Сімнадцятого жовтня Церква вшановує пам'ять святого пророка Осії, який жив у другій половині VIII століття до нашої ери. Богослужбові тексти, присвячені цьому святому, поєднують загальні риси старозавітного пророчого служіння з унікальною харизмою самого пророка.
Попри отриманий закон, включно з Десятьма заповідями, та обітницю богообраності, Ізраїль неодноразово зраджував Свого Творця. Народ занурювався в культи сусідніх племен, переймаючи дикі звичаї людських жертвоприношень, ритуального блуду та поклоніння фальшивим ідолам. Через це впродовж усієї історії обраного народу серед нього з'являлися люди, яких Бог покликав нагадувати про Союз, укладений на горі Синай: «Ось я покладаю сьогодні перед вами благословення й прокляття; благословення, коли будете слухатися заповідей Господа, Бога вашого... і прокляття, коли не будете слухатися... та підете за іншими богами» (Втор. 11, 26-28).
Під впливом нечестивих керівників ізраїльтяни часто відверталися від істинного Бога. Тому в епоху монархії, приблизно з X століття до Христа, на сторінках Святого Письма з'являються постаті пророків. Заведено вважати, що пророк — це той, хто передбачає прийдешнє. У Біблії дійсно є цьому підтвердження, проте сенс їхньої місії полягав в іншому. Віщування майбутнього було лише наслідком звіщення Божої волі. Спершу пророк нагадував людям незалежно від їхнього соціального становища про Завіт — ідеал, до якого слід прагнути, а також про те, наскільки їхнє реальне життя відрізнялося від цього ідеалу. І вже як наслідок такого життя пророки віщували лиха й катастрофи.
Так, за часів царя Давида діяли пророки Гад і Натан, останній з яких викривав особисті гріхи монарха. Через віроломство Соломона Бог звернувся до його слуги Єровоама щодо майбутнього розколу Ізраїлю. Пророк Ахія із Шіло зустрів його, розірвав свій одяг на дванадцять частин і сказав: «Візьми собі десять шматків; так бо говорить Господь, Бог Ізраїля: Ось я вирву з руки Соломона царство і дам тобі десять колін» (1 Цар 11, 31). Так єдина держава розділилася на Північне та Південне царства. Пророк Ахія настановляв Єровоама правителем Північного краю, наголошуючи: «І як будеш слухняним у всьому, що я накажу тобі, і ходитимеш моїми путями... то я буду з тобою і збудую тобі довговічний дім» (1 Цар 11, 38).
Проте цього не сталося. Починаючи з Єровоама, царі Ізраїлю все глибше занурювали свій народ у віровідступництво. Саме тому Господь надсилав до них вісників. Спершу це були яскраві харизматичні особистості, такі як Ілля чи Єлисей, які, проте, не залишили по собі письмових праць. Починаючи з VIII століття до н. е. як у Північному, так і в Південному царствах з'являються пророки, які не лише голосно сповіщали Божу волю через різноманітні, іноді навіть дивні знаки, а й фіксували свої одкровення письмово.
Одним із найдавніших таких мужів був Осія. Його діяльність припала на період політичної та релігійної кризи в Північному царстві за правління Єровоама II. Це була доба постійних інтриг, коли правителі поваляли один одного, шукали союзників серед чужинців і запозичували їхні язичницькі звичаї, доки столиця Північного царства, Самарія, зрештою не впала під ударами ассирійської навали у 721 році до Христа.
Пророк Осія почав глибше усвідомлювати стосунки між Всевишнім та обраним народом крізь призму власних життєвих негараздів. «Коли Господь почав говорити через Осію, він сказав до нього: «Іди, візьми собі за жінку блудницю й дітей блудних, бо край, покинувши Господа, тільки й знає, що блудувати». Пішов він і взяв Гомер, дочку Дівлаїма» (Ос. 1, 2-3).
Таким чином, одкровення Осії перетворюється на історію кохання та зради. Творець виступає ініціатором щирого почуття і щедро обдаровує улюблений народ, але водночас залишає його напризволяще перед «коханцями» — сусідніми державами та їхніми ідолами — щойно той зраджує Його.
Фреска церкви Святого Георгія в Сучаві, Румунія. 1534 р.
У християнську епоху літургійна традиція почала сприймати пророцтво Осії набагато ширше та універсальніше. У день пам'яті святого на Вечірній лунає така стихира: «Нашу природу, Людинолюбче, що власновільно колись відпала від Тебе в блуд, Ти, обручивши, визволив від осквернення, злучивши її з самим собою понад розум нерозлучно. І образом цього був Твій пророк, що колись блудницю взяв собі за жінку».
Тут ідеться вже не про весь загал, а про кожну людину, яка, віддалившись від Бога, стає зрадницею та грузне в гріхах. Проте разом із цим не згасає надія на прощення.
Надія є ще однією важливою темою, що об'єднує всіх старозавітних пророків. Холь страшні кари вони не віщували за людські гріхи, темряву завжди розсівало світло надії на випадок навернення відступників. У цьому й полягала кінцева мета божественних послань — спонукати до покаяння, зміни мислення та способу життя й подарувати людям надію.
Новий Завіт знаходить цю надію в особі Ісуса Христа. Писання як Осії, так і інших пророків містять численні вказівки на Його прихід. Ця тема є центральною в молитвах Церкви під час святкування пам'яті пророків. «Визволення Ізраїлю ні битвою, ні луком, ні озброєнням, а в Господі Бозі Вседержителі прорік ти, знаменуючи нам воплочення Слова», — звертається канон Утрені до святого Осії. Церква визнає, що його передречення вже справдилися: «Зір твоєї душі очистивши від скверн, сподобився ти, славний, світло споглядати майбутнє і правдиво звіщати наперед його здійснення».
Публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проект.
##DONATE_TEXT_BLOCK##