Щорічно 11 жовтня римо-католицька спільнота згадує святого Папу Івана ХХІІІ — ідеолога та засновника ІІ Ватиканського Собору, який тривав з 1962 по 1965 роки. Завдяки значним екуменічним досягненням його понтифікату, цього папу також шанують певні євангелічні Церкви, проте день його пам'яті припадає на 3 червня — дату його відходу до вічності.
Будучий понтифік, чиє мирське ім'я Анджело Джузеппе Ронкаллі, з'явився на світ 25 листопада 1881 року в багатодітній селянській родині, де виховувалося 13 малюків. Сьогодні їхнє маленьке селище Сотто-іль-Монте в регіоні Ломбардія носить додаткову назву на честь Папи — Джованні ХХІІІ, приваблюючи численних прочан.
Духовну освіту майбутній папа здобував у семінаріях Бергамо та Рима. Починаючи з 1895 року, він регулярно робив нотатки про свій внутрішній духовний шлях. Ці записи лягли в основу автобіографічної праці “Щоденник душі”, яку він поповнював упродовж усього життя.
Протягом 1901–1902 років Анджело проходив строкову службу в армії замість рідного брата, якого потребувала сім'я. Пізніше він згадував цей період як випробування, що водночас дарувало відчуття близькості до Всевишнього. Священичі свячення він прийняв у 1904 році, після чого десять років служив особистим секретарем єпископа Бергамо монсиньйора Джакомо Радіні Тедескі та викладав церковну історію у місцевій семінарії.
З початком Першої світової війни Анджело мобілізували до лав італійської армії. Спочатку він виконував обов'язки санітара, а згодом став військовим капеланом.
Починаючи з 1921 року, він працював у ватиканській Священній конгрегації пропаганди віри, де займався реформуванням місіонерської діяльності, а також викладав патрологію у Папському Григоріанському університеті.
Дипломатична кар'єра Ронкаллі стартувала у 1925 році, коли його висвятили на єпископа та скерували апостольським візитатором до Болгарії. Служіння в православній країні виявилося непростим, проте саме цей досвід заклав фундамент для його майбутньої екуменічної діяльності та відкритості до інших конфесій. Протягом десяти років, починаючи з 1934-го, він обіймав посаду апостольського делегата в Греції та Туреччині. У 1944 році А. Дж. Ронкаллі отримав призначення апостольським нунцієм у Франції, де йому довелося вирішувати делікатні питання, пов'язані з обвинуваченнями єпископів, котрі співпрацювали з нацистським режимом.
Статус кардинала та Патріарха Венеції він здобув у 1953 році. На цій посаді він вирізнявся надзвичайною близькістю до пастви, нетиповою для попередників. Під час першої промови він зазначив: “Я хочу бути вашим братом — люблячим, дружнім, розуміючим”. Пересуваючись містом, він відмовився від традиційних гондол чи моторних човнів на користь громадського транспорту, що давало йому змогу вічно спілкуватися з простими людьми.
Конклав обрав його Римським Архиєреєм у 1958 році. Він обрав ім'я Йоан — ім'я, від якого понтифіки тривалий час відмовлялися через одіозну репутацію колишнього антипапи.
Очоливши Католицьку Церкву, Папа Іван ХХІІІ зберіг звичку бути ближчим до людей. Він відвідував заводських робітників, навідувався до лікарень та тюрем або просто прогулювався римськими вулицями. За таку відкритість та душпастирський стиль вірні прозвали його “il Papa buono” — “добрий Папа”.
Іншою характерною рисою його правління став активний міжконфесійний та міжрелігійний діалог. Зустрічі з представниками інших віросповідань стали основою для майбутніх рішень ІІ Ватиканського Собору щодо екуменізму.
Папа прагнув зробити Церкву відкритою до сучасного світу, науки й культури. Він ініціював зустрічі з лідерами різних держав, зокрема тоталитарних. Водночас його політика “Ostpolitik”, спрямована на діалог з московським православ'ям, іноді викликала критику з боку представників української діаспори.
Проте питання України ніколи не залишалися поза увагою понтифіка. Він неодноразово публічно висловлювався на підтримку Української Греко-Католицької Церкви, яка перебувала в підпіллі. У 1960 році він створив Апостольський екзархат для українців у Франції, а в 1963 році підняв статус Української малої семінарії святого Йосафата в Римі до рівня папської колегії. Головним же досягненням для УГКЦ того ж року став його вагомий внесок у звільнення з ув'язнення митрополита Йосифа Сліпого.
Усвідомлюючи нагальну потребу оновлення (aggiornamento) церковного життя, у 1959 році Папа оголосив колегії кардиналів про намір скликати Собор, підготовка до якого розпочалася вже наступного року.
Сам ІІ Ватиканський Собор відкрився 11 жовтня 1962 року. За місяць до цієї події Папа вирушив до Лорето та Ассізі потягом, аби помолитися за успіх майбутнього зібрання. На великих залізничних станціях він звертався до людей з промовами прямо з вікна вагону, що викликало справжній фурор у медіа. Фотографії понтифіка у вікні поїзда облетіли всю планету.
Завершити ІІ Ватиканський Собор Івану ХХІІІ було не судилося — він помер наступного року після його відкриття. У 2000 році Папа Йоан Павло ІІ оголосив його блаженним, а в 2014 році Папа Франциск завершив процес канонізації.
Незадовго до смерті Івану ХХІІІ присудили Міжнародну Премію Бальцана за внесок у справу миру. Керуючи Церквою в розпал “холодної війни” та гонки озброєнь, він гостро реагував на загрози миру. Цій тематиці присвячена його енцикліка “Pacem in terris” (“Мир на землі”, 1963 р.), де наголошується, що справжній глобальний мир починається з душі кожної людини. Загалом за час свого понтифікату він написав вісім енциклік, присвячених соціальному вченню Церкви, підтримці знедолених, справедливості та християнській єдності.
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Святі Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##