Ярополк

Святий благовірний князь Ярополк, у святому хрещенні Петро, був сином великого князя Київського Ізяслава Ярославича, онуком Ярослава Мудрого (Ярослав Мудрий був великим князем з 1019 по 1054 рр.), правнуком святого Володимира. Час народження князя Ярополка невідомий, але, судячи з того, що вже у 1071 р. князь бере участь у битві, слід гадати, що народився він не пізніше 50-х рр. XI століття. Вважають, що він був третім сином князя Ізяслава. Матір святого князя звали Гертрудою. Вона була польською княжною, сестрою короля Казимира.

У тяжкі часи жив благовірний князь Ярополк, у роки усобиць між братами-князями, дітьми Ярослава Мудрого, а також між ними та їхніми молодшими родичами. Під час цих усобиць великий князь Ізяслав двічі був змушений залишати Київ і поневірятися чужими землями з усією своєю сім'єю. Благовірний князь Ярополк ділив із батьком його горе та нещастя.

Після Ярослава залишилося п'ять синів: Ізяслав, Святослав, Всеволод, В'ячеслав та Ігор. Святий Ярополк був сином старшого з них — Ізяслава Ярославича (що народився 1024 р.). Три старші Ярославичі померли великими князями Київськими (див. нижче), В'ячеслав Смоленський (помер у 1057 р.) та Ігор (спочатку Володимир-Волинський, потім Смоленський; † 1060 р.) — не дочекавшись черги побувати на великокняжому столі. Ще раніше за смерть Ярослава помер св. Володимир Ярославич († 1052 р.; пам'ять його 4/17 листопада), залишивши сина Ростислава, князя Тмутараканського (отруєний у 1065 р.). У благовірного князя Ярополка було два рідні брати: Мстислав († 1068 р.) та Святополк (помер великим князем у 1113 р.). З двоюрідних братів його згадуватимуться: Володимир Всеволодович Мономах, знаменитий князь (нар. у 1053 р., був великим князем з 1114 по 1125 рр., або з 1113 по 1126 рр.), Борис В'ячеславич, князь Тмутараканський, який поліг у битві в 1078 р., Олег Святославич, князь Чернігівський († 1115 р.), Давид Ігорович, князь Володимир-Волинський (після св. Ярополка, † 1112 р.). Будуть згадані двоюрідні племінники св. князя Ярополка, діти Ростислава Володимировича: Рюрик, князь Перемишльський († 1092 р.), Володар (також після нього князь Перемишльський) та Василько, князь Теребовлянський († 1124 р.). Далі за спорідненістю стояв удільний князь Полоцький Всеслав Брячиславич, онук Ізяслава, сина св. Володимира (у 1066 р. він був схоплений Ізяславом і ув’язнений у Києві, † 1101 р.) та син його Гліб, одружений із дочкою князя Ярополка († 1118 р.).

За життя св. Ярополка на Київському столі змінилося чимало князів: його батько, Ізяслав Ярославич, уперше — з 1054 по 1068 рр., Всеслав Брячиславич — з 1068 по 1069 рр., Ізяслав Ярославич удруге — з 1069 по 1073 рр., Святослав Ярославич — з 1073 по 1076 рр., Всеволод Ярославич — уперше з 1075 по 1076 рр. (шість місяців), Ізяслав Ярославич утретє — з 1076 по 1078 рр., Всеволод Ярославич удруге — з 1078 по 1093 рр.

Уперше Ізяслав був вигнаний із Києва 15 вересня 1068 року після поразки від половців обуреним народом, який проголосив своїм князем Всеслава Полоцького, що сидів тоді в київській в'язниці. Ізяслав утік до Польщі, залишивши своє майно на пограбування киянам, а через сім місяців (навесні 1069 року) за допомогою поляків він знову посів Київ. Як покарання за образу Ізяслав вигнав Всеслава з Полоцька і посадив туди свого сина Мстислава, а коли Мстислав помер — іншого сина, Святополка. Але хоробрий і підприємливий Всеслав невдовзі набрав велике і сильне військо, пограбував Новгород і, звісно, вигнав Святополка Ізяславича з Полоцька. Проти Всеслава за наказом батька пішов із військом благовірний князь Ярополк. Вони зустрілися біля Голотичська, і Ярополк розбив Всеслава (у 1071 р.). Проте переможений Всеслав утримався на Полоцькому столі й примирився з великим князем.

