Вебсайт православного суспільства

Це місце, де люди можуть знайти духовний зв'язок з Богом...

На Таїнства в Капличці не має та не може бути кошториса.
Саме Бог є творцем Таїнства, а батюшка лише знаряддя в Божих руках.
"Рекомендовані" ціни не зобов'язують до сплати. Треби виконуються в будь-якому разі.

Антоній

Антоній

Великий, Єгипетський прп.

Запалити свічку
Рекомендована сума: грн
"Рекомендовані" ціни не зобов'язують до сплати. Треби виконуються в будь-якому разі.
Подати записку
Добавити з Пом'яника (після реєстрації)
Орієнтовна сума: грн Сума буде розраховуватися при оформленні замовлення
"Рекомендовані" ціни не зобов'язують до сплати. Треби виконуються в будь-якому разі.

Піднесіть святому образу прикрасу на знак подяки за чудо або сповнення молитви.

Зараз горять свічки

Будьте першим, хто запалить свічку перед цим святим образом.

Дні пам'яті:
30 січня 17 січня

Антоній Великий народився в Єгипті близько 250 року в сім’ї благородних і заможних батьків, які виховали його в християнській вірі. У вісімнадцять років він втратив батьків і залишився сам із сестрою, яка була на його опіці. Одного разу, йдучи до церкви, він роздумував про святих апостолів, як вони залишили все, щоб іти за Господом. Увійшовши до храму, він почув євангельські слова: «Якщо хочеш бути досконалим, іди, продай маєток твій і роздай убогим, і матимеш скарб на Небесах, і йди слідом за Мною» (Мф. 19:21). Ці слова вразили Антонія, наче були промовлені Господом особисто до нього. Невдовзі після цього Антоній відмовився від спадщини батьків на користь бідних жителів свого селища, але вагався, на кого залишити сестру. Стурбований цією думкою, він вдруге увійшов до храму і знову почув слова Спасителя, ніби звернені до нього: «Не журіться про завтрашній день: завтрашній день сам буде піклуватися про своє; досить для кожного дня своєї турботи» (Мф. 6:34). Антоній доручив сестру відомим йому християнським дівам і залишив місто та дім, щоб жити усамітнено і служити єдиному Господу.

Віддалення преподобного Антонія від світу відбулося не відразу, а поступово. Спочатку він перебував поблизу міста у одного благочестивого старця, який жив усамітнено, і намагався в усьому наслідувати його. Відвідував він і інших відлюдників, що жили в околицях міста, користуючись їхніми порадами. Уже в той час він прославився своїми подвигами настільки, що його називали «другом Божим». Потім він вирішив піти далі. Покликав старця із собою, а коли той відмовився, попрощався з ним і оселився в одній із віддалених печер. Один із його друзів час від часу приносив йому їжу. Зрештою, святий Антоній зовсім віддалився від населених місць, перейшов річку Ніл і оселився в руїнах військового укріплення. Він приніс із собою хліба на шість місяців, а згодом отримував його від своїх друзів лише двічі на рік через отвір у покрівлі.

Неможливо описати, скільки спокус і боротьби виніс цей великий подвижник. Він страждав від голоду й спраги, від холоду й спеки. Але найстрашніша спокуса відлюдника, за словами самого Антонія, — у серці: це туга за світом і бентеження помислів. До всього цього додавалися зваби й жахи від демонів. Іноді святий подвижник знемагав, готовий був впасти у зневіру. Тоді або Сам Господь з’являвся, або посилав Ангела для його підбадьорення. «Де Ти був, благий Ісусе? Чому на початку не прийшов припинити мої страждання?» — вигукнув Антоній, коли Господь після однієї тяжкої спокуси з’явився йому. «Я був тут, — сказав йому Господь, — і чекав, поки побачу твій подвиг».

Одного разу під час жахливої боротьби з помислами Антоній вигукнув: «Господи, я хочу спастися, а помисли не дають мені». Раптом він бачить: хтось схожий на нього сидить і працює, потім устав і почав молитися, знову сів за роботу. «Роби так і спасешся», — сказав йому Ангел Господній.

