Іоанн

Священномученик Іоанн народився 8 травня 1881 року в місті Петрикові Мозирського повіту Мінської губернії в сім’ї священика Димитрія Пашина та його дружини Надії, доньки священика Микільської церкви в містечку Скригалові Василя Завитневича. Отець Димитрій упокоївся, коли Іванові було лише три роки, і Надія Василівна переїхала разом із немовлям до своїх батьків у Скригалів, і Іванові замість батька став дід, протоієрей Василь, якому, мабуть, він і завдячує багатьма своїми християнськими чеснотами. 

У 1890 році Івана віддали навчатися за казенний кошт до Слуцького духовного училища, після закінчення якого його в 1895 році прийняли навчатися за казенний кошт до Мінської Духовної семінарії. У 1901 році Іван закінчив Духовну семінарію й повінчався з дівицею Антоніною, донькою купця з Вишнього Волочка Тверської губернії. 21 жовтня 1901 року він був висвячений на диякона, а 22 жовтня — на священика до Покровської церкви села Князь-Озеро Мозирського повіту. 15 лютого 1903 року протоієрей Василь Завитневич вийшов за штат через похилий вік, і на його місце настоятелем Микільської церкви було призначено отця Іоанна Пашина. Тут він насамперед завершив справу, розпочату дідом, — добудував каплицю в пам’ять священномученика Макарія, митрополита Київського, вбитого татарами в околицях Скригалова в 1497 році. Каплицю було освячено 1 травня 1905 року в день вшанування пам’яті священномученика. Стараннями отця Іоанна було організовано Свято-Макаріївське Братство та відкрито жіночу школу. 4 листопада 1907 року віруюче населення Скригалова урочистим хресним ходом зустріло ковчег із частиною мощів священномученика Макарія, що прибув із Києва на станцію Птич. Наступного, 1908 року, святкування пам’яті священномученика зібрало близько десяти тисяч богомольців — небувала для цих місць кількість вірян.

У 1909 році отця Іоанна було призначено настоятелем храму святого великомученика і Побідоносця Георгія в селі Прилепи Мінського повіту. У перший же рік свого служіння тут він відкрив однокласну церковнопарафіяльну школу в селі Ізбицьку, приміщення для якої було надане поміщиком М. І. Демидовим, який також узяв на себе витрати на опалення та освітлення школи. Як і на попередній парафії, отець Іоанн прагнув, щоб у храмі була особлива святиня, яка привернула б вірян, допомогла створити в їхніх душах молитовний настрій і підтримала віру. Однією з визначних подій стала поява в Георгіївському храмі списку Іверської ікони Божої Матері, яка була написана на Афоні й при величезному скупченні народу хресним ходом принесена до Георгіївського храму. Отець Іоанн ревно дбав про просвіту парафіян: при храмі було організовано продаж молитовників та духовних книг, під керівництвом священика діяли п’ять церковнопарафіяльних шкіл. При храмі він організував Прилепське товариство тверезості, яке, щороку зростаючи, переросло в Братство тверезості, що мало свій статут, гімн і стяг-хоругву. З часом храм уже не міг вмістити всіх молільників, і в 1912 році священик склав план і кошторис на будівництво більшої кам’яної церкви; основне її будівництво було завершене в 1914 році, а освячена вона була 21 серпня 1916 року.

У 1915 році священика спіткало горе: у віці тридцяти двох років померла його дружина Антоніна Василівна, і він залишився з двома дітьми восьми та тринадцяти років. 31 липня 1916 року отець Іоанн подав прохання про прийняття його до Петроградської Духовної академії, на перший курс якої він і був зарахований 17 серпня. У документі, виданому йому єпископом Мінським Митрофаном (Краснопольським), отець Іоанн характеризувався як такий, що належить «до кращої частини духовенства. Будучи настоятелем парафії, розташованої серед католицького населення, він тісно згуртував навколо православного храму свою паству. Своєю натхненною проповіддю створив на парафії рух тверезості і, як ідейний працівник у боротьбі за тверезість, брав гарячу участь у Московському протиалкогольному всеросійському з’їзді. Рішення продовжити освіту в Духовній Академії у нього з’явилося одразу ж після смерті дружини і, ймовірно, було виплекане ще під час її тривалої хвороби».

