Іоанн

Святий праведний отець Іоанн, Кронштадтський чудотворець, народився 19 жовтня 1829 року в селі Сура Пінезького повіту Архангельської губернії — на далекому півночі Росії, у сім'ї бідного сільського дяка Ілії Сергієва та дружини його Феодори. Новонароджений здавався настільки слабким і хворобливим, що батьки поспішили негайно охрестити його, причому нарекли його Іоанном на честь преподобного Іоанна Рильського, якого того дня вшановувала Св. Церква. Невдовзі після Хрещення немовля Іоанн почало помітно одужувати. Благочестиві батьки, приписавши це благодатному діянню св. Таїнства Хрещення, стали з особливою ревністю спрямовувати його думки і почуття до Бога, привчаючи його до старанної домашньої та церковної молитви. Батько з раннього дитинства постійно брав його до церкви і тим виховав у ньому особливу любов до богослужіння. Живучи в суворих умовах крайньої матеріальної нужди, отрок Іоанн рано познайомився з безвідрадними картинами бідності, горя, сліз і страждань. Це зробило його зосередженим, вдумливим і замкненим у собі, і водночас виховало в ньому глибоке співчуття та співстраждальну любов до бідних. Не захоплюючись властивими дитячому віку іграми, він, носячи постійно в серці своєму пам'ять про Бога, любив природу, яка викликала в ньому розчулення і схиляння перед величчю Творця всякого створіння.

На шостому році отрок Іоанн за допомогою батька почав навчатися грамоти. Але грамота спочатку погано давалася хлопчикові. Це його засмучувало, але це ж спонукало й на особливо гарячі молитви до Бога про допомогу. Коли батько його, зібравши останні кошти зі своєї вбогості, відвіз його до Архангельського парафіяльного училища, він, особливо гостро відчувши там свою самотність і безпорадність, усяку втіху знаходив лише в молитві. Молився він часто і полум'яно, гаряче просячи в Бога допомоги. І ось після однієї з таких палких молитов, вночі, хлопчика раптом наче сколихнуло всього, «наче завіса спала з очей, ніби розкрився розум у голові», «легко і радісно так стало на душі»: йому ясно уявився вчитель того дня, його урок, він згадав навіть, про що і що він говорив. Щойно розвиднілося, він схопився з ліжка, схопив книги — і, о щастя! Він став читати значно краще, став добре розуміти все і запам'ятовувати прочитане. З тієї пори отрок Іоанн став відмінно вчитися: одним із перших закінчив училище, першим закінчив Архангельську духовну семінарію і був прийнятий на казенний кошт до С.-Петербурзької Духовної Академії.

Ще навчаючись у семінарії, він позбувся ніжно улюбленого ним батька. Як люблячий і турботливий син, Іоанн хотів було просто з семінарії шукати собі місце диякона чи псаломщика, щоб утримувати стару матір, яка залишилася без засобів до існування. Але вона не побажала, щоб син через неї позбувся вищої духовної освіти, і наполягла на його вступі до академії. Вступивши до академії, молодий студент не залишив свою матір без піклування: він виклопотав собі в академічному правлінні канцелярську роботу і весь отриманий ним скупий заробіток повністю відсилав матері. Навчаючись в академії, Іоанн спочатку схилявся присвятити себе місіонерській праці серед дикунів Сибіру і Північної Америки. Але Промислу Божому вгодно було покликати його до іншого роду пастирської діяльності. Розмірковуючи одного разу про майбутнє йому служіння Церкві Христовій під час усамітненої прогулянки академічним садом, він, повернувшись додому, заснув і уві сні побачив себе священиком, який служить у кронштадтському Андріївському соборі, у якому насправді він ніколи ще не був. Він прийняв це за вказівку звище. Незабаром сон збувся з буквальної точністю. 1855 року, коли Іоанн Сергієв закінчив курс академії зі ступенем кандидата богослов'я, йому запропоновано було вступити в шлюб із дочкою протоієрея кронштадтського Андріївського собору К. Несвитського Єлизаветою і прийняти сан священика для служіння в тому ж соборі. Згадавши свій сон, він прийняв цю пропозицію. 12 грудня 1855 року відбулося його посвячення у священика. Коли він уперше увійшов до кронштадтського Андріївського собору, він зупинився майже в жаху на його порозі: це був саме той храм, який задовго до того ввижався йому в його дитячих видіннях.

