Володимир

Священномученик Володимир народився 15 червня 1866 року в селі Заборов’я Вишньоволоцького повіту Тверської губернії. Його батько, протоієрей Димитрій Костянтинович Мощанський, служив спочатку в Заборов’ї, а в останні роки свого життя — в Іллінській церкві на П'ятницькому кладовищі у Вишньому Волочку. Мати, Анна, була донькою священника, який служив у місті Стариці. 

Вона рано овдовіла; будучи дуже набожною, вона годувала всіх бідних і жебраків, і коли померла, усі вони прийшли її ховати, і тоді стало видно, скільком людям вона чинила добро. Володимир Дмитрович закінчив Тверську духовну семінарію. Одружився з донькою священника Іоанна Дмитрієвського, Євдокією, і невдовзі був висвячений у сан диякона до храму в селі Рогачові Ржевського повіту Тверської губернії. У о. Володимира та Євдокії Іванівни народилися донька Ольга і троє синів — Володимир, Олександр та Миколай. 

При народженні останньої дитини Євдокія Іванівна померла, залишивши о. Володимира з малими дітьми, виховувати яких допомагала її незаміжня сестра Олександра Іванівна. Наступним місцем служіння о. Володимира був Успенський храм у селі Спаському Кашинського повіту, куди він був висвячений ієреєм. Через деякий час його було возведено в сан протоієрея. У цьому селі о. Володимир служив до гонінь від безбожних влад. За чуйність до людських потреб, лагідність і милосердя парафіяни любили його як дбайливого пастиря й батька. Попри нестатки, він завжди допомагав нужденним, віддаючи іноді останнє. Коли о. Володимир йшов до церкви, жебраки підходили до нього, і він усіх наділяв грошима, так що вже й Олександра Іванівна казала йому: «Отче, ти все роздаєш, у нас уже й у самих майже нічого немає, а ти роздаєш». 

Переїхавши згодом до Вишнього Волочка, він жив по сусідству з фабричними робітниками. Бувало, вони отримають зарплату і за три дні її прогуляють, а тим часом у них були сім’ї — і йдуть позичати гроші до отця Володимира. Олександра Іванівна скаже: «Отче, вони ж тобі не віддадуть». Але о. Володимир, знаючи це, давав усе одно — його добре серце нікому не могло відмовити. Життя о. Володимир проводив молитовне і пісне. Вранці, якщо не було церковних служб, довго молився, а вільний час присвячував читанню Святого Письма. У пости він намагався постити суворіше. Останні роки життя о. Володимир важко хворів, і йому прописали ліки, які потрібно було приймати з молоком, проте він волів не приймати їх у середу й п’ятницю, аби не порушити піст.

У 1924 році влада закрила храм у селі Спаському і конфіскувала церковний будинок, у якому жив о. Володимир із сім’єю. Було звершене останнє богослужіння, під час якого храм був повний людей, усі стояли на колінах, багато хто плакав. До найближчого міста Кашина священника проводжала вся парафія — йшли тридцять кілометрів пішки. З Кашина о. Володимир переїхав до Вишнього Волочка і оселився в будинку свого батька, який на той час уже помер. 

Гоніння все посилювалися, і діти о. Володимира стали просити його, щоб він не служив у храмі, оскільки це загрожує переслідуваннями як йому, так і їм. Але о. Володимир не погодився. У Вишньому Волочку він служив у Зимовому соборі й ходив містом у рясі. У той час у місті ще були відчинені всі церкви. По вівторках служили акафіст у Казанському соборі, у середу — акафіст великомученику цілителю Пантелеймону в Троїцькій церкві, у четвер — акафіст Миколаю Чудотворцю в Нікольській церкві. Отець Володимир не пропускав жодного з цих богослужінь. Майже щодня священник був у храмі. Тільки в останні роки, коли вік почав наближатися до сімдесяти і підступили хвороби, йому доводилося залишатися в будні дні вдома. І тоді він виходив із внучкою Ольгою на вулицю і, стоячи біля дому, з благоговінням і теплотою в голосі казав: «Це дзвонять у Казанському соборі до обідні, а це в Троїцькій церкві, а це в Миколи Чудотворця, а це Єрмаківська церква, а це Зимовий собор».

