21.05.2021
Тепле спілкування в атмосферному Іонинському монастирі відбувалося за чашкою чаю, після чого одразу опиняєшся у дивовижній атмосфері, створеній чималими зусиллями Владики Іони. Гість проєкту «Православне життя» — архієпископ Обухівський, очільник синодального відділу УПЦ у справах молоді та намісник Іонинського монастиря Іона Черепанов.
Деякі єпископи переконані, що їм не варто заводити сторінки в соцмережах і краще триматися осторонь інтернет-простору. Проте ви надзвичайно активні у Facebook. Чому ви обрали такий шлях і для чого це потрібно?
Відверто кажучи, дати однозначну відповідь не так просто. На мою думку, кожен сам вирішує, чи варто долучатися до соціальних мереж. Більшість наших архієреїв належать до старшого покоління, і їхнє становлення припало на епоху, коли про жодні соцмережі ще не йшлося.
Я дещо молодший, до того ж обіймаю посаду, безпосередньо пов'язану з молоддю, тому мені доводиться орієнтуватися у сучасних тенденціях.
Це зовсім не означає, що бути в соцмережах — це добре, а ігнорувати їх — погано, чи навпаки. Кожен обирає власний формат взаємодії зі світом та паствою.
Хтось створює телевізійні проєкти, хтось пише звернення, а дехто знаходить контакт через особисте спілкування. Оскільки я очолюю молодіжний відділ, мені доводиться користуватися певними платформами. Втім, я уникаю надто молодіжних додатків на кшталт TikTok, який вважаю надмірним спрощенням соціальних мереж.
Колись «Живий журнал» був майданчиком для розлогих літературних текстів. Згодом з'явилися Facebook, «Одноклассники», Instagram, а тепер дійшло і до TikTok. Мені важко уявити, якою буде наступна платформа і до яких примітивних інстинктів вона апелюватиме.
Зараз із соціальних мереж я використовую виключно Facebook, через який ділюся своїми роздумами щодо подій у світі та церковному житті.
Якщо згадати вашу біографію, то що у 1990-ті роки спонукало студента престижного медичного вишу кардинально змінити долю та обрати чернечий шлях?
Ще навчаючись у медичному інституті, я вважав себе більш-менш віруючою людиною. До храму я почав ходити у випускних класах школи. Після першого курсу медінституту я вперше потрапив до Києво-Печерської лаври. Що цікаво, на мене вплинули не якісь аскетичні твори, адже в 1990 році їх просто неможливо було знайти за часів Радянського Союзу.
Мене вразила не літературна спадщина чи настанови старійшин, а здавалося б, дуже проста подія. Влітку 1990 року мене запросили допомогти братії з прибиранням території Лаври. Позвав мене працівник Воздвиженської церкви на Подолі, яку я тоді відвідував.
До речі, цей співробітник зараз є ченцем Печерської лаври — отець Силуан. Він уже у літах, але старожили та парафіяни пам'ятають його як невгамовного садівника, який доглядав за деревами на схилах Лаври.
Майбутній архієпископ Іона, 1990-1991 рр.
Отже, він запропонував мені допомогти. Після праці братія запросила нас на спільну трапезу. І мене надзвичайно вразила саме ця братська трапеза: спільний спів перед початком, читання житій святих під час їжі та спільна молитва на завершення. Це єднання настільки глибоко запало мені в душу, що я захотів жити саме так.
Я почав щосуботи приїздити до Лаври, подружився з послушниками-ровесниками та згодом повністю влився у життя обителі. Невдовзі я зрозумів, що вже не уявляю свого існування поза цим місцем: на лекціях я лише дивився на годинник, аби скоріше побігти до святої Лаври. Тоді й усвідомив, що навіть здобувши диплом лікаря, працю за фахом не продовжуватиму — моє місце в монастирі.
Після третього курсу я провалив сесію і пішов до Лаври. Це сталося у 1992 році. Відтоді я жодного разу не пошкодував про цей крок, бо прокидаюся і засинаю з радістю та вдячністю Богові за обраний шлях.
Тобто ви не шкодуєте про відсутність власної родини та можливості побудувати світську медичну кар'єру?
Знаєте, я не настільки мужня людина, щоб створити сім'ю. Родина — це колосальний подвиг. У монастирі людина першочергово спрямована до Бога та спілкування з братією, де можна обирати коло друзів для глибоких розмов.
У шлюбі ж людина зобов'язана щодня знаходити для себе єдиного супутника цікавим, терпіти його слабкості та покривати їх любов'ю. Для мене це надскладне завдання.
У монастирі більше простору для вибору, тоді як у сім'ї ти щоранку прокидаєшся з необхідністю любити конкретну людину, аби дім був джерелом сил та розради. Це справжній подвиг.
Ви стали настоятелем Іонинського монастиря у 28 років. Чи була це чиясь протекція, чи все ж промисел Божий?
Усе в нашому житті відбувається за промислом або попущенням Божим. Тодішній намісник архімандрит Агапіт вирушав єпископом на Закарпаття, і покійний Блаженніший Митрополит Володимир запитав його про наступника. Отець Агапіт назвав моє ім'я.
