Ольга

Свята рівноапостольна Ольга була дружиною великого князя Київського Ігоря. Боротьба християнства з язичництвом за часів Ігоря та Ольги, які княжили після Олега († 912), вступає в новий період. Церква Христова в останні роки князювання Ігоря († 945) стає значною духовною та державною силою в Руській державі. Про це свідчить текст договору Ігоря з греками 944 року, що зберігся до наших днів і був включений літописцем до «Повісті временних літ» у статтю, яка описує події 6453 (945) року.

Мирний договір із Константинополем мав бути затверджений обома релігійними громадами Києва: «Русь хрещена», тобто християни, присягали в соборному храмі святого пророка Божого Іллі; «Русь нехрещена», язичники, клялися на зброї у святилищі Перуна Громовержця. Той факт, що християни поставлені в документі на першому місці, свідчить про їхнє переважне духовне значення в житті Київської Русі.

Очевидно, у момент, коли договір 944 року складався в Царгороді, при владі в Києві стояли люди, які співчували християнству та усвідомлювали історичну необхідність долучення Русі до животворної християнської культури. До цього напряму належав, можливо, і сам князь Ігор, офіційне становище якого не дозволяло йому особисто перейти у нову віру, не вирішивши питання про хрещення всієї країни та встановлення в ній православної церковної ієрархії. Тому договір було складено в обережних виразах, які не завадили б князю затвердити його і у формі язичницької клятви, і у формі християнської присяги.

Але поки візантійські посли прибули до Києва, обстановка на Дніпрі суттєво змінилася. Чітко визначилася язичницька опозиція, на чолі якої стояли варязькі воєводи Свенельд та його син Мстислав (Мстиша), яким Ігор надав у володіння Древлянську землю.

Сильним у Києві був і вплив хозарських юдеїв, яким не могла припасти до душі думка про торжество православ’я на Руській землі.

Не зумівши подолати косність звичаю, Ігор залишився язичником і скріпив договір за язичницьким зразком — клятвою на мечах. Він відкинув благодать Хрещення і був покараний за невір’я. Через рік, у 945 році, повсталі язичники вбили його в Древлянській землі, розірвавши між двома деревами. Але дні язичництва і заснованого на ньому життєвого укладу слов’янських племен були вже полічені. Тягар державного служіння поклала на себе за трирічного сина Святослава вдова Ігоря — велика княгиня Київська Ольга.

Ім’я майбутньої просвітительки Руського краю та її батьківщину «Повість временних літ» вперше називає у статті про одруження Ігоря: «і привели йому дружину з Пскова, на ім’я Ольга». Належала вона, уточнює Іоакимівський літопис, до роду князів Ізборських, однієї із забутих давньоруських княжих династій, яких було на Русі в X–XI ст. не менше двадцяти, але які всі були з часом витіснені Рюриковичами або злилися з ними через шлюби. Деякі з них були місцевого, слов’янського походження, інші — прийшлі, варязькі. Відомо, що скандинавські конунги, запрошені на князювання в руські міста, незмінно приймали руську мову, часто — руські імена, і швидко ставали справжніми руськими як за способом життя, так і за світоглядом і навіть за фізичним виглядом.

Так і дружину Ігоря звали варязьким іменем Хельга, у руській «окаючій» вимові — Ольга, Вольга. Жіноче ім’я Ольга відповідає чоловічому Олег (Хельгі), що означає «святий». Хоча язичницьке розуміння святості цілком відмінне від християнського, але й воно передбачає в людині особливий духовний настрій, цнотливість і тверезість, розум і прозорливість. Розкриваючи духовне значення імені, народ назвав Олега Віщим, Ольгу — Мудрою.

Пізніші перекази називали її родовим маєтком село Вибути за кілька кілометрів від Пскова вгору річкою Великою. Ще недавно показували на річці Ольгин міст — біля давньої переправи, де Ольга зустрілася з Ігорем. Псковська топоніміка зберегла чимало назв, пов’язаних із пам’яттю великої псковитянки: села Ольженець та Ольгине Поле, Ольгині Ворота — один із рукавів річки Великої, Ольгина Гора та Ольгин Хрест — поблизу Псковського озера, Ольгин Камінь — біля села Вибути.

