Ілля

Священномученик Ілля народився 19 липня 1869 року в селі Єремшинський Завод Темниковського повіту Тамбовської губернії в сім’ї диякона Михайла Громогласова. Сім’я була небагатою; батько мав будинок, сарай, хлів, коня, корову і трохи церковної землі, проте синові він дав добру освіту. Початкову освіту він здобув у Шацькому духовному училищі, звідки в 1883 році перейшов до Тамбовської духовної семінарії. 

У 1893 році Ілля Михайлович закінчив Московську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я і був залишений при ній професорським стипендіатом. Через рік рада Московської духовної академії обрала Іллю Михайловича виконувачем обов’язків доцента на кафедрі історії російського розколу. У 1900 році його було призначено на посаду лектора англійської мови. 

У 1902 році Ілля Михайлович повінчався з Лідією Миколаївною Дуловою, дочкою князя Миколи Федоровича Дулова та його дружини Олександри Юріївни, уродженої Зограф. У 1908 році він представив до захисту дисертацію під назвою «Визначення шлюбу в Кормчій», за яку йому було присвоєно ступінь магістра богослов’я та премію митрополита Макарія. У 1909 році Іллю Михайловича було обрано членом-кореспондентом Імператорського Московського археологічного товариства. У 1910 році його призначили екстраординарним професором Московської духовної академії на кафедрі історії російського розколу і того ж року було звільнено згідно з його проханням із посади лектора англійської мови. 

Через рік Ілля Михайлович звільнився з Московської духовної академії і став інспектором класів Маріїнського жіночого училища дамського піклування про бідних у Москві, водночас викладаючи російську літературу та всесвітню історію в Московській жіночій гімназії, якою завідувала його дружина Лідія Миколаївна Громогласова. Але Іллі Михайловичу хотілося викладати у вищому навчальному закладі, і в 1914 році він склав іспит на юридичному факультеті Московського університету та був удостоєний диплома першого ступеня. Через два роки він склав іспити з церковного та державного права і здобув наукове звання магістранта церковного права [1]. 23 квітня 1917 року за клопотанням Ради Московської духовної академії ухвалою Святішого Синоду Іллю Михайловича було відновлено у званні професора академії на кафедрі церковного права. Водночас він залишався професором Московського університету і викладачем школи другого ступеня. Його перу належить безліч наукових праць, більша частина яких присвячена історії розколу, як-от: «Про сутність і причини російського розколу», «Російський розкол і вселенське православ’я» та інші. 25 травня 1917 року Святіший Синод включив Іллю Михайловича Громогласова до списку запрошених до складу Передсоборної Ради. Як член Передсоборної Ради він був затверджений Святішим Синодом членом Помісного Собору і став його діяльним учасником. 

У грудні 1917 року Собор обрав Іллю Михайловича до Вищої Церковної Ради, членом якої він був упродовж кількох років. Коли святий Патріарх Тихон опублікував послання, в якому відлучалися від Церкви ті, що чинили безчинства, Ілля Михайлович на Соборі сказав: «Єдина наша надія не в тому, що матимемо земного царя чи президента — як завгодно назвіть його, а в тому, щоб був Небесний Цар — Христос: у Ньому одному слід шукати спасіння. Разом із вами я благоговійно схиляюся перед мужнім і суворим словом Патріарха, яке давно час було сказати. Не приховаю, що в мене був момент недоумения, викликаного тим, що патріарше послання з’явилося напередодні відновлення соборних засідань, ніби Патріарх бажає відмежуватися від Собору, від всецерковного представництва. Але, вдумуючись глибше в цю обставину, я схильний бачити пояснення його в тому, що Святішому Патріарху завгодно було особисто на себе прийняти всі наслідки, які можуть статися у зв’язку з його посланням. Унаслідок цього ще більше зростає й збільшується почуття благоговійної вдячності за піднятий ним подвиг. Проте не слід нам забувати, що за свідомістю видатних вождів християнської думки навіть Небесний Цар — Бог — не може спасти нас без нас, тобто якщо ми самі не беремо участі у здійсненні нашого спасіння. І ми помилилися б, якби думали, що посланням Патріарха справу закінчено і нам немає чого більше робити. Я вважаю, що ми повинні належним чином визначити своє ставлення до подій, що переживаємо. Міра безумства і беззаконня сповнена, і було б нерозумно відмовлятися від застосування найсильнішого засобу, який має Церква.

