Святитель Іоасаф народився у Прилуках, що входили до складу колишньої Полтавської губернії, 8 вересня 1705 року, на свято Різдва Пресвятої Богородиці. При хрещенні його назвали Іоакимом. Він походив із давнього благочестивого малоросійського роду Горленків. У 1712 році 7-річного Іоакима батько віддав до Київської духовної академії. У стінах академії він відчув поклик до чернечого життя. 7 років майбутній святитель випробовував себе і, зрештою, відкрився батькам. Довго мати з батьком умовляли сина-первістка не приймати чернечого постригу. Але у 1725 році він таємно від них прийняв рясофор з ім’ям Іларіон у Київському Межигірському монастирі, а 21 листопада 1727 року був пострижений у мантію з ім’ям Іоасаф у Києво-Братському монастирі. Ця подія збіглася із завершенням навчання в духовній академії. Через рік інок Іоасаф був висвячений архієпископом Варлаамом Вонатовичем у сан ієродиякона. Його залишили викладачем у Київській духовній академії.
Після смерті преосвященного Варлаама Київською кафедрою став керувати архієпископ Рафаїл Заборовський. Архієпископ Рафаїл звернув увагу на видатні здібності молодого подвижника і залучив його до ширшого служіння Церкві. Йому було доручено відповідальний послух на посаді екзаменатора при Київській архієпископії. У листопаді 1734 року архієпископ Рафаїл висвятив ієродиякона Іоасафа в сан ієромонаха і перевів із училищного Братського монастиря до Києво-Софійського архієрейського дому. Одночасно його було призначено членом Київської духовної консисторії. Виконуючи посаду екзаменатора, він доклав багато зусиль до виправлення моральних недоліків парафіяльного духовенства. Консисторська посада святителя стала чудовою школою для його організаторських здібностей. У цей час він добре вивчив потреби священнослужителів, чесноти й недоліки єпархії. Тут чітко визначилася всебічність ділових якостей Іоасафа, що поєднувалася з великими внутрішніми подвигами. Він швидко сходив драбиною духовного вдосконалення, про що свідчить його твір, який зберігся, — «Боротьба семи чесних чеснот із сімома гріхами смертними».
24 червня 1737 року ієромонах Іоасаф був призначений настоятелем Свято-Преображенського Мгарського монастиря з возведенням у сан ігумена. У своєму монастирі ігумен віддавав усі сили впорядкуванню обителі, яка в минулому була оплотом православ’я у боротьбі з унією. У монастирі знаходилися мощі святителя Афанасія, патріарха Константинопольського, Лубенського чудотворця (пам’ять 2 травня). Кілька разів патріарх Афанасій з’являвся ігумену Іоасафу, засвідчуючи своє покровительство.
У 1744 році митрополит Рафаїл возвів ігумена Іоасафа у сан архімандрита. Наприкінці того ж року його викликали до Москви і незабаром розпорядженням Святійшого синоду призначили намісником Свято-Троїцької Лаври. В обителі преподобного Сергія він так само самовіддано виконував послухи Церкві (у ті роки було потрібно багато сил для відновлення монастиря після пожежі).
2 червня 1748 року в Петропавлівському соборі Петербурга архімандрит Іоасаф був висвячений на єпископа Бєлгородського. Вступивши на архієрейську кафедру, святитель Іоасаф суворо стежив за благочестям і станом храмів, за правильністю звершення богослужіння і особливо за моральністю пастви. Особливо велику увагу святитель приділяв освіті духовенства, правильному дотриманню ними уставу і церковних традицій. Як і раніше, святитель Іоасаф віддавав усі сили архіпастирському служінню, не шкодуючи свого здоров’я. Своєму келійнику Стефану напередодні преставлення святитель заборонив домагатися священного сану і попередив, що в разі непослуху його спіткає передчасна кончина. Іншому келійнику, Василю, святитель вказав, що він буде дияконом, а сану священика ніколи не досягне. І це передбачення згодом справдилося.
10 грудня 1754 року святитель преставився.