Усе подальше життя о. Іоанна і його пастирська діяльність протікали в Кронштадті, тому багато хто забував навіть його прізвище «Сергієв» і називав його «Кронштадтський», та й сам він нерідко так підписувався. Шлюб о. Іоанна, який вимагався звичаями нашої Церкви для ієрея, що проходить своє служіння в миру, був лише фіктивний, потрібний йому для прикриття його самовідданих пастирських подвигів: насправді він жив із дружиною, як брат із сестрою. «Щасливих сімей, Лізо, і без нас багато. А ми з тобою давай присвятимо себе на служіння Богу», — так сказав він своїй дружині в перший же день свого подружнього життя, до кінця днів своїх залишаючись чистим дівоцтвенником. Хоча одного разу о. Іоанн і говорив, що він не веде аскетичного життя, але це, звісно, сказано було ним лише з глибокого смирення. Насправді, ретельно приховуючи від людей своє подвижництво, о. Іоанн був найвеличнішим аскетом. В основі його аскетичного подвигу лежала безперестанна молитва і піст. Його чудовий щоденник «Моє життя в Христі» яскраво свідчить про цю його аскетичну боротьбу з гріховними помислами, цю «невидиму боротьбу», яку заповідають усім істинним християнам давні великі отці-подвижники. Суворого посту, як душевного, так і тілесного, вимагало природно від нього і щоденне звершення Божественної літургії, яке він поставив собі за правило.

При першому ж знайомстві зі своєю паствою о. Іоанн побачив, що тут йому належить не менше поле для самовідданої і плідної пастирської діяльності, ніж у далеких язичницьких країнах. Безвір'я, іновірство і сектантство, не кажучи вже про повний релігійний індиферентизм, процвітали тут. Кронштадт був місцем адміністративного заслання зі столиці різних порочних людей. Крім того, там багато було чорноробів, які працювали головним чином у порту. Всі вони тулилися здебільшого в жалюгідних халупах і землянках, жебракували і пиячили. Міські жителі чимало терпіли від цих морально опущених людей, які отримали назву «посадських». Вночі не завжди безпечно було пройти вулицями, бо був ризик зазнати нападу грабіжників. Ось на цих-то, здавалося, морально загиблих людей, зневажених усіма, і звернув свою увагу сповнений духу справжньої Христової любові наш великий пастир. Серед них він і почав дивний подвиг свого самовідданого пастирського діяння. Щодня став він бувати в їхніх убогих житлах, розмовляв, втішав, доглядав хворих і допомагав їм матеріально, роздаючи все, що мав, нерідко повертаючись додому роздягненим і навіть без чобіт. Ці кронштадтські «босяки», «покидьки суспільства», яких о. Іоанн силою своєї співстраждальної пастирської любові знову робив людьми, повертаючи їм втрачений ними було людський образ, першими «відкрили» святість о. Іоанна. І це «відкриття» дуже швидко сприйняла потім уся віруюча народна Росія.