Минуло двадцять років, як Антоній жив у своєму усамітненні, коли деякі з його друзів, дізнавшись про його місцеперебування, прийшли, щоб оселитися навколо нього. Довго вони стукали до нього і просили вийти до них із добровільного ув’язнення; нарешті, вже вирішили виламати двері, як Антоній відчинив їх і вийшов. Вони здивувалися, не знайшовши в ньому слідів виснаження, хоча він піддавав себе великим позбавленням. Небесний мир панував у його душі й відбивався на обличчі. Спокійний, стриманий, до всіх однаково привітний, старець скоро став батьком і наставником багатьох. Пустеля ожила: у горах навкруги з’явилися обителі іноків; безліч людей співали, читали, постили, молилися, трудилися, служили бідним. Святий Антоній не давав своїм учням якихось визначених правил для чернечого життя. Він дбав лише про те, щоб укорінити в них благочестивий настрій, вселяв їм відданість волі Божій, молитву, зречення від усього земного, невсипущу працю.

Але святий Антоній у самій пустелі обтяжувався багатолюдством і шукав нового усамітнення. «Куди ти хочеш бігти?» — пролунав голос із неба, коли він на березі Нілу чекав на човен, щоб віддалитися від людей. «У Верхню Фіваїду», — відповів Антоній. Але той самий голос заперечив йому: «Попливеш ти вгору — у Фіваїду, чи вниз — у Буколію, тобі не буде спокою ні там, ні тут. Іди у внутрішню пустелю». Так називалася пустеля, що лежала поблизу берегів Червоного моря. Туди й пішов Антоній слідом за сарацинами, що проходили повз. Через три дні шляху знайшов він дику високу гору з джерелом води і кількома пальмами в долині. На цій горі він і оселився. Тут він обробив невелике поле, тож тепер нікому не потрібно було приходити до нього і приносити хліб. Час від часу він відвідував братію. Верблюд ніс на собі хліб і воду для підтримки сил під час цих тяжких подорожей пустелею.

Втім, шанувальники святого Антонія відкрили і останнє його усамітнення. У великій кількості почали приходити до нього ті, хто шукав його молитов і наставлень. Приводили до нього хворих; він молився за них і зціляв їх.

Святий Антоній уже близько сімдесяти років жив у пустелі. Проти волі почав бентежити його гордовитий помисл, що тут він найстарший за всіх. Він просив Бога видалити від нього цей помисл і отримав одкровення, що один відлюдник набагато раніше за нього оселився в пустелі і більше за нього служить Господу. Антоній встав рано-вранці і вирушив шукати цього невідомого світові подвижника. Проходив цілий день і не зустрів нікого, крім пустельних звірів. Перед ним розстилався неозорий простір, але він не втрачав надії. Рано-вранці він знову пішов. Перед його очима промайнула вовчиця, що бігла до струмка. Святий Антоній підійшов до цього струмка і побачив біля нього печеру. Від звуку його кроків двері в печеру міцно замкнулися. Святий Антоній до полудня волав через двері до невідомого подвижника і просив показати своє обличчя. Нарешті двері відчинилися, і назустріч йому вийшов старець, зовсім срібночолий. Це був святий Павло Фівейський. Він уже близько дев’яноста років жив у пустелі. Після братнього цілування Павло запитав Антонія: «У якому стані людський рід? Яке правління у світі? Чи залишаються ще ідолопоклонники?» Припинення гонінь і торжество християнства в Римській імперії було для нього радісною новиною, а поява аріанства — гіркою. Поки старці розмовляли, спустився до них ворон і поклав хліб. «Щедрий і милостивий Господь, — вигукнув Павло. — Ось скільки років щодня я отримую від Нього пів хліба, а нині заради твого приходу послав Він цілий хліб».