Незабаром виникла ворожнеча між братами Ярославичами. Великий князь тепер сам вів війну з Полоцьким князем — брати йому не допомагали; сам він укладав із ним і мир. Але це видалося підозрілим. Брати почали думати, що Ізяслав домовляється зі Всеславом «на лихо» їм, і тому повстали проти нього: Святослав Чернігівський та Всеволод Переяславський пішли на великого князя війною. Ізяслав мусив удруге тікати з Києва в березні 1073 року, залишивши великокняжий престол Святославу.

З майном і сім'єю Ізяслав виїхав знову до Польщі. Його вигнання цього разу тривало понад три роки.

Смуток і горе вигнання розділяв із батьком і вірний його син Ярополк. У польського короля Болеслава Сміливого (Болеслав II Сміливий, син Казимира I, правив Польщею з 1058 по 1082 рр.) Ізяслав просив допомоги проти братів-кривдників. Але польський король воював тоді з Чехією і не міг надати йому допомоги. Мало того, король зі своїми вельможами захопив частину маєтку Ізяслава і вказав йому шлях.

Тоді вигнанець поїхав просити допомоги в німецького імператора Генріха IV (був імператором з 1050 по 1106 рр.) і приніс йому багаті дари. Імператор не відмовився бути його захисником і навіть послав до Києва свого чиновника, вимагаючи під загрозою війни, щоб руські князі повернули Ізяславу законну владу. Але й імператор не зміг надати князю-вигнанцю жодної істотної підтримки, обмежившись лише порожніми погрозами Святославу.

Ймовірно, одночасно зі зверненням до імператора, а можливо, і невдовзі після того, не дочекавшись імператорської допомоги, Ізяслав звертався до Папи Римського, знаменитого Григорія (Григорій VII Гільдебрандт, був Римським папою з 1073 по 1085 рр.), і посилав до нього одного зі своїх синів. Син Ізяслава молився у святих місцях Рима. Прихильно прийнятий папою, руський князь просив його допомоги і, якщо вірити словам папського послання, смиренно благав, щоб папа владою святого Петра утвердив його на княжінні, нібито навіть склав присягу бути вірним Римському престолу, тобто визнав і мирську, і духовну владу папи над Руссю (навряд чи можна рішуче заперечувати цю сумну подію — звернення руського великого князя до Римського папи і готовність визнати владу останнього над державою і навіть над Церквою Руською. Але вона кидає тінь на великого кн. Ізяслава, а не на його сина, який був лише послом від свого батька і робив те, що йому було доручено. До того ж невідомо, хто з двох синів Ізяслава був у римського первосвященика — Ярополк чи Святополк (Мстислав Ізяславич помер раніше). Зрештою, з цього звернення до папи нічого не вийшло для поширення його влади над Руссю: Русь залишилася православною і зовсім незалежною від Рима).

Понад те, князь скаржився папі на хижацтво польського короля, що сповідував римську віру, і шанобливо просив, щоб папа своєю духовною владою спонукав короля Болеслава повернути Ізяславу пограбовані в нього скарби. Папа виконав останнє прохання і в своєму посланні до короля заклинав його ім'ям Божим повернути руському князю викрадене майно.

Але втручання папи в руські справи не принесло вигнаному князю користі, хоча польський король і вирішив допомагати йому. Понад рік Ізяслав мусив залишатися за кордонами рідної землі і повернув собі Київський стіл у силу договору з братом.

На самомуприкінці 1075 року помер у Києві Святослав, залишивши велике княжіння своєму братові Всеволоду, який вступив на Київський стіл 1 січня 1076 р. Але Всеволод невдовзі примирився зі своїм старшим братом Ізяславом, який, утім, ішов тоді на Русь із поляками, і добровільно поступився йому великокняжим престолом. Ізяслав утретє сів у Києві 15 липня 1076 року.