У 1917 році в Росії відбулася безбожна революція, всі духовні освітні заклади було закрито, і отець Іоанн повернувся служити в Георгіївський храм у село Прилепи. У 1921 році храм відвідав єпископ Мінський Мелхиседек (Паєвський), який об’їжджав парафії єпархії. У 1922 році зусиллями безбожної влади в Руській Православній Церкві виник обновленський розкол, і в липні 1922 року єпископ Мелхиседек оголосив про автономію Білоруської Церкви і став митрополитом Мінським і Білоруським. 7 квітня 1923 року в мінському Петропавлівському кафедральному соборі владика Мелхиседек у співслужінні єпископів Вяземського Венедикта (Алентова) та Гжатського Феофана (Берьозкіна) хіротонізував отця Іоанна на єпископа Мозирсько-Туровського, вікарія Мінської єпархії. Перший час єпископ Іоанн жив у Мозирі, а потім оселився на своїй батьківщині в місті Петрикові. Розпочавши виконання архіпастирських обов’язків, він енергійно взявся до справи, запровадивши за правило часте відвідування храмів довіреного йому вікаріатства. Користуючись тим, що влада законодавчо не заборонила викладання приватним порядком Закону Божого і всього, що стосується православної віри, він почав регулярно збирати в себе дітей, розучувати з ними церковні піснеспіви і викладати їм Закон Божий.

У 1926 році влада заарештувала єпископа. Під час допиту владика Іоанн заявив: «Я, як людина сильних і твердих релігійних переконань і як єпископ, вів роботу в межах установлених владою законів». 26 березня 1926 року вироком Особливої наради при Колегії ОДПУ єпископа Іоанна було позбавлено права проживання у великих містах країни і вислано з Петрикова. У Великий Четвер 1926 року єпископ востаннє відслужив на батьківщині Божественну літургію і, попросивши вибачення у парафіян, вийшов із собору. Люди йшли за владикою до пристані, а потім ще довго йшли в холодній воді за баржею, на якій відвозили архієрея. Висланий із Петрикова, єпископ не побажав втрачати зв’язок зі своєю паствою і оселився в місті Лоєві Гомельського округу, де, на думку влади, «знову розгорнув антирадянську роботу, що виразилася в нелегальному управлінні єпархією...» . 18 вересня 1926 року єпископа Іоанна було засуджено до трьох років заслання в Зирянський край. Після закінчення заслання в 1929 році йому було заборонено жити в деяких містах і за ним було встановлено адміністративний нагляд. Митрополит Сергій (Страгородський) призначив його єпископом Рильським, вікарієм Курської єпархії. Дорогою до Рильська владика заїхав до архієпископа Курського Даміана (Воскресенського), щоб поставити його до відома про отримане ним від митрополита Сергія призначення.

Наприкінці двадцятих — на початку тридцятих років радянська влада посилила гоніння на Руську Православну Церкву; у цей час вона розпочала нищення традиційного селянського побуту під виглядом організації колгоспів, на чолі яких почала ставити підпорядкованих центральному апарату партійних чиновників. Селяни не прийняли цієї форми і почали чинити опір, відстоюючи традиційний і природний для себе спосіб життя та господарювання. Влада звинуватила в агітації проти колгоспів членів Руської Православної Церкви. На території Курської та Орловської областей майже одночасно було заарештовано тоді понад триста осіб — єпископів, священиків та православних мирян, і серед них архієпископ Даміан (Воскресенський) та єпископ Іоанн (Пашин). У серпні 1932 року було заарештовано священика міста Рильська Костянтина Одинцова. 28 серпня 1932 року влада заарештувала єпископа Іоанна, і його було ув’язнено у в’язниці ОДПУ в місті Курську. 26 вересня 1932 року слідчий допитав владику. Зіткнувшись із моральною твердістю і несхильністю єпископа до лукавства, слідчий заявив, що проти нього свідчать підпорядковані йому священики, зокрема Костянтин Одинцов. У відповідь владика 2 жовтня 1932 року надав власноручні свідчення, в яких писав: «Священика міста Рильська Костянтина Одинцова знаю протягом трьох років. Одинцова я вважаю порядною людиною, взаємини в мене з Одинцовим були службові, наші політичні переконання — у сенсі повного підпорядкування цивільній владі — збігалися, обидва ми стояли на платформі митрополита Сергія, який очолює Церкву, до якої ми належимо. Я і Одинцов визнавали радянську владу єдиною законною владою в СРСР, політика якої відповідала нашим настроям. Жодних непорозумінь між мною і Одинцовим не було, зла не плекали одне до одного. Одинцова не вважаю здатним зробити на мене будь-який неправдивий донос чи обмовити мене» .

