Початок нової аспірантської програми в УЄТС
Четвертого листопада 2026 року в стінах Української євангельської теологічної семінарії відбувся спеціальний круглий стіл під назвою «Розвиток публічного богослов’я: роль Церкви, навчальних закладів та суспільства». Цей засіб комунікації офіційно відкрив аспірантську програму УЄТС, присвячену публічному богослов’ю.
Інформацію про подію поширила пресслужба Української євангельської теологічної семінарії.
До дискусійної панелі долучилися провідні науковці, богослови та викладачі, а також посадовці з Міністерства освіти і науки України та Державної служби України з етнополітики й свободи совісті. Участь також взяли перші зараховані аспіранти.
Напрями досліджень та актуальні виклики
Ця освітня ініціатива функціонує в межах Східноєвропейської докторської школи завдяки співпраці з Одеською Богословською Семінарією. Запуск програми є знаковою віхою для еволюції вітчизняної теологічної освіти, адже вона дозволяє аналізувати нагальні проблеми крізь призму українських реалій.
Присутні зосередилися на пошуку оптимальної ролі Церкви в державі, механізмах взаємодії теології з громадянським суспільством, а також на способах подолання кризових явищ, породжених війною.
Ключовою темою обговорення стало переконання, що публічне богослов’я зобов'язане виходити за межі суто церковних інституцій. Воно мусить активно комунікувати із зовнішнім світом, порушуючи теми корупції, бідності, захисту людської гідності, екології, справедливості та наслідків бойових дій.
Окремим пунктом порядку денного стало представлення перших аспірантів та їхніх наукових розвідок.
Серед обраних тем — кенотичне капеланство, феномен богослов’я гостинності, питання єдності, а також проблема вигорання священнослужителів у період воєнного стану. Усі ці наукові праці базуються на практичному досвіді церковних громад та викликах, з якими щодня стикаються громадяни.
Учасники зібрання підкреслили цінність створення єдиного кола теологів, здатних долати конфесійні бар'єри заради спільного блага.
Головним висновком події стала думка про те, що голос Церкви має бути не гучним, а глибоким та змістовним. Вона повинна розділяти біль суспільства та відгукуватися на його потреби, не втрачаючи при цьому власної духовної ідентичності.