21.05.2021
Тепла розмова в затишному Іонинському монастирі відбувалася в невеличкій чайній, вийшовши з якої потрапляєш у дивовижний світ, створений, зокрема, і працями Владики Іони. Гість «Православного життя» – архієпископ Обухівський, голова синодального відділу УПЦ у справах молоді, намісник Іонинського монастиря Іона Черепанов.
– Деякі єпископи та митрополити вважають, що їм не потрібно перебувати в соціальних мережах і взагалі воліють ізолюватися від життя в Інтернеті. Ви ж неймовірно активні у Фейсбуці. Чому? Для чого це необхідно?
– Чесно кажучи, відповісти на це питання непросто. Я думаю, що кожен обирає брати участь чи не брати участь у соцмережах на власний розсуд. Все-таки більшість архієреїв у нас уже достатньо похилого віку, і період їхнього дорослішання припав на той час, коли ще про жодні соцмережі не йшлося.
Я дещо молодший, і тим більше обіймаю відповідну церковну посаду по роботі з молодню… Тому мені так чи інакше доводиться бути в курсі якихось сучасних новіток.
Це не означає, що брати участь у соцмережах добре, а не брати участь погано, і навпаки. Просто кожен обирає свою міру спілкування зі світом, свій спосіб спілкування з паствою та суспільством відповідно до того, що йому ближче.
Хтось, можливо, готує якісь передачі на телебаченні, хтось звертається з посланнями, хтось в особистому спілкуванні знаходить контакт із людьми. Мені, через те, що я очолюю відділ у справах молоді, доводиться користуватися деякими соцмережами. Але, знову ж таки, я не перебуваю в якихось зовсім уже молодіжних соцмережах, як «ТікТок», це взагалі крайній прояв тенденції скочування соцмереж до повного примітивізму.
На самому початку, коли з'явився «Живий журнал», він був практично літературним місцем спілкування. Тобто люди писали великі пости. Потім з'явився Facebook, потім «Однокласники», потім «Інстаграм», і ось дійшло вже до «ТікТока». Я не знаю, яка соцмережа з'явиться наступною і наскільки вона буде примітивною. Напевно, вже взагалі на якихось найнижчих інстинктах…
Зараз я користуюся лише «Фейсбуком» і через нього намагаюся донести свої думки та свою думку про те, що відбувається у світі та Церкві.
– Я читав вашу біографію. Що вас у дев'яностих роках, як молоду людину, що навчалася в престижному медичному виші, спонукало сильно змінити своє життя і прийняти чернечий постриг?
– Вже під час навчання в медінституті я був, ну таким… більш-менш воцерковленим чоловіком. До храму почав ходити ще в останніх класах школи. У медінституті після першого курсу я вперше потрапив до Києво-Печерської лаври. І цікаво, що на мене вплинули не якісь аскетичні книги, яких тоді просто фізично не було. Це був 90-й рік, тоді нічого не видавалося, а знайти дореволюційне видання книги було абсолютно нереально. Це був ще Радянський Союз…
Ні читання книг, ні спілкування зі старцями, а абсолютно якась, здавалося б, проста річ мене вразила. Я вперше потрапив до Лаври влітку 90-го року після першого курсу медінституту для того, щоб допомогти братії в прибиранні території. Мене запросив один із співробітників того храму, куди я на той час ходив. Це Воздвиженська церква на Подолі.
До речі, цей співробітник зараз – чернець у Печерській лаврі. Отець Силуан. Він уже такий… старенький, але старі кияни та парафіяни Лаври пам'ятають, що він увесь час пересувався схилами Лаври й стежив за посадками, за деревами в Лаврі. Він був таким активним садівником. Зараз він уже у віці, не так активно, але все одно займається своїм послухом.
Будущий архиепископ Иона, 1990-1991 гг.
І ось він запросив мене до Лаври допомогти, я тоді ще був парафіяном Воздвиженської церкви. Ми попрацювали, і нас братія запросила на трапезу. І мене якось вразила, як не дивно, братська трапеза. Як усі брати одностайно перед трапезою співають, потім під час трапези читаються житія святих, після трапези разом моляться. І мене така одностайність, таке єднання тоді дуже вразили. Я зрозумів, що мені хочеться так жити, хочеться перебувати саме в цьому способі життя.