У листопаді 1932 року слідство було закінчено. Владику звинуватили в тому, що він «був керівником контрреволюційних груп церковно-монархічної організації “Ревнителі Церкви” в місті Рильську і в тому ж районі. Протягом 1930—1932 років у місті й у селах насаджував контрреволюційні групи, спрямовуючи їхню контрреволюційну діяльність проти колективізації сільського господарства...». В обвинувальному висновку у цій справі слідчі ОДПУ написали: «У жовтні 1931 року в місті Обояні, Обоянському районі та місті Курську розкрито і ліквідовано контрреволюційну церковно-монархічну організацію, що ставила своїм головним завданням об’єднання навколо себе всіх антирадянських елементів міста й села, шляхом підняття масового виступу селянства проти радянської влади та відновлення монархічного ладу. Контрреволюційна організація... виникла в листопаді 1930 року і була нерозривно пов’язана з архієпископом Курським Даміаном... До дня ліквідації організація у своєму складі налічувала 47 осіб. За соціальним станом вони поділяються так: священиків 26, чернечого елементу 3, колишніх офіцерів 2, колишніх торговців 2, колишніх дворян 2, службовців 1 особа, куркулів 1, середняків 8 осіб і бідняків 2. При цьому остання категорія, тобто середняки і бідняки, в більшості стали членами організації виключно на ґрунті релігійних переконань...». 

«У червні й липні 1932 року західною частиною Центрально-Чорноземної області прокотилася хвиля контрреволюційних масових виступів і окремих повстань. Ці виступи, що почалися в період закінчення весняної сівби, день у день дедалі зростали, і тільки наприкінці липня почалося нормальне збирання дозрілих хлібів... По 57 районах, охоплених антиколгоспним рухом, було 580 масових виступів за участю в них до 63 000 осіб. З числа колгоспників цих районів було охоплено рухом близько 3200 колгоспів на території понад 450 сільрад. Масові виступи супроводжувалися також розгромом приміщень сільських рад і правлінь колгоспів... Розкриті Повноважним Представництвом ОДПУ по Центральній Чорноземній області раніше (1931 р.) контрреволюційні церковно-монархічні утворення в районах, охоплених у червні-липні 1932 року масовим антиколгоспним рухом, незмінно визначали з боку цих утворень, що формувалися з церковних елементів так званої сергіївської течії, наявність активних проявів, спрямованих проти соціалістичного переустрою села... Контрреволюційні масові виступи в західній частині області в червні-липні 1932 року як за організованістю, так і за масштабом, безперечно, як це встановлено слідством, стали результатом підготовчої діяльності контрреволюційної церковно-монархічної організації “Ревнителі Церкви”, очолюваної зазначеним єпископом Даміаном... В окремих місцях мали місце побиття сільських активістів, спроби до вбивства і навіть випадки вбивства, як і спроби натовпами понад 500 осіб, озброєними косами, сапками й вилами, відбити заарештованих... В окремих селах масові виступи відбувалися під гаслами: “Віддайте землю і волю і селянську владу”. “Радянська влада нас пограбувала, нам потрібна влада без колгоспів”. “Геть колгоспи, геть радянську владу бандитів, давайте царя”. Виступи за участю понад 4500 осіб мали місце в цей період у селах Потапахїно, Кулагє, Троїцькому, Нагольному та інших цього району і Чермашнянської сільради, суміжної Солнцевського району, де під зазначеними вище гаслами організованими натовпами було розкрадено колгоспне майно, вигнано сільський актив і в низці випадків вчинено над ним розправи. Слідством у цій справі встановлено зв’язок контрреволюційної церковно-монархічної організації “Ревнителі Церкви” з антиколгоспним рухом... 

