Ольга
рівноапостольна
Піднесіть святому образу прикрасу на знак подяки за чудо або сповнення молитви.
Будьте першим, хто запалить свічку перед цим святим образом.
Свята рівноапостольна Ольга була дружиною великого князя Київського Ігоря. Боротьба християнства з язичництвом за часів Ігоря та Ольги, які княжили після Олега († 912), вступає в новий період. Церква Христова в останні роки князювання Ігоря († 945) стає значною духовною та державною силою в Руській державі. Про це свідчить текст договору Ігоря з греками 944 року, що зберігся до наших днів і був включений літописцем до «Повісті временних літ» у статтю, яка описує події 6453 (945) року.
Мирний договір із Константинополем мав бути затверджений обома релігійними громадами Києва: «Русь хрещена», тобто християни, присягали в соборному храмі святого пророка Божого Іллі; «Русь нехрещена», язичники, клялися на зброї у святилищі Перуна Громовержця. Той факт, що християни поставлені в документі на першому місці, свідчить про їхнє переважне духовне значення в житті Київської Русі.
Очевидно, у момент, коли договір 944 року складався в Царгороді, при владі в Києві стояли люди, які співчували християнству та усвідомлювали історичну необхідність долучення Русі до животворної християнської культури. До цього напряму належав, можливо, і сам князь Ігор, офіційне становище якого не дозволяло йому особисто перейти у нову віру, не вирішивши питання про хрещення всієї країни та встановлення в ній православної церковної ієрархії. Тому договір було складено в обережних виразах, які не завадили б князю затвердити його і у формі язичницької клятви, і у формі християнської присяги.
Але поки візантійські посли прибули до Києва, обстановка на Дніпрі суттєво змінилася. Чітко визначилася язичницька опозиція, на чолі якої стояли варязькі воєводи Свенельд та його син Мстислав (Мстиша), яким Ігор надав у володіння Древлянську землю.
Сильним у Києві був і вплив хозарських юдеїв, яким не могла припасти до душі думка про торжество православ’я на Руській землі.
Не зумівши подолати косність звичаю, Ігор залишився язичником і скріпив договір за язичницьким зразком — клятвою на мечах. Він відкинув благодать Хрещення і був покараний за невір’я. Через рік, у 945 році, повсталі язичники вбили його в Древлянській землі, розірвавши між двома деревами. Але дні язичництва і заснованого на ньому життєвого укладу слов’янських племен були вже полічені. Тягар державного служіння поклала на себе за трирічного сина Святослава вдова Ігоря — велика княгиня Київська Ольга.
Ім’я майбутньої просвітительки Руського краю та її батьківщину «Повість временних літ» вперше називає у статті про одруження Ігоря: «і привели йому дружину з Пскова, на ім’я Ольга». Належала вона, уточнює Іоакимівський літопис, до роду князів Ізборських, однієї із забутих давньоруських княжих династій, яких було на Русі в X–XI ст. не менше двадцяти, але які всі були з часом витіснені Рюриковичами або злилися з ними через шлюби. Деякі з них були місцевого, слов’янського походження, інші — прийшлі, варязькі. Відомо, що скандинавські конунги, запрошені на князювання в руські міста, незмінно приймали руську мову, часто — руські імена, і швидко ставали справжніми руськими як за способом життя, так і за світоглядом і навіть за фізичним виглядом.
Так і дружину Ігоря звали варязьким іменем Хельга, у руській «окаючій» вимові — Ольга, Вольга. Жіноче ім’я Ольга відповідає чоловічому Олег (Хельгі), що означає «святий». Хоча язичницьке розуміння святості цілком відмінне від християнського, але й воно передбачає в людині особливий духовний настрій, цнотливість і тверезість, розум і прозорливість. Розкриваючи духовне значення імені, народ назвав Олега Віщим, Ольгу — Мудрою.
Пізніші перекази називали її родовим маєтком село Вибути за кілька кілометрів від Пскова вгору річкою Великою. Ще недавно показували на річці Ольгин міст — біля давньої переправи, де Ольга зустрілася з Ігорем. Псковська топоніміка зберегла чимало назв, пов’язаних із пам’яттю великої псковитянки: села Ольженець та Ольгине Поле, Ольгині Ворота — один із рукавів річки Великої, Ольгина Гора та Ольгин Хрест — поблизу Псковського озера, Ольгин Камінь — біля села Вибути.
Житіє святої Ольги оповідає, що у Вибутах молодий князь полював «в області Псковській» і, бажаючи перебратися через річку Велику, побачив «якогось чоловіка, що плив у човні», і покликав його до берега. Відпливши від берега, князь виявив, що його везе дівчина дивовижної краси. Ігор запалав до неї пожадливістю і став схиляти її до гріха. Перевізниця виявилася не тільки красивою, а й цнотливою та розумною. Вона засоромила Ігоря, нагадавши йому про княжу гідність правителя і судді, який має бути «світлим прикладом добрих справ» для своїх підданих. Ігор розлучився з нею, зберігаючи в пам’яті її слова та прекрасний образ. Коли прийшов час обирати наречену, до Києва зібрали найкрасивіших дівчат князівства. Але жодна з них не припала йому до серця. І тоді він згадав «дивну в дівицях» Ольгу і послав за нею свого родича, князя Олега. Так Ольга стала дружиною князя Ігоря, великою руською княгинею.
Після одруження Ігор вирушив у похід на греків, а повернувся з нього вже батьком: народився син Святослав. Невдовзі Ігор був убитий древлянами. Боячись помсти за вбивство Київського князя, древляни відправили послів до княгині Ольги, пропонуючи їй одружитися зі своїм правителем Малом. Ольга вдала, що згодна. Хитрістю заманила вона до Києва два посольства древлян, піддавши їх болісній смерті: перше було живцем поховане «на дворі княжому», друге — спалене в лазні. Після цього п’ять тисяч мужів древлянських були вбиті воїнами Ольги на тризні за Ігорем біля стін древлянської столиці Іскоростеня. Наступного року Ольга знову підійшла з військом до Іскоростеня. Місто спалили за допомогою птахів, до ніг яких прив’язали палаюче клоччя. Тих древлян, що залишилися живими, полонили і продали в рабство.
Боротьба за єдність Русі, за підпорядкування Київському центру племен і князівств, роздираних взаємною ворожнечею, прокладала шлях до остаточної перемоги християнства на Руській землі. Ольга Богомудра увійшла в історію як велика будівнича державного життя і культури Київської Русі. Літописи сповнені свідчень про її невпинні «ходіння» Руською землею з метою благоустрою та впорядкування цивільного і господарського побуту підданих. Добившись внутрішнього зміцнення влади Київського великого князя, послабивши вплив дрібних місцевих князів, що заважали збиранню Русі, Ольга централізувала все державне управління за допомогою системи «погостів». У 946 році із сином і дружиною пройшла вона Древлянською землею, «встановлюючи данини й оброки», відзначаючи села, станища і місця полювань, що підлягали включенню до київських великокняжих володінь. Наступного року ходила до Новгорода, влаштовуючи погости річками Мстою та Лугою, всюди залишаючи зримі сліди своєї діяльності. «Ловища її (місця полювання) були по всій землі, встановлені знаки, місця її і погости, — писав літописець, — і сани її стоять у Пскові до цього дня, є вказані нею місця для лову птахів по Дніпру і по Десні; і село її Ольжичі існує і понині».
