Іоанн

Одним із найбільш шанованих сибірських святих є святитель Іоанн (Максимович), який посідав Тобольську кафедру всього чотири роки, з 1711 по 1715, проте встиг зробити дуже багато для прославлення Імені Божого. Не випадково святкування Собору Сибірських святих припадає на день його блаженної пам’яті.

Про дитинство святителя збереглося мало свідчень. Відомо, що народився він у грудні 1651 року в Ніжині в сім’ї благочестивих жителів відомого дворянського малоросійського роду. В історії Росії Максимовичі залишили помітний слід ревним служінням на благо Вітчизни і государя. Але не тільки на службі земному цареві прославилися вони. У святительському сані до лику святих Руської Православної Церкви зарахований Іоанн, митрополит Тобольський і всієї Сибіру. Єпископ Шанхайський і Сан-Франциський Іоанн, який отримав ім’я на честь свого славетного предка, також предстояв престолу Божому.

Батьки Іоанна були людьми небідними і щедро жертвували свої кошти на зведення та прикрашання храмів. Своєму синові вони намагалися дати найкращу на той час освіту. Вдома він виховувався в дусі благочестя, послуху і любові до Слова Божого, тому, продовжуючи освіту в Київській колегії (яка пізніше стала академією), Іоанн виділявся серед усіх своїми здібностями, причому настільки, що після закінчення колегії був залишений у ній на посаді викладача.

Домашнє виховання, навчання в колегії, постійне спілкування з ченцями живили його душу прагненням служити Богу в ангельському чині інока, і в 1676 році в Києво-Печерській Лаврі він був пострижений з іменем Іоанн. Подальше рукоположення молодого, блискуче освіченого постриженика в ієродиякони, а потім в ієромонахи відбулося дуже швидко. Недовго подвизався він у Лаврі, інші шляхи готував йому Господь.

У 70-ті роки XVII століття Росія воювала з Туреччиною, і до 1677 року полум’я війни вирувало на території Малоросії. Успіх супроводжував турецькі війська, що захопили частину південних земель, велике на ті часи місто Чигирин. Опинившись перед небезпекою нападу турецьких полчищ на Київ, гетьман зважився направити посольство до царя Феодора Олексійовича з проханням про допомогу. У складі посольства був молодий ієромонах Іоанн (настільки великим був у Лаврі авторитет двадцятип’ятирічного ієромонаха!). Окрім прохань про військову допомогу, лаврські ченці просили, у разі нападу турків на Київ, дати їм можливість укритися в іншому монастирі. Цар і військо послав, і Брянський Свенський Успенський монастир надав, звелівши отцеві Іоанну бути в ньому архімандритом.

Документальні свідчення про життя архімандрита Іоанна з’являються лише разом із покладенням на нього настоятельства Єлецьким монастирем, який передав йому святитель Феодосій Углицький, що передчував свою близьку кончину.

Після успіння святителя Феодосія в архієрейських покоях зібралася Рада з числа уповноважених Київського митрополита, малоросійського гетьмана, війська і міщанства для вибору наступника спочилому, і одноголосно був обраний архімандрит Іоанн (Максимович). Хіротонія Іоанна на єпископа Чернігівського була звершена в Москві 10 січня 1697 року.

Управління єпархією відкрило перед владикою Іоанном нові можливості. Сам вчений-богослов і плідний письменник (ним написано близько дванадцяти книг), він був покровителем просвітництва у своїй єпархії. Ним була заснована в Чернігові слов’яно-латинська школа, що давала освіту дітям не тільки духовенства, а й дворян, міщан і козаків. Його ж владою у всіх церквах Чернігівської єпархії були заведені синодики для запису в них імен благодійників.

Нести на своїх плечах ношу архіпастирських трудів допомагало Іоанну молитовне заступництво його попередника, святого Феодосія Углицького. Відомий випадок зцілення владики Іоанна молитвами спочилого святителя.

