Першого листопада віряни Української Греко-Католицької Церкви згадують священномученика Теодора Ромжі. Його постать нерозривно пов’язана з протистоянням радянізації Закарпатського краю та захистом єдності місцевих греко-католиків із московським православ’ям.
Народився майбутній єпископ 14 квітня 1911 року в селі Великий Бичків, що на Закарпатті, у родині працівника залізниці Павла та Марії. З дев’яти дітей у подружжя вижило лише п’ятеро. Дитячі роки Теодора минули в селянських турботах, проте вже змалечку хлопчик демонстрував неабиякі хисти до навчання, вокалу та спорту.
Здобувши початкову освіту в рідному селі, він продовжив навчання у Хустській державній реальній гімназії, яку закінчив із золотою медаллю у 1930 році. Гімназист активно займався волейболом, футболом, танцями та співав у церковному хорі. Викладачі помічали його таланти до точних дисциплін та іноземних мов, радячи обрати шлях військового або інженера, проте юнак твердо вирішив присвятити життя служінню Богу.
Ідею стати священником підтримав єпископ Петро Гебей з Ужгорода. Він надав юнаку рекомендаційне листа та взяв на себе витрати на його освіту. У 1930 році Теодор вирушив до Рима, де став студентом Папського Григоріанського університету та вихованцем колегії Германікум-Гунгарікум.
Після кончини свого благодійника він перейшов до колегіуму Русикум. Там готували майбутніх католицьких місіонерів для роботи на Сході, насамперед у межах Радянського Союзу. У стінах цього закладу юнак проникся духом місіонерства, глибоко вивчив візантійську традицію та мріяв поїхати до СРСР, щоб навернути місцевих жителів до єднання з Апостольським Престолом.
Отримавши дияконський сан у 1935 році, вже за рік він став священником. Свою дебютну Божественну Літургію отець відправив у римській базиліці святого Павла за мурами. У 1937 році він здобув ліценціат з богослов’я та пройшов обов'язкову річну військову підготовку в Празькому офіцерському училищі.
Призначення парафіяльним священником у села Нижній Бистрий та Березово на Хустщині спочатку розчарувало молослого пастиря, адже це не відповідало його місіонерським амбіціям. Проте пробув він там недовго — вже у 1938 році його мобілізували до лав армії Чехословаччини.
Біографія пастиря припала на бурхливий період змін влади в регіоні. Чехословацька республіка ухилилася від війни з гітлерівською Німеччиною і невдовзі розпалася. На короткий час утворилася незалежна Карпатська Україна, проте вже в березні 1939 року територію окумувала Угорщина.
Того ж року о. Теодоровича призначили викладачем Ужгородської духовної семінарії. Тут він різко засуджував прагнення випускників отримати якомога багатші парафії, натомість виховувавши в них готовність до самопожертви.
Тим часом тривала Друга світова війна. Закарпаття потерпало від обстрілів, бойових дій та наближення фронту. Одночасно місцеве українське населення відчувало тиск угорської влади, яка прагнула підпорядкувати своїм інтересам і Греко-Католицьку Церкву.
Після смерті ужгородського єпископа Олександра Стойки у 1944 році угорська влада намагалася просунути на цю посаду власну людину. Однак Ватикан завадив цьому плану, спершу призначивши тимчасового адміністратора, а згодом звівши в єпископський сан о. Теодора Ромжу.
Згодом на Закарпаття увійшли радянські війська. Новий режим вимагав від єпископа припинити згадувати Папу Римського під час служб, а згодом — повністю перейти у московське православ’я. Владика Теодор відповів категоричною відмовою та закликав до цього священників. Частину духовенства він вивіз за кордон, а інших готував до морального спротиву спецслужбам і можливим загрозам.
У 1945 році, остаточно закріпившись у регіоні, радянська влада прислала сюди православного єпископа з Москви. УГКЦ заборонили, оголосивши її представників «агентами Ватикану» та пособниками нацистів. Було накладено заборону на релігійну літературу та катехизацію дітей.
Попри усунення з посади, владика не припиняв відвідувати парафії та закликати людей зберігати єдність із Римом. Коли в нього конфіскували автомобіль, він продовжив поїздки на звичайних возах. Дитячі мрії про місіонерство здійснилися, хоча й у траγічній формі.
У тропарі канону Утрені від 27 червня, коли вшановують Новомучеників УГКЦ, про подвиг єпископа сказано так: «Дорогою вірности ходив єси по стежках підкарпатських...» Віряни просять його заступництва для порятунку людей Срібної Землі.
Завдяки твердій позиції владики ані духовенство, ані віряни не поспішали переходити у православ’я. Відпустові місця, куди приїздив єпископ, масово збирали тисячі прочан.
Керівництво УРСР на чолі з Микитою Хрущовим та міністром держбезпеки Савченком розробили план ліквідації мукачівського пастиря. 26 жовтня 1947 року владика вирушив до села Лавки на Мукачівщині для освячення нового храму. Весь час за ним стежив вантажний «Студебекер» із невідомими особами.
Наступного дня після святкування єпископ разом із супутниками — двома священниками, семінаристами та кучером — їхав на підводі. Машина спецслужб наздогнала їх, протаранила ззаду та довго штовхнула, калічачи людей, після чого нападники почали добивати їх кийками.
З появою поштової машини злочинці втекли. Поранених госпіталізували до Мукачівської лікарні. Хоча за ними доглядали черниці-василіянки, спецслужби під виглядом санітарки провели агента, яка вколола владиці отруту кураре. 1 листопада єпископ помер.
Приховати смерть не вдалося. Тіло в єпископських ризах перевезли до ужгородського катедрального собору. Тисячі людей приходили попрощатися з пастирем попри заборони, і зрештою він знайшов вічний спочинок у крипті храму.
Смерть єпископа не зупинила діяльність Церкви. Під проводом о. Олександра Хіри вона пішла в підпілля, де продовжувала підтримувати вірних упродовж усього періоду окупації.
Нині ім'я апостола Закарпаття носить Ужгородська богословська академія. Священномученик Теодор є одним із небагатьох діячів ХХ століття, якому присвячено окрему літургійну службу, а 1 листопада стало днем особливого вшанування в єпархії.
У богослужіннях до нього звертаються як до вірного воїна Христа та пастиря, що без страху йшов до ворогів. Віряни й досі моляться про його заступництво перед Богом за спасіння власних душ.
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##