Антоній Великий народився в Єгипті близько 250 року в сім’ї благородних і заможних батьків, які виховали його в християнській вірі. У вісімнадцять років він втратив батьків і залишився сам із сестрою, яка була на його опіці. Одного разу, йдучи до церкви, він роздумував про святих апостолів, як вони залишили все, щоб іти за Господом. Увійшовши до храму, він почув євангельські слова: «Якщо хочеш бути досконалим, іди, продай маєток твій і роздай убогим, і матимеш скарб на Небесах, і йди слідом за Мною» (Мф. 19:21). Ці слова вразили Антонія, наче були промовлені Господом особисто до нього. Невдовзі після цього Антоній відмовився від спадщини батьків на користь бідних жителів свого селища, але вагався, на кого залишити сестру. Стурбований цією думкою, він вдруге увійшов до храму і знову почув слова Спасителя, ніби звернені до нього: «Не журіться про завтрашній день: завтрашній день сам буде піклуватися про своє; досить для кожного дня своєї турботи» (Мф. 6:34). Антоній доручив сестру відомим йому християнським дівам і залишив місто та дім, щоб жити усамітнено і служити єдиному Господу.
Віддалення преподобного Антонія від світу відбулося не відразу, а поступово. Спочатку він перебував поблизу міста у одного благочестивого старця, який жив усамітнено, і намагався в усьому наслідувати його. Відвідував він і інших відлюдників, що жили в околицях міста, користуючись їхніми порадами. Уже в той час він прославився своїми подвигами настільки, що його називали «другом Божим». Потім він вирішив піти далі. Покликав старця із собою, а коли той відмовився, попрощався з ним і оселився в одній із віддалених печер. Один із його друзів час від часу приносив йому їжу. Зрештою, святий Антоній зовсім віддалився від населених місць, перейшов річку Ніл і оселився в руїнах військового укріплення. Він приніс із собою хліба на шість місяців, а згодом отримував його від своїх друзів лише двічі на рік через отвір у покрівлі.
Неможливо описати, скільки спокус і боротьби виніс цей великий подвижник. Він страждав від голоду й спраги, від холоду й спеки. Але найстрашніша спокуса відлюдника, за словами самого Антонія, — у серці: це туга за світом і бентеження помислів. До всього цього додавалися зваби й жахи від демонів. Іноді святий подвижник знемагав, готовий був впасти у зневіру. Тоді або Сам Господь з’являвся, або посилав Ангела для його підбадьорення. «Де Ти був, благий Ісусе? Чому на початку не прийшов припинити мої страждання?» — вигукнув Антоній, коли Господь після однієї тяжкої спокуси з’явився йому. «Я був тут, — сказав йому Господь, — і чекав, поки побачу твій подвиг».
Одного разу під час жахливої боротьби з помислами Антоній вигукнув: «Господи, я хочу спастися, а помисли не дають мені». Раптом він бачить: хтось схожий на нього сидить і працює, потім устав і почав молитися, знову сів за роботу. «Роби так і спасешся», — сказав йому Ангел Господній.
Минуло двадцять років, як Антоній жив у своєму усамітненні, коли деякі з його друзів, дізнавшись про його місцеперебування, прийшли, щоб оселитися навколо нього. Довго вони стукали до нього і просили вийти до них із добровільного ув’язнення; нарешті, вже вирішили виламати двері, як Антоній відчинив їх і вийшов. Вони здивувалися, не знайшовши в ньому слідів виснаження, хоча він піддавав себе великим позбавленням. Небесний мир панував у його душі й відбивався на обличчі. Спокійний, стриманий, до всіх однаково привітний, старець скоро став батьком і наставником багатьох. Пустеля ожила: у горах навкруги з’явилися обителі іноків; безліч людей співали, читали, постили, молилися, трудилися, служили бідним. Святий Антоній не давав своїм учням якихось визначених правил для чернечого життя. Він дбав лише про те, щоб укорінити в них благочестивий настрій, вселяв їм відданість волі Божій, молитву, зречення від усього земного, невсипущу працю.