Отець Володимир виховував внучку Ольгу, яка переїхала до нього після смерті матері, коли їй було вісім років. Перший час він навчав її сам за всіма предметами, але насамперед навчив молитвам. Навчав за старими дореволюційними підручниками, але найкраще вона запам’ятовувала, коли розповідав священник. Коли в школі взялися перевіряти її знання, то відразу прийняли до п’ятого класу. Але дитину всьому можна навчити в школі. І їй веліли вивчити частівку: «Нині в церкву не ходила і не каялася попу, я такого крокодила навіть бачити не хочу!» Прийшовши додому, вона з дитячою простотою прочитала цю частівку дідусеві. Олександра Іванівна тільки охнула і сказала: «Та що ж це таке!» А о. Володимир промовчав, уважно подивився на внучку і сказав: «А ти подумала, Олю, що твій дідусь — священник?» І таке в неї було каяття, що вона впала на коліни і попросила прощення.

Коли здоров’я о. Володимира не дозволяло йому служити, він приходив до храму молитися, хрестив немовлят, відспівував покійників, служив панахиди на П’ятницькому кладовищі, де в Іллінській церкві служив колись його батько і де за вівтарем було сімейне поховання Мощанських. На П’ятницьке кладовище він приходив у всі батьківські суботи, найчастіше з родичами. Бувало, що вся сім’я збиралася біля родових могил Мощанських і довго чекала о. Володимира, тому що, перш ніж прийти сюди, він ішов в інше місце, де тоді не було поховань, служив панахиду і молився там, ніби йому було відкрито, що не в родовій, а в тюремній могилі йому судилося бути похованим. Іноді вже й Олександра Іванівна з докором скаже: «Ну що ти, отче, так довго, ми всі тебе зачекалися». Він нічого не відповідав, але наступного разу, коли йшов служити на кладовище, заходив помолитися на місце свого майбутнього поховання.

Прийшов час нещадних гонінь 1937 року. Перед святом Стрітення, 13 лютого 1938 року, біля його будинку зупинилася машина, звідки вийшли троє співробітників НКВС. Вони пред’явили документ на обшук і арешт; перевернули письмовий стіл і всі речі; забрали п’ять рублів сріблом радянських грошей, один паперовий миколаївський рубль, шість столових і чотирнадцять чайних срібних ложок, кишеньковий годинник із ланцюжком, золотий браслет, золотий хрестик хрестильний і наперсний срібний хрест. У тюрмі лікар обстежив стан здоров’я сімдесятидворічного священника і виписав довідку: склероз серця, стареча кволість; придатний до фізичної праці третьої категорії . 

У самий день арешту слідчий допитав якусь свідчицю, вона засвідчила: «Мощанського Володимира Дмитровича я знаю з 1937 року... як служителя культу в минулому часі, а в теперішній час він проводить служби виключно у великі духовні свята і причому не зареєстрований у відповідних органах радянської влади... З розмов віруючих мені відомо, що Мощанський прибув із Кашинського району до міста Вишній Волочок. Мощанський налаштований до існуючого ладу і заходів партії та радянської влади вороже, систематично висловлює серед віруючих контрреволюційні антирадянські погляди, спрямовані на підрив радянської влади, завдає образ радянській конституції, кажучи, що це обман і свобода більшовиків тільки на папері. 

Влітку 1937 року Мощанський, виходячи з церкви після служби, сказав віруючим: «Ви, віруючі, моліться Господу Богу, Він дасть вам щастя, а ці... без Бога пропадуть, та й ви самі бачите, що в них життя йде все гірше й гірше з кожним днем, у місті немає нічого, а в селі від колгоспного життя колгоспники плачуть». 1 грудня 1937 року Мощанський, йдучи у напрямку до П’ятницького кладовища разом із служителем культу Успенським Володимиром Васильовичем, вів розмову з приводу майбутніх виборів до Верховної Ради. Мощанський сказав: «Та що там іти голосувати, це тільки формальність, більшовики давно їх вибрали, тож ми тут у голосуванні граємо маленьку роль...» Також у великі духовні свята Мощанський робив обхід могил померлих і разом із цим обходом завдавав образ існуючому ладу, кажучи: «Раніше за царизму як жили всі добре, а тепер вільна країна довела духовенство до того, що ходи по могилках та озирайся, а то підійдуть і заарештують, адже незаконних арештів духовенства багато, та ледь чи не всі, а все кричать — свобода слова, свобода друку, у нас демократія» [3].