Влаштовані Ольгою погости, будучи передусім фінансово-адміністративними та судовими центрами, становили міцну опору великокняжої влади на місцях.
Будучи насамперед, за самим змістом слова, центрами торгівлі та обміну («гість» — купець), збираючи й організовуючи навколо себе населення (замість колишнього «полюддя» збір данини і податків здійснювався тепер рівномірно і впорядковано по погостах), Ольжині погости стали найважливішою клітиною етнічного і культурного об’єднання руського народу.
Пізніше, коли Ольга стала християнкою, на погостах почали зводити перші храми; з часу Хрещення Русі при святому Володимирі погост і храм (парафія) стали нерозривними поняттями. (Лише згодом від цвинтарів, що існували біля храмів, розвинулося вживання слова «погост» у значенні «цвинтар».)
Багато зусиль доклала княгиня Ольга для посилення оборонної могутності країни. Міста забудовувалися і зміцнювалися, вишгороди (або дитинці, кроми) обростали кам’яними і дубовими стінами (забралами), вкривалися валами та частоколами. Сама княгиня, знаючи, як вороже ставилися багато хто до ідеї зміцнення княжої влади й об’єднання Русі, жила постійно «на горі», над Дніпром, за надійними забралами київського Вишгорода (Верхнього міста), оточена вірною дружиною. Дві третини зібраної данини, за свідченням літопису, вона віддавала у розпорядження київського віча, третя частина йшла «до Ольги, на Вишгород» — на потреби ратної справи. До часу Ольги історики відносять встановлення перших державних кордонів Росії — на заході, з Польщею. Богатирські застави на півдні вартували мирні ниви киян від народів Дикого Поля. Чужоземці поспішали до Гардарики («країни міст»), як називали вони Русь, з товарами і рукоділлям. Шведи, датчани, німці охоче вступали найманцями до руського війська. Ширяться закордонні зв’язки Києва. Це сприяє розвитку кам’яного будівництва в місті, початок якому поклала княгиня Ольга. Перші кам’яні будівлі Києва — міський палац і заміський терем Ольги — лише в нашому столітті були знайдені археологами. (Палац, точніше, його фундамент і залишки стін, були знайдені і розкопані в 1971–1972 рр.)
Але не тільки зміцнення державності та розвиток господарських форм народного життя привертали увагу мудрої княгині. Ще насущнішим видавалося їй докорінне перетворення релігійного життя Русі, духовне переображення руського народу. Русь ставала великою державою. Лише дві європейські держави могли в ті роки змагатися з нею за значенням і потужністю: на сході Європи — давня Візантійська імперія, на заході — королівство саксів.
Досвід обоїх імперій, які завдячували своїм піднесенням духу християнського вчення, релігійним основам життя, показував ясно, що шлях до майбутньої величі Русі лежить не тільки через військові, а насамперед і переважно через духовні завоювання та досягнення. Доручивши Київ підрослому синові Святославу, велика княгиня Ольга влітку 954 року, прагнучи благодаті та істини, вирушає з великим флотом до Царгорода. Це було мирне «ходіння», що поєднувало завдання релігійного паломництва та дипломатичної місії, але політичні міркування вимагали, щоб воно стало водночас виявом військової могутності Русі на Чорному морі, нагадало гордим «ромеям» про переможні походи Аскольда та Олега, який прибив у 907 році свій щит «на вратах Царгорода».
Результат був досягнутий. Поява руського флоту на Босфорі створювала необхідні передумови для розвитку дружнього русько-візантійського діалогу. Своєю чергою, південна столиця вразила сувору доньку Півночі розмаїттям кольорів, величчю архітектури, змішанням мов і народів світу. Але особливе враження справляло багатство християнських храмів і зібраних у них святинь. Царгород, «царююче місто» Грецької імперії, ще при самому заснуванні (точніше, відновленні) в 330 році присвячене святим рівноапостольним Костянтином Великим (пам’ять 21 травня) Пресвятій Богородиці (ця подія святкувалася в Грецькій Церкві 11 травня і перейшла звідти в руські місяцеслови), прагнуло в усьому бути гідним своєї Небесної Покровительки. Руська княгиня була присутня за богослужінням у найкращих храмах Константинополя — Святої Софії, Влахернської Богоматері та інших.
Серце мудрої Ольги відкрилося святому православ’ю, вона приймає рішення стати християнкою. Таїнство Хрещення здійснив над нею патріарх Константинопольський Феофілакт (933–956), а сприймачем був сам імператор Костянтин Багрянородний (912–959). Їй було наречено при Хрещенні ім’я Олена на честь святої рівноапостольної, матері святого Костянтина, яка віднайшла Чесне Древо Хреста Господнього. У повчальному слові, сказаному після здійснення обряду, патріарх сказав: «Благословенна ти в дружинах руських, бо залишила темряву і полюбила Світло. Благословлятимуть тебе руські люди в усіх прийдешніх поколіннях, від онуків і правнуків до найвіддаленіших нащадків твоїх». Він наставив її в істинах віри, церковному уставі та молитовному правилі, пояснив заповіді про піст, цнотливість і милостиню. «Вона ж, — говорить преподобний Нестор Літописець, — схилила голову і стояла, наче губка, що вбирає воду, вслухаючись у вчення, і, вклонившись Патріархові, промовила: «Молитвами твоїми, Владико, хай збережена буду від сітей ворожих».
Саме так, з трохи нахиленою головою, зображена свята Ольга на одній із фресок Київського Софійського собору, а також на сучасній їй візантійській мініатюрі, в особовому рукописі Хроніки Іоанна Скиліци з Мадридської національної бібліотеки. Грецький напис, що супроводжує мініатюру, називає Ольгу «архонтесою (тобто владичицею) русів», «дружиною, Ельгою на ім’я, яка прийшла до царя Костянтина і була хрещена». Княгиня зображена в особливому головному уборі, «як новохрещена християнка і почесна диякониса Руської Церкви». Поруч із нею в такому ж уборі новохрещеної — Малуша († 1001), згодом мати святого рівноапостольного Володимира (пам’ять 15 липня).
Такого ненависника руських, яким був імператор Костянтин Багрянородний, непросто було змусити стати хрещеним батьком «архонтеси Русі». У руському літописі збереглися розповіді про те, як рішуче і на рівних розмовляла Ольга з імператором, дивуючи греків духовною зрілістю і державною мудрістю, показуючи, що руському народу якраз під силу сприйняти і примножити вищі звершення грецького релігійного генія, найкращі плоди візантійської духовності та культури. Так святій Ользі вдалося мирним шляхом «взяти Царгород», чого до неї не зміг зробити жоден полководець. За свідченням літопису, сам імператор змушений був визнати, що «перехитрувала» його Ольга, а народна пам’ять, поєднавши перекази про віщого Олега і мудру Ольгу, закарбувала цю духовну перемогу в билинному сказанні «Про взяття Царгорода княгинею Ольгою».