Неабияк зворушливо розповідає про один із таких випадків духовного відродження завдяки о. Іоанну один ремісник: «Мені було тоді років 22–23. Тепер я старий, а пам'ятаю добре, як бачив уперше батюшку. У мене була сім'я, двоє дітлахів. Я працював і пиячив. Сім'я голодувала. Дружина потихеньку по світу збирала. Жили в поганій конурці. Приходжу раз не дуже п'яний. Бачу, якийсь молодий батюшка сидить, на руках синочка тримає і щось йому говорить лагідно. Дитина серйозно слухає. Мені все здається, батюшка був, як Христос на картинці «Благословення дітей». Я було сваритися хотів: от, мовляв, вештаються... та очі батюшки лагідні й серйозні мене зупинили: соромно стало... Опустив я очі, а він дивиться — прямо в душу дивиться. Почав говорити. Не смію переказати все, що він говорив. Говорив про те, що в мене в комірчині рай, тому що де діти, там завжди і тепло і добре, і про те, що не потрібно цей рай міняти на чад кабацький. Не винив він мене, ні, все виправдовував, тільки мені було не до виправдання. Пішов він, я сиджу і мовчу... Не плачу, хоча на душі так, як перед сльозами. Дружина дивиться... І ось відтоді я людиною став...»

Такий незвичайний пастирський подвиг молодого пастиря став викликати нарікання і навіть нападки на нього з усіх боків. Багато хто довго не визнавав щирості його настрою, глузували з нього, зводили на нього наклепи усно і друковано, називали його юродивим. Одної пори єпархіальне начальство заборонило навіть видавати йому на руки платню, оскільки він, отримавши її в свої руки, все до останньої копійки роздавав жебракам, викликало його для пояснень. Але всі ці випробування і глузування о. Іоанн мужньо переносив, ні в чому не змінюючи на догоду нападникам на нього прийнятого ним способу життя. І з Божою допомогою він переміг усіх і вся, і за все те, над чим у перші роки пастирства з нього сміялися, ганьбили, зводили наклепи і переслідували, згодом стали прославляти, зрозумівши, що перед ними істинний послідовник Христів, справжній пастир, який кладе душу свою за вівці свої. «Потрібно любити всяку людину і в гріху її, і в ганьбі її, — говорив о. Іоанн. — Не потрібно змішувати людину — цей образ Божий — зі злом, яке в ній...» З таким усвідомленням він і йшов до людей, усіх перемагаючи і відроджуючи силою своєї істинно пастирської співстраждальної любові.

Незабаром відкрився в о. Іоанна і дивний дар чудотворення, який прославив його на всю Росію і навіть далеко за межами її. Немає ніякої можливості перелічити всі чудеса, скоєні о. Іоанном. Наша невіруюча інтелігенція і її преса навмисно замовчували ці незліченні явлення сили Божої. Але все ж дуже багато чудес записано і збережено в пам'яті. Зберігся точний запис розповіді самого о. Іоанна про перше його чудо своїм співпастирям-священикам. Глибоким смиренням дихає ця розповідь. «Хтось у Кронштадті захворів, — так розповідав про це о. Іоанн. — Просили моєї молитовної допомоги. У мене і тоді вже була така звичка: нікому в проханні не відмовляти. Я став молитися, передаючи хворобливого в руки Божі, просячи у Господа виконання над хворим Його святої волі. Але несподівано приходить до мене одна старенька, яку я давно знав. Вона була богобоязлива, глибоко віруюча жінка, яка провела своє життя по-християнськи і в страху Божому закінчила свій земний шлях. Приходить вона до мене і наполегливо вимагає від мене, щоб я молився про хворого не інакше, як про його одужання. Пам'ятаю, тоді я майже злякався: як я можу — думав я — мати таке дерзновення? Однак ця старенька твердо вірила в силу моєї молитви і стояла на своєму. Тоді я сповідав перед Господом своє нікчемство і свою гріховність, побачив волю Божу в усій цій справі і став просити для хворого зцілення. І Господь послав йому милість Свою — він одужав. Я ж дякував Господу за цю милість. Іншого разу за моєю молитвою зцілення повторилося. Я тоді в цих двох випадках прямо вже вгледів волю Божу, новий собі послух від Бога — молитися за тих, хто буде цього просити».

