Іоанн

Священномученик Іоанн (Поммер; 1876–1934) — архієпископ Ризький і Латвійський. Народився в латиській селянській родині. Закінчив Київську духовну академію, прийняв чернецтво. Пройшов шлях від ченця до архієрея, служив у різних єпархіях Росії. У 1921 році був призначений главою Православної Церкви в Латвії. Самовіддано захищав Церкву від утисків, домігся її юридичного визнання, для чого обирався депутатом Сейму. Жив у крайній бідності. 12 жовтня 1934 року був жорстоко замучений на своїй дачі (його прив’язали, катували вогнем, застрелили та спалили). Похований у Ризі.

Яніс (Іоанн) Поммер народився 6 (19) січня 1876 року на хуторі Ілзессала Праулієнської волості в родині православного латиського селянина. Його батьки були простими побожними та благочестивими християнами. Святе православ’я увійшло в життя родини Поммерів ще за прадіда, попри сильний опір і жорстокі переслідування з боку німецьких землевласників. Кожен день і кожен період праці в цій сім’ї розпочинався молитвою. Уся родина збиралася разом, батько читав розділ із Нового Завіту, діти співали та читали молитви. Загалом у цій родині дуже любили співати церковні піснеспіви. Пори року визначали не за місяцями, а за церковними святами.

Постійно допомагаючи батькам у селянській праці, отрок Іоанн зростав міцним і фізично витривалим. Водночас він вирізнявся вдумливістю, прагненням до пізнання Слова Божого та був мрійливою натурою. Навчався він старанно й поводився зразково.

За Божим Промислом бідному сільському хлопцеві судилося десятирічне навчання в далекій Ризі. У серпні 1887 року Іоанна Поммера було зараховано до Ризького духовного училища, після закінчення якого в 1891 році він вступив до Ризької духовної семінарії.

Увесь свій вільний час Іоанн проводив у бібліотеці. Товариші поважали його за блискучі здібності, готовність допомогти та за його богатирську силу. Коли наставала його черга читати під час богослужіння, Іоанн читав проникливо й молитовно.

У 1900 році Іоанн Поммер вступив до Київської духовної академії. Немає сумніву, що святині Києва справили благотворний вплив на побожного юнака.

У роки навчання в академії в ньому зміцнювалася рішучість присвятити все своє життя служінню Церкві Христовій. На шлях чернечого життя майбутнього подвижника латвійської землі благословив великий молитовник і чудотворець Руської землі — святий праведний Іоанн Кронштадтський. У 1903 році, у віці 27 років, Іоанн Поммер прийняв чернечий постриг, 23 вересня 1903 року був рукоположений у сан ієродиякона, а 13 липня 1904 року — у сан ієромонаха.

У 1904 році він закінчив духовну академію з відзнакою та здобув ступінь кандидата богослов’я. Під час навчання в академії ієромонах Іоанн керував співом академічного хору.

Служіння Богові у священному сані було для нього постійним сповідницьким подвигом і наслідуванням Христа — Пастиреначальника, Який сказав про Своїх пастирів: «...Я вибрав вас від світу, тому світ ненавидить вас. Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший від свого господаря. Якщо Мене гнали, то й вас гнатимуть; якщо Моє слово берегли, то й ваше берегтимуть... Виженуть вас із синагог; але настане час, коли кожен, хто вбиватиме вас, думатиме, що служить Богові... У світі матимете скорботу; але будьте мужні: Я переміг світ» (Ів. 15:19–20; 16:2, 33).

26 вересня 1907 року архієпископ Вологодський возвів ієромонаха Іоанна в сан архімандрита. Він обіймав посаду інспектора, а вже наступного року був призначений ректором Литовської духовної семінарії та настоятелем Віленського Свято-Троїцького монастиря.

Будучи прекрасним проповідником, архімандрит Іоанн докладав багато зусиль, щоб піднести мистецтво проповіді на найвищий рівень. Він особисто вислуховував проповіді вихованців, давав цінні поради та пояснення. Велику увагу приділяв благоустрою храму й монастиря.