У справі контрреволюційної церковно-монархічної організації “Ревнителі Церкви” проходить 413 осіб, із них 3 єпископи, 127 попів і дияконів, 106 ченців і черниць, 70 куркулів, 11 колишніх дворян, поміщиків, поліцейських та інших. У числі тих, хто проходить у цій справі, засуджено за контрреволюційну діяльність 136 осіб і виділено в окреме провадження 149 осіб. Контрреволюційна церковно-монархічна організація “Ревнителі Церкви” будувалася стосовно церковно-ієрархічної структури і формувалася з реакційного духовенства, чернечого елементу, колишніх людей і куркульства...» [7]. «Рильське об’єднання контрреволюційної організації “Ревнителі Церкви” очолювалося адміністративно висланим єпископом Іоанном Пашиним (місто Рильськ) і мало у своєму складі 6 груп із 30 учасниками...» [8]. «Групи “Ревнителі Церкви”, що виникали під безпосереднім керівництвом духовенства так званого Сергіївського спрямування, яке очолювалося Курським архієпископом Даміаном, у початковий період свого розвитку складалися як утворення релігійного характеру, гаслом яких була боротьба з безбожжям і згуртування навколо Церкви віруючих... У міру розвитку боротьби в селі за суцільну колективізацію і ліквідацію на цій основі куркульства як класу під впливом агітації груп “Ревнителі Церкви”, що склалися, і окремих осіб, головним чином чернечого елементу, ряди цих груп розширювалися за рахунок зачеплених процесом соціалістичного будівництва куркульсько-контрреволюційних елементів... Контрреволюційне духовенство і чернецтво, що ховалося під прапором декларації про визнання радянської влади митрополитом Сергієм, використало концентрацію навколо Церкви контрреволюційного куркульства і повело організаційну роботу зі згуртування його для боротьби з пролетарською державою...».

7 грудня 1932 року Особлива нарада при Колегії ОДПУ засудила єпископа Іоанна до десяти років ув’язнення в концтаборі. У тій самій справі був заарештований і засуджений до п’яти років ув’язнення єпископ Орловський Миколай (Могилевський), з яким владика Іоанн перебував потім кілька років у таборах. Владика Миколай добре знав Тетяну Миколаївну Гримбліт, яку багато єпископів називали сучасним Філаретом Милостивим через її щедрість у допомозі засланому духовенству. Єпископ Миколай, отримавши від неї листівку, з якої стало відомо, що вона звільнилася, повідомив її адресу єпископу Іоанну, і між ними зав’язалося листування, яке тривало майже до мученицької кончини обох.

«Рідна, дорога Тетяно Миколаївно! — писав владика Іоанн. — Лист Ваш отримав і не знаю, як Вам дякувати за нього. Він дихає такою теплотою, любов’ю і бадьорістю, що день, коли я отримав його, був для мене одним із щасливих, і я прочитав його рази три поспіль, а потім ще друзям зачитував: владиці Миколаю і отцеві Сергію — своєму духовному отцеві. Так! Добре у Вас серце, щасливі Ви, і за це дякуйте Господу: це не від нас — Божий дар. Ви, з ласки Божої, зрозуміли, що найвище щастя тут, на землі, — це любити людей і допомагати їм. І Ви — слабенька, бідненька — з Божою допомогою, як сонечко, своєю добротою зігріваєте знедолених і допомагаєте як можете. 