За молитвою о. Іоанна справді звершувалося і тепер, по його блаженній кончині, продовжує звершуватися безліч дивних чудес. Виліковувалися молитвою і покладанням рук о. Іоанна найтяжчі хвороби, коли медицина губилася у своїй безпорадності. Зцілення звершувалися як наодинці, так і при великому скупченні народу, а вельми часто і заочно. Досить було іноді написати листа о. Іоанну або послати телеграму, щоб чудо зцілення сталося. Особливо чудове, що сталося на очах у всіх чудо в селі Кончанському (Суворовському), описане випадково присутньою тоді там суворовською комісією професорів Військової академії (в 1901 р.). Жінка, яка багато років страждала на біснування і була приведена до о. Іоанна в безпам'ятному стані, через кілька миттєвостей була ним цілком зцілена і приведена в нормальний стан цілком здорової людини. За молитвою о. Іоанна прозрівали сліпі. Художником Животовським описано чудесне пролиття дощу в місцевості, яка страждала від посухи і була під загрозою лісової пожежі, після того як о. Іоанн підніс там свою молитву. О. Іоанн зцілював силою своєї молитви не тільки російських православних людей, а й мусульман, і євреїв, і іноземців, які зверталися до нього з-за кордону. Цей великий дар чудотворення, природно, був нагородою о. Іоанну за його великі подвиги — молитовні труди, піст і самовіддані справи любові до Бога і ближніх.

І ось незабаром уся віруюча Росія потекла до великого і дивного чудотворця. Настав другий період його славного життя, його подвигів. Спочатку він сам йшов до народу в межах одного свого міста, а тепер народ сам звідусіль, з усіх кінців Росії, устремився до нього. Тисячі людей щодня приїжджали до Кронштадта, бажаючи бачити о. Іоанна і отримати від нього ту чи іншу допомогу. Ще більшу кількість листів і телеграм отримував він: кронштадтська пошта для його листування повинна була відкрити особливе відділення. Разом із листами і телеграмами текли до о. Іоанна і величезні суми грошей на благодійність. Про розміри їх можна судити тільки приблизно, бо, отримуючи гроші, о. Іоанн негайно все роздавав. За наймінімальнішим підрахунком, через його руки проходило в рік не менше одного мільйона рублів (сума на той час величезна!). На ці гроші о. Іоанн щодня годував тисячу жебраків, влаштував у Кронштадті чудовий заклад — «Будинок Працелюбства» зі школою, церквою, майстернями і притулком, заснував у своєму рідному селі жіночий монастир і спорудив великий кам'яний храм, а в С.-Петербурзі побудував жіночий монастир на Карпівці, у якому і був після кончини своєї похований.

На загальний сум, жителів Кронштадта, у другий період свого життя, період своєї всеросійської слави, о. Іоанн повинен був залишити викладання Закону Божого в Кронштадтському міському училищі і в Кронштадтській класичній гімназії, де він викладав понад 25 років. А був він чудовим педагогом-законоучителем. Він ніколи не вдавався до тих прийомів викладання, які часто мали місце тоді в наших навчальних закладах, тобто ні до надмірної суворості, ні до морального приниження нездібних. У о. Іоанна мірами заохочення не служили оцінки, ні мірами залякування — покарання. Успіхи народжувало тепле, задушевне ставлення його як до самої справи викладання, так і до учнів. Тому в нього не було «нездібних». На його уроках усі без винятку жадібно вслухалися в кожне його слово. Уроку його чекали. Уроки його були швидше задоволенням, відпочинком для учнів, ніж важким обов'язком, працею. Це була жива бесіда, захоплива промова, цікава, захоплива розповідь. І ці живі бесіди пастиря-батька зі своїми дітьми на все життя глибоко закарбувалися в пам'яті учнів. Такий спосіб викладання він у своїх промовах, звернених до педагогів перед початком навчального року, пояснював необхідністю дати вітчизні насамперед людину і християнина, відсуваючи питання про науки на другий план. Нерідко бували випадки, коли о. Іоанн, заступившись за якого-небудь лінивого учня, засудженого до виключення, сам брався за його виправлення. Минало кілька років, і з дитини, яка не подавала, здавалося, ніяких надій, вироблявся корисний член суспільства. Особливе значення о. Іоанн надавав читанню житій святих і завжди приносив на уроки окремі житія, які роздавав учням для читання вдома. Характер такого викладання Закону Божого о. Іоанном яскраво закарбований в адресі, піднесеній йому з нагоди 25-річчя його законоучительства в Кронштадтській гімназії: «Не суху схоластику ти дітям викладав, не мертву формулу — тексти і вислови — ти їм викладав, не завчених тільки на пам'ять уроків ти вимагав від них; на світлих, сприйнятливих душах ти сіяв насіння вічного і животворного Глагола Божого».

