Вшанування пам'яті видатного козацького ватажка
Тридцять першого жовтня Православна Церква України вшановує пам'ять останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, якого віднедавна зараховано до лику святих.
Під час святкування 1020-річчя Хрещення Русі у 2008 році, Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату оприлюднив офіційний документ про канонізацію праведного Петра Калнишевського (1691–1803 рр.). Окрім розпоряджень щодо церковного вшанування — встановлення дати пам'яті, написання ікон та богослужбових текстів — цей акт містив детальний життєпис і пояснення, чому світського лідера було вирішено додати до церковного календаря.
Про ранній життєвий етап майбутнього отамана збереглося вкрай мало свідчень. Історики й досі дискують щодо точного року його народження та соціального походження — чи був він із козаків, селян чи шляхти. Водночас УПЦ КП зазначала, що він народився 12 липня 1691 року в сім'ї козака Івана Калнишевського і був старшим із дітей.
Петро здобув хорошу освіту та виріс глибоко релігійною людиною. Імовірно, він із юних років перебував на Січі, поступово проходячи всі сходинки військової служби. У документах він вперше згадується у статусі осавула у 1754 році, згодом обіймів посаду військового судді, а 1762 року козаки вперше обрали його кошовим отаманом.
Подібне обрання не сподобалося імператриці Катерині ІІ, з чиєї волі після особистої зустрічі з отаманом його усунули з посади. Проте вже у 1765 році його знову повернули на чолі Війська Запорозького.
У розпалі російсько-турецької війни царський уряд планував використати козацтво як гарматне м'ясо. Петро Калнишевський продемонстрував себе талановитим і мудрим полководцем, керуючи операціями під Очаковом та Кінбурном, а також налагоджуючи розвідувальну діяльність у Криму. Крім того, він брав активну участь у дипломатичних переговорах з Османською імперією та Кримським ханством.
Господарська діяльність, руйнування Січі та ув'язнення
Кошовий отаман успішно керував і внутрішніми справами краю: сприяв розвитку землеробства й торгівлі на землях Запорожжя, підтримував появу нових козацьких хуторів і зимівників, ініціював відкриття шкіл та шпиталів. Значні кошти він спрямовував на спорудження та відновлення храмів, передусім головної святині Січі — церкви Покрову Пресвятої Богородиці. Подібне економічне та культурне піднесення українських територій суперечило імперським інтересам, тож самодержавство невдовзі ліквідувало і Запорозьку Січ, і самого Калнишевського.
У 1775 році величезне стотисячне військо під командуванням Петра Текелія оточило Січ, де перебувало в рази менше козаків. Прагнучи врятувати людей від повного знищення, Петро Калнишевський наказав скласти зброю. Запорізьку Січ було зруйновано, а отамана разом із представниками старшини запроторено до Соловецького монастиря.
Після прибуття на місце заслання у 1776 році Калнишевського утримували в тісному казематі Головленківської тюрми. Починаючи з 1792 року він перебував в одиночній камері неподалік від тюремної кухні. До храму його виводили лише тричі на рік — на Великдень, Преображення та Різдво. В'язничні умови вирізнялися холодом і вогкістю, харчування було вкрай мізерним, одягу не давали, а прибирати нечистоти забороняли. За десятиліття неволі Петро Калнишевський майже повністю втратив зір, сильно обсхидив і заріс волоссям, уникаючи спілкування з людьми. Проте він зберіг ясний розум і спілкувався українською мовою. Свідки тих подій розповідали про особливий внутрішній спокій, який випромінювала ця змучена людина.
Останні роки життя та дві канонізації
Коли у 1801 році надійшов дозвіл на амністію, 111-річний колишній отаман із повністю підірваним здоров'ям зробив вибір залишитися в монастирі. Він помер у 1803 році та був похований на центральному подвір'ї Соловецького обителю перед Преображенським собором.
Первинне поховання не збереглося, вціліла лише надгробна плита з написом в імперському стилі, який одночасно визнавав праведність його життя та наголошував на нібито провині перед монархом і її спокуті. Пізніше цей текст разом із покірною поведінкою отамана під час ліквідації Січі стали основою для його повторної канонізації, здійсненої Московським патріархатом у 2015 році. Тоді його прославили як святого, що уникнув «братовбивчого кровопролиття» і розкаявся у «гріхах перед государем».
Натомість підхід Української Православної Церкви Київського Патріархату (і згодом ПЦУ) розставляє інші акценти. Зважаючи на важкі страждання, які Петро Калнишевський безвинно терпів у в'язниці понад чверть століття, Церква дарувала йому титул Багатостраждального, порівнюючи з біблійним персонажем Йовом. У документі про канонізацію зазначено: «Своїм життям праведний Петро уподібнився Іову Багатостраждальному... Петро Калнишевський мав усе — владу і багатства, але всього цього позбувся і 25 літ був мучений важкими умовами життя, бо обрав правду...»
Головною рисою святого Петра Багатостраждального була безмежна любов до свого народу, яку Церква порівнює з одкровенням апостола Павла. Керуючись високими моральними принципами, він став справжнім миротворцем і прикладом неперевершеного терпіння, свідомо обравши шлях страждань заради перемоги правди.
Публікація підготовлена в межах проєкту РІСУ «Свята Літургійного року».