Я став усе частіше і частіше приїжджати до Лаври в суботній час, допомагати. Подружився спочатку з послушниками, переважно зі своїми ровесниками, потім уже з'явилися знайомі брати Лаври, і відтоді я вже став щільно інтегруватися в життя Лаври. Через деякий час я зрозумів, що без Лаври вже існувати не можу, тому що я сидів на парах і дивився на годинник, скільки ще залишилося до закінчення, щоб після занять, як птах, понестися до святої Лаври. І я зрозумів, що навіть якщо й закінчу інститут, то все одно за фахом працювати не буду, все одно піду в монастир.
Після третього курсу я «завалив» сесію і пішов до святої Лаври. Це було в 92-му році. І ніколи жодного разу не шкодував про цей вибір. Тому що дійсно це те місце, де мені добре жити, де я щоранку прокитаюся з радістю, де я відходжу до сну теж із радістю, з подякою Богу саме за цей спосіб життя, саме за перебування у святій обителі. Це справді те, що мені подобається.
У монастирі більше свободи вибору
– Тобто ви не шкодуєте, що у вас тут по суті немає можливості мати сім'ю? І те, що у вас не було можливості будувати якусь світську кар'єру, зокрема на медичній ниві?
– Ну, ви знаєте, я не настільки самовіддана і мужня людина, щоб мати сім'ю. Все-таки сім'я – це подвиг. Якщо в монастирі людина живе передусім спілкуючись із Богом, із братією… З братією, звісно, доводиться будувати якісь стосунки, доводиться мати спілкування. Але людина вільна обирати, з ким їй спілкуватися з братів, із ким дружити, з ким мати духовні взаємини, розмовляти на якісь піднесені теми.
У сім'ї ж людина, зробивши один раз вибір, змушена жити все життя з однією людиною і щодня знаходити цю людину для себе цікавою, привабливою та рідною. Терпіти її недоліки, покривати їх любов'ю. Справді, доводиться мати справу лише з однією людиною. І це для мене абсолютно немислимий подвиг. Я не уявляю, як так можна.
Все-таки в монастирі більше свободи вибору. Якщо з кимось, припустимо, тобі спілкуватися не хочеться, ти можеш із ним не спілкуватися. А в сім'ї хочеш – не хочеш, вранці прокидаєшся, і тобі потрібно любити саме цю конкретну людину. Щоб повернення додому з роботи завжди було радістю і завжди було втішення, завжди була підтримка та відновлення сил. Звісно, це подвиг. Щоб не було так, як у Висоцького в пісні – «прийдеш додому, там ти сидиш».
– Другий у новій історії намісник Іонинського монастиря. Ви стали намісником у 28 років. Мені здається, це неймовірне карєрне зростання церковною лінією. Була чиясь протекція чи це промисел Божий?
– Зрозуміло, що все буває або промислом, або попущенням Божим. Не знаю, це був промисел чи попущення, але сталося так, що нашого першого намісника архімандрита Агапіта вирішили зробити єпископом на Закарпатті. І покійний Предстоятель наш митрополит Володимир запитав, чи є в нього кандидатура наступника. Архімандрит Агапіт назвав мене. І коли мене привели представляти Блаженнійшому, то, звісно, митрополит Володимир подивився з подивом, бо я зовсім виглядав пацаном і, власне, був таким, виглядав юнаком. Мене спочатку зробили виконувачем обов'язків намісника монастиря, а за пів року вже затвердили на посаді намісника.
Я ніколи не сприймав це як кар'єру. Кар'єра передбачає прагнення людини до якогось піднесення. І якщо людина, наприклад, військовослужбовець, вона завжди мріє про зірочку якусь.
– Так, поганий той солдат, який не хоче…
– Ну, так, так… Але, якщо людина приходить у монастир, то вона хоче бути насамперед ченцем, якщо людина правильно ставиться до свого чернечого життя. Я не можу сказати, що я повністю правильно стаюся і вільний від якихось мирських пристрастей. Але, в усякому разі, людина повинна виховувати себе в тому напрямку, що, якщо вона прийшла в монастир, то вона як солдат Церкви виконує благословення церковного священноначалля. Я ніколи не сприймав своє призначення як стрімке зростання чи ще щось. Призначили і призначили.