Але цей славний подвиг плідного законоучительства о. Іоанн повинен був залишити заради ще більш плідного і широкого подвигу свого всеросійського душопіклування. Треба тільки уявити собі, як проходив день у о. Іоанна, щоб зрозуміти і відчути всю важкість і велич цього його безприкладного подвигу. Вставав о. Іоанн щодня о 3-й годині ночі і готувався до служіння Божественної літургії. Близько 4-ї години він вирушав до собору на утреню. Тут його вже зустрічали натовпи паломників, що жадали отримати від нього хоча б благословення. Тут же було і безліч жебраків, яким о. Іоанн роздавав милостиню. За утренею о. Іоанн неодмінно сам завжди читав канон, надаючи цьому читанню великого значення. Перед початком літургії була сповідь. Сповідь, через величезну кількість бажаючих сповідатися у о. Іоанна, була ним введена, через необхідність, загальна. Справляла вона — ця загальна сповідь — на всіх учасників і очевидців приголомшливе враження: багато хто каявся вголос, голосно вигукуючи, не соромлячись і не ніяковіючи, свої гріхи. Андріївський собор, що вміщав до 5.000 чол., завжди бував повний, а тому дуже довго йшло причастя, і літургія раніше 12-ї години дня не закінчувалася. За свідченням очевидців і тих, хто співслужив о. Іоанну, звершення о. Іоанном Божественної літургії не піддається опису. Лагідний погляд, то розчулений, то скорботний, в обличчі сяйво благорозташованого духу, молитовні зітхання, джерела сліз, що виточуються внутрішньо, поривчасті рухи, вогонь благодаті священичої, що проникає його потужні вигуки, полум'яна молитва — ось деякі риси о. Іоанна під час богослужіння. Служба о. Іоанна являла собою безперервний гарячий молитовний порив до Бога. Під час служби він був воістину посередником між Богом і людьми, ходатаєм за гріхи їхні, був живою ланкою, що з'єднувала Церкву земну, за яку він предстательствував, і Церкву небесну, серед членів якої він витав у ті хвилини духом.

Читання о. Іоанна на кліросі — це було не просте читання, а жива захоплена бесіда з Богом і Його святими: читав він голосно, чітко, проникливо, і голос його проникав у саму душу молільників. А за Божественною літургією всі вигуки і молитви вимовлялися ним так, ніби своїми просвітленими очима віч-на-віч бачив він перед собою Господа і розмовляв із Ним. Сльози розчулення лилися з його очей, але він не помічав їх. Видно було, що о. Іоанн під час Божественної літургії переживав усю історію нашого спасіння, відчував глибоко і сильно всю любов до нас Господа, відчував Його страждання. Таке служіння надзвичайно діяло на всіх присутніх. Не всі йшли до нього з твердою вірою: деякі з сумнівом, інші з недовірою, а треті з цікавості. Але тут усі перероджувалися і відчували, як лід сумніву і невір'я поступово танув і замінювався теплотою віри. Причасників після загальної сповіді бувало завжди так багато, що на святому престолі стояло іноді кілька великих чаш, із яких кілька священиків причащали віруючих одночасно. І таке причастя тривало нерідко понад дві години. Під час служби листи і телеграми приносилися о. Іоанну прямо в олтар, і він тут же прочитував їх і молився за тих, про кого просили його пом'янути. Після служби, супроводжуваний тисячами віруючих, о. Іоанн виходив із собору і вирушав до Петербурга на численні виклики до хворих. І рідко коли повертався додому раніше півночі. Треба вважати, що багато ночей він зовсім не мав часу спати. Так жити і трудитися можна було, звісно, тільки за наявності надприродної благодатної допомоги Божої!

