03.12.2021
Одна з найнебезпечніших пристрастей — це уніння. Воно повністю паралізує волю та розум, гасить будь-які бажання, а головне — позбавляє серце радості, без якої людська душа починає задихатися.
Існує чимало причин, чому унiння бере верх над людиною, і однією з головних є звичайна жалість до себе. Вкрай важливо вчасно помічати саможаління та викорінювати його ще на початковому етапі. У Псалтирі сказано: «Ще немовлятами слід розбивати і сокрушати їх об камінь» (Пс. 136:9), маючи на увазі злі помилки. Якщо дозволити їм розростатися, вони беруть людину в такий полон, з якого порятунку може й не бути.
Як наголошував святитель Феофан Затворник, «гріх, що живе всередині нас, — це корінь та джерело всіх інших гріхів, і ним є самость або самолюбство». А першими його доньками він називав саме саможаління та самодогоджання.
Якщо людина жаліє себе, значить, вона ще не зреклася власного «я» з належною рішучістю, а продовжує носитися зі своєю персоною, потурати своїм слабкостям і займатися самовиправданням. Тим самим залишаються відкритими лазівки для ворожих ударів. Очевидно, не було ухвалено остаточного рішення вести безкомпромісну боротьбу з гріхами заради порятунку душі. Адже початковим етапом цієї боротьби якраз і є повне знищення саможаління. Без цього жоден подальший рух вперед неможливий — людина лише ходитиме по замкненому колу. Спасіння без смирення і применшення свого его просто не існує.
Нам усім варто замислитися над власним саможалінням і якомога швидше покінчити з ним. Тільки-но ми зрікмося себе — Господь милостиво нагородить нас Своїми дарами, і тоді жодне унiння вже не зможе нас подолати.