Щороку 21 листопада спільноти вірян візантійського обряду відзначають Введення в храм Пресвятої Богородиці. Ця урочистість входить до переліку дванадцяти найбільших свят Східної Церкви.
Згідно з церковною традицією, цього дня трирічну Марію привели до Єрусалимського Храму для подальшого життя при ньому. Оскільки в текстах Святого Письма відсутні згадки про цей епізод, основним джерелом інформації є апокрифічний твір «Протоєвангеліє Якова».
Цей ранній апокриф, створений у середині II століття, розповідає, що матір майбутньої Богородиці, свята Анна, дала обітницю присвятити народжену дитину служінню Всевишньому. Щойно дівчинці виповнилося три роки, батьки виконали обіцянку, привівши її до святині.
Хоча сам факт перебування жінок при святині не зафіксований у канонічних текстах Біблії, він підтверджується єврейським джерелом I століття під назвою «Апокаліпсис Варуха», а також пізнішими юдейськими переказами. Наприклад, існує згадка, що жінки при храмі займалися виготовленням храмових завіс (Sefer ha’agadah 108). На користь виховання Марії при храмі свідчить і текст пісні «Величає душа моя Господа», записаний євангелистом Лукою. У ній чітко простежується глибоке знання юдейської молитовної традиції, яке юна дівчинка цілком могла опанувати саме там.
Особливості джерел та формування свята
Водночас варто пам'ятати, що «Протоєвангеліє Якова» передусім прагнуло підкреслити видатну роль Богородиці в історії порятунку людства, а не документально зафіксувати історичні факти. Саме тому деякі деталі переказу можуть відрізнятися від реальних життєвих умов того часу.
Це стосується і пізніших джерел, зокрема Корану, який також містить короткий опис цієї події. Саме звідти ми дізнаємося ім'я первосвященника Захарії, який зустрів маленьку Марію у храмі.
Попри популярність сюжету серед вірян та богословів, окреме літургійне свято сформувалося не одразу. Можливим поштовхом до цього стала поява у VII столітті першого розгорнутого життєпису Пресвятої Богородиці, створеного на основі кількох апокрифів.
Як самостійне свято Введення утвердилося не раніше VIII століття. Доказом цього є проповіді патріарха Константинопільського Германа, датовані 740 роком, які присвячені цій події. У Єрусалимі торжество почали відзначати 21 листопада — наступного дня після освячення храму Пресвятої Богородиці, зведеного неподалік від руїн Єрусалимського Храму. Ця дата згодом стала загальною для більшості східних Церков.
Поширення традиції та богословський зміст
Вже у IX столітті свято здобуло широку популярність на християнському Сході. Тоді ж з'явилися й перші ікони із зображенням цієї події, походження яких пов'язують із Каппадокією.
Упродовж IX–X століть сформувалася більшість гімнографічних текстів свята. До найдавніших зразків належить канон церковнослов'янською мовою, написаний колом учнів святого Мефодія. Хоча він зберігся у збірниках XIII–XV століть, до сучасних літургійних книг він не увійшов. Остаточно Введення увійшло до числа головних християнських свят лише після XIV століття.
Смисловим центром богослужіння є образ Богородиці як Таї, яку вводять у Святая Святих. Оскільки в це найпотаємніше місце храму мав право заходити лише первосвященник і лише раз на рік, цей символ має насамперед глибокий богословський, а не буквальний історичний зміст.
За задумом, у Святая Святих мав зберігатися Ковчег Завіту як видимий знак присутності Бога серед ізраїльського народу. Проте за часів земного життя Марії це приміщення було порожнім, адже святиню втратили ще під час Вавилонського полону.
Тому введення Богородиці у Святая Святих символізує, що для християн саме Марія стала Новим Ковчегом, через який явився Бог. Відтепер у Святая Святих перебуває людина, адже через неї Всевишній створює собі оселю силою Святого Духа.