Але й сама слава о. Іоанна була його найвеличнішим подвигом, тяжкою працею. Подумати тільки, що всюди, де б він не з'явився, біля нього миттєво виростав натовп тих, хто жадав хоча б лише доторкнутися до чудотворця. Шанувальники його кидалися навіть за швидко мчачою каретою, хапаючи її за колеса з небезпекою бути покаліченими. За бажанням віруючих о. Іоанну доводилося робити поїздки в різні міста Росії. Ці поїздки були справжнім тріумфом смиренного Христового служителя. Скупчення народу визначалося десятками тисяч, і всі бували охоплені почуттями серцевої віри і благоговіння, страхом Божим і жадобою отримати цілительне благословення. Під час проїзду о. Іоанна на пароплаві натовпи народу бігли берегом, багато хто при наближенні пароплава ставав на коліна. В маєтку Рижівка біля Харкова, де помістили о. Іоанна, знищені були багатотисячним натовпом трава, квіти, клумби. Тисячі народу проводили дні і ночі табором біля цього маєтку. Харківський собор під час служіння о. Іоанна 15 липня 1890 року не міг вмістити молільників. Не тільки весь собор, але й площа біля собору не вмістила народу, який наповнював навіть усі прилеглі вулиці. У самому соборі півчі змушені були поміститися в олтарі. Залізні ґрати виявилися всюди зламаними від тисняви. 20 липня о. Іоанн звершував молебень на Соборній площі — народу було понад 60 000. Точно такі ж сцени відбувалися в поволзьких містах: у Самарі, Саратові, Казані, Нижньому Новгороді.

О. Іоанн перебував у царському палаці в Лівадії при останніх днях життя імператора Олександра III, і сама кончина государя сталася в його присутності. Хворий государ зустрів о. Іоанна словами: «Я не смів запросити Вас сам. Дякую, що Ви прибули. Прошу молитися за мене. Я дуже недомагаю»... Це було 12 жовтня 1894 року. Після спільної колінопреклонної молитви государя наодинці з о. Іоанном настало значне поліпшення здоров'я хворого і з'явилися надії на його повне одужання. Так тривало п'ять днів; 17 жовтня почалося знову погіршення. В останні години свого життя государ говорив о. Іоанну: «Ви — свята людина. Ви — праведник. Ось чому вас любить російський народ». «Так, — відповідав о. Іоанн, — Ваш народ любить мене». Помираючи після прийняття Св. Таїн і Таїнства Єлеопомазання, государ просив о. Іоанна покласти свої руки на його голову, кажучи йому: «Коли ви тримаєте руки свої на моїй голові, я відчуваю велике полегшення, а коли віднімаєте, дуже страждаю — не віднімайте їх». О. Іоанн так і продовжував тримати свої руки на главі вмираючого царя, поки цар не віддав душу свою Богу.