Житіє святої Ольги оповідає, що у Вибутах молодий князь полював «в області Псковській» і, бажаючи перебратися через річку Велику, побачив «якогось чоловіка, що плив у човні», і покликав його до берега. Відпливши від берега, князь виявив, що його везе дівчина дивовижної краси. Ігор запалав до неї пожадливістю і став схиляти її до гріха. Перевізниця виявилася не тільки красивою, а й цнотливою та розумною. Вона засоромила Ігоря, нагадавши йому про княжу гідність правителя і судді, який має бути «світлим прикладом добрих справ» для своїх підданих. Ігор розлучився з нею, зберігаючи в пам’яті її слова та прекрасний образ. Коли прийшов час обирати наречену, до Києва зібрали найкрасивіших дівчат князівства. Але жодна з них не припала йому до серця. І тоді він згадав «дивну в дівицях» Ольгу і послав за нею свого родича, князя Олега. Так Ольга стала дружиною князя Ігоря, великою руською княгинею.

Після одруження Ігор вирушив у похід на греків, а повернувся з нього вже батьком: народився син Святослав. Невдовзі Ігор був убитий древлянами. Боячись помсти за вбивство Київського князя, древляни відправили послів до княгині Ольги, пропонуючи їй одружитися зі своїм правителем Малом. Ольга вдала, що згодна. Хитрістю заманила вона до Києва два посольства древлян, піддавши їх болісній смерті: перше було живцем поховане «на дворі княжому», друге — спалене в лазні. Після цього п’ять тисяч мужів древлянських були вбиті воїнами Ольги на тризні за Ігорем біля стін древлянської столиці Іскоростеня. Наступного року Ольга знову підійшла з військом до Іскоростеня. Місто спалили за допомогою птахів, до ніг яких прив’язали палаюче клоччя. Тих древлян, що залишилися живими, полонили і продали в рабство.

Боротьба за єдність Русі, за підпорядкування Київському центру племен і князівств, роздираних взаємною ворожнечею, прокладала шлях до остаточної перемоги християнства на Руській землі. Ольга Богомудра увійшла в історію як велика будівнича державного життя і культури Київської Русі. Літописи сповнені свідчень про її невпинні «ходіння» Руською землею з метою благоустрою та впорядкування цивільного і господарського побуту підданих. Добившись внутрішнього зміцнення влади Київського великого князя, послабивши вплив дрібних місцевих князів, що заважали збиранню Русі, Ольга централізувала все державне управління за допомогою системи «погостів». У 946 році із сином і дружиною пройшла вона Древлянською землею, «встановлюючи данини й оброки», відзначаючи села, станища і місця полювань, що підлягали включенню до київських великокняжих володінь. Наступного року ходила до Новгорода, влаштовуючи погости річками Мстою та Лугою, всюди залишаючи зримі сліди своєї діяльності. «Ловища її (місця полювання) були по всій землі, встановлені знаки, місця її і погости, — писав літописець, — і сани її стоять у Пскові до цього дня, є вказані нею місця для лову птахів по Дніпру і по Десні; і село її Ольжичі існує і понині».

Влаштовані Ольгою погости, будучи передусім фінансово-адміністративними та судовими центрами, становили міцну опору великокняжої влади на місцях.

Будучи насамперед, за самим змістом слова, центрами торгівлі та обміну («гість» — купець), збираючи й організовуючи навколо себе населення (замість колишнього «полюддя» збір данини і податків здійснювався тепер рівномірно і впорядковано по погостах), Ольжині погости стали найважливішою клітиною етнічного і культурного об’єднання руського народу.

Пізніше, коли Ольга стала християнкою, на погостах почали зводити перші храми; з часу Хрещення Русі при святому Володимирі погост і храм (парафія) стали нерозривними поняттями. (Лише згодом від цвинтарів, що існували біля храмів, розвинулося вживання слова «погост» у значенні «цвинтар».)