Наступного дня слідчий допитав завідувача контори «Союзутиль», він засвідчив: «Знаю Мощанського Володимира Дмитровича з 1931 року як сусіда. Мощанський увесь час служив у Зимовому соборі священником. Мощанський контрреволюційно налаштований, антирадянську агітацію проводив серед жителів міста Вишній Волочок у відкритій формі під різними приводами, вихваляв життя дореволюційного часу, відкрито виступав проти радянських законів, поширював провокаційні чутки образливого характеру на адресу радянських учених... 

Восени 1937 року перед виборами до Верховної Ради в розмові з ним на питання, чому він... став служити, Мощанський став погрожувати, кажучи: «Що вам треба, чому ви так вороже ставитеся до релігії?» І від мене пішов. На другий день після цієї розмови з Мощанським дружина мене стала сварити, що я так ставлюся до священника, тобто Мощанський зумів за цей час переконати мою дружину, яка виступила на захист священника. 23 листопада... у присутності учнів восьмих-дев’ятих класів Мощанський проводив контрреволюційну агітацію, спрямовану на поширення провокаційних чуток образливого характеру проти наших учених, кажучи: «Учений Павлов перед смертю заповідав, щоб наявні церковні будівлі не ламати і не займати під музеї, ось бачите, і вчені заступаються за релігію». На питання, звідки ви це дізналися, Мощанський замовчав. Влітку 1937 року Мощанський свою контрреволюційну агітацію проводив у полі на вигоні худоби серед відсталих жінок, які мають корів».

Того ж дня співробітник Вишньоволоцького НКВС допитав священника: — Коли ви прибули до міста Вишній Волочок і звідки? — До міста Вишній Волочок я прибув із села Спаського Кашинського району. — Назвіть, кого ви знаєте з духовенства Вишнього Волочка. — З духовенства я знаю Всеволода Федоровича Зосимовського, священника собору, Олександра Олексійовича Кобарова, священника собору, Івана Микитовича Воронцова, священника собору, Володимира Васильовича Успенського, настоятеля храму. — Ви звинувачуєтеся в контрреволюційній антирадянській агітації, дайте з цього питання правдиві свідчення. — Себе я в цьому винним не визнаю і свідчень або прикладів з цього питання дати не можу .

16 лютого слідчий продовжив допит «чергових свідків». Як майже завжди у справах про православних священників, такими свідками були обновленці, які часто виконували роль «судових убивць». Обновленський священник храму на кладовищі засвідчив: «Знаю Володимира Дмитровича Мощанського з січня 1938 року. Він теж служитель культу, тільки тихонівського порядку. Мощанський контрреволюційно налаштований. Контрреволюційну агітацію Мощанський проводив відкрито і систематично, під усілякими приводами. 

Крім того, Мощанський формально відмовився від служіння, але насправді є активним провідником антирадянських розмов і вже тим самим вчиняє злочин, коли нелегально хрестить немовлят і бере участь у службах. 28 січня 1938 року Мощанський відкрито став говорити: «Новообрядці — це зрадники православної землі, вони її продали антихристам-комуністам». У продовженні розмови Мощанський заявив: «За нами йде вся маса віруючих, а за вами ніхто». Крім того, Мощанський є активним організатором зустрічі Нового року в церкві за старим стилем... 3 лютого 1938 року я зайшов у Зимовий собор, де службу вів священник Мощанський. Після служби Мощанський підійшов до церковного старости, і йому голова двадцятки став щось говорити; на це йому Мощанський суворо відповів: «Тихіше, тут є шпигуни» .