Коли мене привели до Предстоятеля, він здивувався, бо я виглядав зовсім юним. Спочатку мене призначили виконувачем обов'язків, а за пів року затвердили намісником.
Я ніколи не сприймав це як кар'єру. Кар'єра передбачає амбіції та прагнення влади, тоді як чернече життя зосереджене зовсім на іншому. Я просто сприйняв це як послух церковному священноначаллю.
Будь-який керівник знає, що посада — це передусім колосальне навантаження та відповідальність за колектив, братію і храм.
Тоді Іонинський монастир виглядав зовсім інакше, адже це був розпал реставраційних робіт?
Так, це був активний етап відновлення, започаткований отцем Агапітом. Попереду було ще дуже багато праці, аби обитель набула нинішнього благоліппого вигляду, де братія та віряни можуть спокійно молитися.
Сьогодні ви керуєте молодіжним відділом УПЦ. Чим живе сучасне православне юнацтво України?
Наше головне завдання полягає не у створенні суворих директив, а в координації роботи на місцях. Ми об'єднуємо священників та волонтерів, які працюють із молоддю по всій Україні, регулярно організовуючи для них профільні конференції.
Окрім офіційної програми за участю богословів, психологів і лікарів, найважливішою є неформальна комунікація. Ми намагаємося збиратися на морському узбережжі, аби учасники могли поспілкуватися, пограти у футбол та відновити сили.
Багато священників на місцях стикаються з непорозумінням і самотністю, але такі зустрічі доводять, що вони не одні. Це надихає та зміцнює єдність нашої Церкви.
Також ми ділимося досвідом реалізації молодіжних проєктів без фінансової підтримки. Яскравим прикладом є волонтерська організація «Молодість небайдужа», яка допомагає сиротам, хворим та літнім людям у багатьох містах країни.
Чи допомагала молодь людям похилого віку під час жорстких локдаунів?
На початку пандемії наші волонтери на власних автомобілях розвозили продуктові набори тим, хто через зупинку транспорту не міг отримати допомогу самостійно.
Порівнюючи молодь, яка приходила до церкви 30 років тому, і нинішнє покоління 20-річних, чи бачите ви різницю?
Цікаво, що покоління «20+» дуже схоже на наше своєю спрагою до знань про віру та повноцінного євхаристійного життя. Натомість покоління «30-40 років» виявилося дещо втраченим через складні 1990-ті, коли батьки виживали, а дітям приділяли мало уваги.
Ми у свій час копіювали дефіцитні книжки та прагнули знань. Натомість нинішня молодь надзвичайно серйозна: вони навчаються, читають, відвідують курси та глибоко занурюються у церковне життя, що вселяє велику надію на майбутнє Церкви.
Чи не здається вам, що на тлі агресивної ліберальної пропаганди та споживацтва зберегти віру стає надзвичайно складно?
Ліберальні цінності часто є штучними і не знаходять масової підтримки, якщо їх нав'язують штучно. Як казав Блаженніший Митрополит Онуфрій, замість марних спроб переконати тих, кому віра не потрібна, Церква має приділяти максимум уваги тим, хто вже переступив її поріг.
Протистояти потужній медійній машинці світу неможливо на його ж полі. Ми маємо залишатися собою і пропонувати людям Христа там, де ми сильні — у щирій турботі та живій вірі.
Як на життя Іонинського монастиря вплинув так званий «об'єднавчий собор» 2018 року?
Ніяк. До новоствореної структури пішли лише одиниці одіозних осіб, чия позиція завжди була очевидною. Наші парафіяни приходять до храму заради Христа, а не політики, тому жодні зовнішні пертурбації не здатні зруйнувати їхнє духовне життя.
Відомо, що Петро Порошенко раніше допомагав обителі. Чи вимагав він передачі монастиря новій структурі після 2018 року?
Допомога Порошенка обмежувалася переважно гуманітарними акціями до Різдва чи Великодня; у відбудові він участі не брав. Одразу після інаугурації він говорив про необхідність об'єднання церков, але я одразу попередив його про неможливість цього через безліч перешкод.
Зрештою, нічого суттєвого не змінилося: як були дві розкольницькі структури й одна канонічна Церква, так усе й залишилося.
А як ви ставитеся до нинішніх кроків керівництва держави у релігійній сфері?
Історія доводить, що боротися з Церквою — справа завідомо програшна. Римська, Османська та радянська імперії намагалися знищити віру, але зазнали краху, тоді як Церква Христова незламна. Будь-які сучасні тиски також приречені на провал, а керівникам держави варто пам'ятати про це та шукати мудрості в Бога.
Спілкувалися Денис Лапин та Андрій Теплицький
ЧЕРНІВЦІ. Предстоятель: Хто постійно молиться, той зберігатиме вірність Богові навіть у періоди гонінь
БЕЛГРАД. Сербський Патріарх Порфирій звернувся зі словом підтримки до православних українців