Архімандрит Іоанн здійснював хресні ходи до сільських парафій із чудотворною іконою Божої Матері. У цих ходах брала участь велика кількість вірян. Благоговійні богослужіння, молитовне та виразне читання, прекрасні проповіді глибоко проникали в душі православного народу. У серцях людей розпалювалися віра, надія та любов.

Надзвичайно простим був архімандрит Іоанн у спілкуванні з людьми, а його співчуття до потреб бідного народу вражало всіх: ніхто не відходив від нього голодним чи невтішеним. Наслідуючи Христа, архімандрит Іоанн вміщував у своєму серці потреби пригноблених і знедолених. Особливо любила його російська та білоруська біднота, яка отримувала через нього роботу, захист і підтримку. У цьому виявлялася справжня сутність християнського пастиря, який не робить різниці між рабом і вільним, елліном, юдеєм чи представником будь-якого іншого народу.

11 березня 1912 року в Олександро-Невській лаврі собором єпископів на чолі з митрополитом Московським Володимиром і митрополитом Київським Флавіаном архімандрита Іоанна було хіротонісано на єпископа та призначено до міста Слуцька вікарієм архієпископа Мінського Михаїла.

У 1912 році єпископ Іоанн звершував архіпастирське служіння в Одесі, а після смерті архієпископа Херсонського Димитрія у 1913 році був призначений до Таганрога на новостворену Приазовську кафедру, де служив у 1913–1917 роках.

Настав час тяжких випробувань і трагічних потрясінь Першої світової війни та буремних подій 1917 року.

Милосердна любов владики Іоанна поширювалася не лише на його паству, а й на всіх стражденних поза межами Православної Церкви. Його співчутлива й діяльна допомога біженцям із Галичини не тільки полегшувала їхні страждання, а й спонукала багатьох із них перейти до лона Православної Церкви.

Унаслідок революційного перевороту 1917 року нова влада розпочала найжорстокіші гоніння на Церкву. Ворог людського роду споконвіку особливо переслідував архіпастирів і пастирів, сподіваючись, уразивши пастирів, розсіяти овець Христового стада.

7 (20) вересня 1917 року Святіший Патріарх Тихон призначив єпископа Іоанна на служіння в Тверську єпархію, де було порушено мирне церковне життя. За Божою допомогою мудрий архіпастир швидко впорядкував церковні справи.

Побачивши в єпископі Іоанні доброго й мудрого пастиря, Патріарх звів його в сан архієпископа, призначив архієпископом Пензенським і Саранським та направив для подолання розколу й єресі. Єпархія перебувала у вкрай тяжкому становищі. Місцеве духовенство, немов стадо без пастиря, розгубилося, а частина священників навіть приєдналася до розкольників. Єретичні угруповання захопили кафедральний собор Пензи та основні храми.

До нового місця служіння в Пензі архієпископ Іоанн прибув у вівторок Страсного тижня 1918 року, і вже перші архієрейські богослужіння привернули до нього серця Божого народу.

Господь зберігав праведника для подальшого сповідництва та керування вівцями Свого стада. Тяжкі випробування й сповідницький подвиг лише зміцнювали духовні сили владики. У цьому бачимо великий Божий промисел щодо православних людей латвійської землі, які зазнали чимало страждань і переслідувань за православну віру.

Сумним було становище Православної Церкви в Латвії в той неспокійний час. Не визнана державою, вона була віддана на розграбування. Паства була розсіяна, а православ’я переслідувалося. Йому пророкували швидкий кінець.

За роки Першої світової війни та революції в Латвії було знищено православну духовну освіту, відібрано Ризьку духовну семінарію. Ризька кафедра залишалася без архіпастиря. Після здобуття Латвією незалежності гостро постало питання про становище Православної Церкви в країні. Державна влада не погоджувалася зі статусом єпархії Руської Православної Церкви.

Сумним був і стан храмів. Пограбовані та спустошені під час окупації й громадянської війни, вони занепали. Іконостаси були зруйновані, ікони зневажені, розп’яття викидалися на смітники, було сплюндровано Ризький кафедральний собор. Бляху з церковних куполів знімали для ремонту державних установ. Жоден православний храм не уникнув цих бід. Один за одним захоплювалися найкращі православні святині. Під загрозою закриття опинився і Ризький жіночий монастир.