Звісно, будь-яка людина, яка побувала на якихось начальницьких посадах, знає, що начальство – це насамперед помножені в десятки разів навантаження. Це відповідальність не лише за себе. Відповідальність за колектив, за братів монастиря, за храм, за парафіян, за найрізноманітніші сфери тієї діяльності, в якій людина трудиться.
Звісно, відповідальність була велика, і, оскільки вік був молодий, я досить спокійно і легко до цього призначення постався. Не було якогось жаху. Не було якихось думок про перспективу, зростання чи ще про щось. Просто призначили і призначили. І треба в цьому напрямку працювати.
– Ну, і Іонинський монастир виглядав тоді дещо інакше? Адже тоді був початок усього, початок реконструкції?
– Це якраз уже був розпал реставрації монастиря, яку розпочав наш перший намісник отець Агапіт. Багато робіт було вже зроблено, але багато ще й належало зробити. Звісно, в перші роки довелося дуже багато потрудитися, щоб храм набув того благоліפія, яке має зараз, щоб справді в ньому люди, які моляться, і братія, і парафіяни могли в радості та спокої предстояти нашому Господу.
Як наша Церква об'єднує всю Україну з півночі до півдня і зі сходу до заходу, так само і молодіжні священники теж об'єднують молодь усієї України
– Ви відповідаєте за роботу з молодню. По суті, працюєте з майбутнім Церкви та з майбутнім країни. Чим сьогодні живе молодіжний відділ Української Православної Церкви?
– Знаєте, наше завдання, як синодального відділу, це все-таки не випускати якісь там директиви та розпорядження, а координувати роботу на місцях. Я кажу «ми» тому, що ядро синодального відділу – це колектив однодумців, який прагне до того, щоб донести до молоді слова про Христа, слова про спасіння, про віру, про благочестя.
Наше завдання насамперед, як синодальної структури, об'єднати тих, хто по всій Україні працює з молодню. І ми, власне, почали з того, що стали збирати двічі на рік на конференцію тих священників, які працюють із молодню, та їхніх помічників.
У конференції назва доволі суха й офіційна, але ми намагаємося зробити їх насиченими, цікавими, з хорошими доповідачами, які діляться своїм досвідом роботи з молодню, які розповідають про молодь. Це священники, психологи та лікарі. Дуже широкий спектр виступаючих.
Будь-яка людина, яка організовувала конференції та брала в них участь, знає, що найголовніше в них – це кулуари. Тому ми завжди даємо багато часу для того, щоб священники та їхні помічники між собою поспілкувалися, щоб змогли десь зіграти у футбол, щоб змогли разом відпочити на пляжі. Тому ми намагаємося проводити конференції десь на березі моря. Звісно, якщо ми проводимо їх навесні чи восені, тоді вже сезон закінчується, але все одно море є море, і це накладає особливий відбиток.
І це приносить дуже великі плоди, тому що, по-перше, це надихає священників. Адже ми знаємо, що багато хто з тих, хто працює з молодню на місцях, дуже часто зневірюються й опускають руки тому, що вони бачать, що вони одні, що ніхто їх не підтримує, що вони нікому не потрібні. Навіть їхні колеги-священники кажуть: «Що ви там займаєтеся дурницями, що вам більше нічого робити? Або там хочете вислужитися чи ще щось…» Кажуть часто образливі слова. І в багатьох священників опускаються руки, вони взагалі перестають працювати з молодню або займаються нею в стані якогось зневіри. Коли ж вони приїжджають на конференції і бачать, що вони не одні, що є однодумці по всій Україні, і що є можливість до них поїхати в гості, запросити в гості до себе, звозити свою молодь у те чи інше місто, запросити до себе. Коли є можливість живого спілкування, це справді надихає. І як наша Церква об'єднує всю Україну з півночі до півдня і зі сходу до заходу, так само і молодіжні священники теж об'єднують молодь усієї України.