Згадуються слова Божі, сказані вустами святого апостола Павла: “Сила Моя в немочі здійснюється”. Дай Господи Вам сили і здоров’я багато-багато років іти цим шляхом і в смиренні в ім’я Господнє творити добро. Зворушлива і Ваша повість про хворобу  і подальші пригоди. Як премудро і милосердно влаштував Господь, що Ви, перенісши тяжку хворобу , вивчили медицину і тепер, працюючи на ниві лікування хворих, стражденних, одночасно і маленькі кошти будете заробляти, необхідні для життя свого і допомоги іншим, і цією своєю святою працею скільки сліз утрете, скільки страждань полегшите... Поможи Вам Господи! Працюєте в лабораторії, в аптеці? Прекрасно. Згадуйте святого великомученика Пантелеймона Цілителя і його коробочку з ліками в руках (як на образах зображують) і в ім’я Господнє працюйте, трудіться на славу Божу. Всякі ліки, що розсипаються по порошках, розливаються по скляночках, нехай будуть огороджені знаменням Святого Хреста. Слава Господу Богу! На цей шлях вступили багато хто з нашої братії — і близькі мені, наприклад єпископ Венедикт, колишній Вяземський, — соловчанин, який брав участь у моїй хіротонії, чи не знаєте, де він? Ієромонах Агапіт (Фесюк), який жив і в мене роки три, який переніс не один раз тюремне ув’язнення, потім заслання, табір і так далі, а минулого року завідував медпунктом біля Красного Холма Калінінської області, а тепер замовк, видно, знову почав шлях кайданів. Шкода, що і я проґавив час і не зайнявся цією справою. А тепер уже старий, п’ятдесят п’ять років, і боляче вимотався. І мені вже в березні виповнюється десять років різного роду кайданів, а в таборах уже три з половиною роки. У Рильську я відсидів термін і з дня на день чекав отримати волю, а замість цього екстрено взяли в Курськ, далі у Воронеж, де відсидів місяці два в ізоляторі — в одиночці, і місяці чотири в будинку ув’язнення. В останньому умови були найжахливіші, від тісноти і ніг нікуди було протягнути, і місяці два з половиною голодував, поки не прибула Марія Іванівна — тоді налагодилася передача. За дні три до Святої Пасхи прибули в Темниківський табір. І одразу на роботу — прибирати і палити гілля в лісі. Але попрацював я тільки тижні два, а потім захворів на висипний тиф. Відвезли в центральний госпіталь. Думав, не виживу: адже серце слабке, але Господь зберіг ще на покаяння. Місяці півтора лежав, а потім послідовно побував на трьох табірних пунктах протягом року, і хоча відразу був зарахований в інваліди, але з волі і неволі працював всякого роду роботу (до 30 видів), але більше на заготівлі дров. Місяці два цю роботу ми виконували маленькою бригадою: три єпископи і протоієрей. Єпископи: знайомий Вам владика Миколай Орловський, Кирило Пензенський і я грішний. Цікаво було дивитися на нас: як ми по пояс у снігу шукали хмиз, пиляли його, рубали, а то спилювали сухі дерева і з пня — значить, була справа на зразок лісоповалу. 

У травні 1934 року опинилися в Сарові, де і пробули рік. Щастя було щодня бути на могилці преподобного Серафима, насолоджуватися виглядом святих храмів і священних зображень на них. Зовні святі храми залишилися без змін, і так приємно було ходити в монастирській огорожі, переносячись думкою в минуле, і відчувати облагороджене молитвою повітря. Працювали місяці три в канцелярії, а потім у серпні, через дикий наклеп звинувачені в привласненні чужих речей (одна людина добра відвідувала нас і раптово померла, залишивши в нас речі), ми четверо (я, владика Миколай, протоієрей один та ієромонах — які жили в одній кімнаті) потрапили в ізолятор на пів року. Знову почалися фізичні роботи, і часто дуже тяжкі, — наприклад, місяці два катали так звані балани, тобто колоди, знову пиляли дрова, збирали й палили гілля. Господь зміцнював. Не ласкаві там були до нас, навіть заліків позбавляли “за виконання релігійних обрядів”. У травні 1935 року перегнали нас пішки верст за дванадцять на Протяжну — це теж пункт Сарлагу. Тут працювали з місяць на лісовому складі з прибирання і в лісі, а потім захворіли всі ми на малярію, та таку жорстоку, — аж надто серце моє страждало, прямо думав, смертушка приходить. Хініну не було, лікували уколами. Більше місяця хворів, поки не відправили в Алатирську колонію — звісно, той самий табір. Тиждень були в дорозі, хоча цей переїзд був у межах одного Горьковського краю. Чого нам, які не оговталися від малярії, коштував цей переїзд, можете уявити. Ця колонія розташована верст за тридцять від міста Алатиря. (А Алатир верст двісті не доїжджаючи до Казані.) З Алатиря до нас (весь час лісом) іде гілка, але поїзд ходить дуже рідко, так що ті, хто приїжджає на побачення, верст двадцять здебільшого йдуть пішки. Тут уже ми не працюємо: немає підходящої роботи, та й втомилися, зізнатися, і здоров’ям стали слабкі. Тут місце розвантаження, відпустки додому, але повз нас проходять сотні, мало не тисячі людей, а про нас забувають, обходять. Божа воля, підкоряємося їй. Якщо мати допомогу з боку, то жити сяк-так можна. З цією допомогою в мене часто буває заминка. Рідні якось забувають мене (Боже мені це випробування!), а рідні по духу не завжди мають чим допомогти мені. Найбільше мені надає допомогу Марія Іванівна, яка, при певній неврівноваженості свого характеру, виявилася, проте, більш за інших здатною до самопожертви. Не обмежуючись посилками, вона приїжджала до мене ще в Темники на побачення, а тепер на моє прохання переїхала в Алатир, допомагає мені передачами і чекає або мого звільнення, або переходу у вічність, як я її просив: буду вмирати — хоч очі мені закриєш. А про смерть думаю все більше і більше. Молитва святителя Іоасафа Бєлгородського на кожну годину стала моєю улюбленою молитвою: “О, Господи Іісусе Христе Сину Божий, у годину смерті моєї прийми дух раба Твого, що в странствії перебуває, — молитвами Пречистої Твоєї Матері і всіх святих Твоїх. Амінь”. Ось Вам коротка повість про останні роки мого странствування. Простіть. Поки що, дорога, про мене не турбуйтеся, необхідне в мене є, а буде потрібно, попрошу хіба щось з одежі чи білизни. А листа мені бадьоренького знову напишіть. Велика у Вас віра, велика і любов, вони зігрівають серця людей — знайомих і однодумних Вам. Дай Бог у радості і здоров’ї зустріти Вам великі свята: Вхід Господній у Єрусалим і Благовіщення, співстраждати Христу Спасителю на Страсній. Господь нехай береже Вас. З любов’ю і молитвою недостойний єпископ Іоанн. 16/29 березня 1936 року».

