Михайло

Михайло, святий великий князь Тверський, син Ярослава III, онук Ярослава II Всеволодовича, народився у 1272 році, невдовзі після смерті батька, від другої його дружини Ксенії; був прозваний Тверським, бо княжив у Твері, ще не бувши великим князем, і першим утвердив незалежність Тверського князівства. Після кончини великого князя Андрія Олександровича Тверського (1304 р.) Михайло мав вступити на великокняжий престол, але його племінник, Георгій Данилович Московський, оскаржував у нього це право. Ця тяганина затягнулася на довгі роки, посилюючись непримиренністю та властолюбством Георгія і його родинними зв’язками з татарами — він був одружений з Кончакою, сестрою хана Узбека. Вкотре оголосивши себе великим князем, Георгій виступив проти Михайла, той же розбив його військо і взяв у полон Георгія та Кончаку, але зі свого милосердя дарував їм свободу. На нещастя, Кончака раптово померла, і Георгій із татарським полководцем Кавгадиєм звели наклеп на Михайла перед Узбеком. На березі річки Нерль Михайло попрощався з матір’ю і сповідався духівнику в гріхах, сам же вирушив до Орди, йдучи майже на певну загибель. Він розумів, що таким чином покладає душу свою за близьких і за весь свій народ.

На початку хан прийняв Михайла доброзичливо, але через деякий час звелів судити його, висунувши обвинувачення на підставі свідчень наклепників. Не слухаючи виправдань князя, його віддали під варту, наказали закувати в кайдани, наклали на шию важку колодку. Михайло з дивовижною твердістю терпів приниження і муки. Ще на шляху з Володимира він кілька разів причащався Святих Таїн, ніби готуючись до смерті; тепер, бачачи неминучу загибель, він проводив ночі в молитві та читанні псалмів. Отрок княжий тримав перед ним книгу і перегортав сторінки, бо руки Михайла були зв’язані. Вірні слуги пропонували князю втекти таємно, але він відповідав: «Рятуючи себе, не врятую вітчизну. Нехай буде воля Божа!» Перед самим приходом злодіїв він розкрив навмання Псалтир і прочитав: «Серце моє тремтить у мені, і страх смертний напав на мене». Душа його мимоволі здригнулася. Коли він закрив книгу, до нього вбіг один із отроків і сказав, що князь Георгій, Кавгадій і натовп людей наближаються до намету. Вони розігнали всіх людей Михайла, а він стояв один і молився. Злодії кинули його на землю, мучили, били ногами. Один із них, на ім’я Романець, встромив йому ніж у ребра і вирізав серце (22 листопада 1319 р.). Тіло Михайла лежало наголе, поки натовп грабував майно князя. Георгій послав тіло великого князя в Маджари. Там багато хто зі щирих християн бажав внести тіло до церкви, але бояри не допустили цього, поставивши його в хліві, і пізніше уникали зупинятися біля церков.

Дружина Михайла, Анна, вблагала Георгія дозволити перевезти останки князя до Твері. Тверичі зустріли труну улюбленого князя на березі Волги. Знявши кришку труни, народ із невимовною радістю побачив цілісність мощей, не пошкоджених далекою дорогою. Поховання було здійснене 6 вересня 1320 р. у Преображенському монастирі. Святі мощі благовірного князя були знайдені нетлінними у 1655 році.

Літописець називає Михайла таким самим патріотом, яким був св. Димитрій Солунський. Окрім державних чеснот, Михайло вирізнявся й сімейними, вихований у правилах благочестя своєю доброчесною матір’ю Ксенією, яка закінчила свої дні черницею.