Ми намагаємося передати тим молодіжним священникам, які тільки починають трудитися, наш київський досвід роботи, досвід роботи священників на місцях, тому що дуже важливо вміти робити молодіжні проєкти буквально «на коліні», коли немає фінансової підтримки, коли немає приміщення, коли немає того, хто оплатить якісь ті чи інші заходи.
Троицкий Ионинский монастырь
Зі свого досвіду в Києві ми передаємо досвід ефективного волонтерства, роботи організації нашої православної молоді, яка називається «Молодість небайдужа». Вона була створена за нашої підтримки самими хлопцями та дівчатами, тими, хто хотів діяльно служити Христу в особі ближнього. Зараз це дуже потужна організація, яка вже представлена в багатьох містах України. Вона має багато напрямків допомоги дітям-сиротам, людям похилого віку, лікарням. Є сайт www.molodost.in.ua, можна просто набрати в пошуковику «Молодість небайдужа», і там є повна інформація про те, чим займається наша небайдужа молодь.
– Через коронавірус під час локдауну багато літніх людей опинилися замкненими у своїх домівках. Чи надавала молодь їй допомогу?
– На самому початку пандемії, коли не ходив жодний транспорт, молодь, яка мала машини, розвозила продуктові набори, допомагала їх розподіляти і роздавати тим людям, які не змогли їх отримати через відсутність транспорту.
– Владико, ви прийшли до Лаври близько 30 років тому, будучи дуже молодою людиною. Зараз також до церкви, в Іонинський монастир приходять молоді люди. Наскільки змінилася молодь за 30 років? Чи стали нинішні молоді люди іншими? Якщо так, то в чому ця різниця?
– Цікаво, що нинішнє покоління 20+ дещо схоже на наше покоління своїм бажанням дізнатися більше про віру, своїм бажанням жити в повноті богослужительного життя, євхаристичного життя, читати книги, ділитися цими книгами, спілкуватися на ці теми. Тому що, на жаль, покоління 30+ (від 30 до 40 років) дещо втрачене. Напевно, через те, що вони формувалися в тяжкі дев'яності роки, у той час, коли нікому до них не було діла, їхні батьки були стурбовані більше виживанням, аніж піднесеними інтересами, піднесеними захопленнями.
Я був дещо ошелешений, спілкуючись із людьми цього покоління. Це молоді люди з повною відсутністю ерудиції, з повною відсутністю прагнення будь-що дізнатися про свою віру. Я справді був у розгубленості.
Дуже багато молодих людей і взагалі людей прийшло до церкви наприкінці 80-х – на початку 90-х, після довгого періоду заборони віри. Ми прагнули дізнатися про свою віру все, що можна, ми передавали з рук у руки якісь ксерокопійовані книжки, засмальцьовані старовинні Євангелії зі сторінками, що вже ламалися, бо купити неможливо було. Якщо потрапляла якась аскетична література – це взагалі було верхом щастя. Ми читали, давали одне одному на день, на два. Люди проковтували найсерйозніші книги за кілька днів, бо знали, що це той час, за який вони зможуть ознайомитися, потім книги заберуть. І люди виростали дуже ерудованими, підкованими.
Основна маса священників, які зараз здійснюють своє служіння, це саме такого призову (80-х – початку 90-х), а потім прийшло це покоління (30+), якому взагалі нічого не цікаво. Питаєш: «Що зараз на службі?» – «Співають», «А зараз що на службі?» – «Читають». Начебто люди вже до церкви ходять 5-10 років, а їм взагалі нічого не цікаво. Нічого не знають і нічого не хочуть знати. Я кажу загалом, але, звісно, є винятки.
Нинішнє молоде покоління, навпаки, серйозне, риють носом, записуються на курси, читають книги, потім їх обговорюють, після занять зустрічаються, ідуть у якийсь Макдональдс, де обговорюють, що було на цьому занятті. У храмі стоять із книжечками або з телефонами зі скачаними службами, стежать, потім підходять: «А чому сьогодні не прочитали стихиру таку-то, ось тут написано вона є», «А ви не прочитали там…» або не проспівали. Реально люди дуже серйозно ставляться до свого життя, це дуже тішить. Це зовсім нове покоління. Я думаю, що у Церкви гарне майбутнє.