Костянтин Багрянородний у своєму творі «Про церемонії візантійського двору», що дійшов до нас в єдиному списку, залишив докладний опис церемоній, що супроводжували перебування святої Ольги в Константинополі. Він описує урочистий прийом у знаменитій палаті Магнавра, під спів бронзових птахів і гарчання мідних левів, куди Ольга з’явилася з величезною свитою зі 108 осіб (не рахуючи людей із дружини Святослава), і переговори у вужчому колі в покоях імператриці, і парадний обід у залі Юстиніана, де за збігом обставин промислительно зустрілися за одним столом чотири «державні дами»: бабуся і мати святого рівноапостольного Володимира (свята Ольга і її супутниця Малуша) з бабусею і матір’ю його майбутньої дружини Анни (імператриця Олена і її невістка Феофано). Мине трохи більше півстоліття, і в Десятинному храмі Святої Богородиці в Києві поруч стоятимуть мармурові гробниці святої Ольги, святого Володимира та блаженної «цариці Анни».
Під час одного з прийомів, розповідає Костянтин Багрянородний, руській княгині було піднесено золоте, прикрашене камінням блюдо. Свята Ольга пожертвувала його в ризницю Софійського собору, де його бачив і описав на початку XIII століття руський дипломат Добриня Ядрейкович, згодом архієпископ Новгородський Антоній: «Блюдо велике злато службове Ольги Руської, коли взяла данину, ходивши в Царгород; у блюді ж Ольжинім камінь дорогий, на тому ж камені написаний Христос».
Втім, лукавий імператор, повідомивши стільки подробиць, ніби на помсту за те, що «перехитрувала його Ольга», загадав нелегку загадку історикам Руської Церкви. Річ у тім, що преподобний Нестор Літописець розповідає в «Повісті временних літ» про Хрещення Ольги під 6463 (955 або 954) роком, і це відповідає свідченню візантійської хроніки Кедрина. Інший руський церковний письменник XI століття, Яків Мних, у слові «Пам’ять і похвала Володимиру... і як хрестилася бабуся Володимира Ольга», говорячи про кончину святої княгині († 969), зазначає, що вона прожила християнкою п’ятнадцять років, і відносить тим самим час Хрещення до 954 року, що теж збігається з точністю до кількох місяців із вказівкою Нестора. Тим часом Костянтин Багрянородний, описуючи перебування Ольги в Константинополі і називаючи точні дати влаштованих ним на її честь прийомів, з безсумнівністю дає зрозуміти, що все це відбувалося в 957 році. Для примирення даних літопису, з одного боку, і свідчень Костянтина, з іншого, руським церковним історикам довелося припускати одне з двох: або свята Ольга для продовження переговорів з імператором у 957 році приїхала до Константинополя вже вдруге, або вона хрестилася взагалі не в Царгороді, а в Києві в 954 році і єдине своє паломництво до Візантії здійснила, вже будучи християнкою. Перше припущення більш ймовірне.
Що стосується безпосередньо дипломатичного результату переговорів, у святої Ольги були підстави залишитися незадоволеною ними. Добившись успіху в питаннях про руську торгівлю в межах імперії та підтвердження мирного договору з Візантією, укладеного Ігорем у 944 році, вона не змогла, однак, схилити імператора до двох важливих для Русі угод: про династичний шлюб Святослава з візантійською царівною і про умови відновлення існуючої за Аскольда православної митрополії в Києві. Її незадоволення результатом місії виразно звучить у відповіді, яку вона дала вже після повернення на батьківщину надісланим від імператора послам. На запит імператора щодо обіцяної військової допомоги свята Ольга через послів різко відповіла: «Якщо ти так само постоїш у мене в Почайні, як я в Суду, то тоді дам тобі воїв на допомогу».
Разом із тим, попри невдачу старань щодо заснування на Русі церковної ієрархії, свята Ольга, ставши християнкою, ревно віддавалася подвигам християнського благовістя серед язичників і церковного будівництва: «Требища бісівські зруйнувала і почала жити в Христі Ісусі». Вона зводить храми: святителя Миколая і Святої Софії в Києві, Благовіщення Пресвятої Богородиці — у Вітебську, Святої Живоначальної Тройці — у Пскові. Псков із того часу називається в літописах Домом Святої Тройці. Храм, побудований Ольгою над річкою Великою, на місці, вказаному їй, за свідченням літописця, згори «Променем Трисяйного Божества», простояв понад півтора століття. У 1137 році святий князь Всеволод-Гавриїл († 1138, пам’ять 11 лютого) замінив дерев’яний храм кам’яним, який був перебудований, своєю чергою, в 1363 році і замінений, нарешті, Троїцьким собором, що існує донині.
І інша найважливіша пам’ятка руського «монументального богослов’я», як називають нерідко церковне зодчество, пов’язана з іменем святої рівноапостольної Ольги — храм Софії Премудрості Божої в Києві, закладений невдовзі після її повернення з Царгорода і освячений 11 травня 960 року. Цей день відзначався згодом у Руській Церкві як особливе церковне свято.
У місяцеслові пергаментного Апостола 1307 року під 11 травня записано: «У той же день освячення Святої Софії в Києві в літо 6460». Дата пам’яті, на думку церковних істориків, вказана за так званим «антіохійським», а не за загальноприйнятим константинопольським літочисленням і відповідає 960 року від Різдва Христового.
Оскільки свята Ольга отримала при Хрещенні ім’я святої рівноапостольної Олени, яка віднайшла Чесне Древо Хреста Христового в Єрусалимі, головною святинею новоствореного Софійського храму став Святий Хрест, принесений новою Оленою з Царгорода і отриманий нею в благословення від Константинопольського патріарха. Хрест, за переказом, був вирізаний із цільного шматка Животворящого Древа Господнього. На хресті був напис: «Оновилася Руська земля Святим Хрестом, який прийняла Ольга, благовірна княгиня».
Свята Ольга багато зробила для увічнення пам’яті перших руських сповідників імені Христового: над могилою Аскольда звела Нікольський храм, де, за деякими відомостями, сама була згодом похована; над могилою Діра — вищеназваний Софійський собор, який, простоявши півстоліття, згорів у 1017 році. Ярослав Мудрий на цьому місці побудував пізніше, в 1050 році, церкву святої Ірини, а святині Софійського Ольжиного храму переніс у кам’яний храм того ж імені — Софію Київську, що стоїть донині, закладену в 1017 році й освячену близько 1030 року. У Пролозі XIII століття про Ольжин хрест сказано: «який нині стоїть у Києві у Святій Софії в вівтарі на правій стороні». Розграбування київських святинь, продовжене після монголів литовцями, яким місто дісталося в 1341 році, не помилувало й його. За Ягайла в період Люблінської унії, що об’єднала в 1384 році Польщу та Литву в одну державу, Ольжин хрест був викрадений із Софійського собору і вивезений католиками до Любліна. Подальша доля його невідома.
