Українські священнослужителі на передовій продовжують виконувати свою місію: вони допомагають пораненим, підтримують бойовий дух бійців та привозять необхідні гуманітарні вантажі. Майже після п’яти років повномасштабного вторгнення, коли армія відчуває глибоке виснаження через втрати й невизначеність майбутнього, духовні наставники прагнуть перебувати поряд із захисниками навіть у найгарячіших точках фронту.
Про це повідомляє видання «Слово про слово», посилаючись на статтю репортерки Джилл Нельсон, опубліковану в журналі Christianity Today.
Згідно з оприлюдненими даними, у лавах Збройних сил України налічується понад 400 штатних військових капеланів, тоді як загальна чисельність армії становить близько 800 тисяч осіб. Ще приблизно 700 капеланів-волонтерів допомагають штатним священникам. Попри це, наявна кількість таких душпастирів приблизно на 40% нижча від реальних потреб війська.
Багато українських воїнів стикаються з глибоким моральним виснаженням після тривалих боїв.
Полковник Олександр Вовкотеча, який очолює Службу військового капеланства ЗСУ та має понад 20 років армійського стажу, переконаний, що головне завдання капелана — невідступно бути поруч із солдатами.
«Духовний наставник повинен створити атмосферу, де воїн може щиро виговоритися про свій біль, втрати та важкі роздуми. У такі хвилини, коли на твоїх очах гинуть побратими і виникають екзистенційні запитання про сенс цієї війни, людська підтримка є життєво необхідною», — зазначає Вовкотеча.
Євангельський християнин і капелан Денис Гореньков неодноразово опинявся під загрозою ворожих безпілотників. Один із його колег навіть зазнав поранення від вибуху дрона під час виконання своїх обов'язків. На думку Горенькова, найголовніше в цій роботі — розділяти з людиною її будні.
Свою життєву позицію він описує коротко: «Капелани повинні мати багато любові й трохи сигар».
Гореньков розповів про пораненого бійця, якого відвідував у шпиталі. Під час першого візиту військовий уточнив, чи прийшов священник молитися. У відповідь на це капелан запропонував просто потеревенити, на що пацієнт охоче погодився, зізнавшись, що поки не готовий до молитви.
Душпастир навідував його систематично, уважно вислуховуючи всі побоювання та скарги.
За кілька тижнів поранений зустрічав Горенькова біля лікарні та навіть пожартував, запропонувавши потренуватися — штовхати його інвалідне крісло вгору.
Під час тієї прогулянки військовослужбовець поділився своєю мрією знову сісти за кермо. Тоді капелан запитав дозволу помолитися за зцілення його ніг, і солдат погодився. Після спільної молитви зав'язалася глибока розмова, і нині, за словами Горенькова, боєць успішно йде на поправку.
Гореньков пояснює, що воїнам буває складно відверто говорити про свої проблеми з командуванням. Окрім того, вони намагаються зайвий раз не травмувати дружин, які самотужки виховують дітей у тилу під постійними сиренами повітряної тривоги.
Саме капелани стають тими людьми, з якими можна поговорити конфіденційно, знайшовши безпечний простір для вираження страхів, сумнівів і болю.
Тридцятичотирирічний Михайло Павенко — волонтер і капелан українського походження, який мешкає в Сіетлі. Від початку повномасштабного російського нападу він регулярно приїжджає в Україну заради підтримки армії.
Павенко визнає: служіння на передовій вимагає неймовірних зусиль і підходить далеко не кожному.
Найбільш болісно для нього усвідомлювати, що люди, які нині тримають зброю в окопах, мали б вести мирне та спокійне життя.
«Їм не місце в окопах із танками чи автоматами. Вони повинні ростити дітей, садити сади й читати лекції в Київському державному університеті», — переконаний капелан.
Він вважає, що сьогодні християнські церкви в Україні мають унікальний шанс проявити євангельські цінності через реальні добрі справи.
«На мою думку, це особливий момент для Церкви в Україні, коли можна не на словах, а на ділі бути руками й ногами Ісуса Христа», — резюмує волонтер Михайло Павенко.