Наступного ранку Павло відкрив Антонію, що скоро відійде зі світу; тому він просив Антонія принести до нього мантію єпископа Афанасія, щоб покрити нею його останки. Антоній поспішив виконати бажання святого старця. Він повернувся у свою пустелю в сильному хвилюванні і на запитання братів-монахів міг сказати тільки: «Грішний, я вважав себе ще монахом! Я бачив Іллю, я бачив Іоанна, я бачив Павла в раю». На зворотному шляху до святого Павла він бачив його, як той підноситься на небо серед сонму Ангелів, пророків і апостолів. «Навіщо, Павле, не дочекався ти мене? — вигукнув Антоній. — Так пізно я дізнався про тебе і так рано ти йдеш!» Однак, коли увійшов у печеру Павла, він знайшов його безмовно і нерухомо стоячим на колінах. Антоній також став на коліна і почав молитися. Уже після кількох годин молитви переконався він, що Павло тому не рухається, що мертвий. Він благоговійно омив його тіло і загорнув у мантію святителя Афанасія. Раптом з’явилися два леви і своїми кігтями вирили досить глибоку могилу, де Антоній і поховав святого подвижника.

Преподобний Антоній спочив у глибокій старості (106 років, у 356 р.) і за свої подвиги заслужив найменування Великого. Преподобний Антоній заснував відлюдницьке чернецтво. Кілька відлюдників, перебуваючи під керівництвом одного наставника — авви, жили окремо один від одного в хатинах або печерах (скитах) і віддавалися молитві, посту і працям. Кілька скитів, об’єднаних під владою одного авви, називалися Лаврою. Але ще за життя Антонія Великого з’явився інший рід чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, несли спільні труди, кожен за своєю силою і здібностями, розділяли спільну трапезу, підпорядковувалися одним правилам. Такі громади називалися кіновіями, або монастирями. Авви цих громад почали називатися архімандритами. Засновником спільножительного чернецтва вважається преподобний Пахомій Великий.

