Варвара

Хрестова сестра Марфо-Маріїнської обителі милосердя Варвара Яковлєва однією з перших пішла слідами великої княгині і почала служити ближнім в обителі, заснованій Єлисаветою Феодорівною. Вона була келійницею настоятельки та однією з найближчих сестер. Проте цим не пишалася, залишаючись лагідною та доступною для всіх. Близькі Єлисавети Феодорівни добре знали її і називали Варею. Звідки і з якого середовища прийшла в обитель сестра Варвара — нам невідомо. За своєю матінкою-настоятелькою вона добровільно пішла на страждання та смерть, виконавши завіт Господній: «Ніхто не має любові більшої за ту, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). Усі алапаєвські в’язні знали, що на них чекає в недалекому майбутньому. Вони свідомо готувалися до смерті та благали Господа зміцнити їх у сповідницькому подвигу. 5 (18) липня 1918 року інокиню Варвару було скинуто в шахту старого рудника разом із Єлисаветою Феодорівною та іншими членами імператорського дому. Преподобномучениця інокиня Варвара звершила свій подвиг у віці тридцяти п'яти років.

Преподобномучениця велика княгиня Єлисавета народилася 20 жовтня 1864 року в протестантській родині великого герцога Гессен-Дармштадтського Людвіга IV і принцеси Аліси, доньки англійської королеви Вікторії. У 1884 році вона вийшла заміж за великого князя Сергія Олександровича, брата імператора Російського Олександра III. Бачачи глибоку віру свого чоловіка, велика княгиня всім серцем шукала відповідь на питання: яка ж релігія є істинною? Вона гаряче молилася і просила Господа відкрити їй Свою волю. 13 квітня 1891 року, в Лазареву суботу, над Єлисаветою Феодорівною було звершено чин прийняття до Православної Церкви. Того ж року великого князя Сергія Олександровича було призначено генерал-губернатором Москви. Відвідуючи храми, лікарні, дитячі притулки, будинки для літніх людей і в’язниці, велика княгиня бачила багато страждань. І всюди вона намагалася зробити щось для їхнього полегшення. Після початку в 1904 році російсько-японської війни Єлисавета Феодорівна багато в чому допомагала фронту, російським воїнам. Працювала вона до повного виснаження.

5 лютого 1905 року сталася страшна подія, що змінила все життя Єлисавети Феодорівни. Від вибуху бомби революціонера-терориста загинув великий князь Сергій Олександрович. Кинувшись до місця вибуху, Єлисавета Феодорівна побачила картину, що за своїм жахом перевершувала людську уяву. Мовчки, без крику та сліз, стоячи на колінах у снігу, вона почала збирати і класти на ноші частини тіла свого гаряче коханого чоловіка, який ще кілька хвилин тому був живим. У годину важкого випробування Єлисавета Феодорівна просила допомоги та розради у Бога. Наступного дня вона причастилася Святих Таїн у храмі Чудова монастиря, де стояв гріб чоловіка. На третій день після загибелі чоловіка Єлисавета Феодорівна поїхала до в'язниці до вбивці. Вона не відчувала до нього ненависті. Велика княгиня хотіла, щоб він розкаявся у своєму жахливому злочині і благав Господа про прощення. Вона навіть подала Государю прохання про помилування вбивці.

Єлисавета Феодорівна вирішила присвятити своє життя Господу через служіння людям і створити в Москві обитель праці, милосердя та молитви. Вона купила на вулиці Велика Ординка ділянку землі з чотирма будинками та великим садом. В обителі, яку назвали Марфо-Маріїнською на честь святих сестер Марфи та Марії, було створено два храми — Марфо-Маріїнський та Покровський, лікарню, що згодом вважалася найкращою в Москві, аптеку, в якій ліки видавалися бідним безкоштовно, дитячий притулок і школу. Поза стінами обителі було влаштовано лікарню для жінок, хворих на туберкульоз. 10 лютого 1909 року обитель розпочала свою діяльність. 9 квітня 1910 року за всенічним бдінням єпископ Дмитровський Трифон (Туркестанов; † 1934) за чином, розробленим Святішим Синодом, посвятив насельниць у звання хрестових сестер любові та милосердя. Сестри склали обітницю, за прикладом інокинь, проводити дівоче життя у праці та молитві. Наступного дня за Божественною літургією святитель Володимир, митрополит Московський і Коломенський, поклав на сестер восьмикінцеві кипарисові хрести, а Єлисавету Феодорівну возвів у сан настоятельниці обителі. Велика княгиня сказала того дня: «Я залишаю блискучий світ... але разом із усіма вами я сходжу в більш величний світ — у світ бідних і стражденних».

