічений ієромонах Ілля (Веприцький), який прибув разом із владикою. Замість малограмотного будівничого Киренського монастиря ієромонаха Інокентія був назначений владикою вельми діяльний ієромонах Веніамін (Юзефович), а ігуменом Преображенського Посольського монастиря став прибулий разом із владикою освічений ієромонах Харківського колегіума Гервасій (Леонтович), який багато перетерпів тут і потрудився на благо обителі (1760).

Уважно вивчаючи людей і обстановку, у проповідях й особистих розмовах святитель невпинно спонукував усіх до більш високих моральних ідеалів. Особливо звертав увагу на благоговійне й правильне звершення таїнств і богослужінь, а також слідкував за моральною чистотою мирян, турбувався про становище жінок у сім’ях, охороняв їх від несправедливого ставлення до них.

Покликаний на апостольське служіння в цей край, святитель Софроній усвідомлював, що, крім просвіти віруючих, йому прийдеться навертати до віри різних ідолопоклонників, яких у Сибіру було чимало.

Першими місіонерами були парафіяльні священики. На них здавна було покладено завдання навертати в Христову віру поган і магометан, вести точні записи новоохрещених.

При святителю Софронію в єпархії вперше ввійшли в місіонерську діяльність новозбудовані та новопосвячені п’ять храмів на далекій Камчатці, храми в селах прикордонної з Китаєм смуги, серед якутів та інших народностей Півночі.

Займаючись різними справами, святитель Софроній ніколи не забував про своє внутрішнє, духовне життя і вічність, тому постійно здійснював чернечі подвиги. Збереглися свідчення келейника святителя Софронія Петра Шергіна про те, як він проводив суворий спосіб життя: «їжу вживав просту і в малій кількості, служив у храмі, більшу половину ночі проводив у молитві, спав на долівці, овеча, оленяча чи ведмежа шкура і мала подушка — уся його постіль для короткого сну».
Відчуваючи погіршення здоров’я, святитель подав прохання в синод про звільнення. Але з відповіддю з Петербурга зволікали, напевно тому, що важко було відразу підібрати достойну заміну.

До кінця своїх днів святитель Софроній зберіг любов до Красногорської Золотоноської обителі, яка викохала й окрилила його для подальшого духовного росту, і, незадовго до відходу в потойбічний світ, він передав свою останню жертву на користь рідного монастиря — 3200 карбованців.

Переповнений любов’ю до Бога і ближніх, святитель Софроній в останні дні життя постійно молився.
30 березня 1771 р., на другий день Пасхи, для нього наступила блаженна кончина. Поки вичікували рішення синоду відносно його похорону, тіло святителя 6 місяшв залишалося не відданим землі й за той час не зазнало тління. Вже тоді з огляду на цю обставину, а також знаючи суворе подвижницьке життя святителя Софронія, благочестиві люди стали шанувати його як достойника Божого.

Огляд нетлінних останків проводився декілька разів у 1833 р. (при архієпископі Мелетії), у 1854 р. (при архієпископі Нілі), у 1870 р. (при архієпископі Веніаміні). У 1909 р. було проведено два рази офіційний огляд мощей святителя.
Комісія підтвердила, що гроб, одяг і тіло святителя Софронія — нетлінні. Віруючі свідчили про чудеса, які відбувалися біля його мощей. Тому місцеві єпископи Тихон в 1906 р. і Серафим у 1914 р. подали прохання в синод про необхідність прославлення святителя Софронія як Божого угодника. 18 квітня 1917 р. в Богоявленському соборі м. Іркутська, де знаходився гроб святителя Софронія з його нетлінними мощами, за невідомою причиною сталася пожежа, яка знищила гроб із мощами. Залишилися тільки кості святителя, які потім були зібрані в спеціальний ковчежець. Ця подія не зменшила, а навпаки, збільшила побожне вшанування святителя віруючим народом.