Незабаром благовірний князь Ярополк отримав від свого батька в управління місто Вишгород. Але недовго втішався благовірний князь Ярополк, недовго він мирно правив Вишгородом. У 1078 році він знову мусив взяти участь у сумних подіях того часу: між князями сталися нові чвари, почалася міжусобна війна. Син покійного Святослава Ярославича Олег разом із Борисом, сином В'ячеслава Ярославича, найняли половців (половці — кочовий народ татарського походження і мови, з’явилися в південноруському степу в 1055 р.). Увійшовши з ними в межі Чернігівського князівства, вони розбили свого дядька Всеволода (25 серпня) і вигнали його з Чернігова. Всеволод поїхав до Києва, до великого князя Ізяслава, і розповів йому про своє нещастя. Ізяслав утішив брата, обіцяв йому допомогу і сказав, між іншим: «Я покладу за тебе голову».

Негайно зібрав Ізяслав військо і виступив на племінників із благовірним князем Ярополком; Всеволод пішов зі своїм сином Володимиром Мономахом. 3 жовтня відбулася жорстока січа на Нежатиній Ниві. У ній поліг Борис В'ячеславич, який хвалився перед битвою, що одним своїм військом розіб'є ворогів, потім був убитий і великий князь Ізяслав. Він стояв із пішими полками, як раптом наїхав ворожий вершник і вдарив його списом у плече. Рана була смертельна, і великий князь тут-таки спочив. Битва тривала, і переможений Олег ледве втік до Тмутаракані. Тіло вбитого князя везли спочатку човном, а потім саньми. Благовірний князь Ярополк ішов за ним аж до самого Києва і разом із своєю дружиною гірко оплакував раптову кончину батька. «Отче, отче мій, — говорив він, — не без печалі ти пожив на цьому світі; багато напастей прийняв від людей і від своєї братії. І ось загинув ти не від брата, а за брата поклав голову!»

Останки князя Ізяслава поклали в мармурову гробницю і з честю поховали в одному з храмів Києва.

Після смерті Ізяслава великокняжий стіл посів Всеволод Ярославич. Добрий князь поспішив нагородити племінника за його вірну службу: він дав Ярополку в тому ж 1078 році Володимир-Волинське князівство, приєднавши до нього й Турів.

Понад п'ять років благовірний князь мирно правив своїм князівством. Мир порушили прийняті та облагодіяні Ярополком князі-ізгої Ростиславичі. Його сини, двоюрідні брати Ростислава Володимировича — Володар, Рюрик і Василько, які не мали жодної волості, не знали навіть, де схилити голову, і знайшли притулок у доброго князя Ярополка у Володимирі-Волинському. Але Володар невдовзі втік від нього шукати щастя в чужій землі, а Рюрик і Василько відплатили своєму доброму дядькові чорною невдячністю.

У 1084 році благовірний князь Ярополк вирушив на Великдень до Києва, щоб провести світле свято у свого дядька, великого князя. Відсутністю Ярополка й скористалися Ростиславичі. Вони втекли з Володимира, зібрали дружини і, коли Ярополк повернувся, вигнали його. Права вигнаного князя відновив великий князь Всеволод. Він послав Мономаха, який прогнав Ростиславичів і посадив Ярополка на Володимир-Волинський стіл. Але боротьба з Ростиславичами ще не закінчилася. Принаймні Володимир Мономах не раз ходив із військом на Волинь і уклав тісний дружній союз із Ярополком.

На жаль, дружба ця була невдовзі знову порушена через князів-ізгоїв. Спонукуваний постійними вимогами безземельних і неспокійних князів, особливо Давида Ігоровича, який грабував купецькі каравани, що йшли до Києва з Константинополя, і тим перепиняв торгівлю Русі з Візантією, та двох Ростиславичів, великий князь, бажаючи їх умиротворити, роздав їм міста в західній частині Волинського князівства: Давиду — Дорогобуж, а Ростиславичам — Перемишль і Теребовль. Але оскільки міста ці з давніх-давен входили до складу Володимир-Волинського князівства і становили з ним одне ціле, то Ярополк Ізяславич був ображений захопленням своїх земель. Під впливом цієї образи, та до того ж спонукуваний злими порадниками, Ярополк почав готуватися в похід на великого князя. Але Всеволод випередив його. Він послав проти Ярополка свої війська під начальством Володимира Мономаха, і волинський князь утік до Польщі, залишивши свою матір, дружину Ірину і дружину в Луцьку. Мономах захопив їх у полон і відвів до Києва, забрав його майно, а стіл Володимир-Волинський віддав Давиду Ігоровичу. Це сталося 1085 року.