Антоний Великий, Египетский прп.: Преподобный Антоний Великий

Преподобный Антоний Великий

Преподобный Антоний, величайший подвижник, основатель пустынножительства и отец монашества, получивший от Святой Церкви наименование Великий, родился в Египте, в селении Кома, близ Фиваидской пустыни, в 251 году. Родителями его были благочестивые христиане знатного происхождения. Антоний с юности был всегда серьезным, сосредоточенным. Он любил посещать церковные службы и слушал Священное Писание с таким глубоким вниманием, что запоминал слышанное на всю жизнь. С юности руководствовался он заповедями Господними. Святому Антонию было около двадцати лет, когда он лишился родителей, и на его попечении осталась малолетняя сестра. Посещая церковные службы, юноша проникся благоговейным чувством к тем христианам, которые, как повествуется в Деяниях апостольских, продавали свои имения, а цену их полагали к ногам Апостолов. Услышав в церкви Евангельские слова Христа, обращенные к богатому юноше: "Если хочешь быть совершенным, пойди, продай имение твое и раздай нищим; и будешь иметь сокровище на небесах; и приходи и следуй за Мною" (Мф. 19, 21), Антоний воспринял их как сказанные лично ему. Он продал имение, оставшееся ему после смерти родителей, роздал деньги нищим, оставил сестру на попечении благочестивых девственниц в монастыре, покинул родительский дом и, поселившись недалеко от своего селения в бедной хижине, начал подвижническую жизнь. Трудами рук своих он зарабатывал на пропитание и на милостыню бедным. Иногда святой юноша посещал и других подвижников, живших в окрестностях, и от каждого старался получить наставления и пользу. К одному из подвижников он обратился за руководством в духовной жизни. В этот период жизни преподобный Антоний подвергся тяжким искушениям от диавола. Враг рода человеческого смущал молодого подвижника помыслами, сомнениями в избранном пути, тоской по сестре, пытался склонить Антония к плотскому греху, но преподобный хранил твердую веру, непрестанно творил молитву и усилил подвиги. Антоний молился, чтобы Господь указал ему путь спасения, и ему было явлено видение. Подвижник увидел человека, который попеременно то совершал молитву, то начинал трудиться - это был Ангел, которого Господь послал для вразумления Своего избранника. Тогда преподобный установил строгий порядок своей жизни. Он принимал пищу один раз в сутки, а иногда один раз в два-три дня; все ночи проводил в молитве, предаваясь краткому сну лишь на третью или четвертую ночь после непрерывного бдения. Но диавол не оставлял своих ухищрений и, пытаясь устрашить преподобного, являлся под видом чудовищ, но святой с непоколебимой верой ограждал себя Животворящим Крестом. Наконец враг явился ему в виде страшного черного отрока и лицемерно признал себя побежденным, рассчитывая склонить святого к тщеславию и гордости. Но преподобный отогнал врага молитвой. Для большего уединения святой поселился вдалеке от селения, в гробнице. В определенные дни его друг приносил ему скудную пищу. И здесь бесы, напав на подвижника с намерением убить его, нанесли ему тяжкие побои. Однако Господь не допустил смерти Антония. Друг святого, принесший по обычаю пищу, увидел его замертво лежащим на земле и отнес в селение. Святого сочли умершим и стали готовиться к погребению. Но преподобный глубокой ночью пришел в сознание и умолил своего друга отнести его обратно в гробницу. Твердость святого Антония была сильнее ухищрений врага. Приняв вид диких зверей, бесы вновь пытались принудить святого покинуть избранное им место, но он опять отогнал их силой Животворящего Креста. Господь подкрепил силы Своего угодника: в разгар борьбы с темными силами преподобный увидел спускавшийся к нему с неба светлый луч и воскликнул: "Где был Ты, милосердный Иисусе?.. почему с самого начала не явился исцелить мои раны?" Господь ответил: "Антоний! Я был здесь, но ждал, желая видеть твое мужество; теперь же, после того, как ты твердо выдержал борьбу, Я буду всегда помогать тебе и прославлю тебя во всем мире". После этого явления преподобный Антоний встал исцеленный от ран и готовый к новым подвигам. В это время ему было 35 лет. Приобретя духовный опыт в борьбе с диаволом, преподобный задумал уйти в глубь Фиваидской пустыни и в полном уединении служить Господу трудом и молитвой. Он просил старца-подвижника (к которому обращался в начале своего иноческого пути) удалиться вместе с ним в пустыню, но старец, благословив преподобного на новый, до тех пор неизвестный вид подвига - отшельничество, по старческой немощи, не решился ему сопутствовать. Преподобный Антоний ушел в пустыню один. Диавол пытался остановить его, бросая перед преподобным драгоценности и золото, но святой, не обращая на них внимания, прошел мимо. Дойдя до одной горы, преподобный увидел какое-то заброшенное огороженное строение и поселился в нем, заложив камнями вход. Тот же верный друг приносил ему дважды в год хлеб, а вода имелась внутри ограды. В полном молчании принимал преподобный приносимую пищу. В полном уединении и непрестанной борьбе с бесами преподобный Антоний прожил 20 лет и обрел, наконец, спокойствие духа и мир в помыслах. Когда настало время, Господь открыл людям Своего великого подвижника. Преподобному предстояло наставить многих мирян и монахов и руководить иноками. Собравшиеся к ограде преподобного люди разобрали заграждавшие вход камни, проникли к святому Антонию и просили взять их под свое руководство. Вскоре гора, на которой подвизался святой Антоний, была окружена целым поясом монастырских обителей, и преподобный с любовью наставлял насельников, уча духовной жизни тех, кто пришел в пустыню спасаться. Он учил прежде всего постоянству в принятом на себя подвиге, неослабному стремлению угодить Господу, щедрому и бескорыстному отношению к трудам, понесенным ранее. Он убеждал не страшиться бесовских нападений и прогонять врага силой Животворящего Креста Господня. В 311 году Церковь постигло испытание - жестокое гонение на христиан, воздвигнутое императором Максимианом. Желая пострадать вместе со святыми мучениками, преподобный Антоний покинул пустыню и пришел в Александрию. Он открыто служил мученикам в их заточении, присутствовал на суде и допросах, но мучители к нему даже не прикоснулись! Господу угодно было сохранить его на пользу христианам. По окончании гонения преподобный вернулся в пустыню и продолжал подвиги. Господь даровал Своему избраннику дар чудотворений: преподобный изгонял бесов и исцелял больных силой своей молитвы. Множество приходящих к нему людей препятствовало его уединению, и преподобный ушел еще дальше, в так называемую "внутреннюю пустыню", и поселился на вершине горы. Однако братия из пустынных монастырей разыскали преподобного и умолили его хоть изредка посещать их обители.