«Воістину воскресе! Дорога, рідна Тетяно! Пишу Вам цього листа майже з дороги. Зібрався в дорогу і переїжджаю, але, здається, у межах того ж Горьковського краю. Це вже 10-й переїзд за три з половиною роки табірного життя. Сиджу на вузлах і валізі в очікуванні поїзда і раптом отримую Вашого листа. Як промінь сонця, він освітив дещо похмурий стан душі, підбадьорив, засоромив у малодушності. Спаси, Господи, і возрадуй Вас і тимчасовою тут, і вічною там радістю. Вашого листа прочитав друзям, слухали багато хто — і всім стало радісніше. Владика Миколай поки залишається тут, а я з отцем Сергієм і ще багатьма отцями вирушаємо, здається, в один із Ветлузьких таборів. Віримо в краще, твори, Господи, волю Твою. Марія Іванівна поки залишається в Алатирі. Після прибуття постараюся написати Вам. Бережи Господь Вас. З любов’ю і молитвою єпископ Іоанн. 3/16 квітня».

У Ветлузьких таборах владика пробув майже рік, а потім був відправлений в Ухтпечлаг у місто Чиб’ю Комі області, куди він прибув 9 травня 1937 року. За час ув’язнення і особливо етапів, коли протягом тривалого часу він не отримував нізвідки ні посилок, ні листів, його одяг став зовсім вітхим, а черевики розсипалися, так що на новому місці в таборі він уже ходив у личаках. 23 червня 1937 року владика писав Тетяні Гримбліт: «Рідна Тетяно Миколаївно! Якщо Вам не повідомили, де я, то дізнайтеся з цього мого листа. Адреса моя на звороті. Живий і здоровий. Живу тут майже два місяці. Ніхто мені не пише. Працюю на квітниках. Нічого — посильно. Дуже потребую черевиків і штанів. Пришліть, ради Бога. Додайте і теплу сорочку та шапку 62 розміру. Тут холодно. А якщо зможете, то додайте цукерок, чаю, згущеного молока і чого зможете, а також мила. Отримавши відповідь, напишу більше, а поки що всього-всього доброго. Єпископ Іоанн Пашин».

На початку літа 1937 року єпископ виконував роботи з озеленення парку культури і відпочинку в Чиб’ю. У цей час у парку працював сторожем священик, з яким владика познайомився у Ветлазі. Владика іноді заходив до нього, оскільки той жив у землянці недалеко від парку, і хоча в землянці він жив не один, але все ж йому було вигороджене окреме приміщення, в якому можна було помолитися, знаючи, що за тобою не спостерігають недобрі очі табірного начальства із в’язнів або вільних. Один раз владиці вдалося навіть помитися в землянці. Потім єпископ був направлений працювати сторожем аптекобази в санмістечко.