– Тобто, попри те, що ліберальна пропаганда звалилася буквально на голову молодого покоління, ви бачите, що є надія?
– Ви знаєте, все-таки ліберальні цінності, які нав'язуються суспільству, дуже штучні й надумані. І якщо їх не підтримують і не стимулюють активно на місцях, то вони жодного відгуку й не знаходять. Припустімо, рухи з усімалякими нетрадиційними орієнтаціями чомусь існують хіба що тільки у великих містах, у певних вишах із певною вже субкультурою, що склалася.
Якщо ми вийдемо у світ і почнемо грати за правилами світу, то ми завчасно програємо
– Виходить, що ліберальна ідеологія, яка нав'язується через соціальні сети, передбачає не лише сексуальну орієнтацію, а ще єгоцентризм, матеріализм, які відштовхують людину від Бога і від Церкви. Що з цим робити?
– Мені здається, що боротися з цим практично марно, так само як і з проявами розпусти у статевому відношенні. Дуже добре говорить наш Предстоятель Блаженніший митрополит Онуфрій. Він каже, що зараз представники Церкви замість того, щоб займатися тими, хто вже прийшов до Церкви, щоб їм виявляти любов, щоб із ними працювати і їм допомагати йти до Христа, залишають їх один на один зі своїми питаннями, проблемами, пристрастями, зі своєю духовною боротьбою. І йдуть проповідувати серед тих людей, яким абсолютно не потрібна ця проповідь, і які на неї зовсім не відгукнуться.
Починають мести бісер абсолютно в не призначених для цього місцях. Мені ця думка дуже близька.
Переломити ситуацію дуже складно, тому що на просування всіх цих так званих ліберальних цінностей працює дуже потужний пропагандистський апарат: телебачення, преса, інтернет.
Власне, завжди так було – світ, який лежить у злі, намагався якнайбільше жертв заковтнути. Яскравий приклад – це 70 років Радянської влади. Уся міць пропаганди була націлена на те, щоб людей відвернути від віри і дати їм якісь інші цінності.
Нам потрібно зустріти в храмі ту молодь, яка йде до нас. Адже скільки буває випадків, коли молода людина, прийшовши до храму справді з живою вірою, з якимись питаннями, не отримавши на них відповіді, зустрівши байдужість або неуважне, зневажливе ставлення до себе, йде з серйозною раною. Бувають випадки, коли люди взагалі від такого втрачають віру.
І наше завдання – допомогти молодим людям прийти до Церкви. Тобто тим, хто вже прийшов до віри, відчути себе як удома, в домі в люблячого Отця небесного. Відповісти їм на ті запитання, які в них виникають, допомогти їм у церковному житті, допомогти в духовному житті. Це основне завдання.
Якщо ми вийдемо у світ і почнемо грати за правилами світу, то ми завчасно програємо, тому що це гра не на нашому полі і не за нашими правилами. Це завчасно програшна справа. Це як людина, яка не знає борцівських прийомів, виходить боротися з професійним борцем із вільної боротьби. Її тут же покладуть на лопатки. Людина, яка цьому не вчилася і не вчилася багато років, із першого удару буде повержена. Тому наше завдання – працювати на своєму полі. Там, де ми вміємо працювати, там, де ми знаємо що сказати, там, где ми можемо дати молодим людям те, що вони хочуть отримати.
Як і було дві розкольницькі структури і одна законна Церква, так і залишилися
– Як розкольницький «собор», що пройшов у грудні 2018 року, позначився на Іонинському монастирі?
– Ніяк. Я знаю буквально одиниці людей, які перейшли до новоствореної організації. Як сказав один релігієзнавець, якщо я не помиляюся, Микола Мітрохін, «перейшли ті священники та архієреї, з якими і так усе було зрозуміло», які й так давно тяжіли саме до такого існування. Точніше, які тяжіли до перебування саме в подібній структурі, які були з яскраво вираженим «патріотизмом», для яких у деяких моментах патріотизм навіть перевищував патріотизм до Вітчизни небесної.
У нас подібних тенденцій не було. Тим паче, ми ніколи в церкві не говоримо про політику. Наші парафіяни мають різну думку. Але вони передусім приходять до храму до Христа, і тому вони приходять до храму сповідатися, причащатися, жити духовним життям. Тут вони справді зустрічають Христа.