Багато зусиль доклала княгиня Ольга для посилення оборонної могутності країни. Міста забудовувалися і зміцнювалися, вишгороди (або дитинці, кроми) обростали кам’яними і дубовими стінами (забралами), вкривалися валами та частоколами. Сама княгиня, знаючи, як вороже ставилися багато хто до ідеї зміцнення княжої влади й об’єднання Русі, жила постійно «на горі», над Дніпром, за надійними забралами київського Вишгорода (Верхнього міста), оточена вірною дружиною. Дві третини зібраної данини, за свідченням літопису, вона віддавала у розпорядження київського віча, третя частина йшла «до Ольги, на Вишгород» — на потреби ратної справи. До часу Ольги історики відносять встановлення перших державних кордонів Росії — на заході, з Польщею. Богатирські застави на півдні вартували мирні ниви киян від народів Дикого Поля. Чужоземці поспішали до Гардарики («країни міст»), як називали вони Русь, з товарами і рукоділлям. Шведи, датчани, німці охоче вступали найманцями до руського війська. Ширяться закордонні зв’язки Києва. Це сприяє розвитку кам’яного будівництва в місті, початок якому поклала княгиня Ольга. Перші кам’яні будівлі Києва — міський палац і заміський терем Ольги — лише в нашому столітті були знайдені археологами. (Палац, точніше, його фундамент і залишки стін, були знайдені і розкопані в 1971–1972 рр.)

Але не тільки зміцнення державності та розвиток господарських форм народного життя привертали увагу мудрої княгині. Ще насущнішим видавалося їй докорінне перетворення релігійного життя Русі, духовне переображення руського народу. Русь ставала великою державою. Лише дві європейські держави могли в ті роки змагатися з нею за значенням і потужністю: на сході Європи — давня Візантійська імперія, на заході — королівство саксів.

Досвід обоїх імперій, які завдячували своїм піднесенням духу християнського вчення, релігійним основам життя, показував ясно, що шлях до майбутньої величі Русі лежить не тільки через військові, а насамперед і переважно через духовні завоювання та досягнення. Доручивши Київ підрослому синові Святославу, велика княгиня Ольга влітку 954 року, прагнучи благодаті та істини, вирушає з великим флотом до Царгорода. Це було мирне «ходіння», що поєднувало завдання релігійного паломництва та дипломатичної місії, але політичні міркування вимагали, щоб воно стало водночас виявом військової могутності Русі на Чорному морі, нагадало гордим «ромеям» про переможні походи Аскольда та Олега, який прибив у 907 році свій щит «на вратах Царгорода».

Результат був досягнутий. Поява руського флоту на Босфорі створювала необхідні передумови для розвитку дружнього русько-візантійського діалогу. Своєю чергою, південна столиця вразила сувору доньку Півночі розмаїттям кольорів, величчю архітектури, змішанням мов і народів світу. Але особливе враження справляло багатство християнських храмів і зібраних у них святинь. Царгород, «царююче місто» Грецької імперії, ще при самому заснуванні (точніше, відновленні) в 330 році присвячене святим рівноапостольним Костянтином Великим (пам’ять 21 травня) Пресвятій Богородиці (ця подія святкувалася в Грецькій Церкві 11 травня і перейшла звідти в руські місяцеслови), прагнуло в усьому бути гідним своєї Небесної Покровительки. Руська княгиня була присутня за богослужінням у найкращих храмах Константинополя — Святої Софії, Влахернської Богоматері та інших.

Серце мудрої Ольги відкрилося святому православ’ю, вона приймає рішення стати християнкою. Таїнство Хрещення здійснив над нею патріарх Константинопольський Феофілакт (933–956), а сприймачем був сам імператор Костянтин Багрянородний (912–959). Їй було наречено при Хрещенні ім’я Олена на честь святої рівноапостольної, матері святого Костянтина, яка віднайшла Чесне Древо Хреста Господнього. У повчальному слові, сказаному після здійснення обряду, патріарх сказав: «Благословенна ти в дружинах руських, бо залишила темряву і полюбила Світло. Благословлятимуть тебе руські люди в усіх прийдешніх поколіннях, від онуків і правнуків до найвіддаленіших нащадків твоїх». Він наставив її в істинах віри, церковному уставі та молитовному правилі, пояснив заповіді про піст, цнотливість і милостиню. «Вона ж, — говорить преподобний Нестор Літописець, — схилила голову і стояла, наче губка, що вбирає воду, вслухаючись у вчення, і, вклонившись Патріархові, промовила: «Молитвами твоїми, Владико, хай збережена буду від сітей ворожих».