Архієпископ Іоанн був тяжко хворий і в молитвах закликав на допомогу святого Феодосія, будучи впевненим, що той догодив Богу своїм праведним життям. Святий Феодосій з’явився побратимові й сказав йому: «Не скорби, брате. Господь почув молитви твої, і ти будеш здоровий. Вставай з одра і готуйся служити Божественну літургію. Це тобі знамення». Отямившись після видіння, святитель послав сказати наміснику, що буде наступного дня служити. Знаючи його стан, ці слова визнали маренням хворого. Яким же було здивування всіх, коли наступного дня архієпископ, уже здоровий, звершував літургію. Після цього чуда Іоанн наказав відкрити печеру, де спочивали бренні останки святого Феодосія, повісив там великий його портрет, до якого сам же склав і напис («похвалу») у віршах. З того моменту від мощів святителя Феодосія стали подаватися зцілення всім, хто з вірою притікав до них, а ім’я святого, глибоко шанованого чернігівською паствою за його праведне життя, близькість до престолу Божого, назавжди переплелося з іменем святителя Іоанна, блаженнішого його друга. З великим сумом тому чернігівська паства переживала звістку про те, що їхній улюблений святитель Іоанн призначається митрополитом Тобольським і всієї Сибіру.

Існує переказ, що це призначення відбулося не без участі відомого князя Меншикова, зачепленого незалежною поведінкою святителя під час освячення церкви в одному з княжих маєтків у Чернігівській єпархії. Меншиков збирався сам призначити день освячення, про що і повідомив владику через надісланого з цією метою управителя. Архієпископ на це зауважив, що призначати — справа його, а не князя, і сам встановив час освячення церкви. Крім того, за своїм постійним звичаєм він відмовився від частування, запропонованого після церковного торжества. Все це образило князя.

Пізніше, коли владиці стало відомо про нове призначення, йому була відкрита доля його «доброзичливця». «Так, далеко мені їхати, — сказав він, — але князь буде ще далі за мене». І справді, Меншиков закінчив життя в далекому засланні в Березові.

11 серпня 1711 року преосвященний Іоанн прибув до нового місця служіння, у столицю Сибірського краю — місто Тобольськ. Саме вступ владики в місто був обставлений з належною урочистістю. Митрополит Іоанн прибув до Тобольська на двох плотах і зупинився навпроти Знаменського монастиря. Наступного дня під дзвін дзвонів він вступив на набережну міста, зустрінутий міським духовенством, світською владою та городянами.

Невдовзі після приїзду владики стали говорити про нього як про великого посника, про те, що в особистому житті він тихий, скромний, співчутливий. Володіючи великою працездатністю, святитель ніколи не був неробою, завжди або читав, або навчав, або розмишляв. Найбільше любив він молитву. Зачинившись у себе в келії, він довго-довго на колінах молився, часто до ранку.

Добро він любив робити таємно і через довірених осіб посилав гроші та різні речі сиротам, у богадільні (при ньому їх у місті було понад двадцять), у домівки бідних. Потихеньку, переодягнений, підходив він до вікон будинків нужденних, стукав, промовляв: «Прийміть в ім’я Ісуса Христа», — і поспішно відходив. Особливо боліло його серце за бідних духовного звання.

Там, де були горе і нужда, з’являвся владика, туди його тягнуло всією душею. Він любив ходити в тюрми, яких багато було в Тобольську, і втішав, навчав, радував гостинцями ув’язнених.

Ця людина глибоко сприйняла євангельське слово: «Коли робиш бенкет — не клич сусідів багатих, які можуть віддати тобі тим самим, а клич слабких, пригнічених, хворих». Так він і чинив завжди, в гості ніколи не їздив: за весь час служіння в Тобольську лише один раз обідав у губернатора, і то на його наполегливе прохання. Проте у святкові дні після літургії він запрошував до себе почесних городян. Частування його завжди було дуже скромним, і справжньою окрасою таких трапез були бесіди святителя, який мав чудовий дар слова. Про проповіді його за богослужінням завжди відгукувалися лише в найвищих ступенях.

Вічний друг просвітництва, митрополит Іоанн гаряче дбав про створену його попередником Тобольську слов’яно-латинську школу і, виписуючи з Києва та Чернігова для школи знаючих наставників, часто вживав свої власні доходи.

Своїм ревним піклуванням про примноження освіченого духовенства в Сибіру він доповнив апостольські прагнення невтомного митрополита Філофея.