Але серед бояр і дружинників у Києві знайшлося чимало людей, які, за словом Соломона, «зненавиділи Премудрість», як і святу княгиню Ольгу, що будувала Їй храми. Ревнителі язичницької старовини все сміливіше піднімали голову, з надією вдивляючись у Святослава, який підростав, рішуче відхиляв вмовляння матері прийняти християнство і навіть гнівався на неї за це. Потрібно було поспішати із задуманою справою Хрещення Русі. Підступність Візантії, яка не побажала дати Русі християнство, була на руку язичникам. У пошуках вирішення свята Ольга звертає погляди на захід. Ніякого суперечності тут немає. Свята Ольга († 969) належала ще до нерозділеної Церкви і навряд чи мала можливість вникати в богословські тонкощі грецького і латинського віровчення. Протистояння Заходу і Сходу видавалося їй насамперед політичним суперництвом, другорядним порівняно з насущним завданням — створенням Руської Церкви, християнським просвітництвом Русі.
Під 959 роком німецький хроніст, іменований «продовжувач Регінона», записує: «прийшли до короля посли Олени, королеви русів, яка хрещена в Константинополі, і просили присвятити для цього народу єпископа і священиків». Король Оттон, майбутній засновник Германської імперії, охоче відгукнувся на прохання Ольги, але повів справу не поспішаючи, з чисто німецькою ґрунтовністю. Лише на Різдво наступного, 960 року, єпископом Руським був поставлений Лібуцій, із братії монастиря святого Альбана в Майнці. Але він невдовзі помер (15 березня 961 року). На його місце був присвячений Адальберт Трірський, якого Оттон, «щедро забезпечивши всім потрібним», відправив, нарешті, до Росії. Важко сказати, що сталося б, якби король не зволікав так довго, але коли в 962 році Адальберт з’явився в Києві, він «не досяг нічого того, заради чого був посланий, і бачив свої старання марними». Гірше того, на зворотному шляху «деякі з його супутників були вбиті, і сам єпископ не уникнув смертельної небезпеки».
Виявилося, що за минулі два роки, як і передбачала Ольга, у Києві здійснився остаточний переворот на користь прихильників язичництва і, не ставши ні православною, ні католицькою, Русь взагалі роздумала приймати християнство. Язичницька реакція проявилася настільки сильно, що постраждали не тільки німецькі місіонери, а й деякі з київських християн, що хрестилися з Ольгою в Царгороді. За наказом Святослава був убитий племінник святої Ольги Гліб і зруйновані деякі зведені нею храми. Зрозуміло, тут не обійшлося без візантійської таємної дипломатії: налаштовані проти Ольги і стривожені можливістю посилення Русі за рахунок союзу з Оттоном, греки воліли підтримати язичників.
Провал місії Адальберта мав промислительне значення для майбутнього Руської Православної Церкви, що уникла папського полону. Святій Ользі залишалося змиритися з тим, що сталося, і повністю піти в справи особистого благочестя, надавши кермо влади язичнику Святославу. З нею як і раніше рахувалися, до її державної мудрості незмінно зверталися у всіх важких випадках. Коли Святослав відлучався з Києва, а він більшу частину часу проводив у походах і війнах, управління державою знову вручалося княгині-матері. Але питання про Хрещення Русі було тимчасово знято з порядку денного, і це, звісно, засмучувало святу Ольгу, яка вважала Христове благовістя головною справою свого життя.
Вона лагідно переносила скорботи і прикрощі, намагалася допомагати синові в державних і військових турботах, керувати ним у героїчних задумах. Перемоги руського війська були для неї розрадою, особливо розгром давнього ворога Руської держави — Хозарського каганату. Двічі, в 965 і в 969 році, пройшли війська Святослава землями «нерозумних хозарів», назавжди зруйнувавши могутність юдейських володарів Приазов’я і Нижнього Поволжя. Наступний потужний удар був завданий по мусульманській Волзькій Болгарії, потім прийшла черга Болгарії Дунайської. Вісімдесят міст по Дунаю було взято київськими дружинами. Одне турбувало Ольгу: як би, захопившись війною на Балканах, Святослав не забув про Київ.
Навесні 969 року Київ взяли в облогу печеніги: «І не можна було вивести коня напоїти, стояли печеніги на Либеді». Руське військо було далеко, на Дунаї. Пославши до сина гінців, свята Ольга сама очолила оборону столиці. Святослав, отримавши звістку, невдовзі прискакав до Києва, «привітав матір свою і дітей і журився, що сталося з ними від печенігів». Але, розгромивши кочівників, войовничий князь знову став говорити матері: «Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї — там середина землі моєї». Святослав мріяв про створення величезної Руської держави від Дунаю до Волги, яка об’єднала б Русь, Болгарію, Сербію, Причорномор’я і Приазов’я та простягнула свої межі до самого Царгорода. Мудра Ольга розуміла, що при всій мужності та відвазі руських дружин їм не впоратися з давньою імперією ромеїв, Святослава чекала невдача. Але син не слухав застережень матері. Тоді свята Ольга сказала: «Бачиш, я хвора. Куди хочеш піти від мене? Коли поховаєш мене, вирушай куди захочеш».
Дні її були полічені, труди і скорботи підірвали її сили. 11 липня 969 року свята Ольга померла, «і плакали по ній плачем великим син її, і онуки, і всі люди». Останні роки, серед торжества язичництва, їй, колись гордій володарці, яка хрестилася від патріарха в столиці православ’я, доводилося таємно тримати при собі священика, щоб не викликати нового спалаху антихристиянського фанатизму. Але перед смертю, знову віднайшовши колишню твердість і рішучість, вона заборонила здійснювати над нею язичницькі тризни і заповіла відкрито поховати її за православним обрядом. Пресвітер Григорій, який був із нею в 957 році в Константинополі, точно виконав її заповіт. На Святослава ж, як повідомляє літописець, чекала зла кончина: він був убитий печенізьким князем Курею, який відсік голову Святослава і з черепа зробив собі чашу, окув золотом і під час бенкетів пив із неї.
Свята Ольга була похована як християнка. «І так поживши і добре славлячи Бога в Тройці, Отця і Сина і Святого Духа, спочила в благій вірі, скінчила житіє своє з миром у Христі Ісусі, Господі нашому». Як свій пророчий заповіт наступним поколінням, вона з глибоким християнським смиренням сповідала свою віру про свій народ: «Воля Божа хай буде! Якщо захоче Бог помилувати рід мій Землі Руської, нехай покладе на серце їм звернутися до Бога, як і мені Бог це дарував».
Бог прославив святу трудівницю православ’я, «начальницю віри» на Руській землі, чудесами і нетлінням мощів. Яків Мних († 1072) через сто років після її смерті писав у своїй «Пам’яті і похвалі Володимиру»: «Бог прославив тіло раби Своєї Олени, і є в гробі тіло її чесне, і неруйнівне перебуває і до цих днів. Блаженна княгиня Ольга прославила Бога всіма справами своїми добрими, і Бог прославив її». При святому князі Володимирі, за деякими даними, в 1007 році, мощі святої Ольги були перенесені в Десятинний храм Успіння Пресвятої Богородиці і покладені в спеціальному саркофазі, в яких прийнято було класти мощі святих на православному Сході. «І інше чудо почуйте про неї: гроб кам’яний малий у церкві Святої Богородиці, ту церкву створив блаженний князь Володимир, і є гроб блаженної Ольги. І на верху гробу віконце сотворене — щоб бачити тіло блаженної Ольги, що лежить цілим». Але не всім було явлене чудо нетління мощів рівноапостольної княгині: «Хто з вірою прийде, відчиниться віконце, і бачить чесне тіло, що лежить цілим, і дивується чуду такому — стільки років у гробі лежачи тілу неруйнівним залишитися. Гідне похвали всякої тіло те чесне: у гробі ціле, як спляче, спочиває. А іншим, хто не з вірою приходить, не відчиниться віконце гробне, і не бачить тіла того чесного, але тільки гроб».