Наступного року Ярополк повернувся з вигнання, уклав мир із Мономахом і знову, завдяки його дружбі, почав княжити на Волині. Але недовго, всього кілька днів, довелося йому управляти князівством: невдовзі благовірний князь Ярополк був зрадницьки вбитий.

У якихось справах, можливо, у поході, він вирушив до Звенигорода, одного з Галицьких міст. Коли дорогою князь спокійно лежав на санях, якийсь нерядець (слуга), що їхав поруч верхи і, ймовірно, перебував у дружині Ярополка, раптом наблизився до нього і встромив шаблю в бік. Ярополк схопився, витяг із себе закривавлену зброю і, голосно вигукнувши: «Ох! Цей ворог погубив мене!», випустив дух.

Кончина благовірного князя сталася 22 листопада 1086 року. Нерядець вчинив убивство князя, каже літописець, за намовленням диявола і злих людей — яких саме, не вказують. Але судячи з того, що вбивця втік до Рюрика Ростиславича в Перемишль і що згодом Ростиславичів звинувачували прямо в цьому вбивстві, можна припускати, що нерядець був підісланий ними.

Княжі отроки взяли тіло благовірного князя-мученика і повезли спочатку до Володимира-Волинського, а звідти до Києва, щоб поховати його там. 5 грудня чесні останки блаженного князя прибули до Києва. Великий князь Всеволод із двома своїми синами, митрополит Іоанн із собором духовенства, бояри і весь народ від малого до великого вийшли зустріти тіло благовірного князя Ярополка. Плакали кияни над безчасно померлим князем. Із урочистим співом псалмів і молитовних піснеспівів проводили його до монастиря святого Димитрія і, приготувавши до погребіння, з честю поклали в мармуровій домовині, у кам'яній церкві святого апостола Петра, яку сам благовірний князь почав будувати.

За свідченням сучасника-літописця, князь Ярополк у своєму житті явив зразок істинно християнського благочестя.

«Блаженний князь Ярополк, — пише давній літописець, — був лагідний, смиренний, братолюбний і нищелюбний; давав десятину церкві Святої Богородиці щороку від усього свого майна: від усіх своїх стад і від хліба». Особливо старанно шанував князь святого апостола Петра, ім'я якого носив. У давньому рукописі, що належав матері святого Ярополка, княгині Гертруді, святий князь зображений таким, що молиться з піднятими руками перед святим апостолом Петром. Імені первоверховного апостола він присвячує храм у монастирі свого батька, як згадано вище.

Благовірний князь був старанним жертводавцем. У Києво-Печерський монастир він пожертвував, — оповідає літописець, — «усе своє майно: Небольську волость, Деревську та Луцьку і (землі) навколо Києва». Це означає або те, що князь віддав монастиреві всі свої приватні нерухомі маєтки, або те, що він дав найбільш облаштовані з боку господарства землі. Лише цього вкладу було достатньо, щоб монастир Печерський став багатим.

Багато бід прийняв благовірний князь: без вини був вигнаний своєю братією, ображений, пограбований, нарешті, прийняв і гірку смерть, за що й сподобився упокоєння у вічному житті. Постійна молитва князя була такою: «Господи Боже мій, Ісусе Христе! Прийми молитву мою і дай мені смерть таку саму, яку Ти дав моїм братам — Борису і Глібу, від чужих рук, щоб омити мені всі гріхи своєю кров'ю, позбутися марнотного світу і ворожих тенет».

І Господь почув молитву блаженного князя: дарував йому благодатну кончину мученика і сподобив тих невимовних благ, яких око не бачило, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило, що приготував Бог тим, хто любить Його (1Кор. 2,9).

Благовірний князь залишив після себе сім'ю, принаймні двох синів, згаданих у літописах, — Ярослава і В'ячеслава, і одну не відому на ім'я дочку, яка була одружена з Полоцько-Мінським князем Глібом Всеславичем.

Святкування пам'яті святого благовірного князя Ярополка Ізяславича звершується місцево в Почаївській Лаврі. Коли воно почалося, точно невідомо, але вперше ім'я князя Ярополка в числі святих зустрічається наприкінці XVI або на початку XVII ст.