Походження та юні роки майбутнього святого
Щорічно 4 жовтня Католицька Церква вшановує пам’ять святого Франциска з Ассізу. Він увійшов в історію як засновник одного з найпотужніших чернечих орденів, який здійснив справжній духовний переворот у християнстві та донині надихає людей своєю унікальною харизмою.
На світ майбутній подвижник з’явився приблизно 1182 року в місті Ассізі в заможній купцівській родині. При народженні отримав ім'я Джованні ді Бернардоне. Мати хлопця була родом із Франції, через що батько назвав сина Франциском, що в перекладі означає «француз». Змалечку дитина вільно спілкувалася італійською та французькою мовами, а також допомагала батькові в суконній торгівлі.
У юності хлопець відзначався легкомисленістю, марнотратством та постійним поспіхом, проте водночас був надзвичайно чутливим, щирим і романтичним. Одного разу, продаючи сукно, він розмовляв одночасно з клієнтом і жебраком. По завершенні першої розмови юнак помітив, що бідняк уже пішов. Охоплений докорами сумління, Франциск кинув товар і побіг шукати чоловіка міськими вулицями. Знайшовши його, він щедро роздав милостиню та склав обітницю перед Богом ніколи не відмовляти тим, хто просить. Згодом цей принцип ліг в основу духовності його ордену.
У 1202 році Франциск бідрав участь у збройному конфлікті між Ассізі та Перуджею. Потрапивши в полон, він завдяки своїй життєрадісності підтримував інших в’язнів. Повернувши свободу, він прагнув продовжити військову кар’єру, проте на заваді стала недуга. Ще одну спробу здобути лицарську славу він здійснив під час поїздки до Сицилії на підтримку одного з претендентів на престол, але хвороба та голос уві сні знову повернули його до рідного Ассізі. Під час однієї з прогулянок він зустрів прокаженого: переборовши сильний страх, юнак обійняв хворог та дав йому милостиню. Цей переборений переляк згодом переріс у віддане служіння прокаженим.
Пошук покликання та відновлення храмів
Переживаючи життєву кризу та не знаючи подальшого шляху, Франциск часто навідувався до напівзруйнованої церкви святого Дам’яна в Ассізі для молитви. Там він почув заклик відновити цю святиню. Спонуканий палким натхненням, він продав власного коня та кілька сувоїв батьківського сукна. Батько не оцінив такого вчинку та зачинив сина під арешт.
Отримавши свободу, Франциск разом із батьком постав перед судом єпископа. Коли ієрарх наказав повернути конфісковані гроші, юнак заявив: «Досі я звав батьком П’єтро Бернардоне, але відтепер я — слуга Божий». Він віддав не лише кошти, але й увесь свій одяг, залишившись лише у грубій волосяниці. Отримавши єпископське благословення, він пішов до зимового лісу, розпочавши нове мандрівне життя.
Для відбудови храму святого Дам’яна Франциск збирав каміння на вулицях міста. Працюючи самотужки, він привернув увагу навіть заможних людей. Зачаровані його простотою та внутрішньою свободою, до нього почали долучатися однодумці. Після завершення робіт у церкві святого Дам’яна він так само відновив храми святого Петра та Святої Діви Марії Ангельської в Порціункулі. Остання стала прихистком для безпритульних та збірним місцем для його послідовників.
Франциск жив виключно з милостині, якою ділився з нужденними, доглядав хворих на проказу та разом із соратниками проповідував Євангеліє, сформувавши навколо себе невелику релігійну громаду.
Заснування францисканських орденів
У 1209 році Франциск вирушив до Папи Римського Інокентія ІІІ по затвердження статуту Братів Менших, відомих також як мінорити (Ordo Fratrum Minorum, OFM) або францисканці. Понтифік був здивований зовнішнім виглядом прохача, який у своєму лахмітті нагадував бідного пастуха, а зовсім не представника відомого чернецтва.
Справу розглядали кардинали, оскільки це був новий рух для Церкви. Зрештою, Папа надав усне благословення, зробивши осередком ордену церкву в Порціункулі.
Згодом Франциск заснував Другий та Третій ордени. Друга жіноча гілка (нині — орден Кларисок) постала за допомогою його близької духовної подруги Клари, якій святий допоміг утекти від знатної родини заради чернечого життя. Третій чин (тепер — Терціарії) об'єднав мирян, які жили у світі, але поділяли духовність Братів Менших.
Місіонерство, природа та стигмати
Утворення ордену не змінило аскетичного способу життя засновника. Разом із братами він брав участь у 5-му Хрестовому поході, намагаючись навернути мусульман у Сирії, Єгипті, Палестині та Іспанії, а також зустрічався з єгипетським султаном Аль-Камілем. Проте місія не принесла помітних результатів, і після повернення до Італії Франциск створив перший вертеп, щоб наочно наблизити людям таємницю Різдва.
Згодом він залишив посаду настоятеля, продовжуючи формувати статути. Коли місія в Болоньї збудувала розкішний дім, засновник різко розкритикував їх за «образу Пані Бідності», назвавши будівлю Вавилонською вежею.
Відійшовши від адміністративного управління, Франциск присвятив себе усамітненню. Завдяки щедрому землевласнику він отримав гору Альверно в Апеннінах як місце для молитов. Природу він сприймав як живу книгу Божого творіння — це було революційним підходом після античного язичницького обожнювання природи та середньовічного дистанціювання від неї.
Письменник Г. К. Честертон наголошував на величезній історичній ролі святого у подоланні хибного сприйняття природи. До кожного створіння Франциск звертався з ніжністю: «Брат Сонце», «Брат Вовк», «Сестра Вівця». Саме тому його часто зображують поруч із тваринами.
Інший відомий іконографічний сюжет пов'язаний із містичною подією на горі Альверно. Під час глибокого молитовного захоплення над святим з'явився серафим, після чого на його тілі з'явилися рани, подібні до Христових — стигмати.
Останні роки життя та спадщина
Окрім містичних страждань, наприкінці життя Франциск важко хворів і майже втратив зір. Помер він у 1226 році, а через два роки був канонізований. Його мощі спочивають у базиліці Сан-Франческо в Ассізі.
Не дбаючи про власну літературну спадщину, святий залишив лише окремі повчання, молитви, листи та статути, які згодом записали його послідовники (зокрема Дунс Скот і Бонавентура).
Попри численні розколи, які згодом розділили Братів Менших на капуцинів, конвентуальців та реформатів, францисканська родина залишається однією з найбільших чернечих спільнот світу, чий простий спосіб життя продовжує приваблювати вірян.