31 жовтня 1937 року технік парку культури і відпочинку в місті Чиб’ю і комендант стадіону й парку, обидва в’язні, виявили три хрести, прибиті до стовбурів дерев, про що відразу повідомили оперуповноваженого Ухтпечлагу НКВД. Інші хрести виявилися прибиті до будівлі, що виходить на стадіон, і до однієї з трибун. Табірна адміністрація вирішила надати цій події значущості злочину проти держави. Підозра впала на в’язня-священика, який працював у парку сторожем, а потім був звільнений за те, що не вийшов на роботу в свято Покрови Божої Матері. 31 жовтня у священика було проведено обшук, вилучено ікону, три хрестики і кілька церковних книг; наступного дня священика було заарештовано і допитано. На допиті слідчий запитав, звідки той знає єпископа Іоанна, священик відповів, що познайомився з ним рік тому в іншому таборі, де вони опинилися разом. Слідчий запитав, чи визнає себе священик винним у контрреволюційній пропаганді, тобто в тому, що він повісив у парку хрести. Священик відповів, що винним себе не визнає, хрестів не вішав, та й до того ж хрести, які йому показали, є католицькими. Допитані технік і комендант засвідчили, що, коли священик жив у землянці при парку, його відвідував єпископ Іоанн Пашин, і вони вважають, що він разом зі священиком розвісив хрести. Цих свідчень виявилося достатньо, щоб заарештувати владику, висунувши йому звинувачення у проведенні контрреволюційної пропаганди з використанням «релігійних забобонів і в практичній релігійній діяльності, що виразилася в поширенні хрестів шляхом розвішування їх на деревах парку культури і відпочинку Ухтпечлагу НКВД».

2 грудня 1937 року в бараці у владики було проведено обшук і вилучено п’ять церковних книг і зошит, і того ж дня він був заарештований і допитаний. — Чи визнаєте ви себе винним у контрреволюційній пропаганді і практичній релігійній діяльності, що полягає в поширенні хрестів шляхом розвішування їх на деревах парку культури і відпочинку Ухтпечлагу НКВД? — запитав слідчий. — Винним себе я не визнаю. Хрестів у парку відпочинку на деревах я не вішав, — відповів владика. — Звідки ви взяли відібрані у вас молитовники і записи і з якою метою ви їх зберігали? — Молитовники і записи я отримав у посилках, коли був у Ветлазі, після я перевіз їх в Ухтпечлаг. Молитовники я тримав для особистого користування. — Що ви можете доповнити на своє виправдання? — Доповнюю, що перед святом 20-річчя Жовтневої революції я в Чиб’ю не працював і перебував у санмістечку, де був із 27 вересня цього року.

На цьому допити закінчилися, були допитані комендант і технік, які нічим не могли довести, що хрести в парку повісили владика і священик. Були допитані всі, хто жив в одній землянці зі священиком і хто бачив владику, що приходив у парк, але ніхто не міг засвідчити не тільки на користь звинувачення, а й те, що єпископ і священик молилися в табірній землянці. 6 грудня 1937 року головна атестаційна комісія Ухтпечлагу НКВД видала довідку на владику, в якій писала: «До дорученої роботи ставиться задовільно. Розпорядку табору не порушує. 10 квітня 1935 року позбавлений усіх раніше нарахованих заліків робочих днів за погану працю».

14 грудня слідство було закінчено. В обвинувальному висновку помічник оперуповноваженого держбезпеки написав: «Іван Дмитрович Пашин, відбуваючи термін покарання в Ухтпечлазі і виконуючи роботу від ХОЗО з озеленення Чиб’ю, проводив контрреволюційну пропаганду, використовуючи релігійні забобони. У парку культури і відпочинку Ухтпечлагу в спеціально обладнаній землянці влаштовували зборища духовних та інших невідомих осіб. У зазначеному приміщенні проводилися моління зі співами й обрядами в робочий час. У релігійні свята Пашин не працював і закликав до цього інших табірників. Перед святом 20-річчя Великої Жовтневої революції в парку культури і відпочинку Ухтпечлагу НКВД були на деревах і на трибуні прибиті дерев’яні хрести. Під час обшуку в Пашина виявлені релігійні книги і записи» . 5 січня 1938 року трійка НКВД засудила єпископа до розстрілу.

Єпископа Іоанна (Пашина) було розстріляно 11 березня 1938 року в місті Чиб’ю Комі області і поховано в безвісній могилі.