Максим

Преподобний Максим Сповідник народився у Константинополі близько 580 року і виховувався у благочестивій християнській родині. У юності він здобув різнобічну освіту: вивчив філософію, граматику, риторику, був начитаним у давніх авторів і досконало володів богословською діалектикою. Коли преподобний Максим вступив на державну службу, знання та сумлінність дозволили йому стати першим секретарем імператора Іраклія (611–641). Але придворне життя обтяжувало його, і він віддалився до Хрисопольської обителі (на протилежному березі Босфору — нині Скутарі), де прийняв чернечий постриг. Своїм смиренномудрієм він незабаром здобув любов братії і був обраний ігуменом монастиря, але й у цьому сані, за своєю надзвичайною скромністю, він, за власними його словами, «залишався простим ченцем». У 633 році на прохання одного богослова, майбутнього святителя Єрусалимського Патріарха Софронія (пам’ять 11 березня), преподобний Максим залишив обитель і виїхав до Олександрії.

Святий Софроній став відомим на той час як непримиренний противник монофелітської єресі. Після того, як IV Вселенський Собор (451 р.) засудив монофізитів, що сповідували одну (Божественну) природу в Господі Ісусі Христі, єретиками-монофелітами було впроваджено поняття єдиної Божественної волі та єдиного (Божественного) діяння, що призводило до визнання відкинутого монофізитського лжевчення. Монофелітство знайшло численних прихильників у Вірменії, Сирії, Єгипті. Єресь, підсилювана національною ворожнечею, стала серйозною загрозою церковній єдності Сходу. Боротьба Православ’я з єресями особливо ускладнилася тим, що до 630 року три патріарші престоли на Православному Сході виявилися зайнятими монофізитами: Константинопольський — Сергієм, Антіохійський — Афанасієм, Олександрійський — Кіром.

Шлях преподобного Максима з Константинополя до Олександрії пролягав через Крит, де й розпочалася його проповідницька діяльність. Там він зіткнувся з єпископатом, що дотримувався єретичних поглядів Севера і Несторія. В Олександрії та її околицях преподобний провів близько 6 років. У 638 році імператор Іраклій разом із патріархом Сергієм, прагнучи зменшити віросповідні розбіжності, видав указ, так званий «Ектесис» — «Виклад віри», який остаточно наказував сповідувати вчення про одну волю при двох природах Спасителя. Захищаючи Православ’я, преподобний Максим звертався до людей різних звань і станів, і бесіди ці мали успіх. «Не тільки клір і всі єпископи, а й народ, і всі мирські начальники відчували в собі якесь непереборне тяжіння до нього», — свідчить його житіє.

Наприкінці 638 року помер патріарх Сергій, а в 641 році — імператор Іраклій. Імператорський престол посів жорстокий і грубий Констанс II (642–668), відвертий прихильник монофелітів. Посилилися нападки єретиків на Православ’я. Преподобний Максим пішов до Карфагена і проповідував у ньому та околицях ще 5 років. Коли туди прибув наступник патріарха Сергія патріарх Пірр, який залишив Константинополь через придворні інтриги і був за переконаннями монофелітом, між ним і преподобним Максимом у червні 645 року відбувся відкритий диспут, на якому Пірр всенародно визнав свої помилки і забажав навіть вручити папі Теодору письмове зречення від них. Преподобний Максим разом із Пірром вирушили до Риму, де папа Теодор прийняв покаяння колишнього патріарха і відновив його в сані.

У 647 році преподобний Максим повернувся до Африки. Там на соборах єпископів монофелітство засуджувалося як єресь. У 648 р. замість «Ектесиса» вийшов новий указ, складений за дорученням Констанса константинопольським патріархом Павлом — «Типос» — «Зразок віри», який забороняв будь-які міркування як про одну волю, так і про дві волі при визнанні двох природ Господа Ісуса Христа. Тоді преподобний Максим звернувся до Римського папи Мартина I (649–654), що змінив папу Теодора, з проханням винести питання про монофелітство на соборне обговорення всієї Церкви. У жовтні 649 року був зібраний Латеранський Собор, на якому були присутні 150 західних єпископів і 37 представників Православного Сходу, серед яких перебував і преподобний Максим Сповідник. Собор засудив монофелітство, а його захисники — Константинопольські патріархи Сергій, Павло і Пірр — були піддані анафемі.

Коли Констанс II отримав визначення Собору, він наказав схопити і папу Мартина, і преподобного Максима. Цей наказ було виконано через п'ять років, у 654 році. Преподобного Максима звинуватили у зраді батьківщини та ув'язнили. У 656 році він був засланий до Фракії, а потім знову привезений до Константинопольської в'язниці. Преподобного разом із двома його учнями піддали найжорстокішим тортурам: кожному відрізали язик і відсікли праву руку. Потім їх заслали до Колхіди. Але тут Господь явив невимовне диво: всі вони здобули здатність говорити та писати. Преподобний Максим передбачив свою смерть (+ 13 серпня 662 року). У грецьких прологах 13 серпня вказується перенесення його мощей до Константинополя; воно могло бути присвячене кончині преподобного. Можливо, встановлення пам'яті на 21 січня пов'язане з тим, що 13 серпня святкується віддання свята Преображення Господнього. Над могилою преподобного Максима ночами спалахували три чудесно явлені світильники і відбувалося безліч зцілень. Преподобний Максим Сповідник залишив Церкві велику богословську спадщину. Його екзегетичні праці містять пояснення важких місць зі Святого Письма, тлумачення молитви Господньої та 59-го псалма, схолії до творів священномученика Діонісія Ареопагіта (+ 96; пам'ять 3 жовтня) і святителя Григорія Богослова (+ 389, пам'ять 25 січня). До екзегетики належить також пояснення Богослужіння, під назвою «Містагогія» («Вступ до таїнства»).

До догматичних праць преподобного належать: виклад його диспуту з Пірром, кілька трактатів та листи до різних осіб. У них міститься виклад Православного вчення про Божественну сутність та іпостасі, про Боговтілення та про обоження людської природи.

«Ніщо в обоженні не є твором природи, — писав преподобний Максим у листі до свого друга Фаласія, — бо природа не може зрозуміти Бога. Єдино лише милість Божа має здатність дарувати обоження істотам... Людина (образ Божий) в обоженні уподібнюється Богу, вона радіє достатку того, що радіє достатку всього, у ньому і тому, що Бог діє в ній» (лист 22). Преподобному Максиму належать антропологічні праці. Він розглядає природу душі та її свідомо-особисте існування після смерті людини. Серед моральних творів особливо важливі «Глави про любов». Преподобний Максим написав також три гімни у найкращих традиціях церковної гімнографії, які ведуть початок від святителя Григорія Богослова.

Богослов'я преподобного Максима Сповідника, засноване на духовному досвідченому знанні великих отців-пустельників, що використовує мистецтво діалектики, вироблене дохристиянською філософією, було продовжене і розвинене у працях преподобного Симеона Нового Богослова (+ 1021; пам'ять 12 березня) та святого Григорія Палами (+ 1359; пам'ять 14 листопада).