Був він не тільки богословом, а й віршотворцем, збагатив духовенство і паству багатьма напутніми творами і тим озброїв православні уми для діяльного і розумного поширення просвітництва. Його перу належить дивовижний за багатством духовного досвіду «Іліотропіон, або Сообрáження людської волі з Божественною волею», виданий у п’яти книгах, «Феатрон повчальний царям, князям і владикам» — про обов’язки влади. Нарешті, вся його благоговійна душа відбилася в творі «Богородице Діво» та в книзі «Богомислення на користь правовірних».

Продовжуючи просвітницьку, місіонерську діяльність у Сибіру, святитель подорожував краєм, відшукував здатних до місіонерства священиків, дбав про відкриття нових храмів.

Так на славу Божу і трудився Іоанн до самої своєї блаженної кончини, здобуваючи все більшу любов своїх духовних дітей, які й за життя владики вважали його прозорливим, молитовником дерзновенним. Його блаженна кончина залишила глибокий слід у свідомості народу, що бачив у ньому угодника Божого.

Заздалегідь відчуваючи близькість смерті, митрополит став до неї готуватися: сповідався і причастився. 9 червня 1715 року він востаннє служив літургію і цього дня у своїх покоях дав обід для міського духовенства та жебраків. Гостям своїм за столом він прислуговував сам. Після трапези, попрощавшись з усіма, він пішов у внутрішні кімнати своїх апартаментів і замкнувся в них.

Вранці 10 червня, коли прийшов час дзвонити до утрені, за благословенням до внутрішніх кімнат підійшов черговий; на обережний стук у двері відповіді не було. Біля зачинених дверей зібралося духовенство, приїхав губернатор і, передчуваючи недобре, наказав зламати двері. Митрополит, уже спочилий, стояв навколішки. Тим, хто увійшов у кімнати, відкрилася картина блаженної смерті святителя Іоанна.

Смерть владики Іоанна передбачив той, хто перебував того дня далеко від Тобольська, у Кондинському краї, — його попередник і наступник митрополит Філофей. Він сказав своїм супутникам: «Брат наш Іоанн спочив. Перейдімо звідси».

Переконався народ у святості свого митрополита і тоді, коли тіло його, не будучи віддане землі (довелося довго чекати повернення з місіонерської поїздки святителя Філофея), довго залишалося нетлінним.

Не відразу бренні останки святителя опинилися в місці, де їм належало очікувати загального воскресіння. Спочатку вони перебували в Успенському соборі, у приділі Антонія і Феодосія Києво-Печерських. Через двадцять шість років, після перебудов, могила його опинилася під відкритим небом, що дуже турбувало шанувальників його пам’яті, та й сам владика Іоанн виказував невдоволення, з’являючись Тобольським архієреям. Тоді над його могилою був споруджений придільний храм в ім’я ангела святителя — Іоанна Златоуста. У 1826 році архієпископ Тобольський Євген (Казанцев) писав: «Митрополиту Іоанну (Максимовичу) тут така велика віра, що багато хто переказує чудеса, і що навіть сам цей приділ побудований на честь його нібито зціленими від нього». Цим же листом архієпископ Євген просив дозволу перенести труну святителя «через поганий стан приділу». Спустившись із духовенством у склеп, архієпископ виявив останки святителя, що спочивали в абсолютно цілій труні; клобук і мантія також виявилися недоторканими часом.

З дня успіння святителя чудеса, що витікали від його святих мощів, не припиняли радувати всіх, хто з вірою притікав до них, і дотепер не припиняються. Соборним тобольським духовенством записано багато випадків благодатної допомоги святителя Іоанна. Це спонукало провести огляд його останків. 21 січня 1916 року за доповіддю Святішого Синоду святитель Іоанн був зарахований до лику угодників Божих, а його нетлінні останки визнані святими мощами. Свято шанує земна Церква святителя Іоанна, молитовно згадуючи пам’ять його разом з усім Собором Сибірських святих.

На сьогодні святі мощі митрополита Іоанна спочивають у Тобольському соборі в приділі, присвяченому його імені. І богомольці з усього Сибіру та з інших куточків православної Росії йдуть зі своїми потребами до раки святителя і отримують благодатну втіху за молитвами його.

«Святим, що на землі Його, здивував Господь усі бажання Свої в них» (Пс. 15, 3). Воля Божа знайшла в житті святителя велике здійснення, тому образ його, як великого посника і молитовника, мимоволі привертає людей до наслідування.