Інокентій

Святитель Інокентій, архієпископ Херсонський і Таврійський (у миру Іван Олексійович Борисов), народився 15 грудня 1800 року в місті Єльці Орловської губернії в родині священика Успенської церкви Олексія Борисова. Батьки преосвященного Інокентія були людьми простими, доброго життя. Отець Олексій Борисов здобув домашню освіту. З нижчих ступенів кліру він дослужився до священика і намагався у частих проповідях донести до парафіян слова отців і вчителів Церкви. Мати преосвященного Інокентія, Акилина, була жінкою неписьменною, але розумною і побожною. Хрест і молитва були головною основою всього її життя, усіх її думок, дій і вчинків. Вона мала свою домашню аптеку, що складалася з різних трав і квітів, росного ладану, благословенних хлібів, олій від чудотворних ікон, Богородичних проскомидійних просфор та подібних до них священних предметів. Ними вона лікувала себе та своїх дітей. У батьківському домі Іван вивчив слов’янську абетку, Часослов і Псалтир та навчився письма. У 1819 році Іван Борисов закінчив курс семінарського навчання з відмінним успіхом і вступив до Київської духовної академії. Тут він віддався вивченню наук з таким запалом, що іноді цілі ночі проводив за книгою. Корячись внутрішньому покликанню, найбільше займався він складанням та опрацюванням проповідей. У 1823 році 23-річний Іван Олексійович закінчив повний курс академічного навчання першим магістром і був призначений до Санкт-Петербурзької духовної семінарії на посаду інспектора та професора церковної історії, але не минуло й трьох місяців, як він обійняв і посаду ректора Санкт-Петербурзького Олександро-Невського духовного училища. Тут же він прийняв постриг у чернецтво з ім’ям Інокентій і був висвячений у сан ієромонаха. У грудні 1824 року отець Інокентій призначається бакалавром богословських наук у Санкт-Петербурзькій духовній академії, а через кілька місяців — її інспектором і екстраординарним професором. У березні 1826 року він зводиться в сан архімандрита. Лекції свої отець Інокентій зазвичай викладав напам’ять. Він уважно стежив за сучасним станом і успіхами природничих наук, і в його поглядах ці знання не лише не суперечили, а якнайкраще слугували богослов’ю. У властивостях своєї любвеобильної душі архімандрит Інокентій черпав мистецтво скріплювати в середовищі професорів добру приязнь і повсюди вносив мир та заспокоєння. За дев’ять років ректорства отця Інокентія академічна родина думала з ним однією думою, жила з ним одним життям. Зі студентами академії отець ректор завжди поводився лагідно і благородно. Особливо добрим і уважним бував він до них тоді, коли їх спіткало якесь горе, наприклад, серйозна хвороба. Допомогти в цій біді нещасному — становило тоді для ректора всю його головну турботу. Він жертвував у цьому випадку не лише своїми коштами, а іноді навіть і власними життєвими зручностями.

Особливою славою отця Інокентія є надзвичайний проповідницький талант. Згодом владику Інокентія назвуть «Руським Золотоустом». Як проповідник він вирізнявся тим, що діяв переважно на серця слухачів і захоплював їх ясністю та простотою слова, тонкими й дотепними зіставленнями предметів, мистецтвом відкривати в них нові та цікаві сторони і вмінням застосовувати, якомога ближче, свої повчання до різних випадків і обставин. Таким чином, владика Інокентій створив нову руську школу проповідництва, далеку від будь-якої зовнішньої ефектності та сухої вченості. Окрім проповідей, владика залишив багато визначних наукових праць і перекладів, таких як: «Життя св. Кипріана», «Життя св. апостола Павла», «Пам’ятник віри», «Історія Вселенських Соборів», переклад «Кормчої Книги» та багато іншого.

Зовнішня природа для отця Інокентія була другою Біблією, що свідчить про божественну велич Творця. Цей погляд на природу чітко проводив він у своїх проповідях. «Подивіться, — казав він, — на море, що кипить хвилями, або на хмару, яку розтинають блискавки й громи: чи не образ це всемогутності Божої? Подивіться на склепіння небесне, всіяне зірками, на сонце, що сходить: чи не образ це премудрості Божої? Подивіться на весну, прикрашену квітами, яка веде за собою хори пернатих: чи не образ це благості Божої? Що заважає тобі, дивлячись на свої картини, сходити думкою до досконалостей Творця твого?» При такому погляді отця Інокентія на природу зрозумілою є і особлива любов його до неї та до природничих наук. Імператорська Академія наук і різні вчені товариства вшанували літературні заслуги проповідника прийняттям його до своїх членів. Проповіді його були перекладені свого часу на грецьку, німецьку, французьку та польську мови.

У 1836 році, 21 листопада, у Казанському соборі Санкт-Петербурга в день Введення в храм Пресвятої Богородиці відбулася хіротонія архімандрита Інокентія на єпископа Чигиринського. У березні 1840 року він призначається на кафедру єпископа Вологодської єпархії. Тут він залишався 9 місяців і згодом був переведений до Харківської єпархії. Служіння його в Харкові тривало близько семи років. За цей термін він відновив Охтирський і Святогірський монастирі, відкрив Миколаївську жіночу обитель. Владиці належить ідея заснування урочистого хресного ходу в Харкові з нагоди перенесення в місто з Курязького монастиря чудотворної ікони Божої Матері. У 1845 році владика зводиться в сан архієпископа. А через 3 роки призначається до Херсоно-Таврійської єпархії, де різноплемінна православна паства постійно піддавалася тлетворному впливу татар, євреїв і німецьких колоністів. Відновити в Криму давні християнські пам’ятки, зруйновані татарами, і заснувати свій «Руський Афон» — ось головне, чого хотів досягти архіпастир під час свого керування Херсоно-Таврійською єпархією. Бажаючи зберегти руїни стародавнього Херсонеса, прославленого Хрещенням великого князя Руського Володимира, преосвященний Інокентій випросив собі у намісника кавказького ці руїни і намагався влаштувати там, посеред пустелі, поблизу залишків колишнього соборного храму, невелику церкву в ім’я святої княгині Ольги з невеликим приміщенням для ченців. Потім він оновив давній храм, висічений руками святого Климента в Інкерманській скелі, освятив його на пам’ять двох священномучеників, Климента та Мартина, які постраждали в Херсонесі, куди вони були заслані на каменоломні, і влаштував у цій же скелі невеликий скит. Під час своєї подорожі Кримом владика зазвичай залишав супутників біля підніжжя гір, а сам піднімався на їх вершину для молитви на місцях подвигів давніх подвижників.

В останні роки свого святительства преосвященний Інокентій брав найживішу архіпастирську участь у лихах Кримської війни і мав надзвичайно благотворний вплив на воїнів. Велич духу святителя Інокентія виявилася і в відвідуванні ним страждальців-воїнів у лазаретах, де лютував заразний тиф і де можна було бачити всю тяжку скорботу, всі страждання, що їх породжує війна. У битвах він обходив ряди військ, підбадьорюючи героїв. І тут мужній пастир-батько був Ангелом-утішителем стражденних. У коронацію імператора Олександра II архієпископ Інокентій був призначений членом Святішого Синоду. Посилені труди і тривоги надломили здоров’я славного архіпастиря. Владика захворів, перебуваючи в Севастополі під час битви руських військ з неприятелем, і на зворотному шляху до Одеси спочив у Херсоні 25 травня 1857 року у світле свято Живоначальної Трійці. Канонізований Руською Православною Церквою у 1997 році.