Саме так, з трохи нахиленою головою, зображена свята Ольга на одній із фресок Київського Софійського собору, а також на сучасній їй візантійській мініатюрі, в особовому рукописі Хроніки Іоанна Скиліци з Мадридської національної бібліотеки. Грецький напис, що супроводжує мініатюру, називає Ольгу «архонтесою (тобто владичицею) русів», «дружиною, Ельгою на ім’я, яка прийшла до царя Костянтина і була хрещена». Княгиня зображена в особливому головному уборі, «як новохрещена християнка і почесна диякониса Руської Церкви». Поруч із нею в такому ж уборі новохрещеної — Малуша († 1001), згодом мати святого рівноапостольного Володимира (пам’ять 15 липня).

Такого ненависника руських, яким був імператор Костянтин Багрянородний, непросто було змусити стати хрещеним батьком «архонтеси Русі». У руському літописі збереглися розповіді про те, як рішуче і на рівних розмовляла Ольга з імператором, дивуючи греків духовною зрілістю і державною мудрістю, показуючи, що руському народу якраз під силу сприйняти і примножити вищі звершення грецького релігійного генія, найкращі плоди візантійської духовності та культури. Так святій Ользі вдалося мирним шляхом «взяти Царгород», чого до неї не зміг зробити жоден полководець. За свідченням літопису, сам імператор змушений був визнати, що «перехитрувала» його Ольга, а народна пам’ять, поєднавши перекази про віщого Олега і мудру Ольгу, закарбувала цю духовну перемогу в билинному сказанні «Про взяття Царгорода княгинею Ольгою».

Костянтин Багрянородний у своєму творі «Про церемонії візантійського двору», що дійшов до нас в єдиному списку, залишив докладний опис церемоній, що супроводжували перебування святої Ольги в Константинополі. Він описує урочистий прийом у знаменитій палаті Магнавра, під спів бронзових птахів і гарчання мідних левів, куди Ольга з’явилася з величезною свитою зі 108 осіб (не рахуючи людей із дружини Святослава), і переговори у вужчому колі в покоях імператриці, і парадний обід у залі Юстиніана, де за збігом обставин промислительно зустрілися за одним столом чотири «державні дами»: бабуся і мати святого рівноапостольного Володимира (свята Ольга і її супутниця Малуша) з бабусею і матір’ю його майбутньої дружини Анни (імператриця Олена і її невістка Феофано). Мине трохи більше півстоліття, і в Десятинному храмі Святої Богородиці в Києві поруч стоятимуть мармурові гробниці святої Ольги, святого Володимира та блаженної «цариці Анни».

Під час одного з прийомів, розповідає Костянтин Багрянородний, руській княгині було піднесено золоте, прикрашене камінням блюдо. Свята Ольга пожертвувала його в ризницю Софійського собору, де його бачив і описав на початку XIII століття руський дипломат Добриня Ядрейкович, згодом архієпископ Новгородський Антоній: «Блюдо велике злато службове Ольги Руської, коли взяла данину, ходивши в Царгород; у блюді ж Ольжинім камінь дорогий, на тому ж камені написаний Христос».

Втім, лукавий імператор, повідомивши стільки подробиць, ніби на помсту за те, що «перехитрувала його Ольга», загадав нелегку загадку історикам Руської Церкви. Річ у тім, що преподобний Нестор Літописець розповідає в «Повісті временних літ» про Хрещення Ольги під 6463 (955 або 954) роком, і це відповідає свідченню візантійської хроніки Кедрина. Інший руський церковний письменник XI століття, Яків Мних, у слові «Пам’ять і похвала Володимиру... і як хрестилася бабуся Володимира Ольга», говорячи про кончину святої княгині († 969), зазначає, що вона прожила християнкою п’ятнадцять років, і відносить тим самим час Хрещення до 954 року, що теж збігається з точністю до кількох місяців із вказівкою Нестора. Тим часом Костянтин Багрянородний, описуючи перебування Ольги в Константинополі і називаючи точні дати влаштованих ним на її честь прийомів, з безсумнівністю дає зрозуміти, що все це відбувалося в 957 році. Для примирення даних літопису, з одного боку, і свідчень Костянтина, з іншого, руським церковним історикам довелося припускати одне з двох: або свята Ольга для продовження переговорів з імператором у 957 році приїхала до Константинополя вже вдруге, або вона хрестилася взагалі не в Царгороді, а в Києві в 954 році і єдине своє паломництво до Візантії здійснила, вже будучи християнкою. Перше припущення більш ймовірне.