Досягнувши високого ступеня молитовного споглядання і безпристрасності, о. Іоанн спокійно приймав багаті шати, що підносилися йому його шанувальниками, і облачався в них. Це йому навіть і потрібно було для прикриття своїх подвигів. Отримані ж пожертви роздавав усі до останньої копійки. Так, наприклад, отримавши одного разу при величезному скупченні народу пакет із рук купця, о. Іоанн негайно передав його в простягнуту руку бідняка, не розкриваючи навіть пакета. Купець захвилювався: «Батюшко, та там тисяча рублів!» — «Його щастя», — спокійно відповів о. Іоанн. Іноді, однак, він відмовлявся приймати від деяких осіб пожертви. Відомий випадок, коли він не прийняв від однієї багатої дами 30 000 рублів. У цьому випадку проявилася прозорливість о. Іоанна, бо ця дама отримала ці гроші нечистим шляхом, у чому після і покаялася.

Був о. Іоанн і чудовим проповідником, причому говорив він вельми просто і найчастіше без особливої підготовки — експромтом. Він не шукав гарних слів і оригінальних виразів, але проповіді його відрізнялися незвичайною силою і глибиною думки, а водночас і винятковою богословською вченістю, при всій своїй доступності для розуміння навіть простими людьми. У кожному слові його відчувалася якась особлива сила як відображення сили його власного духу. Незважаючи на всю свою незвичайну зайнятість, о. Іоанн знаходив, проте, час вести ніби духовний щоденник, записуючи щодня свої думки, що приходили йому під час молитви і споглядання, у результаті «благодатного осяяння душі, якого вдостоювався він від всепросвіщаючого Духа Божого». Ці думки склали собою цілу чудову книгу, видану під назвою: «Моє життя в Христі». Книга ця представляє собою справжній духовний скарб і може бути поставлена нарівні з натхненними творіннями давніх великих отців Церкви і подвижників християнського благочестя. У повному зібранні творів о. Іоанна видання 1893 р. «Моє життя в Христі» займає 3 томи у 1000 з гаком сторінок. Це — зовсім своєрідний щоденник, у якому ми знаходимо незвичайно повчальне для кожного читача відображення духовного життя автора. Книга ця на вічні часи залишиться яскравим свідченням того, як жив наш великий праведник і як повинні жити всі ті, хто хочуть не тільки називатися, а й насправді бути християнами. Чудовим пам'ятником святої особистості о. Іоанна і невичерпним матеріалом для напучення є також три томи його проповідей, що містять загальним рахунком до 1800 сторінок. Згодом накопичилося ще дуже багато окремих творів о. Іоанна, що видавалися окремими книжками у величезній кількості. Усі ці слова і повчання о. Іоанна — справжнє віяння Св. Духа, що розкриває нам незліченні глибини Премудрості Божої. У них вражає дивна своєрідність у всьому: у викладі, у думці, у почутті. Кожне слово — від серця, сповнене віри і вогню, у думках — дивовижна глибина і мудрість, у всьому разюча простота і ясність. Немає жодного зайвого слова, немає «гарних фраз». Їх не можна тільки «прочитати» — їх треба завжди перечитувати, і завжди знайдеш у них щось нове, живе, святе. «Моє життя в Христі» вже незабаром після свого виходу у світ настільки привернуло до себе загальну увагу, що була перекладена на кілька іноземних мов, а в англіканських священиків стала навіть найулюбленішою настільною книгою.

