Щорічно 30 жовтня Українська Греко-Католицька Церква вшановує пам'ять священномученика Олексія Зарицького. Він увійшов до числа 28 українських подвижників, яких у 2001 році беатифікував Папа Іван Павло ІІ під час свого історичного візиту в Україну. Завдяки самовідданому душпастирству серед безкраїх степів Казахстану та Сибіру й навіть після завершення терміну покарання, “Радіо Ватикану” почесно назвало його “Апостолом Сибіру”.
Дитячі роки та шлях до священства
Народився майбутній блаженний 17 жовтня 1912 року на Дрогобиччині, у селі Більче (теперішній Стрийський район), у багатодітній сім’ї дяка, де виховувалося п’ятеро дітей. Змалечку Олексій вирізнявся глибокою побожністю. Аби не запізнитися на недільну Літургію, він готував одяг і взуття ще з вечора суботи, а після завершення служінь завжди найдовше залишався у храмі.
Початкову освіту здобув у рідному селі, після чого навчався у Стрийській гімназії, де активно долучився до лав “Пласту”. У період з 1931 по 1935 роки опановував богослов'я у Львівській богословській академії під надійним керівництвом отця-ректора Йосифа Сліпого. Майбутній очільник УГКЦ так згадував свого студента: “Він відзначався великими чеснотами душі: глибокою побожністю, лагідністю і погідністю духа. Завжди веселий, бадьорий та готовий до праці. Не диво, що вже в часі своїх студій він звертав на себе увагу своїм духовним життям і належав до найкращих духовно вироблених питомців. Як священик, він мав стати духівником Малої Семінарії, одначе задля слабкого здоров`я остався в сільській парохії”.
Душпастирська діяльність на Галичині
Прийнявши священиче рукоположення у 1936 році як неодружений, о. Олексій розпочав служіння співробітником у парафіях сіл Стинава Нижня та Стинава Верхня. Завдяки його енергійній роботі місцеві греко-католицькі громади, де раніше переважали протестанти, помітно зросли й активізувалися.
Ще масштабнішою стала його робота у селі Струтин, де він душпастирював у 1937–1946 роках. Віряни почали набагато частіше приступати до Свеньких Тайн Сповіді та Причастя. За ініціативою священника при парафії було відкрито дитячий садок (захоронку), створено бібліотеки для дорослих і малечі, а також організовано регулярні паломництва до Гошева. Аби розвивати критичне мислення молоді, після кожної прочитаної книги отець особисто проводив бесіди з дітьми.
Галицьке духовенство тоді було потужним осередком духовного й культурного розвитку. У Струтині о. Олексій заснував хор, драматичну трупу, осередок товариства “Сільський Господар” та кооперативу з переробки молока. Крім того, він постійно підтримував бідні сім'ї та талановиту молодь матеріально.
Арешт, заслання та мученицька смерть
З приходом радянської влади отець переїхав до села Рясна-Руська, де служив до самого арешту в 1947 році. Коли представники влади прийшли за ним, він вимовив історичні слова: “Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте тут мене, а якщо душа — то її я не віддам!” Перед розлукою з громадою він залишив заповіт: “Не зрадьте віри батьків!” Цей заклик звучить у церковних текстах на честь новомучеників: “Їдучи в сибірські табори, заповідав своїм блаженний Олексій: “Не зрадьте віри отців наших, щоб у правді взивали ви: Боже благословен єси!”
Його хресна дорога почалася у Золочівському замку та львівській в'язниці “на Лонцького”. У 1948 році його засудили на вісім років таборів через керівництво “Просвітою”. Покарання він відбував в Іркутській, Кемеровській, Омській областях, Мордовській АРСР та Казахстані.
Навіть після закінчення терміну ув’язнення в суботу, знаючи про потребу людей у молитві, він залишався служити Літургію до понеділка. У 1955 році в Караганді він разом із римо-католицькими священниками таємно правив Служби для ув'язнених німців, поляків і литовців.
Повернувшись в Україну у 1957 році, отець оселився в Рясній-Польській у родичів черниці ЧСВВ с. Констанції Сенюк та зустрівся з підпільним єпископом УГКЦ Василієм Величковським. Восени того ж року він добровільно повернувся до Сибіру. У Красноярському краї митрополит Йосиф Сліпий призначив його адміністратором Казахстану з центром у Караганді.
Незважаючи на важкий стан здоров'я, о. Олексій подорожував по всьому Сибіру, Уралу та Поволжю, несучи віру засланим і знедоленим. Намагаючись позбутися незручного священника, радянська влада у 1960 році зняла його з реєстрації та знову заарештувала нібито “за дармоїдство”, відправивши до табору Долінка.
Восени 1963 року хвороби загострилися. 30 жовтня священик помер у тюремній лікарні від панкреатиту і був похований на табірному цвинтарі в Долінці. Лише у 1990 році, після легалізації УГКЦ, його останки перепоховали у селі Рясна-Руська.
Вшанування пам'яті
Сьогодні на честь священномученика створені паралітургійні моління — молебень та дев’ятниця. Їх відправляють у храмах його імені, зокрема у студентському храмі Львівської Політехніки та у храмі св. Василія Великого і свщмч. Олексія Зарицького в Рясному (Львів). Також його ім'ям названо вулицю в селищі Рудно біля Львова, а до сторіччя з дня його народження режисер Петро Дідула створив документальну стрічку про його життя.
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##