Що стосується безпосередньо дипломатичного результату переговорів, у святої Ольги були підстави залишитися незадоволеною ними. Добившись успіху в питаннях про руську торгівлю в межах імперії та підтвердження мирного договору з Візантією, укладеного Ігорем у 944 році, вона не змогла, однак, схилити імператора до двох важливих для Русі угод: про династичний шлюб Святослава з візантійською царівною і про умови відновлення існуючої за Аскольда православної митрополії в Києві. Її незадоволення результатом місії виразно звучить у відповіді, яку вона дала вже після повернення на батьківщину надісланим від імператора послам. На запит імператора щодо обіцяної військової допомоги свята Ольга через послів різко відповіла: «Якщо ти так само постоїш у мене в Почайні, як я в Суду, то тоді дам тобі воїв на допомогу».

Разом із тим, попри невдачу старань щодо заснування на Русі церковної ієрархії, свята Ольга, ставши християнкою, ревно віддавалася подвигам християнського благовістя серед язичників і церковного будівництва: «Требища бісівські зруйнувала і почала жити в Христі Ісусі». Вона зводить храми: святителя Миколая і Святої Софії в Києві, Благовіщення Пресвятої Богородиці — у Вітебську, Святої Живоначальної Тройці — у Пскові. Псков із того часу називається в літописах Домом Святої Тройці. Храм, побудований Ольгою над річкою Великою, на місці, вказаному їй, за свідченням літописця, згори «Променем Трисяйного Божества», простояв понад півтора століття. У 1137 році святий князь Всеволод-Гавриїл († 1138, пам’ять 11 лютого) замінив дерев’яний храм кам’яним, який був перебудований, своєю чергою, в 1363 році і замінений, нарешті, Троїцьким собором, що існує донині.

І інша найважливіша пам’ятка руського «монументального богослов’я», як називають нерідко церковне зодчество, пов’язана з іменем святої рівноапостольної Ольги — храм Софії Премудрості Божої в Києві, закладений невдовзі після її повернення з Царгорода і освячений 11 травня 960 року. Цей день відзначався згодом у Руській Церкві як особливе церковне свято.

У місяцеслові пергаментного Апостола 1307 року під 11 травня записано: «У той же день освячення Святої Софії в Києві в літо 6460». Дата пам’яті, на думку церковних істориків, вказана за так званим «антіохійським», а не за загальноприйнятим константинопольським літочисленням і відповідає 960 року від Різдва Христового.

Оскільки свята Ольга отримала при Хрещенні ім’я святої рівноапостольної Олени, яка віднайшла Чесне Древо Хреста Христового в Єрусалимі, головною святинею новоствореного Софійського храму став Святий Хрест, принесений новою Оленою з Царгорода і отриманий нею в благословення від Константинопольського патріарха. Хрест, за переказом, був вирізаний із цільного шматка Животворящого Древа Господнього. На хресті був напис: «Оновилася Руська земля Святим Хрестом, який прийняла Ольга, благовірна княгиня».

Свята Ольга багато зробила для увічнення пам’яті перших руських сповідників імені Христового: над могилою Аскольда звела Нікольський храм, де, за деякими відомостями, сама була згодом похована; над могилою Діра — вищеназваний Софійський собор, який, простоявши півстоліття, згорів у 1017 році. Ярослав Мудрий на цьому місці побудував пізніше, в 1050 році, церкву святої Ірини, а святині Софійського Ольжиного храму переніс у кам’яний храм того ж імені — Софію Київську, що стоїть донині, закладену в 1017 році й освячену близько 1030 року. У Пролозі XIII століття про Ольжин хрест сказано: «який нині стоїть у Києві у Святій Софії в вівтарі на правій стороні». Розграбування київських святинь, продовжене після монголів литовцями, яким місто дісталося в 1341 році, не помилувало й його. За Ягайла в період Люблінської унії, що об’єднала в 1384 році Польщу та Литву в одну державу, Ольжин хрест був викрадений із Софійського собору і вивезений католиками до Любліна. Подальша доля його невідома.