У Марфо-Маріїнській обителі велика княгиня Єлисавета Феодорівна вела подвижницьке життя: спала на дерев'яному ліжку без матраца, часто не більше трьох годин; їжу споживала вельми помірно і суворо дотримувалася постів; опівночі вставала на молитву, а потім обходила всі палати лікарні, нерідко до світанку залишаючись біля ліжка тяжкохворих. Вона говорила сестрам обителі: «Чи не страшно, що ми через хибну гуманність намагаємося присипляти таких страждальців надією на їхнє уявне одужання? Ми зробили б їм кращу послугу, якби заздалегідь приготували їх до християнського переходу у вічність». Без благословення духівника обителі протоієрея Митрофана Сріблянського та без порад старців Оптиної Введенської пустині чи інших монастирів вона нічого не робила. За повний послух старцю вона отримала від Бога внутрішню розраду і здобула мир у своїй душі.

З початку Першої світової війни велика княгиня організувала допомогу фронту. Під її керівництвом формувалися санітарні потяги, влаштовувалися склади ліків та спорядження, відправлялися на фронт похідні церкви. Зречення імператора Миколи II від престолу стало великим ударом для Єлисавети Феодорівни. Душа її була потрясена, вона не могла говорити без сліз. Єлисавета Феодорівна бачила, в яку прірву летіла Росія, і гірко плакала про російський народ, про дорогу їй царську родину. У її листах того часу є такі слова: «Я відчувала таку глибоку жалість до Росії та її дітей, які в цей час не знають, що чинять. Хіба це не хворе дитя, якого ми любимо у сто разів більше під час його хвороби, ніж коли воно веселе та здорове? Хотілося б понести його страждання, допомогти йому. Свята Росія не може загинути. Але Великої Росії, на жаль, більше немає. Ми... повинні спрямувати свої думки до Небесного Царства... і сказати з покірністю: "Нехай буде воля Твоя"».

Велику княгиню Єлисавету Феодорівну заарештували на третій день святої Пасхи 1918 року, у Світлий вівторок. Того дня святитель Тихон служив молебень в обителі. З нею дозволили поїхати сестрам обителі Варварі Яковлєвій та Катерині Янишевій. Їх привезли до сибірського міста Алапаєвська 20 травня 1918 року. Сюди ж було доставлено великого князя Сергія Михайловича та його секретаря Феодора Михайловича Ремеза, великих князів Іоанна, Костянтина та Ігоря Костянтиновичів і князя Володимира Палея. Супутниць Єлисавети Феодорівни відправили до Єкатеринбурга і там відпустили на волю. Але сестра Варвара домоглася, щоб її залишили при великій княгині. 5 (18) липня 1918 року в’язнів вночі повезли в напрямку села Синячихи. За містом, на покинутому руднику, і сталося криваве злочинство. З площадною лайкою, б’ючи мучеників прикладами гвинтівок, кати стали кидати їх у шахту. Першою зіштовхнули велику княгиню Єлисавету. Вона хрестилася і голосно молилася: «Господи, прости їм, не знають, що роблять!». Єлисавета Феодорівна та князь Іоанн упали не на дно шахти, а на виступ, що знаходився на глибині 15 метрів. Тяжко поранена, вона відірвала від свого апостольника частину тканини і зробила перев’язку князю Іоанну, щоб полегшити його страждання. Селянин, який випадково опинився неподалік шахти, чув, як у глибині шахти звучала Херувимська пісня — це співали мученики.

Через кілька місяців армія адмірала Олександра Васильовича Колчака зайняла Єкатеринбург, тіла мучеників були витягнуті з шахти. У преподобномучениць Єлисавети та Варвари і у великого князя Іоанна пальці були складені для хресного знамення. Під час відступу Білої армії гроби з мощами преподобномучениць у 1920 році були доставлені до Єрусалима. Нині їхні мощі спочивають у храмі рівноапостольної Марії Магдалини біля підніжжя Елеонської гори.

Преподобномучениця інокиня Варвара була хрестовою сестрою і однією з перших насельниць Марфо-Маріїнської обителі в Москві. Будучи келійницею і сестрою, найближчою до великої княгині Єлисавети Феодорівни, вона не звеличувалася і не пишалася цим, а була з усіма доброю, лагідною та ввічливою, і всі любили її. В Єкатеринбурзі сестру Варвару відпустили на волю, але і вона, і інша сестра — Катерина Янишева просили повернути їх до Алапаєвська. У відповідь на залякування Варвара сказала, що готова розділити долю своєї матінки-настоятельки. Як старшу за віком, до Алапаєвська повернули її. Мученицьку кончину вона прийняла у віці близько 35 років. Пам'ять преподобномучениць великої княгині Єлисавети та інокині Варвари звершується 5 (18) липня та в день Собору новомучеників і сповідників Російських.