19 березня співробітник НКВС, маючи перед собою протоколи допитів «чергових свідків», почав ставити запитання о. Володимиру. — Ви звинувачуєтеся в контрреволюційній агітації. Дайте докладні свідчення. — Контрреволюційної агітації я не проводив і винним себе в цьому не визнаю. — Зачитую свідчення про проведення вами контрреволюційної агітації. Чи визнаєте ви себе винним? — Вважаю свідчення неправдоподібними і їх категорично заперечую. — Зачитую свідчення про поширення вами наклепницьких чуток образливого характеру на адресу радянських учених. Чи визнаєте ви це? — Так, справді, така розмова мала місце, але я не говорив з метою проведення контрреволюційної агітації, ця розмова стосувалася тільки одного вченого, про якого я і зараз залишаюся при своїй думці. — Що вас змусило стати на цей контрреволюційний шлях? — Оскільки я священник, то мене молодь намагалася втягнути в розмову, але я завжди намагався цього уникати і більше мовчати, але цю розмову я не міг пропустити повз вуха, не стерпів і дав відповідь. — Ви слідству говорите неправду. Слідство наполягає дати правдиві свідчення. Що вас змусило стати на цей контрреволюційний шлях? — Я слідству говорю тільки правду, жодних інших причин не було.

Наступного дня слідчий вивів літнього священника на очну ставку з «черговим свідком». — Добре пам’ятаю, — свідчив свідок, — у жовтні 1937 року Мощанський у присутності віруючих на одній із могил сказав: «Ось прийшов час, нас, духовенство, переслідують за релігію, адже раніше цього цар не робив, а тепер вільна країна, і арешт за арештом, а подивитися, кого заарештовують, так можна сміливо сказати — невинних людей». У січні 1938 року Мощанський біля П’ятницької церкви сказав: «Склали всенародну конституцію, вибрали таємним голосуванням уряд, а на ділі проводять інше, врозріз усім своїм законам, але цьому народ не вірить, а тільки більше озлоблюється на радянську владу». Слідчий, звертаючись до священника, сказав: — Обвинувачений Мощанський Володимире Дмитровичу, ви звинувачуєтеся в проведенні антирадянської агітації. Чи підтверджуєте ви свідчення свідка? — Антирадянської агітації я не проводив і винним себе в цьому не визнаю. Також заперечую свідчення свідка. — Обвинувачений Мощанський Володимире Дмитровичу, ви говорите неправду, слідство наполягає дати правдиві свідчення про проведену вами контрреволюційну агітацію. — Я говорю тільки правду, що контрреволюційну агітацію я ніколи не проводив.

22 березня слідчий провів очну ставку священника з наступним свідком, який сказав: — 23 листопада 1937 року в присутності кількох учнів восьмих-дев’ятих класів Мощанський проводив контрреволюційну агітацію, спрямовану на поширення провокаційних чуток образливого характеру проти наших учених, заявляючи: «Учений Павлов перед смертю заповідав, щоб наявні церковні будівлі не ламати і не займати під музеї, ось бачите, і вчені йдуть за релігію». — Обвинувачений Мощанський Володимире Дмитровичу, чи підтверджуєте ви свідчення свідка? — Так, підтверджую свідчення свідка .

27 квітня було складено обвинувальний висновок і прийнято рішення передати справу до суду для заслуховування її в закритому засіданні. 27 червня 1938 року до десятої години ранку священника доставили до будівлі народного суду. Навіть у суддів, які бачили всяке, вигляд немічного старця, якого передбачалося засудити до семи років ув’язнення у виправно-трудовому таборі з подальшим ураженням у правах, викликав подив. Голова суду зачитав обвинувальний висновок і запитав, чи все священнику в ньому зрозуміло. Отець Володимир відповів: — У чому мене звинувачують — це мені зрозуміло. Винним себе визнаю в тому, що я говорив, але тільки не з метою агітації; я сказав, що люди вчені теж вірять у Бога. Більше я нічого не говорив. Винним себе в антирадянській агітації не визнаю .

