Іуліанія

Життєпис святої Юліанії Лазаревської написаний її сином. Це єдиний опис життя святої, що зберігся до наших днів, який сторицею заповнює нестачу відомостей про інших подвижників.

Народилася Юліанія в 30-х роках XVI ст. у місті Плосне в сім’ї благочестивих дворян Юстина та Стефаниди Недюревих. Шести років вона залишилася круглою сиротою. Бабуся по материнській лінії взяла дівчинку до себе в місто Муром. Через шість років померла і бабуся, заповівши своїй дочці, яка вже мала дев’ятеро дітей, взяти на виховання 12-річну сироту.

Юліанія користувалася кожною нагодою, щоб допомогти іншим. Вона уникала дитячих ігор та забав, віддаючи перевагу посту, молитві та рукоділлю, чим викликала постійні насмішки сестер і слуг. Вона звикла подовгу молитися з великою кількістю земних поклонів. Окрім звичайних постів, накладала на себе ще суворіше утримання. Родичі були незадоволені, хвилювалися за її здоров’я та вроду. Юліанія терпляче і лагідно зносила докори, але продовжувала свій подвиг. Ночами вона шила, щоб одягати сиріт, вдів і нужденних, ходила доглядати за хворими, годувала їх.

Слава про її чесноти та благочестя розійшлася околицями. До неї посватався власник села Лазаревське, що неподалік від Мурома, Юрій Осоргін. Шістнадцятирічна Юліанія була видана за нього заміж і стала жити в родині чоловіка. Батьки та родичі чоловіка полюбили лагідну і привітну невістку і невдовзі доручили їй ведення господарства всієї чималої родини. Вона оточила старість батьків чоловіка невсипущою турботою і ласкою. Господарство вела зразково: вставала зі світанком, лягала спати останньою.

Хатні клопоти не перервали духовного подвигу Юліанії. Щоночі вона вставала на молитву з безліччю поклонів. Не маючи права розпоряджатися майном, будь-яку вільну хвилину і багато нічних годин вона займалася рукоділлям, щоб на отримані кошти чинити справи милосердя. Майстерно вишиті пелени Юліанія дарувала до храмів, а решту роботи продавала, щоб роздати гроші вбогим. Доброчинність вона звершувала таємно від рідних, а милостиню посилала ночами з вірною служницею. Особливо дбала вона про вдів та сиріт. Цілі родини годувала та одягала Юліанія працею рук своїх.

Маючи чимало слуг, вона не дозволяла одягати та взувати себе, подавати воду для вмивання; була зі слугами незмінно привітною, ніколи не доносила чоловікові про їхні провини, воліючи брати їх на себе.

Біси погрожували Юліанії уві сні, що погублять її, якщо вона не припинить допомагати людям. Але Юліанія не зважала на ці погрози. Вона не могла проходити повз людське страждання: допомогти, потішити, втішити — було потребою її серця. Коли настали голодні часи і багато людей помирало від виснаження, вона, всупереч звичаю, стала брати у свекрухи значно більше їжі і таємно роздавала голодним. До голоду приєдналася епідемія: люди замикалися в домівках, боячись заразитися, а Юліанія потай від рідних мила в лазні хворих, лікувала їх, як уміла, молилася про їхнє одужання. Тих, хто помирав, вона обмивала і наймала людей для поховання, молилася за упокій кожної душі. Будучи неписьменною, Юліанія тлумачила Євангельські тексти та духовні книги. І чоловіка свого вона привчила до частої та теплої молитви. Свекор і свекруха її померли в глибокій старості, прийнявши перед кончиною чернечий постриг. Юліанія прожила з чоловіком у злагоді й любові багато років, народила десять синів і трьох дочок. Четверо синів і три дочки померли в немовлячому віці, а два сини загинули на царській службі. Долаючи скорботу серця, Юліанія так говорила про смерть дітей: «Бог дав, Бог і взяв. Гріха ніякого не вчинили, і душі їхні з ангелами славлять Бога і про батьків своїх Бога молять».

Після трагічної смерті двох синів Юліанія стала проситися в монастир. Але чоловік відповів на це, що вона повинна виховати й виростити решту дітей. Все життя Юліанія забувала про себе заради інших, тому й цього разу вона погодилася, але вблагала чоловіка, щоб їм не мати подружніх стосунків, а жити як брат із сестрою. Це був рубіж у житті праведної Юліанії. Вона ще більше посилила свої подвиги і стала вести чернече життя. Вдень і ввечері вона займалася господарством і вихованням дітей, а ночами молилася, робила безліч поклонів, скоротивши сон до двох-трьох годин; спала на підлозі, поклавши під голову поліна замість подушки, щодня відвідувала богослужіння в храмі, тримала суворий піст. Життя її стало безупинною молитвою і служінням.