Але святий Антоній у самій пустелі обтяжувався багатолюдством і шукав нового усамітнення. «Куди ти хочеш бігти?» — пролунав голос із неба, коли він на березі Нілу чекав на човен, щоб віддалитися від людей. «У Верхню Фіваїду», — відповів Антоній. Але той самий голос заперечив йому: «Попливеш ти вгору — у Фіваїду, чи вниз — у Буколію, тобі не буде спокою ні там, ні тут. Іди у внутрішню пустелю». Так називалася пустеля, що лежала поблизу берегів Червоного моря. Туди й пішов Антоній слідом за сарацинами, що проходили повз. Через три дні шляху знайшов він дику високу гору з джерелом води і кількома пальмами в долині. На цій горі він і оселився. Тут він обробив невелике поле, тож тепер нікому не потрібно було приходити до нього і приносити хліб. Час від часу він відвідував братію. Верблюд ніс на собі хліб і воду для підтримки сил під час цих тяжких подорожей пустелею.
Втім, шанувальники святого Антонія відкрили і останнє його усамітнення. У великій кількості почали приходити до нього ті, хто шукав його молитов і наставлень. Приводили до нього хворих; він молився за них і зціляв їх.
Святий Антоній уже близько сімдесяти років жив у пустелі. Проти волі почав бентежити його гордовитий помисл, що тут він найстарший за всіх. Він просив Бога видалити від нього цей помисл і отримав одкровення, що один відлюдник набагато раніше за нього оселився в пустелі і більше за нього служить Господу. Антоній встав рано-вранці і вирушив шукати цього невідомого світові подвижника. Проходив цілий день і не зустрів нікого, крім пустельних звірів. Перед ним розстилався неозорий простір, але він не втрачав надії. Рано-вранці він знову пішов. Перед його очима промайнула вовчиця, що бігла до струмка. Святий Антоній підійшов до цього струмка і побачив біля нього печеру. Від звуку його кроків двері в печеру міцно замкнулися. Святий Антоній до полудня волав через двері до невідомого подвижника і просив показати своє обличчя. Нарешті двері відчинилися, і назустріч йому вийшов старець, зовсім срібночолий. Це був святий Павло Фівейський. Він уже близько дев’яноста років жив у пустелі. Після братнього цілування Павло запитав Антонія: «У якому стані людський рід? Яке правління у світі? Чи залишаються ще ідолопоклонники?» Припинення гонінь і торжество християнства в Римській імперії було для нього радісною новиною, а поява аріанства — гіркою. Поки старці розмовляли, спустився до них ворон і поклав хліб. «Щедрий і милостивий Господь, — вигукнув Павло. — Ось скільки років щодня я отримую від Нього пів хліба, а нині заради твого приходу послав Він цілий хліб».
Наступного ранку Павло відкрив Антонію, що скоро відійде зі світу; тому він просив Антонія принести до нього мантію єпископа Афанасія, щоб покрити нею його останки. Антоній поспішив виконати бажання святого старця. Він повернувся у свою пустелю в сильному хвилюванні і на запитання братів-монахів міг сказати тільки: «Грішний, я вважав себе ще монахом! Я бачив Іллю, я бачив Іоанна, я бачив Павла в раю». На зворотному шляху до святого Павла він бачив його, як той підноситься на небо серед сонму Ангелів, пророків і апостолів. «Навіщо, Павле, не дочекався ти мене? — вигукнув Антоній. — Так пізно я дізнався про тебе і так рано ти йдеш!» Однак, коли увійшов у печеру Павла, він знайшов його безмовно і нерухомо стоячим на колінах. Антоній також став на коліна і почав молитися. Уже після кількох годин молитви переконався він, що Павло тому не рухається, що мертвий. Він благоговійно омив його тіло і загорнув у мантію святителя Афанасія. Раптом з’явилися два леви і своїми кігтями вирили досить глибоку могилу, де Антоній і поховав святого подвижника.
Преподобний Антоній спочив у глибокій старості (106 років, у 356 р.) і за свої подвиги заслужив найменування Великого. Преподобний Антоній заснував відлюдницьке чернецтво. Кілька відлюдників, перебуваючи під керівництвом одного наставника — авви, жили окремо один від одного в хатинах або печерах (скитах) і віддавалися молитві, посту і працям. Кілька скитів, об’єднаних під владою одного авви, називалися Лаврою. Але ще за життя Антонія Великого з’явився інший рід чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, несли спільні труди, кожен за своєю силою і здібностями, розділяли спільну трапезу, підпорядковувалися одним правилам. Такі громади називалися кіновіями, або монастирями. Авви цих громад почали називатися архімандритами. Засновником спільножительного чернецтва вважається преподобний Пахомій Великий.