Але серед бояр і дружинників у Києві знайшлося чимало людей, які, за словом Соломона, «зненавиділи Премудрість», як і святу княгиню Ольгу, що будувала Їй храми. Ревнителі язичницької старовини все сміливіше піднімали голову, з надією вдивляючись у Святослава, який підростав, рішуче відхиляв вмовляння матері прийняти християнство і навіть гнівався на неї за це. Потрібно було поспішати із задуманою справою Хрещення Русі. Підступність Візантії, яка не побажала дати Русі християнство, була на руку язичникам. У пошуках вирішення свята Ольга звертає погляди на захід. Ніякого суперечності тут немає. Свята Ольга († 969) належала ще до нерозділеної Церкви і навряд чи мала можливість вникати в богословські тонкощі грецького і латинського віровчення. Протистояння Заходу і Сходу видавалося їй насамперед політичним суперництвом, другорядним порівняно з насущним завданням — створенням Руської Церкви, християнським просвітництвом Русі.

Під 959 роком німецький хроніст, іменований «продовжувач Регінона», записує: «прийшли до короля посли Олени, королеви русів, яка хрещена в Константинополі, і просили присвятити для цього народу єпископа і священиків». Король Оттон, майбутній засновник Германської імперії, охоче відгукнувся на прохання Ольги, але повів справу не поспішаючи, з чисто німецькою ґрунтовністю. Лише на Різдво наступного, 960 року, єпископом Руським був поставлений Лібуцій, із братії монастиря святого Альбана в Майнці. Але він невдовзі помер (15 березня 961 року). На його місце був присвячений Адальберт Трірський, якого Оттон, «щедро забезпечивши всім потрібним», відправив, нарешті, до Росії. Важко сказати, що сталося б, якби король не зволікав так довго, але коли в 962 році Адальберт з’явився в Києві, він «не досяг нічого того, заради чого був посланий, і бачив свої старання марними». Гірше того, на зворотному шляху «деякі з його супутників були вбиті, і сам єпископ не уникнув смертельної небезпеки».

Виявилося, що за минулі два роки, як і передбачала Ольга, у Києві здійснився остаточний переворот на користь прихильників язичництва і, не ставши ні православною, ні католицькою, Русь взагалі роздумала приймати християнство. Язичницька реакція проявилася настільки сильно, що постраждали не тільки німецькі місіонери, а й деякі з київських християн, що хрестилися з Ольгою в Царгороді. За наказом Святослава був убитий племінник святої Ольги Гліб і зруйновані деякі зведені нею храми. Зрозуміло, тут не обійшлося без візантійської таємної дипломатії: налаштовані проти Ольги і стривожені можливістю посилення Русі за рахунок союзу з Оттоном, греки воліли підтримати язичників.

Провал місії Адальберта мав промислительне значення для майбутнього Руської Православної Церкви, що уникла папського полону. Святій Ользі залишалося змиритися з тим, що сталося, і повністю піти в справи особистого благочестя, надавши кермо влади язичнику Святославу. З нею як і раніше рахувалися, до її державної мудрості незмінно зверталися у всіх важких випадках. Коли Святослав відлучався з Києва, а він більшу частину часу проводив у походах і війнах, управління державою знову вручалося княгині-матері. Але питання про Хрещення Русі було тимчасово знято з порядку денного, і це, звісно, засмучувало святу Ольгу, яка вважала Христове благовістя головною справою свого життя.

Вона лагідно переносила скорботи і прикрощі, намагалася допомагати синові в державних і військових турботах, керувати ним у героїчних задумах. Перемоги руського війська були для неї розрадою, особливо розгром давнього ворога Руської держави — Хозарського каганату. Двічі, в 965 і в 969 році, пройшли війська Святослава землями «нерозумних хозарів», назавжди зруйнувавши могутність юдейських володарів Приазов’я і Нижнього Поволжя. Наступний потужний удар був завданий по мусульманській Волзькій Болгарії, потім прийшла черга Болгарії Дунайської. Вісімдесят міст по Дунаю було взято київськими дружинами. Одне турбувало Ольгу: як би, захопившись війною на Балканах, Святослав не забув про Київ.

Навесні 969 року Київ взяли в облогу печеніги: «І не можна було вивести коня напоїти, стояли печеніги на Либеді». Руське військо було далеко, на Дунаї. Пославши до сина гінців, свята Ольга сама очолила оборону столиці. Святослав, отримавши звістку, невдовзі прискакав до Києва, «привітав матір свою і дітей і журився, що сталося з ними від печенігів». Але, розгромивши кочівників, войовничий князь знову став говорити матері: «Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї — там середина землі моєї». Святослав мріяв про створення величезної Руської держави від Дунаю до Волги, яка об’єднала б Русь, Болгарію, Сербію, Причорномор’я і Приазов’я та простягнула свої межі до самого Царгорода. Мудра Ольга розуміла, що при всій мужності та відвазі руських дружин їм не впоратися з давньою імперією ромеїв, Святослава чекала невдача. Але син не слухав застережень матері. Тоді свята Ольга сказала: «Бачиш, я хвора. Куди хочеш піти від мене? Коли поховаєш мене, вирушай куди захочеш».