Після цього були викликані свідки, що давали свідчення на попередньому слідстві. Один із них сказав, що священник заявляв, що «раніше жилося краще, усе було, свобода слова, а тепер ходи між могилками та озирайся, а то заарештують...» Інший свідок на суді пояснив: «Восени 1937 року в розмові з Мощанським про нову конституцію він мені сказав: «Що ви до мене так ставитеся вороже, хіба релігія це ганьба?». 23 грудня 1937 року, як записав секретар суду, що вів стенограму засідання, свідок показав, що «священник... говорив, що Бог є і що, коли академік Павлов помирав, він говорив, щоб у Ленінграді не закривали жодної церкви, оскільки Павлов сам вірив у Бога». Останнім давав свідчення священник-обновленець; він сказав, що Мощанський налаштований антирадянськи, він нападав на обновленців, називав їх антихристами, говорив, що вони зрадили віру. Отець Володимир, вислухавши всі звинувачення, висунуті проти нього, заперечив, що якщо коли що й говорив, то не з метою агітації. На цьому судове засідання закінчилося; судді пішли, щоб винести вирок — сім років ув’язнення з подальшим ураженням у виборчих правах на три роки.

Отець Володимир подав скаргу, просячи переглянути несправедливий вирок. На час, поки суд розглядав скаргу, о. Володимира повернули до Вишньоволоцької тюрми. Усі камери тут були переповнені, ув’язненим майже цілодобово доводилося стояти і навіть на підлозі не було місця прилягти. Коли наглядач відчиняв двері, то люди мимоволі вивалювалися в коридор. Отець Володимир у тюрмі суворо постив і майже всі передачі, які передавала йому Олександра Іванівна, роздавав співкамерникам. В ув’язненні протоієрею Володимиру виповнилося сімдесят два роки. Стан його здоров’я ставав усе гіршим, а тюремна адміністрація зволікала вживати будь-яких заходів, так що зрештою ув’язнені в камері обурилися, стали стукати в залізні двері й кричати: «За що ви мучите старого священника? У чому він винен? Ми теж віримо в Бога».

16 серпня 1938 року Спеціальна Колегія Верховного суду, розглянувши справу, постановила, що вирок підлягає скасуванню «на тій підставі, що такий важливий документ, як протокол судового засідання, головуючим не підписаний», свідчення одного зі свідків записані плутано, вказано, що не Мощанський вів антирадянські розмови, а цей свідок. На цій підставі вирок суду підлягає скасуванню, а справа — передачі до того ж суду зі стадії судового слідства . Адміністрація тюрми не поліпшила становище священника, залишивши його в загальній камері. Не витримавши важких умов ув’язнення, протоієрей Володимир Мощанський помер 7 вересня 1938 року. 15 вересня копії ухвали Спецколегії Верховного суду були переслані начальнику Вишньоволоцької тюрми для передачі однієї з них священнику, але вручити копію було вже неможливо.

Ув’язнені самі зробили труну. Отця Володимира одягли в чисту білизну, яку він зберігав у тюрмі на випадок смерті. Труну поставили на віз і повезли на П’ятницьке кладовище повз дім священника. Олександра Іванівна не знала, що о. Володимир помер, і ще кілька днів носила в тюрму передачі. Після смерті о. Володимира його образ почав з’являтися начальнику господарської частини тюрми. Куди б він не йшов, щоб не робив, перед його зором стояв старий священник. 

Це тривало і вночі, так що він зовсім втратив сон. І ось на світанку дев’ятого дня з моменту кончини о. Володимира, ледь розсіялися сутінки, він пішов вулицею в бік кладовища. Він не знав адреси його близьких, але мимоволі, за навіюванням Божим, зупинився перед будинком священника і постукав у вікно. Олександра Іванівна відчинила кватирку і запитала, що йому потрібно. «Вийдіть, одягніться, ваш дідусь помер, я покажу вам могилку». Олександра Іванівна вийшла, і він відвів її на кладовище і показав могилу о. Володимира, де ще за життя він служив панахиди. Згодом на цьому місці було поставлено хрест і поховано сина та доньку священника — Володимира й Ольгу.