Так і по кончині свята Ольга проповідувала вічне життя і воскресіння, наповнюючи радістю віруючих і напоумлюючи невіруючих. Була вона, за словами преподобного Нестора Літописця, «передтечею християнської землі, як зірниця перед сонцем і як зоря перед світлом».
Святий рівноапостольний великий князь Володимир, підносячи свою подяку Богу в день Хрещення Русі, свідчив від імені своїх сучасників про святу рівноапостольну Ольгу знаменними словами: «Благословлятимуть тебе сини руські, і до останнього роду онуків твоїх».
Свята рівноапостольна Ольга була канонізована на соборі 1547 року, який підтвердив повсюдне вшанування її на Русі ще в домонгольську епоху. Християнське ім’я святої Ольги — Олена (у перекладі з давньогрецької «смолоскип») — стало вираженням горіння її духу. Свята Ольга (Олена) прийняла духовний вогонь, який не згас у всій тисячолітній історії християнської Росії.
Ольга равноапостольная: Святая равноапостольная Ольга
Равноапостольная княгиня Ольга
Святая равноапостольная Ольга была супругой великого князя Киевского Игоря. Борьба христианства с язычеством при Игоре и Ольге, княживших после Олега († 912), вступает в новый период. Церковь Христова в последние годы княжения Игоря († 945) становится значительной духовной и государственной силой в Русском государстве. Об этом свидетельствует сохранившийся текст договора Игоря с греками 944 года, который включен летописцем в "Повесть временных лет", в статью, описывающую события 6453 (945) года.
Мирный договор с Константинополем должен был утверждаться обеими религиозными общинами Киева: "Русь крещеная", то есть христиане, приводились к присяге в соборном храме святого пророка Божия Илии; "Русь некрещеная", язычники, клялись на оружии в святилище Перуна Громовержца. Тот факт, что христиане поставлены в документе на первом месте, говорит о их преимущественном духовном значении в жизни Киевской Руси.
Очевидно, в момент, когда договор 944 года составлялся в Царьграде, у власти в Киеве стояли люди, сочувствовавшие христианству, сознававшие историческую необходимость приобщения Руси к животворной христианской культуре. К этому направлению принадлежал, возможно, и сам князь Игорь, официальное положение которого не позволяло ему лично перейти в новую веру, не решив вопроса о Крещении всей страны и установлении в ней православной церковной иерархии. Поэтому договор был составлен в осторожных выражениях, которые не помешали бы князю утвердить его и в форме языческой клятвы, и в форме присяги христианской.
Но пока византийские послы прибыли в Киев, обстановка на Днепре существенно изменилась. Четко определилась языческая оппозиция, во главе которой стояли варяжские воеводы Свенельд и его сын Мстислав (Мстиша), которым Игорь дал в держание Древлянскую землю.
Сильно было в Киеве и влияние хазарских иудеев, которым не могла прийтись по нраву мысль о торжестве Православия в Русской земле.
Не сумев преодолеть косности обычая, Игорь остался язычником и скрепил договор по языческому образцу - клятвой на мечах. Он отверг благодать Крещения и был наказан за неверие. Год спустя, в 945 году, восставшие язычники убили его в Древлянской земле, разорвав между двух деревьев. Но дни язычества и основанного на нем жизненного уклада славянских племен были уже сочтены. Бремя государственного служения возложила на себя, при трехлетнем сыне Святославе, вдова Игоря - великая княгиня Киевская Ольга.
Имя будущей просветительницы Русского края и родину ее "Повесть временных лет" впервые называет в статье о женитьбе Игоря: "и привели ему жену из Пскова, именем Ольгу". Принадлежала она, уточняет Иоакимовская летопись, к роду князей Изборских, одной из забытых древнерусских княжеских династий, которых было на Руси в Х-Х1 вв. не меньше двадцати, но которые все были вытеснены со временем Рюриковичами или слились с ними посредством браков. Некоторые из них были местного, славянского происхождения, другие - пришлые, варяжские. Известно, что скандинавские конунги, приглашенные на княжение в русские города, неизменно принимали русский язык, часто - русские имена и быстро становились настоящими русскими как по образу жизни, так и по мировоззрению и даже по физическому облику.
Так и супругу Игоря звали варяжским именем Хельга, в русском "окающем" произношении - Ольга, Вольга. Женское имя Ольга соответствует мужскому Олег (Хельги), что значит "святой". Хотя языческое понимание святости совершенно отлично от христианского, но и оно предполагает в человеке особый духовный настрой, целомудрие и трезвение, ум и прозорливость. Раскрывая духовное значение имени, народ Олега назвал Вещим, Ольгу - Мудрой.
Позднейшие предания называли ее родовым имением село Выбуты, в нескольких километрах от Пскова вверх по реке Великой. Еще недавно показывали на реке Ольгин мост - у древней переправы, где Ольга встретилась с Игорем. Псковская топонимика сохранила немало названий, связанных с памятью великой псковитянки: деревни Ольженец и Ольгино Поле, Ольгины Ворота - один из рукавов реки Великой, Ольгина Гора и Ольгин Крест - близ Псковского озера, Ольгин Камень - у села Выбуты.
Начало самостоятельного правления княгини Ольги связано в летописях с рассказом о грозном возмездии древлянам, убийцам Игоря. Клявшиеся на мечах и веровавшие "только в свой меч", язычники обречены были Божиим судом от меча и погибнуть (Мф. 26, 52). Поклонявшиеся, среди прочих обожествленных стихий, огню - нашли свое отмщение в огне. Исполнительницей огненной кары Господь избрал Ольгу.
Борьба за единство Руси, за подчинение Киевскому центру раздираемых взаимной враждой племен и княжеств прокладывала путь к окончательной победе христианства в Русской земле. За Ольгой, еще язычницей, стояла Киевская христианская Церковь и ее Небесный покровитель святой пророк Божий Илия, пламенной верой и молитвой сводивший огонь с неба, и победа ее над древлянами, несмотря на суровость победительницы, была победой христианских, созидательных сил в Русском государстве над силами языческими, темными и разрушительными.
Ольга Богомудрая вошла в историю как великая созидательница государственной жизни и культуры Киевской Руси. Летописи полны свидетельств о ее неустанных (хождениях" по Русской земле с целью благоустроения и упорядочения гражданского и хозяйственного быта подданных. Добившись внутреннего укрепления власти Киевского великого князя, ослабив влияние мешавших собиранию Руси мелких местных князей, Ольга централизовала все государственное управление с помощью системы "погостов". В 946 году с сыном и дружиной прошла она по Древлянской земле, "устанавливая дани и оброки", отмечая села, становища и места охот, подлежащие включению в киевские великокняжеские владения. На другой год ходила в Новгород, устраивая погосты по рекам Мсте и Луге, всюду оставляя зримые следы своей деятельности. "Ловища ее (места охоты) были по всей земле, установленные знаки, места ее и погосты, - писал летописец, - и сани ее стоят в Пскове до сего дня, есть указанные ею места для ловли птиц по Днепру и по Десне; и село ее Ольжичи существует и поныне".