У Ризькому православному кафедральному соборі Різдва Христового одні хотіли влаштувати пантеон-усипальницю національних героїв, інші пропонували зовсім знести його із землі.

Латвійське духовенство і миряни, немов стадо без пастиря, з глибоким сумом переживали осиротіння Ризької кафедри та невизначене становище православ’я в державі. Але що міг зробити церковний народ без свого архіпастиря?

Благочестиві пастирі та миряни звернулися до Святішого Патріарха Тихона зі смиренним проханням благословити архієпископа Іоанна (Поммера) на духовне опікування латвійською паствою. Він уже здобув любов людей своєю твердістю у вірі та сповідницьким подвигом.

Владика Іоанн зцілив розкол у Пензенській єпархії, і Патріарх призначив його архієпископом Ризьким, благословивши на від’їзд до Латвії. Проте пензенське духовенство й миряни не хотіли відпускати глибоко шанованого архіпастиря. Лише через наполегливі прохання латвійської пастви Святіший Патріарх Тихон остаточно погодився на його переїзд до Латвії та нагородив архієпископа Іоанна подячною грамотою за самовіддану й плідну працю на різних місцях служіння в Росії.

8 (21) червня 1921 року Святіший Патріарх Тихон надав Православній Церкві в Латвії права широкої автономії та своїм указом призначив архієпископа Пензенського Іоанна (Поммера) архієпископом Ризьким і Латвійським.

З Божої волі владика повернувся до Латвії, маючи багатий духовний і адміністративний досвід, набутий на попередніх кафедрах. На всіх етапах свого служіння він керувався передусім ідеєю духовного відродження церковного життя, служіння Богові та людям.

Роки служіння Святій Церкві й стояння за віру збагатили святителя мудрістю та розсудливістю. Він духовно зріс до стану зрілого мужа, здатного наставляти інших на шлях спасіння, і явив рідкісний приклад самозречення та відданості Божій волі. З великим смиренням проходячи шлях архіпастирського служіння, владика Іоанн у всьому покладався на Господа, нічого не приписуючи собі, а керуючись лише волею Божою. Так само смиренно він прийняв під свій омофор латвійську паству.

У Ризі архієпископа зустріла його нова паства на вокзалі, після чого хресною ходою він попрямував до сплюндрованого кафедрального собору.

Оточений любов’ю вірян, владика розпочав поїздки по парафіях, зміцнюючи віру та закликаючи всіх бути непохитними у православ’ї.

Він зазнавав утисків від влади, але це було ніщо порівняно з тим, що довелося пережити від більшовиків у Росії.

Величезних зусиль вимагало утвердження прав Латвійської Православної Церкви в державі. Лише завдяки невтомній самовідданій праці архієпископа Іоанна вдалося домогтися реєстрації Церкви як повноправної юридичної особи. Лише Серцевідець Господь знає, скільки страждань довелося пережити владиці під час цієї надзвичайно важливої справи.

Для досягнення цієї мети архієпископ Іоанн був змушений висунути свою кандидатуру на виборах до Сейму. Народ підтримав свого архіпастиря й неодноразово обирав його депутатом парламенту Латвії. За свідчення істини владика зазнав численних принижень, образ і навіть побоїв, але лише таким шляхом він зміг захистити Церкву.

Так було покладено край нищенню православ’я в Латвії.

Владика Іоанн свято шанував канони Православної Церкви та вважав надзвичайно важливим, щоб самостійна Латвійська Православна Церква духовно перебувала в єдності з Матір’ю-Церквою — Московським Патріархатом. Він відкидав усі спроби Константинопольського Патріархату та карловацьких розкольників змусити Латвійську Церкву розірвати зв’язок із Матір’ю-Церквою, єдність з якою він вважав духовним заповітом для майбутніх поколінь.

Усе життя й подвижницькі труди святителя Іоанна як архієпископа і депутата були спрямовані на служіння Церкві, своїй батьківщині Латвії та простому народові. Він однаково дбав про росіян, латишів та людей інших національностей. Для нього не існувало «своїх» і «чужих» — усі були братами.

