Віталій

Преподобний Віталій, чернець монастиря преподобного Серида, прийшов до Олександрії за часів святителя Іоана Милостивого (пам’ять 12 листопада), Патріарха Олександрійського (609–620). Святий, досягнувши старості (йому було 60 років), насмілився взяти на себе незвичайний подвиг: він записав до свого поминальника всіх блудниць Олександрії і почав ревно молитися за них. Преподобний працював з ранку до вечора і заробляв щодня 12 мідних монет. Увечері святий купував собі один біб, який з’їдав не раніше заходу сонця. Решту грошей він віддавав одній із блудниць, до якої приходив на ніч і говорив: «Благаю тебе, за ці гроші збережи себе в чистоті цієї ночі, не гріши ні з ким». Потім преподобний замикався з блудницею в її кімнаті, і поки вона спала, старець усю ніч молився, читаючи псалми, а вранці тихо йшов від неї. Так він робив щодня, відвідуючи по черзі всіх блудниць, причому брав з них клятву, що вони збережуть у таємниці мету його відвідувань.

Жителі Олександрії, не знаючи правди, обурювалися поведінкою ченця, всіляко ображали його, а він покірно терпів усі насмішки і лише просив не засуджувати інших. Святі молитви преподобного Віталія врятували багатьох полеглих жінок. Одні з них пішли в монастирі, інші вийшли заміж, треті почали чесно працювати. Але розповісти про причину свого виправлення і тим зняти звинувачення з преподобного Віталія вони боялися — їх пов’язувала клятва, взята святим. Коли одна з жінок порушила її і почала виправдовувати ченця, вона впала в біснування. Олександрійці після цього не сумнівалися в гріховності преподобного. Деякі клірики, спокушені поведінкою ченця, донесли на нього святому патріарху Іоану Милостивому. Але він не повірив донощикам і сказав: «Припиніть засуджувати, особливо ченців. Хіба не знаєте, що сталося на Першому Нікейському Соборі? Деякі з єпископів і кліриків принесли один на одного письмові доноси блаженної пам’яті царю Костянтину Великому. Він наказав принести запалену свічку і, навіть не прочитавши писань, спалив їх і сказав: "Якби я власними очима побачив єпископа, чи священника, чи ченця, що грішить, то вкрив би такого своїм одягом, щоб ніхто не бачив його гріха"». Так мудрий святитель присоромив наклепників.

Преподобний Віталій продовжував свій важкий подвиг: постаючи перед людьми грішником і блудником, він приводив заблудлих до покаяння. Одного разу, виходячи з блудилища, преподобний зустрів юнака, що йшов туди, — блудника, який з лайкою вдарив його по щоці і закричав, що чернець ганьбить ім’я Христа. Преподобний відповів йому: «Повір мені, що за мене, смиренного, і ти отримаєш такий удар по щоці, що вся Олександрія збіжиться на твій крик».

Через деякий час преподобний Віталій оселився в невеликій келії і в ній уночі спочив. Тієї ж години перед юнаком, який вдарив старця, з’явився страшний біс, ударив його по щоці і закричав: «Ось тобі удар від ченця Віталія». Юнак почав біснуватися. Він у нестямі качався по землі, рвав на собі одяг і кричав так голосно, що зібрав безліч народу. Коли через кілька годин юнак прийшов до тями, то побіг до келії преподобного, взиваючи: «Помилуй мене, рабе Божий, що я згрішив проти тебе». Біля дверей келії він остаточно опам’ятався і розповів присутнім про свою зустріч із преподобним Віталієм. Потім юнак постукав у двері келії, але не отримав відповіді. Коли двері зламали, то побачили, що преподобний преставився до Бога, стоячи навколішки перед іконою. У руках у нього був сувій зі словами: «Мужі олександрійські, не засуджуйте передчасно, доки не прийде Господь, Праведний Суддя».

У цей час прийшла біснувата жінка, покарана преподобним за порушення таємниці його подвигу. Доторкнувшись до тіла святого, вона зцілилася і розповіла народу про все, що сталося з нею. Коли про смерть преподобного Віталія дізналися врятовані ним жінки, вони зібралися і розповіли про чесноти та милість святого. Святитель Іоан Милостивий радів, що не повірив наклепникам і не засудив праведника. Потім, при великому зібранні покаяних жінок, навернених преподобним Віталієм, святий патріарх урочисто проніс його останки через усе місто і віддав їх чесному похованню. З того часу багато олександрійців дали собі зарік нікого не засуджувати.