Еще раз преподобному Антонию пришлось покинуть пустыню и прийти к христианам в Александрию, чтобы защитить православную веру от ересей манихеев и ариан. Зная, что имя преподобного Антония почитается всей Церковью, ариане возвели на него клевету - якобы он придерживается их еретического учения. Прибыв в Александрию, преподобный Антоний всенародно, в присутствии епископа, проклял арианство. Во время своего недолгого пребывания в Александрии он обратил ко Христу великое множество язычников. К преподобному приходили языческие философы, желая своими умствованиями поколебать его твердую веру, но он простыми, убедительными речами привел их к молчанию. Равноапостольный царь Константин Великий (+ 337, память 21 мая) и его сыновья глубоко почитали преподобного Антония и просили его посетить их в столице, но преподобный не пожелал оставить своих братьев-пустынников. В ответном послании он убеждал императоров не гордиться высоким положением и помнить, что и над ними есть Нелицеприятный Судия - Господь Бог. 85 лет своей жизни провел преподобный Антоний в пустынном уединении. Незадолго до своей смерти преподобный поведал братии, что вскоре он будет взят от них. Еще и еще раз поучал он их в чистоте хранить православную веру, избегать всякого общения с еретиками, не ослабевать в иноческих подвигах. "Старайтесь же паче пребывать всегда в единении между собою, а преимущественно с Господом, и потом со святыми, да примут они и вас по смерти в вечные свои кровы, как друзей и знаемых", - так передано предсмертное слово преподобного в его житии. Преподобный завещал двум из своих учеников, находившимся при нем последние 15 лет его жизни, похоронить его в пустыне и не устраивать торжественного погребения его останков в Александрии. Из двух своих мантий одну преподобный завещал святителю Афанасию Александрийскому (память 18 января), другую - святителю Серапиону Тмунтскому. Преподобный Антоний мирно скончался в 356 году, в возрасте 105 лет, и погребен своими учениками в прославленной им пустыне в сокровенном месте.

Жизнь прославленного подвижника, преподобного Антония Великого, подробно описана отцом Церкви святителем Афанасием Александрийским. Это творение святителя Афанасия - первый памятник православной агиографии - считается одним из лучших его писаний; святитель Иоанн Златоуст говорит, что это житие нужно читать всем христианам. "Повествование сие мало значительно в сравнении с Антониевыми добродетелями, - пишет святой Афанасий, - однако же и из сего заключайте, каков был Божий человек Антоний. С юных лет и до такого возраста соблюдавший равное усердие к подвижничеству, ни по старости не обольщавшийся дорогими снедями, ни по немощи тела своего не изменявший вида своей одежды, ни в чем однако же не потерпел он вреда, Глаза у него были здоровы и невредимы и видел он хорошо. Не выпало у него ни одного зуба, а только ослабли они в деснах от преклонных лет старца. Здоров он был руками и ногами (...). А что всюду говорили о нем, все удивлялись ему, даже не видавшие любили его - это служит доказательством его добродетели и Боголюбивой души". Из творений самого преподобного Антония до нас дошли: 1) Речи его, числом 20, трактующие о христианских добродетелях, особенно монашеских, 2) Семь посланий к монастырям - о стремлении к нравственному совершенству и духовной борьбе и 3) Правила жизни и увещания к монахам.

В 544 году мощи преподобного Антония Великого были перенесены из пустыни в Александрию, а затем, по завоевании Египта сарацинами в VII веке, в Константинополь. Из Константинополя в Х - XI вв. святые мощи перенесены в епархиальный округ Вьенский, а в XV веке - в Арис (Франция), в храм святого Иулиана.