Захисник і покровитель знедолених та найбідніших верств населення, сам владика жив більш ніж скромно. Його житлом стала темна й сира кімнатка в підвалі кафедрального собору з маленьким ґратованим віконцем під самою стелею, крізь яке долинали всі звуки центрального бульвару. Приміщення перебувало в занедбаному стані. Закіптюжені стіни вкривали плями плісняви та вогкості.

Живучи в підвалі, архієпископ Іоанн приймав там високих іноземних гостей. У його келії побували естонський, фінський та англійський єпископи. Один із відвідувачів зі сльозами на очах вигукнув:

«Повірте, у моїй країні жоден в’язень не живе в такій ямі, як Ви — глава Латвійської Православної Церкви».

Обстановка келії була дуже простою: кілька крісел, стільці, шафи з книгами та ікони. Над столом висів великий портрет Святішого Патріарха Тихона. Невідомо, скільки сліз пролив тут святий сповідник перед святими образами. Владика з любов’ю називав свій підвал «моєю печерою» і на співчуття до свого становища відповідав лише жартами.

Численні відвідувачі запам’ятали його усміхненим, простим і доступним у спілкуванні.

Владика дуже любив дітей, і діти відповідали йому взаємністю. Часто він приходив до книгарні з цілою юрбою хлопців і дівчат та купував усім книжки, іноді витрачаючи на це десятки латів. Радісний натовп дітей, нерідко навіть забувши подякувати, розбігався по домівках, а він із тихою радістю дивився їм услід.

Після пасхальної утрені, за давнім звичаєм, архієпископ розговлявся разом із бідними. Саме тут він почувався, немов у рідній сім’ї. Він ніколи не поділяв людей за соціальним походженням. Для нього не мало значення, хто стояв перед ним: міністр, генерал, аристократ, селянин чи робітник. У кожному він бачив образ Божий.

Нерідко владику відвідували люди, які щойно вийшли з ув’язнення. Він допомагав тим, хто каявся, розпочати нове життя. Кожен відчував радість від спілкування зі святителем. Добрий до добрих і тих, хто приносив покаяння, архієпископ був суворим до себе самого, рішуче протистояв тим, хто вперто перебував у заблудженні, та ворогам Церкви. Захищаючи Церкву, він не щадив себе, тому користувався загальною любов’ю ревнителів благочестя як у Латвії, так і далеко за її межами.

Однак його здоров’я було підірване надмірними трудами та важкими умовами життя. Страждаючи від тілесних недуг, він був змушений переїхати на архієрейську дачу біля Кішезерса — місце своєї майбутньої мученицької кончини.

Покладаючись на Господа, владика жив на дачі без охорони, хоча вона знаходилася у відлюдному місці. Він любив самотність. Тут його душа відпочивала від мирської метушні. Вільний час архієпископ проводив у молитві, працював у саду, займався столярною справою біля верстака, на якому згодом мучителі піддали його жахливим катуванням.

Про мученицьку смерть святителя сповістила пожежа на архієрейській дачі в ніч із четверга на п’ятницю, 12 жовтня 1934 року.

Ніхто достеменно не знає, хто піддав владику тортурам. Проте ці муки були надзвичайно жорстокими. Архієпископа прив’язали до дверей, знятих із завіс, і на верстаку піддали страшним катуванням. Усе свідчило про те, що ноги святого обпалювали вогнем, у нього стріляли з револьвера, а потім ще живого віддали полум’ю.

На похорон архієпископа Іоанна кафедральний собор не зміг умістити всіх охочих. Безліч людей стояла вздовж вулиць, якими мали нести останки священномученика. Пам’ять про святого жила в серцях православних, і ніщо, навіть страх переслідувань, не могло її стерти.

Упродовж багатьох десятиліть на Покровському кладовищі в Ризі біля усипальниці священномученика завжди були свіжі квіти, горіли свічки, приходили паломники. Відомі численні випадки зцілень і Божої допомоги людям за молитвами святого заступника латвійської землі.

Каплиця на Покровському кладовищі в Ризі, де під спудом спочивали мощі архіпастиря-мученика, стала місцем паломництва багатьох православних вірян, які вірно й благоговійно шанують його пам’ять.