Дні її були полічені, труди і скорботи підірвали її сили. 11 липня 969 року свята Ольга померла, «і плакали по ній плачем великим син її, і онуки, і всі люди». Останні роки, серед торжества язичництва, їй, колись гордій володарці, яка хрестилася від патріарха в столиці православ’я, доводилося таємно тримати при собі священика, щоб не викликати нового спалаху антихристиянського фанатизму. Але перед смертю, знову віднайшовши колишню твердість і рішучість, вона заборонила здійснювати над нею язичницькі тризни і заповіла відкрито поховати її за православним обрядом. Пресвітер Григорій, який був із нею в 957 році в Константинополі, точно виконав її заповіт. На Святослава ж, як повідомляє літописець, чекала зла кончина: він був убитий печенізьким князем Курею, який відсік голову Святослава і з черепа зробив собі чашу, окув золотом і під час бенкетів пив із неї.

Свята Ольга була похована як християнка. «І так поживши і добре славлячи Бога в Тройці, Отця і Сина і Святого Духа, спочила в благій вірі, скінчила житіє своє з миром у Христі Ісусі, Господі нашому». Як свій пророчий заповіт наступним поколінням, вона з глибоким християнським смиренням сповідала свою віру про свій народ: «Воля Божа хай буде! Якщо захоче Бог помилувати рід мій Землі Руської, нехай покладе на серце їм звернутися до Бога, як і мені Бог це дарував».

Бог прославив святу трудівницю православ’я, «начальницю віри» на Руській землі, чудесами і нетлінням мощів. Яків Мних († 1072) через сто років після її смерті писав у своїй «Пам’яті і похвалі Володимиру»: «Бог прославив тіло раби Своєї Олени, і є в гробі тіло її чесне, і неруйнівне перебуває і до цих днів. Блаженна княгиня Ольга прославила Бога всіма справами своїми добрими, і Бог прославив її». При святому князі Володимирі, за деякими даними, в 1007 році, мощі святої Ольги були перенесені в Десятинний храм Успіння Пресвятої Богородиці і покладені в спеціальному саркофазі, в яких прийнято було класти мощі святих на православному Сході. «І інше чудо почуйте про неї: гроб кам’яний малий у церкві Святої Богородиці, ту церкву створив блаженний князь Володимир, і є гроб блаженної Ольги. І на верху гробу віконце сотворене — щоб бачити тіло блаженної Ольги, що лежить цілим». Але не всім було явлене чудо нетління мощів рівноапостольної княгині: «Хто з вірою прийде, відчиниться віконце, і бачить чесне тіло, що лежить цілим, і дивується чуду такому — стільки років у гробі лежачи тілу неруйнівним залишитися. Гідне похвали всякої тіло те чесне: у гробі ціле, як спляче, спочиває. А іншим, хто не з вірою приходить, не відчиниться віконце гробне, і не бачить тіла того чесного, але тільки гроб».

Так і по кончині свята Ольга проповідувала вічне життя і воскресіння, наповнюючи радістю віруючих і напоумлюючи невіруючих. Була вона, за словами преподобного Нестора Літописця, «передтечею християнської землі, як зірниця перед сонцем і як зоря перед світлом».

Святий рівноапостольний великий князь Володимир, підносячи свою подяку Богу в день Хрещення Русі, свідчив від імені своїх сучасників про святу рівноапостольну Ольгу знаменними словами: «Благословлятимуть тебе сини руські, і до останнього роду онуків твоїх».

Свята рівноапостольна Ольга була канонізована на соборі 1547 року, який підтвердив повсюдне вшанування її на Русі ще в домонгольську епоху. Християнське ім’я святої Ольги — Олена (у перекладі з давньогрецької «смолоскип») — стало вираженням горіння її духу. Свята Ольга (Олена) прийняла духовний вогонь, який не згас у всій тисячолітній історії християнської Росії.