Устроенные Ольгой погосты, являясь финансово-административными и судебными центрами, представляли прочную опору великокняжеской власти на местах.
Будучи прежде всего, по самому смыслу слова, центрами торговли и обмена ("гость" - купец), собирая и организуя вокруг себя население (вместо прежнего "полюдья" сбор дани и налогов осуществлялся теперь равномерно и упорядоченно по погостам), Ольгины погосты стали важнейшей ячейкой этнического и культурного объединения русского народа.
Позже, когда Ольга стала христианкой, по погостам стали воздвигать первые храмы; со времени Крещения Руси при святом Владимире погост и храм (приход) стали неразрывными понятиями. (Лишь впоследствии от существовавших возле храмов кладбищ развилось словоупотребление "погост" в смысле "кладбище".)
Много трудов приложила княгиня Ольга для усиления оборонной мощи страны. Города застраивались и укреплялись, Вышгороды (или Детинцы, Кромы) обрастали каменными и дубовыми стенами (забралами), ощетинивались валами, частоколами. Сама княгиня, зная, сколь враждебно относились многие к идее укрепления княжеской власти и объединения Руси, жила постоянно "на горе", над Днепром, за надежными забралами киевского Вышгорода (Верхнего города), окруженная верной дружиной. Две трети собранной дани, по свидетельству летописи, она отдавала в распоряжение киевского веча, третья часть шла "к Ользе, на Вышгород" - на нужды ратного строения. Ко времени Ольги историки относят установление первых государственных границ России - на западе, с Польшей. Богатырские заставы на юге сторожили мирные нивы киевлян от народов Дикого Поля. Чужеземцы спешили в Гардарику ("страну городов"), как называли они Русь, с товарами и рукодельями. Шведы, датчане, немцы охотно вступали наемниками в русское войско. Ширятся зарубежные связи Киева. Это способствует развитию каменного строительства в городе, начало которому положила княгиня Ольга. Первые каменные здания Киева - городской дворец и загородный терем Ольги - лишь в нашем веке были разысканы археологами. (Дворец, точнее его фундамент и остатки стен были найдены и раскопаны в 1971-1972 гг.)
Но не только укрепление государственности и развитие хозяйственных форм народной жизни привлекало внимание мудрой княгини. Еще более насущным представлялось ей коренное преобразование религиозной жизни Руси, духовное преображение русского народа. Русь становилась великой державой. Лишь два европейских государства могли в те годы соперничать с нею в значении и мощи: на востоке Европы - древняя Византийская империя, на западе - королевство Саксов.
Опыт обеих империй, обязанных своим возвышением духу христианского учения, религиозным основам жизни, показывал ясно, что путь к будущему величию Руси лежит не только через военные, но прежде всего и преимущественно через духовные завоевания и достижения. Поручив Киев подросшему сыну Святославу, великая княгиня Ольга летом 954 года, взыскав благодати и истины, отправляется с большим флотом в Царьград. Это было мирное "хождение", сочетавшее задачи религиозного паломничества и дипломатической миссии, но политические соображения требовали, чтобы оно стало одновременно проявлением военного могущества Руси на Черном море, напомнило гордым "ромеям" о победоносных походах Аскольда и Олега, прибившего в 907 году свой щит "на вратах Цареграда".
Результат был достигнут. Появление русского флота на Босфоре создавало необходимые предпосылки для развития дружеского русско-византийского диалога. В свою очередь, южная столица поразила суровую дочь Севера разнообразием красок, великолепием архитектуры, смешением языков и народов мира. Но особенное впечатление производило богатство христианских храмов и собранных в них святынь. Царьград, "царствующий град" греческой империи, еще при самом основании (точнее, возобновлении) в 330 году посвященный святым равноапостольным Константином Великим (память 21 мая) Пресвятой Богородице (это событие праздновалось в Греческой Церкви 11 мая и перешло оттуда в русские месяцесловы), стремился во всем быть достойным своей Небесной Покровительницы. Русская княгиня присутствовала за Богослужением в лучших храмах Константинополя - Святой Софии, Влахернской Богоматери и других.
Сердце мудрой Ольги открылось святому Православию, она принимает решение стать христианкой. Таинство Крещения совершил над нею Патриарх Константинопольский Феофилакт (933-956), а восприемником был сам император Константин Багрянородный (912-959). Ей было наречено в Крещении имя Елена в честь святой равноапостольной Елены (память 21 мая), матери святого Константина, обретшей Честное Древо Креста Господня. В назидательном слове, сказанном по совершении обряда, Патриарх сказал: "Благословенна ты в женах русских, ибо оставила тьму и возлюбила Свет. Благословят тебя русские люди во всех грядущих поколениях, от внуков и правнуков до отдаленнейших потомков твоих". Он наставил ее в истинах веры, церковном уставе и молитвенном правиле, изъяснил заповеди о посте, целомудрии и милостыне. "Она же, - говорит преподобный Нестор Летописец, - склонила голову и стояла, словно губа напаяемая, внимая учению, и, поклонившись Патриарху, промолвила: "Молитвами твоими, Владыко, да сохранена буду от сетей вражеских".
Именно так, со слегка наклоненной головой, изображена святая Ольга на одной из фресок Киевского Софийского собора, а также на современной ей византийской миниатюре, в лицевой рукописи Хроники Иоанна Скилицы из Мадридской национальной библиотеки. Греческая надпись, сопровождающая миниатюру, называет Ольгу "архонтессою (то есть владычицей) Руссов", "женою, Эльгою по имени, которая пришла к царю Константину и была крещена". Княгиня изображена в особом головном уборе, "как новокрещеная христианка и почетная диаконисса Русской Церкви". Рядом с ней в таком же уборе новокрещеной - Малуша († 1001), впоследствии мать святого равноапостольного Владимира (память 15 июля).
Такого ненавистника русских, каким был император Константин Багрянородный, непросто было заставить сделаться крестным отцом "архонтессы Руси". В русской летописи сохранились рассказы о том, как решительно и на равных разговаривала Ольга с императором, удивляя греков духовной зрелостью и государственной мудростью, показывая, что русскому народу как раз под силу воспринять и умножить высшие свершения греческого религиозного гения, лучшие плоды византийской духовности и культуры. Так святой Ольге удалось мирным путем "взять Царьград", чего до нее не смог сделать ни один полководец. По свидетельству летописи, сам император вынужден был признать, что "переклюкала" (перехитрила) его Ольга, а народная память, соединив предания о Вещем Олеге и Мудрой Ольге запечатлела эту духовную победу в былинном сказании "О взятии Царяграда княгиней Ольгой".