Основна думка всіх письмових творів о. Іоанна — необхідність істинної гарячої віри в Бога і життя за вірою, у безперестанній боротьбі з пристрастями і похіттю, відданість вірі і Церкві православній як єдиній спасенній. У ставленні до нашої Батьківщини — Росії о. Іоанн явив собою образ грізного пророка Божого, який проповідує істину, викриває брехню, закликає до покаяння і передрікає близьку кару Божу за гріхи і за боговідступництво. Будучи сам образом лагідності і смирення, любові до кожної людини незалежно від національності і віросповідання, о. Іоанн з великим обуренням ставився до всіх тих безбожних, матеріалістичних і вільнодумних ліберальних течій, які підривали віру російського народу і підкопували тисячолітній державний лад Росії. «Навчися, Росіє, вірувати в правлячого долями світу Бога Вседержителя і вчися у твоїх святих предків віри, мудрості і мужності... Господь довірив нам, росіянам, великий спасенний талант православної віри... Постань же, російська людино!.. Хто вас навчив непокірності і заколотів безглуздих, яких не було раніше в Росії... Перестаньте божеволіти! Досить! Досить пити гірку, повну отрути чашу — і вам, і Росії». І грізно прорікає: «Царство Російське хитається, хитається, близьке до падіння». «Якщо в Росії так підуть справи і безбожники й анархісти-безумці не будуть піддані праведній карі закону, і якщо Росія не очиститься від безліті куколю, то вона спорожніє, як давні царства і міста, стерті правосуддям Божим з лиця землі за своє безбожництво і за свої беззаконня». «Бідна вітчизно, коли ти будеш благоденствувати?! Тільки тоді, коли будеш триматися всім серцем Бога, Церкви, любові до Царя і Вітчизни і чистоти норовів». Подальші події кривавої російської революції і торжества безбожного людиноненависницького більшовизму показали, наскільки був правий у своїх грізних застереженнях і пророчих передбаченнях великий праведник землі російської.

До тяжкого подвигу служіння людям в останні роки життя о. Іоанна приєднався болісний особистий недуг — хвороба, яку він лагідно і терпляче переносив, нікому ніколи не скаржачись. Рішуче відкинув він приписи знаменитих лікарів, що лікували його, — підтримувати свої сили скоромною їжею. Ось його слова: «Дякую Господу моєму за надіслані мені страждання для передочищення моєї грішної душі. Оживляє — Святе Причастя». І він причащався, як і раніше, кожен день. 10 грудня 1908 року, зібравши залишок своїх сил, о. Іоанн востаннє сам звершив Божественну літургію в кронштадтському Андріївському соборі. А о 7 год. 40 хв. ранку 20 грудня 1908 року великий наш праведник мирно відійшов до Господа, заздалегідь передбачивши день своєї кончини.

У похованні о. Іоанна брали участь і були присутні десятки тисяч людей, а біля гробниці його і тоді, і в наступний час звершувалося чимало чудес. Незвичайний то був похорон! На всьому просторі від Кронштадта до Оранієнбаума і від Балтійського вокзалу в Петербурзі до Іоаннівського монастиря на Карпівці стояли величезні натовпи плачучого народу. Такої кількості людей не було до того часу на жодному похороні — це був випадок у Росії зовсім безприкладний. Похоронна хода супроводжувалася військами з прапорами, військові виконували «Коль славен», по всій дорозі через усе місто стояли війська шпалерами. Чин відспівування звершував С.-Петербурзький митрополит Антоній на чолі сонму єпископів і численним духовенством. Ті, що цілували руку покійного, свідчать, що рука залишалася не холодною, не закляклою. Заупокійні служби супроводжувалися спільними риданнями людей, які відчували себе осиротілими. Чулися вигуки: «Закотилося наше сонечко! На кого покинув нас, батьку рідний? Хто прийде тепер на допомогу нам, сирим, немічним?» Але у відспівуванні не було нічого скорботного: воно нагадувало собою швидше світлу пасхальну заутреню, і чим далі йшла служба, тим цей святковий настрій у молільників все ріс і збільшувався. Відчувалося, що з труни виходить якась благодатна сила і наповнює серця присутніх якоюсь неземною радістю. Для всіх ясно було, що в труні лежить святий, праведник, і дух його незримо носиться в храмі, обіймаючи своєю любов'ю і ласкою всіх, хто зібрався віддати йому останній обов'язок.

Поховали о. Іоанна в церкві-усипальниці, спеціально влаштованій для нього в підвальному поверсі спорудженого ним монастиря на Карпівці. Уся церковця ця чудово красиво облицьована білим мармуром; іконостас і гробниця — теж із білого мармуру. На гробниці (з правого боку храму) лежить Св. Євангеліє і різьблена митра, під якою горить незгасима рожева лампада.