Через хворобу і втому Юліанія якийсь час перестала часто ходити до храму, посиливши домашню молитву. Вона була парафіянкою церкви святого Лазаря — брата святих Марфи і Марії. Священик цієї церкви почув у храмі голос від ікони Божої Матері: «Піди і скажи милостивій Юліанії, чому вона не ходить до церкви? І домашня її молитва угодна Богові, але не так, як церковна. Ви ж шануйте її, їй уже 60 років і на ній спочиває Дух Святий». Після смерті чоловіка Юліанія роздала своє майно бідним, позбавивши себе навіть теплого одягу. Вона стала ще суворішою до себе; постійно, навіть уві сні, творила Ісусову молитву. Чим суворішими ставали подвиги Юліанії, тим сильнішими були напади на неї духів злоби, що не хотіли визнати своєї поразки. Одного разу, — оповідає її син, — Юліанія, прийшовши в маленьку кімнату, зазнала нападу бісів, які погрожували вбити її, якщо вона не облишить своїх подвигів. Вона не налякалася, а лише звернулася з молитвою до Бога і просила послати святителя Миколая на допомогу. У той же час явився їй святитель Миколай з палицею в руці і прогнав духів нечистих. Біси зникли, але один із них, погрожуючи подвижниці, передрік їй, що в старості вона сама почне «голодом помирати, ніж чужих людей годувати».

Погроза біса здійснилася лише частково — Юліанії справді довелося страждати від голоду. Але її любляче і співчутливе серце не могло залишити тих, хто вмирав від голоду, без допомоги. Це було у страшні роки (1601–1603), у царювання Бориса Годунова. Люди, збожеволілі від голоду, їли навіть людське м'ясо.

З полів своїх Юліанія не зібрала ні зернини, запасів не було, худоба вимерла майже вся через безкормицю. Юліанія не зневірилася: розпродала худобу, що залишилася, і все цінне в домі. Жила в злиднях, не мала в чому до церкви вийти, але «ні єдиного вбогого... не відпустила з порожніми руками». Коли всі засоби вичерпалися, Юліанія відпустила на волю своїх холопів (і це у XVI столітті!), але деякі зі слуг не побажали залишити господиню, воліючи загинути разом із нею. Тоді Юліанія з властивою їй енергією почала рятувати близьких від голодної смерті. Вона навчила своїх слуг збирати лободу і деревну кору, з яких пекла хліб і годувала ним дітей, слуг і вбогих. «Навколишні поміщики з докором говорили вбогим: навіщо ви заходите до неї? Чого взяти з неї? Вона й сама вмирає з голоду. — А ми ось що скажемо, — відповідали вбогі, — багато обійшли ми сіл, де нам давали справжній хліб, та й він не смакував нам так, як хліб цієї вдови... Тоді сусіди-поміщики почали підсилати до Юліанії по її дивовижний хліб. Скуштувавши його, вони знаходили, що вбогі мали рацію, і з подивом говорили між собою: які ж майстрині в неї холопи хліб пекти! З якою любов’ю треба подавати вбогому шматок хліба..., щоб цей шматок ставав предметом поетичної легенди щойно після того, як його з’їдали!»

Юліанії доводилося боротися не лише з небезпекою смерті, рятуючи своїх слуг і близьких, а й зі ще страшнішою небезпекою духовної загибелі. Жахлива влада голоду. Щоб здобути їжі, люди йшли на будь-який злочин. Юліанія любила своїх слуг і вважала себе відповідальною за їхні душі, які, за її словами, «були доручені їй Богом». Як воїн на полі битви, вона безупинно боролася зі злом, і такою сильною була її молитва і вплив на оточуючих, що жоден із близьких їй людей не заплямував себе злочином; під час загальної розбещеності це було справжнім дивом.

Від неї не чули жодного слова нарікання чи смутку, навпаки, всі три голодні роки вона була в особливому піднесеному і радісному настрої: «Не засмутилася, не збентежилася, не нарікала, але навіть більше, ніж у перші роки, була веселою», — пише її син.

Перед кончиною Юліанія зізналася, що давно бажала ангельського образу (чернецтва), але «не сподобилася заради гріхів своїх». Вона попросила у всіх прощення, дала останні настанови, поцілувала всіх, обернула навколо руки чотки, тричі перехрестилася, і останніми її словами були: «Слава Богу за все! В руки Твої, Господи, передаю дух мій». Присутні при кончині бачили, як навколо її голови з’явилося сяйво у вигляді золотого вінця, «як на іконах пишеться». Сталося це 10 січня 1604 року.

Явившись уві сні благочестивій служниці, Юліанія наказала відвезти своє тіло в Муромську землю і покласти в церкві святого праведного Лазаря. У 1614 році, коли копали землю поруч із могилою Юліанії для її померлого сина Георгія, були віднайдені мощі святої. Вони точили миро, від якого йшло благоухання, і багато хто отримував зцілення від хвороб — особливо хворі діти.

Чудеса на могилі праведниці свідчили, що Господь прославив смиренну рабу свою. У тому ж 1614 році свята праведна Юліанія була зарахована до лику святих.

Храм у селі Лазаревське, де знаходилися мощі святої Юліанії (у чотирьох верстах від Мурома), був закритий у 1930 році. Рака з мощами, перенесена до Муромського краєзнавчого музею, стояла поруч із мощами святих Петра і Февронії Муромських. У рік тисячоліття Хрещення Русі розпочалися клопоти про повернення мощей до православного храму Мурома. І сьогодні мощі святої праведної Юліанії Лазаревської відкрито спочивають у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці колишнього Благовіщенського монастиря міста Мурома.