Константин Багрянородный в своем сочинении "О церемониях византийского двора", дошедшем до нас в единственном списке, оставил подробное описание церемоний, сопровождавших пребывание святой Ольги в Константинополе. Он описывает торжественный прием в знаменитой палате Магнавре, под пение бронзовых птиц и рычание медных львов, куда Ольга явилась с огромной свитой из 108 человек (не считая людей из дружины Святослава), и переговоры в более узком кругу в покоях императрицы, и парадный обед в зале Юстиниана, где, по стечению обстоятельств, промыслительно встретились за одним столом четыре "государственных дамы": бабушка и мать святого равноапостольного Владимира (святая Ольга и ее спутница Малуша) с бабушкой и матерью его будущей супруги Анны (императрица Елена и ее невестка Феофано). Пройдет немногим более полувека, и в Десятинном храме Святой Богородицы в Киеве будут рядом стоять мраморные гробницы святой Ольги, святого Владимира и блаженной "царицы Анны".
Во время одного из приемов, рассказывает Константин Багрянородный, русской княгине было поднесено золотое, украшенное камнями блюдо. Святая Ольга пожертвовала его в ризницу Софийского собора, где его видел и описал в начале ХIII века русский дипломат Добрыня Ядрейкович, впоследствии архиепископ Новгородский Антоний: "Блюдо велико злато служебное Ольги Русской, когда взяла дань, ходивши в Царьград; во блюде же Ольжине камень драгий, на том же камени написан Христос".
Впрочем, лукавый император, сообщив столько подробностей, как бы в отместку за то, что "переклюкала его Ольга", задал нелегкую загадку историкам Русской Церкви. Дело в том, что преподобный Нестор Летописец рассказывает в "Повести временных лет" о Крещении Ольги под 6463 (955 или 954) годом, и это соответствует свидетельству византийской хроники Кедрина. Другой русский церковный писатель ХI века, Иаков Мних, в слове "Память и похвала Владимиру... и как крестилась бабка Владимира Ольга", говоря о кончине святой княгини († 969), отмечает, что она прожила христианкой пятнадцать лет, и относит тем самым время Крещения к 954 году, что тоже совпадает с точностью до несколько месяцев с указанием Нестора. Между тем Константин Багрянородный, описывая пребывание Ольги в Константинополе и называя точные даты устроенных им в ее честь приемов, с несомненностью дает понять, что все это происходило в 957 году. Для примирения данных летописи, с одной стороны, и показаний Константина, с другой, русским церковным историкам пришлось предполагать одно из двух: либо святая Ольга для продолжения переговоров с императором в 957 году приехала в Константинополь уже во второй раз, либо она крестилась вообще не в Царьграде, а в Киеве в 954 году и единственное свое паломничество в Византию совершила, уже будучи христианкой. Первое предположение более вероятно.
Что касается непосредственно дипломатического исхода переговоров, у святой Ольги были основания остаться недовольной ими. Добившись успеха в вопросах о русской торговле в пределах империи и подтверждении мирного договора с Византией, заключенного Игорем в 944 году, она не смогла, однако, склонить императора к двум важным для Руси соглашениям: о династическом браке Святослава с византийской царевной и об условиях восстановления существовавшей при Аскольде православной митрополии в Киеве. Ее недовольство исходом миссии явственно звучит в ответе, который она дала, уже по возвращении на родину, присланным от императора послам. На запрос императора относительно обещанной военной помощи святая Ольга через послов резко ответила: "Если ты так же постоишь у меня в Почайне, как я в Суду, то тогда дам тебе воев в помощь".
Вместе с тем, несмотря на неудачу стараний об учреждении на Руси церковной иерархии, святая Ольга, став христианкой, ревностно предавалась подвигам христианского благовестия среди язычников и церковного строительства: "требища бесовская сокруши и нача жити о Христе Иисусе". Она воздвигает храмы: Святителя Николая и Святой Софии в Киеве, Благовещения Пресвятой Богородицы - в Витебске, Святой Живоначальной Троицы - во Пскове. Псков с того времени называется в летописях Домом Святой Троицы. Храм, построенный Ольгой над рекой Великой, на месте, указанном ей, по свидетельству летописца, свыше "Лучом Трисиятельного Божества", простоял более полутора веков. В 1137 году святой князь Всеволод-Гавриил († 1138, память 11 февраля) заменил деревянный храм каменным, который был перестроен в свою очередь в 1З63 году и сменен наконец доныне существующим Троицким собором.
И другой важнейший памятник русского "монументального Богословия", как называют нередко церковное зодчество, связан с именем святой равноапостольной Ольги - храм Софии Премудрости Божией в Киеве, заложенный вскоре по возвращении ее из Царьграда и освященный 11 мая 960 года. Этот день отмечался впоследствии в Русской Церкви как особый церковный праздник.
В месяцеслове пергаменного Апостола 1307 года под 11 мая записано: "В тот же день освящение Святой Софии в Киеве в лето 6460". Дата памяти, по мнению церковных историков, указана по так называемому "антиохийскому", а не по общепринятому константинопольскому летоисчислению и соответствует 960 году от Рождества Христова.
Святая Ольга недаром получила в Крещении имя святой равноапостольной Елены, обретшей Честное Древо Креста Христова в Иерусалиме. Главной святыней новосозданного Софийского храма стал Святой Крест, принесенный новой Еленой из Царьграда, и полученный ею в благословение от Константинопольского Патриарха. Крест, по преданию, был вырезан из цельного куска Животворящего Древа Господня. На кресте была надпись: "Обновися Русская земля Святым Крестом, его же прияла Ольга, благоверная княгиня".
Святая Ольга много сделала для увековечения памяти первых русских исповедников имени Христова: над могилой Аскольда воздвигла Никольский храм, где, по некоторым сведениям, сама была впоследствии похоронена, над могилой Дира - вышеназванный Софийский собор, который, простояв полвека, сгорел в 1017 году. Ярослав Мудрый на этом месте построил позже, в 1050 году, церковь святой Ирины, а святыни Софийского Ольгина храма перенес в каменный храм того же имени - доныне стоящую Софию Киевскую, заложенную в 1017 году и освященную около 1030 года. В Прологе ХIII века об Ольгином кресте сказано: "иже ныне стоит в Киеве во Святой Софии в алтаре на правой стороне". Разграбление киевских святынь, продолженное после монголов литовцами, которым город достался в 1341 году, не пощадило и его. При Ягайле в период Люблинской унии, объединившей в 1384 году Польшу и Литву в одно государство, Ольгин крест был похищен из Софийского собора и вывезен католиками в Люблин. Дальнейшая судьба его неизвестна.
Но среди бояр и дружинников в Киеве нашлось немало людей, которые, по слову Соломона, "возненавидели Премудрость", как и святую княгиню Ольгу, строившую Ей храмы. Ревнители языческой старины все смелее поднимали голову, с надеждой взирая на подраставшего Святослава, решительно отклонившего уговоры матери принять христианство и даже гневавшегося на нее за это. Нужно было спешить с задуманным делом Крещения Руси. Коварство Византии, не пожелавшей дать Руси христианство, было на руку язычникам. В поисках решения святая Ольга обращает взоры на запад. Никакого противоречия здесь нет. Святая Ольга († 969) принадлежала еще к неразделенной Церкви и вряд ли имела возможность вникать в богословские тонкости греческого и латинского вероучения. Противостояние Запада и Востока представлялось ей прежде всего политическим соперничеством, второстепенным по сравнению с насущной задачей - созданием Русской Церкви, христианским просвещением Руси.