Їм тут не говорять про політику, про те хто правий і хто винен, хто правильний і хто неправильний. Тому на них створення нової структури ніяк не вплинуло, бо вони знають Христа, знають, що таке життя у Христі, і їм більше нічого не потрібно.
– Весь інтернет свого часу облетіли світлини Порошенка в Іонинському облаченні іподиякона. Наскільки я знаю, він допомагав відновленню монастиря, був одним із жертводавців. Коли все це сталося у 2018 році, чи не вимагав він негайного передання Іонинського монастиря і храму новоствореній організації?
– Порошенка складно назвати жертводавцем, тому що єдина допомога, яку він надавав, це допомога в деяких соціальних заходах, коли потрібні були подарунки на Різдво діткам, на Святителя Миколая. Фонд Порошенка виділяв подарунки на такі гуманітарні заходи. У відновленні монастиря він абсолютно ніяк не брав участі. Чи можна його назвати парафіянином, не знаю… Якщо людина буває на Великдень, Різдво і на Трійцю в храмі, не знаю наскільки можна назвати таку людину парафіянином. Ну, бував.
Цікаво, до речі, що після його президентської інавгурації я з ним спілкувався, і він мені буквально одразу ж після інавгурації говорив, що потрібно об'єднати православ'я в Україні, щоб була єдина Церква. Тобто в нього вже очевидно тоді були ідеї влаштувати те, що він влаштував у 2018 році. Я тоді одразу сказав, що це практично нереально, бо є маса причин, які цьому перешкоджають.
Пам'ятаєте, Шариков говорив: «Узяти все і поділити»? Неможливо взяти все і об'єднати методом Шарикова. Ми бачимо, що з цього, так званого, об'єднання нічого не вийшло. Як і було дві розкольницькі структури і одна законна Церква, так і залишилися – дві розкольницькі структури і одна канонічна Православна Церква. Власне, нічого не змінилося, тільки патріарх Варфоломій видав довідку про те, що небіжчик є живою людиною. Це єдине, по-моєму, що змінилося.
З Церквою боротися неможливо
– Новий президент Зеленський, який спочатку показував, що він відсторонений від релігійних питань, їде на Фанар, запрошує Патріарха Варфоломія, посилає прем'єр-міністра, який запрошує Папу Римського на святкування тридцятиріччя незалежності України. Ваше ставлення до всього цього?
– Знаєте, складно сказати. Захисту це особливо не викликає, але й якогось страху не викликає. Ми прекрасно знаємо, що з Церквою боротися неможливо – це однозначно. Як я вже сказав, що як Церкві зі світом на одному майданчику боротися неможливо, тому що це нерівна боротьба, так і будь-якій державній структурі марно боротися з Церквою. Чи була це Римська імперія, Османська імперія чи Радянська імперія, боротися абсолютно неможливо, це була завчасно програшна для держави гра.
Тому що Церква Христова існуватиме до кінця світу, і ворота адові не здолають її, і ми знаємо, що з усіх дореволюційних інститутів (до Революції, мається на увазі Жовтневої) збереглася лише одна Церква. Було все знесено: армія, поліція, чиновницький апарат – усе було знищено.
Усе було до підстави зруйновано для побудови нової радянської держави. Але Церкву зруйнувати не змогли. Навіть у найжахливіших тридцятих роках під час перепису величезна кількість людей заявила себе віруючими православними людьми.
Віра в людях не була викорінена, хоч як Радянська держава не намагалася. Зараз в Україні теж намагаються робити якісь спроби тиснути на Церкву і якось впливати зовнішньо, внутрішньо, але я думаю, що все це буде приречено на провал.
Щодо наших президентів… Я розумію, що в багатьох відношеннях вони не самостійні, і багато їхніх рішень зумовлені зовсім не їхнім розташуванням. Господь да врозумить і допоможе їм.
Бесідували Денис Лапін і Андрій Теплицький
ЧЕРНІВЦІ. Предстоятель: Хто завжди молиться, той буде вірний Богу і в часи гоній
БЕЛГРАД. Сербський Патріарх Порфирій звернувся до православних українців