 У Церкви немає іншої, сильнішої зброї, ніж відлучення. Це — справа велика, але й остання, що є у Церкви, крім надії на безмежну милість Божу, і горе нам, якщо слово відлучення зависне в повітрі, не наповнене реальним змістом. І ось, слідом за тим, як прозвучало слово Патріарха, черга за нами як представниками Церкви, які повинні подбати, щоб слово відлучення не залишилося спрямованим у простір, за невідомою адресою. Потрібно визначити твердо і ясно, хто саме ті вороги Христа і Церкви, проти яких піднято цю грізну зброю, і — що найголовніше, заради чого я і сходив на кафедру, — потрібно, щоб відлучення було реальним, дійсним відчуженням, відділенням тих, хто всією душею відданий Церкві, від її ворогів і гонителів. Настав момент нашого самовизначення; кожен повинен перед обличчям своєї совісті й Церкви вирішити сам за себе, сказати, хто він — християнин чи ні, чи залишився він вірний Церкві, чи зрадив Христа, чи вірний він прапору Церкви, чи кинув його, топче ногами і йде за тими, хто зневажає наші святині» . 

На початку 1922 року Ілля Михайлович залишив світську службу, прийнявши тверде рішення стати священнослужителем, — вчинок, для якого в умовах гонінь була потрібна величезна мужність. 18 лютого 1922 року Святіший Патріарх Тихон висвятив його в сан диякона до храму святого мученика Антипи в Москві, а через два дні — в сан священика до тієї ж церкви. 

22 березня о. Іллю було заарештовано і ув’язнено у внутрішню в’язницю ДПУ, де він перебував до 14 серпня, коли його перевели до Бутирської в’язниці. На процесі у справі вилучення церковних цінностей, що проходив у Москві в листопаді-грудні 1922 року, його засудили до півтора року ув’язнення, яке згодом було замінено роком заслання. 

Однак влада, незважаючи на зміну вироку, утримувала священика в Бутирській в’язниці. 2 березня 1923 року його перевели до Сокольницького виправного дому, а 8 березня — знову у внутрішню в’язницю ДПУ. 

Після повернення, 1 серпня 1923 року, його тимчасово призначили настоятелем Воскресенської церкви в Кадашах, а 30 вересня загальні збори парафіян одноголосно обрали його настоятелем [4]. 8 березня 1924 року ДПУ провело в квартирі священика обшук, після якого його відвезли на допит і заарештували. Під час слідства з’ясувалося, що о. Ілля хворий на пику голови й обличчя, і ДПУ, відклавши допит, помістило його в інфекційний барак Бутирської в’язниці. Дізнавшись, що о. Ілля захворів, його дружина, Лідія Миколаївна, почала наполегливо клопотати про його звільнення. 24 березня о. Іллю було звільнено з в’язниці, але слідство тривало, і 19 травня Колегія ОДПУ засудила його до трьох років заслання на Урал . 

28 червня о. Іллю викликали до міліції, де йому було запропоновано у триденний термін залишити Москву і прямувати до місця заслання — в Єкатеринбург. Знаючи, що він зовсім ні в чому перед владою не винен, о. Ілля не втрачав надії, що йому вдасться залишитися в Москві і, продовжуючи церковне служіння, закінчити свої наукові праці. Священик домігся прийому у прокурора Верховного Суду Красікова; у той час у кабінеті Красікова перебував його помічник Катанян, їм о. Ілля і виклав суть справи. Його звинувачують у тому, що він був присутній на зборах у католички Абрикосової (де нібито обговорювалося питання про створення єдиного антисоціалістичного фронту), у яких о. Ілля брав участь як представник православного духовенства. Тим часом у самій справі його жодного разу не допитували, і ось тепер ДПУ вимагає, щоб він у триденний термін залишив Москву.

 У відповідь Красіков і Катанян обіцяли, що відстрочку священику буде надано і вони надішлють телефонограму до ОДПУ. Отець Ілля повідомив про це представників ОДПУ, але ті йому заявили, що ніякої телефонограми не отримували, і знову зажадали негайно залишити Москву. Отець Ілля, сподіваючись на обіцянку Красікова, нікуди не поїхав. Через день його викликали до ДПУ і повідомили, що відстрочку йому надано і коли він знадобиться, його знову викличуть. 

7 квітня 1925 року помер Патріарх Тихон. 

Протоієрей Ілля, як той, хто знав його, сказав слово про спочилого святителя: «Ми віримо і знаємо, що він, як непостидний діяч Церкви, стоятиме перед престолом Всевишнього і клопотатиме зітханнями невимовними за Церкву Руську, ангелом якої він був серед нас. І ми віримо, що Господь змилується над Руською Православною Церквою за молитвами Святішого отця нашого Патріарха Тихона...» . 

Минуло близько місяця після смерті Патріарха, і о. Іллю знову заарештували: до нього було застосовано той самий вирок — три роки заслання, але починаючи вже з 19 травня 1925 року. Заслали його далеко на північ, у село Сургут Тобольського округу. 

2 грудня Трійка НКВС засудила священика до розстрілу. Через день, 4 грудня 1937 року, протоієрей Ілля Громогласов був розстріляний.