Под 959 годом немецкий хронист, именуемый "продолжатель Регинона", записывает: "пришли к королю послы Елены, королевы руссов, которая крещена в Константинополе, и просили посвятить для сего народа епископа и священников". Король Оттон, будущий основатель Германской империи, охотно откликнулся на просьбу Ольги, но повел дело не спеша, с чисто немецкой основательностью. Лишь на Рождество следующего, 960 года, епископом Русским был поставлен Либуций, из братии монастыря святого Альбана в Майнце. Но он вскоре умер (15 марта 961 года). На его место был посвящен Адальберт Трирский, которого Оттон, "щедро снабдив всем нужным", отправил, наконец, в Россию. Трудно сказать, что случилось бы, не промедли король так долго, но когда в 962 году Адальберт появился в Киеве, он "не успел ни в чем том, за чем был послан, и видел свои старания напрасными". Хуже того, на обратном пути "некоторые из его спутников были убиты, и сам епископ не избежал смертной опасности".
Оказалось, что за прошедшие два года, как и предвидела Ольга, в Киеве совершился окончательный переворот в пользу сторонников язычества и, не став ни православной, ни католической, Русь вообще раздумала принимать христианство. Языческая реакция проявилась настолько сильно, что пострадали не только немецкие миссионеры, но и некоторые из киевских христиан, крестившихся с Ольгой в Царьграде. По приказу Святослава, был убит племянник святой Ольги Глеб и разрушены некоторые построенные ею храмы. Разумеется, здесь не обошлось без византийской тайной дипломатии: настроенные против Ольги и встревоженные возможностью усиления Руси за счет союза с Оттоном, греки предпочли поддержать язычников.
Провал миссии Адальберта имел промыслительное значение для будущего Русской Православной Церкви, избежавшей папского пленения. Святой Ольге оставалось смириться с происшедшим и полностью уйти в дела личного благочестия, предоставив бразды правления язычнику Святославу. С ней по-прежнему считались, к ее государственной мудрости неизменно обращались во всех трудных случаях. Когда Святослав отлучался из Киева, а он большую часть времени проводил в походах и войнах, управление государством вновь вручалось княгине-матери. Но вопрос о Крещении Руси был временно снят с повестки дня, и это, конечно, огорчало святую Ольгу, считавшую Христово благовестие главным делом своей жизни.
Она кротко переносила скорби и огорчения, старалась помогать сыну в государственных и военных заботах, руководить им в героических замыслах. Победы русского войска были для нее утешением, особенно разгром давнего врага Русского государства - Хазарского каганата. Дважды, в 965 и в 969 году, прошли войска Святослава по землям "неразумных хазаров", навсегда сокрушив могущество иудейских властителей Приазовья и Нижнего Поволжья. Следующий мощный удар был нанесен по мусульманской Волжской Болгарии, потом пришла очередь Болгарии Дунайской. Восемьдесят городов по Дунаю было взято киевскими дружинами. Одно беспокоило Ольгу: как бы, увлекшись войной на Балканах, Святослав не забыл о Киеве.
Весной 969 года Киев осадили печенеги: "и нельзя было вывести коня напоить, стояли печенеги на Лыбеди". Русское войско было далеко, на Дунае. Послав к сыну гонцов, святая Ольга сама возглавила оборону столицы. Святослав, получив известие, вскоре прискакал в Киев, "приветствовал мать свою и детей и сокрушался, что случилось с ними от печенегов". Но, разгромив кочевников, воинствующий князь вновь стал говорить матери: "Не любо мне сидеть в Киеве, хочу жить в Переяславце на Дунае - там середина земли моей". Святослав мечтал о создании огромной русской державы от Дуная до Волги, которая объединила бы Русь, Болгарию, Сербию, Причерноморье и Приазовье и простерла свои пределы до самого Царьграда. Мудрая Ольга понимала, что при всем мужестве и отваге русских дружин им не справиться с древней империей ромеев, Святослава ждала неудача. Но сын не слушал предостережений матери. Тогда святая Ольга сказала: "Видишь, я больна. Куда хочешь уйти от меня? Когда похоронишь меня, отправляйся куда захочешь".
Дни ее были сочтены, труды и скорби подорвали ее силы. 11 июля 969 года святая Ольга скончалась, "и плакали по ней плачем великим сын ее, и внуки, и все люди". Последние годы, среди торжества язычества, ей, когда-то гордой владычице, крестившейся от Патриарха в столице Православия, приходилось тайно держать при себе священника, чтобы не вызвать новой вспышки антихристианского фанатизма. Но перед смертью, вновь обретя прежнюю твердость и решимость, она запретила совершать над ней языческие тризны и завещала открыто похоронить ее по православному обряду. Пресвитер Григорий, который был с нею в 957 году в Константинополе, в точности выполнил ее завещание.
Святая Ольга жила, умерла и погребена была как христианка. "И тако поживши и добре славящи Бога в Троице, Отца и Сына и Святого Духа, почи в блазии вере, сконча житие свое с миром о Христе Иисусе, Господе нашем". Как свой пророческий завет последующим поколениям, она с глубоким христианским смирением исповедала свою веру о своем народе: "Воля Божия да будет! Аще восхощет Бог помиловати роду моего Земли Руския, да возложит на сердце им обратитися к Богу, якоже и мене Бог сие дарова".
Бог прославил святую труженицу Православия, "начальницу веры" в Русской земле чудесами и нетлением мощей. Иаков Мних († 1072) через сто лет после ее смерти писал в своей "Памяти и похвале Владимиру": "Бог прослави тело рабы Своей Олены, и есть в гробе тело ее честное, и неразрушимое пребывает и до сих дней. Блаженная княгиня Ольга прославила Бога всеми делами своими добрыми, и Бог прославил ее". При святом князе Владимире, по некоторым данным в 1007 году, мощи святой Ольги были перенесены в Десятинный храм Успения Пресвятой Богородицы и положены в специальном саркофаге, в каких принято было класть мощи святых на православном Востоке. "И ино чудо слышите о ней: гроб камен мал в церкви Святыя Богородицы, ту церковь создал блаженный князь Владимир, и есть гроб блаженныя Ольги. И на верху гроба оконце сотворено - да видети тело блаженныя Ольги лежаще цело". Но не всем было явлено чудо нетления мощей равноапостольной княгини: "Иже с верою придет, отворится оконце, и видит честное тело лежаще цело и дивится чуду таковому - толико лет в гробе лежаще телу неразрушившемуся. Достойно похвалы всякой тело то честное: в гробе цело, яко спя, почивает. А другим, иже не с верою приходят, не отворится оконце гробное, и не видет тела того честного, но только гроб".
Так и по кончине святая Ольга проповедовала вечную жизнь и воскресение, наполняя радостью верующих и вразумляя неверующих. Была она, по словам преподобного Нестора Летописца, "предтекущая христианской земли, аки денница пред солнцем и аки заря пред светом".
Святой равноапостольный великий князь Владимир, вознося свое благодарение Богу в день Крещения Руси, свидетельствовал от лица своих современников о святой равноапостольной Ольге знаменательными словами: "Благословити тя хотят сынове рустии, и в последний род внук твоих".